Літературний жанр

Без строку давності

OBLOZHKA GL

Анонс

Грабко Анатолій Антонович

Без строку давності

Оповідання

Шановні читачі!

У багатьох художніх творах автори попереджають вас: будь-який збіг імен чи фактів – випадковий і до конкретної людини ніякого відношення не має. У цих же оповіданнях, навпаки, шукайте себе і своїх знайомих, упізнавайте їх під вигаданими прізвищами і думайте, робіть висновки. Бо всі персонажі – це ми з вами або наші предки.

Життя – складне. І разом із тим - просте. Воно - тяжке і водночас - легке. Все залежить від ставлення до нього, від особистого сприйняття фактів і подій кожним із нас. Як відомо, завжди знайдуться умільці, які зроблять “із мухи слона”. В той же час можливий і протилежний варіант. І в обох випадках є небезпека прогавити щось головне в цьому житті – і не наздоженеш його, не повториш, не виправиш.

Якраз про це і йде мова в оповіданнях, об’єднаних назвою “Без строку давності”.

Бабине літо

Після затяжних холодних дощів з поривчастим вітром раптом настала справжня золота осінь. Уночі вже насувалася холоднеча, під ранок наповзали тумани, але вдень пригрівало лагідне сонечко, висихало тендітне павутиннячко, що зачепилося за дерева, і здавалося на мить, що повернулося літечко. Бабине літо!..

Ось так і в житті, думала Ніна Іллівна. Настає такий відтинок життя, коли відчуваєш себе молодою, повною сил і задумів, а не думається про те, що життя досягло своєї вершини, після чого покотиться під укіс. І тут так важливо не котитися по волі когось, а йти, хай і донизу, але власною волею і власними ногами. Якби ж то так!

Останнім часом вона почувалася якось невпевнено. З одного боку – всередині панувало піднесення, десь там чаїлася ще не усвідомлена радість; з другого ж – ця радість була непевною і тривожною, неначе передчувала  невиправданий біль, а то й втрати. Чи не пов’язано це з Юрієм Володимировичем?

Згадала про цю приречену на муки людину, і в серці потепліло.

Справа в тому, що Ніночці зразу після школи вдалося поступити до медичного училища, а з дипломом фельдшера як прийшла до районної лікарні двадцять років тому, так і працює тут. Спочатку була фельдшером “швидкої допомоги”, потім – хірургічною сестрою, і, кажуть, дуже хорошою, кваліфікованою. Останні ж роки – санітаркою. Фактично вона, як і раніше, при потребі виконувала обов’язки фельдшера чи медсестри. Як кажуть, була “на підхваті”. Чому так трапилося, що вона начебто почала здавати позиції, про це не думала. Звикла робити те, що їй казали, - бездумно і покірливо.

Інколи, неначе просинаючись, давала собі звіт, що початок оце “падіння” бере з часу трагічної загибелі чоловіка й доньки: п’яний водій вантажівки врізався в чергу, яка стояла на автобусній зупинці. Троє тоді загинуло, кілька чоловік залишилися інвалідами на все життя, а протверезілий водій повісився в камері попереднього ув’язнення. Їй, Ніні, від цього самогубства не стало легше, бо серед загиблих на місці події були і її Олег з Алісою. Саме тоді вона і втратила відчуття реальності, пропали бажання, розвіялися мрії. Інколи, ранками, перед роботою, помічала себе перед люстерком з помадою в руках і зупинялася: для кого і для чого це?

Спочатку вона не звертала уваги на нового пацієнта. Та й з якого б дива помічати його? За два десятки років скільки їх перебувало в хірургічних палатах! Одні одужували і йшли у супроводі рідних додому, деяких вивозили на “каталках” у морг. Але це траплялося рідко: медичне начальство зазвичай не хотіло зайвою смертністю погіршувати звітність. 

Коли привезли нового пацієнта, Ніна якраз підміняла чергову сестру, і їй випало розміщати новоприбульця. Особливо не роздивлялася його, просто професійним поглядом відзначила для себе, що кепські справи у чоловіка. Щось, мабуть, із шлунком. Пізніше, знайомлячись із його справою, вичитала, що в нього пухлина у стравоході. Яка – злоякісна чи звичайна, - мали засвідчити подальші аналізи.

Уперше вона “помітила” Юрія Володимировича після того, як на початку одного з чергувань почула розмову між колегами. Виявляється, першими “діагноз” поставили найближчі йому люди – дружина і дві доньки. Вони були впевнені, що чоловік і батько має ракову пухлину і доживає останні дні. Чи то необережне слово когось із лікарів, чи самостійні консультації призвели до попередніх висновків. Після того, як вони переконали самі себе у безнадійному становищі, доньки з’являлися до батька хоч раз на тиждень, а дружина зовсім припинила відвідування.

Як реагував на це Юрій Володимирович, ніхто не знав: на його посірілому обличчі не відбивалося жодних емоцій, а в розмови він не вступав. Чи то замкнувся у собі, чи від природи був неговірким. Проте незабаром його перевели до реанімації, поклали в одиночній палаті – не палаті, а комірчині, - а там взагалі не було з ким словом перекинутися. Тільки санітарка Ніна користувалася будь-якою нагодою, щоб зайти до хворого: чомусь до щему в серці їй було шкода цю людину, безпідставно й жорстоко покинуту.

- У вас якесь горе трапилося? – якось під час прибирання палати запитав Юрій Володимирович.

Ніна навіть здригнулася від несподіванки – це вперше вона почула голос цього хворого. Такі запитання чула й раніше, але ніколи не відповідала: кому потрібне чуже горе? А тут не витримала, присіла на краєчок ліжка в ногах чоловіка і заговорила. Чим була викликана така відвертість? З одного боку, вона й сама боялася, що її горе затужавіє на серці, не вилите ні перед ким, і тоді ніякими сльозами не вдасться розмочити, змити його. З іншого ж (вона й сама боялася в цьому зізнатися собі), цей чоловік чимось нагадував супутників у дорозі, з якими не страшно бути відвертою: на часину перетнулися доріжки і розійшлися, щоб ніколи не зустрітися, тому й секрети твої нікому не видадуть. Юрій Володимирович був таким “подорожнім”. На цьому світі.

Ніна розповідала, крізь сльози вдивляючись в обличчя співбесідника, і лише зараз помітила, що свого часу – до хвороби – цей чоловік був гарним. Тільки страшна і тривала хвороба зітерла з обличчя і вроду, і настрій, і бажання. Тільки очі його жили своїм життям. І в них вона помітила не тільки щиру зацікавленість, а й біль. Ні, не його власний, а за неї.

- Даремно ви так піддалися горю, - прошелестів Юрій Володимирович і накрив своєю висхлою рукою її пальці. – Перед горем легко здатися, зате жити набагато важче. Ось уявіть собі, що є потойбічне життя, і ваші рідні спостерігають за вами щодня, щогодини. Мабуть, їм боляче за вас. А до них приєднатися не спішіть – попереду в них вічність, у порівнянні з якою наше життя – лише мить.

Ніна Іллівна завмерла на хвилинку, потім закрила обличчя долонями і вибігла з палати: як міг цей чоловік розгадати її? Де він бере сили ще й розраджувати когось?

З того часу її відвідини хворого почастішали. З ним вона могла говорити на будь-які теми і завжди знаходила розуміння, хоч інколи він і картав її злегка. На погляд стороннього, це спілкування мало нагадувало розмови: говорила більше Ніна, а Юрій Володимирович тільки час від часу підкидав запитання.

Поступово Ніна відтавала, почала хоч зрідка цікавитися життям, а не тільки механічно прибирала приміщення. Настав час, коли вона сама собі здивувалася: невже бути санітаркою їй цікавіше? І відповідь знайшлася: така механічна робота не вимагала думки.

А цими днями раптом виявила, що надворі – бабине літо, що лоскітливе павутиння, майже невидиме, пливе й пливе в повітрі, чіпляється за обличчя, сріблиться на жовтому листі, що під вечір пале листя особливо приємно шелестить під ногами, і тоді сумно пахне осінню і відмиранням, хоч сонечко стверджує протилежне...

У хірургічному відділенні, як завжди з ранку, панувала метушня.

- Ніно, ти вже помолилася за свого улюбленця? – гукнула операційна сестра Ліка.

- Це ти про кого?

- Ой, не придурюйся! Усі ж знають, що ти для Юрія Володимировича, як сонце у вікні – тільки на тебе й чекає!

- А що з ним? – з острахом запитала Ніна.

- Сьогодні його оперуватимуть. Хіба ти не знала? А проте, вихідний же вчора в тебе був. Так ось, Іван Васильович попередив, щоб я приготувала все для операції.

Ніна Іллівна підійшла до подруги, яку не раз виручала, ближче, зазирнула в очі і несміливо запитала:

- Як думаєш, дозволять мені асистувати?

- А чому б і ні? Дозволити то дозволять, тільки я не радила б тобі.

- Ти так думаєш?

- І думаю, і переконана: не можна тобі до операційної і близько підходити. Ти ж у нас особа зацікавлена, майже рідна, - сказала Ліка і змовницьки підморгнула. Потім обняла за плечі: - Не переживай так. Я думаю, все буде добре, пухлину видалимо, і житиме людина. Деякі показання дають підстави думати, що пухлина – не злоякісна. Так що тримайся, подруго!

Ліка пішла одягатися, а Ніна хотіла зайнятися своїми справами, та раптом помітила, що йде до операційної. Зупинилася, поклала долоню на серце, неначе так могла його приборкати. Господи, якщо ти є, якщо життя кожної людини тримаєш у руках своїх, допоможи цій людині, яка й без того настраждалася за своє життя!

Ніна присіла на стільчику біля палати, а щоб ніхто не бачив її очей, відвернулася до вікна. А там з нечутним шелестом пролітало осіннє листя, м’яко світячись жовтизною у сонячному промінні.

Бабине літо...

А незабаром – зима...

Анатолій Грабко.

Анатолій Грабко.

“Ця зустріч змінила моє життя”

Без строку давності

Цей випадок трапився десь років двадцять тому, а чи й більше. Точніше ніхто не може сказати, бо все забувається – нехай і частково. Особливо в тих, кого події прямо не зачіпають. Одне відомо точно: справа була влітку, в курортний сезон, коли наше містечко щодня перепускає через себе сотні, а то й тисячі людей, яким вдалося “вибити” планову відпустку в літній час, “дістати” путівку до моря, а то й без неї - “дикунами”.

Близько десятої години ранку, коли сонце вже підбилося височенько і почало припікати, а з річки повівало приємною прохолодою, до автостанції підрулив черговий автобус, з якого висипали пасажири, щоб розім’ятися, напитися води чи з’їсти морозива. Вони зразу ж розчинилися в натовпі тих, хто з усіх сил намагався стати пасажиром. Але новоприбульці не встигли далеко відійти, як водій автобуса посигналив: мабуть, вибився з графіка і тепер мусив наздоганяти. Пасажири почали підтягуватися до дверей, як раптом почувся галас.

- Стій, гад! Стій, фашистюга! Тепер ти від мене не втечеш!

Кричав чоловік похилого віку, миршавий, сивий, з обличчям, поораним зморшками, як рілля восени. Розштовхуючи пасажирів, він кинувся до автобуса і вчепився в сорочку чоловіка, який однією ногою вже став на приступку, а рукою тримався за поручень. Він здивовано озирнувся на того, хто стягував його з підніжки, і стало видно, що вони з крикуном чи не одного віку. Правда, для цього треба було добре придивитися, бо однаковою в них була тільки сивина, а все інше вказувало на різний соціальний стан – і модний одяг, і доглянута шкіра, і навіть вираз обличчя. Все свідчило про те, що ці двоє людей прожили однакове за роками, але різне за умовами життя.

Водій автобуса, що стояв біля дверей, почав відтягувати нападника, відривати його руки від пасажира, а той, неначе кліщ, не випускав із рук чужу сорочку і продовжував кричати:

 - Не чіпай мене! Клич міліцію! Я цього гада на все життя запам’ятав! Якщо треба, я знайду свідків, які теж дивом вирвалися з лап оцього есесівця!

Від річкової пристані на крики підбіг черговий міліціонер. Він протиснувся серед натовпу зівак, козирнув і спокійно запитав:

- Що за шум, громадяни? Прошу заспокоїтися! – І коли старий нападник повернувся до нього, представився і потребував: - Ваші документи, громадянине! І відпустіть, будь ласка, сорочку того чоловіка...

- Відпущу тільки тоді, коли ви його заарештуєте! – старий так і не випускав з рук свою здобич, навпаки, лівою рукою вчепився ще й в очкур незнайомця. – Ще з війни хотілося мені цю звірюку побачити, хоч і надіявся, що він свою смерть таки знайшов...

- Розберемося, громадяни! Пройдемо до відділу!

- А з якого дива я буду йти з вами? – запитав незнайомий пасажир, намагаючись відірвати руки нападника. – Відстану від автобуса, як тоді добратися до санаторію?

- Р-р-розберемося, громадянине! – повторив молоденький сержант. – Перевіримо документи, наведемо справки, і коли все буде гаразд, відправимо вас наступним автобусом. Прошу вас, не опирайтесь, це займе небагато часу.

Пасажир нехотя зліз із приступки і, спокійно дивлячись у вічі винуватця сварки, стримано запропонував:

- Хоч тепер відпусти сорочку, чоловіче. Нікуди я не збираюся тікати.

Чоловік неохоче випустив зі своїх мослатих рук одяг, обтрусив долоні, наче збиваючи з них бруд, а сержант підхопив обох чоловіків під руки, прикрикнув “Розійдись!” і повів учасників “непорядку” до райвідділу міліції, що знаходився за кількасот метрів від автостанції. Більше їх не бачили. Правда, чоловіка-нападника десь під вечір чергова по станції влаштовувала в автобус, який ішов мимо села, в якому той жив, а звинуваченого не бачив ніхто і не чув про нього.

Ця подія трималася на язиках у жителів містечка десь із тиждень, а тоді пограбували й убили багату сім’ю, і страшна трагедія змусила людей забути безглузду, на їх думку, подію на автостанції. Та сказати, що про неї забули всі, не можна. 

Минуло з десяток років, і той чоловічок, що затіяв сварку на автостанції, переселився до містечка. Звали його Степаном Корнійовичем, багато років незмінно працював помічником знаменитого комбайнера, на якого нагороди сипалися, як у серпні з неба зорі. Звичайно, багато орденів та медалей діставалися й помічнику, тільки рангом дрібніші. Одним словом, людиною Степан Корнійович був досить відомою. І до містечка переїжджати ні за що не хотів. Та підвело здоров’я. А коли вже й на пенсію вийшов, не стало причин триматися за село, і діти таки забрали його до себе. Правда, з ними жити не захотів, а купив невеличку хатинку, в якій і збирався доживати з бабою віку.

Якраз за рік до події, про яку піде мова, Степан Корнійович помер, дружину його діти й онуки хотіли забрати до себе, але вона не захотіла покинути хату, в якій, за її словами, ще чоловіком пахло. Тоді до неї переселилася внучка, Світлана.

Якось напровесні, коли вже потяглися до моря любителі першої засмаги, до райвідділу міліції під’їхала “Лада” останнього випуску, з неї вийшов молодий чоловік і попрямував до чергової частини. Зразу ж за порогом його зупинив огрядний сержант і потребував показати документи і пояснити, до кого і в якій справі той іде. Прибулий показав сержантові розгорнуту книжечку. Щось там було таке написане, що міліціонер в струну витягнувся і запопадливо повів прибульця до кабінету начальника райвідділу.

Сергій Іванович, підполковник міліції, зустрів відвідувача привітно, запросив присісти до столу і розповісти, на що або на кого скаржиться.

- Звуть мене Віталієм Івановичем, прізвище – Шевчук, капітан юстиції. А маю скаргу на життя, яке поставило переді мною задачу з багатьма невідомими, - з посмішкою відповів молодий чоловік. – Тут ось яка справа. Років двадцять тому мій дідусь на автостанції вашого містечка зустрів людину, яка знала його з часів війни. Ще й скандал тоді був: дідуся звинуватили в службі ворогу...

- Добре пам’ятаю цей випадок, - перебив його підполковник. – Якраз тоді я, ще у званні сержанта, супроводжував обох до райвідділу. Та моя участь на цьому скінчилася, розглядав справу тодішній начальник, а згодом передав її до області. На цьому мої відомості кінчаються. А ви, значить, онук. І що ж ви хотіли – встановлення істини?

- Та ні, істина виявлена ще тоді. Наказав мені дідусь перед смертю, щоб обов’язково зустрівся з тим чоловіком і розповів йому все про дідусеву службу. Якщо, звичайно, на той час уже можна буде говорити відверто. Самі знаєте, зараз секретів майже не залишилося, а що стосується особистого життя – то й поготів.

- Відносно зустрічі зі Степаном Корнійовичем нічим допомогти не можу, - відмовив Сергій Іванович. – Помер він рік тому.

- А діти чи внуки в нього були?

- Мав він двох доньок, які народили чотирьох онуків, - сказав підполковник і чомусь посміхнувся. – Я згадав, як Степан Корнійович бідкався, що не спромігся на сина, через що не було кому передати комбайнерську майстерність. Зате доньки реабілітували його: кожна по два сина народила. Буває ж, бачте, таке!

- То, може, хоч із кимсь із онуків мені можна зустрітися? – попросив Віталій Іванович і пояснив свою думку: - З молодими мені легше було б знайти спільну мову, порозумітися.

- Про онуків нічого не знаю, де і як живуть. Давайте викличу дільничного інспектора, той повинен усе про цю сім’ю знати, то й поговорите з ним.

- Не хотілося б за спиною в людей збирати про них свідчення, не ту місію виконую, - в задумі сказав капітан. – А може, зробимо інакше: поїду я до вдови, а в неї вже все розпитаю? Здається, так буде набагато порядніше.

- Не заперечую. Ви на транспорті? То я дам вам у супровід чергового, щоб показав, де Анастасія Гаврилівна живе.

Хатина, в якій жила вдова комбайнера, як і казав підполковник, була невеличкою, старенькою, але доглянутою. І зустріла Анастасія Гаврилівна гостя привітно. Всілися з нею під виноградом, що вже викинув ніжно-зелені пагони, а на столик господиня поставила полумисок з помитою та почищеною редискою.

Віталій ніколи не бачив її чоловіка, але дивився на стареньку і неначе бачив його: за багаторічне подружнє життя – звичайно, коли їх Бог спарував – чоловік і жінка стають схожими один на одного. Анастасія Гаврилівна була невеличкою, сухорлявою, з темним обличчям - степову засмагу навіть за роки міське життя не відбілило, а в рухах і мові була швидкою і метикованою. На жаль, вона нічого не могла розповісти про ту давню, з часів війни, історію.

- Строгий у мене був Степан, - сказала старенька і піджала тонкі губи. – Ще тоді, коли він на автостанції ворога розкрив, я пробувала розпитатися і нічого не вийшло. Сказав: не жіноче це діло. А сам похмурий і задумливий цілий місяць ходив.

- Шкода, а як же мені наказ дідуся виконати? – похмурнів Віталій Іванович. – Виходить, зараз, коли вже в цій справі всі секрети час відмінив, їх немає перед ким і розкривати!

- Та ні, це справа поправима, - звеселіла раптом хазяйка, якій, видно, дуже кортіло про те минуле дізнатися. – Степан дуже любив Андрія, нашого старшенького внука. Все надіявся, що він теж стане комбайнером, а воно, бачте, так повернулося, що механізатори зараз не в почоті, не те, що раніше. Дуже переживав, коли Андрій у бізнес вкинувся, казав, що в нашому роду спекулянтів ніколи не було. А тоді все ж змирився, часто про щось гомоніли з Андрієм. Може, гукнути його, то з ним і поговорите?

Не чекаючи згоди гостя, бабуся метнулася до кімнати, аж рясна спідниця завіялася, і незабаром, як почув Віталій, почала кудись надзвонювати. Не минуло й кількох хвилин, як Анастасія Гаврилівна знову вийшла до столу, в руках тримала пляшку і полумисок з хлібом та салом.

- Зараз Андрій прийде, а яка ж то розмова на суху, - пояснила вона. – Він у нас, як зараз кажуть, крутий бізнесмен, магазин тримає, а ринок вже закрився, то він і вільний. Ви не турбуйтесь, - додала, коли побачила, що Віталій на годинник поглянув, - він тут недалечко живе.

Стукнула хвіртка, і на бетонній доріжці показався огрядний чоловік, мабуть, одноліток Віталія, тільки зріст і товщина дещо старили його.

- Я нічого не зрозумів, бабусю, - ще здалеку почав говорити Андрій. – Ви сказали щось про покійного дідуся та про гостя...

- Оце ж гість і є, каже, що працює в службі безпеки... Та нехай сам розкаже.

Віталій підвівся, назвався.

- Антоніна Гаврилівна не з того почала, бо прибув я у приватній справі. Вам, Андрію... – він запитливо подивився на чоловіка.

- Борисович я.

- Мабуть, вам, Андрію Борисовичу, дідусь дещо розповідав про ту давню історію та про останню зустріч наших дідусів?

- Усе розказував, просив при нагоді докопатися до правди. Тільки я так і не зрозумів, яку правду він мав на увазі.

- Ну, що ж, давайте порівняємо почуте нами, бо й мені дідусь усе, що можна, розповів і дещо заповідав. Може, спільними зусиллями виявимо оту правду?

- Та розповідати не довго, - відповів Андрій і взяв у руку чарку, налиту бабусею. – Давайте, за знайомство. – Він помітив, як Віталій понюхав налите в його чарку і зауважив: - Та ви не бійтеся, це самогонка, наша, домашня. Бабуся, хоч сама і не п’є, а на цій справі розуміється. У нас “казьонка” не в пошані, можна на сурогат нарватися, а це своя, чиста...

Випили. Горілка й справді була чистою і міцно, навіть хлібом пахла. Андрій захрумтів редискою.

- Якщо коротко, то суть випадку, що трапився у житті мого дідуся Степана Корнійовича, полягає ось у чому. На час окупації німцями нашого краю йому якраз виповнилося сімнадцять. До війська було ще рано, а на роботу в Німеччину якраз підходив. Разом з такими ж хлопцями переховувався у плавнях. Казав, що в нашому містечку гарнізону фашистського не було, а наїжджали часто. Зазвичай, прибували легковик з офіцерами і вантажівка з солдатами, куди й “добровольців” кидали. Офіцерів завжди сиділо двоє, одного з них дідусь і запам’ятав на все життя, бо причина була. Один із хлопців, з якими дідусь переховувався, знайшов на колишньому побоїщі нашу “трьохлінійку” і кілька патронів до неї та й вирішив полякати німчуру, щоб і шлях до нас забули. Дорога до нас ішла понад плавнями, а з другого боку, на півдорозі, стояла стара вівчарня. Ото в ній, на горищі, і заховався хлопчина. Коли автомашини порівнялися з вівчарнею, хлопець вистрілив, але в офіцерів не вцілив, куля потрапила в мотор і щось там перебила. Фашисти вистрибнули з машин, залягли і відкрили вогонь. З очеретів дід бачив, як один із офіцерів прицілився з пістолета, вистрілив і зразу ж з горища звалився хлопець. Ось так і запав у пам’ять той офіцер. І нічого дивного не бачу в тому, що через багато років дідусь його впізнав. Тоді, в області, кагебісти йому пояснили, що той фашист, офіцер, був нашим розвідником і виконував відповідальне завдання. Про дідуся, про його життя я міг би багато чого розповісти, але якщо коротко, то ось так.

 Андрій потягнувся до пляшки і знову наповнив чарки.

- Щось у роті пересохло, - пояснив він, не дивлячись на Віталія.

Помовчали.

- У мене розповідь буде, мабуть, ще коротшою, - сказав Віталій. – Складність полягає в тому, що деякі речі строку давності не мають і навряд чи будуть представлені коли-небудь широкому загалу. А в роки війни мій дідусь, Костянтин Савович Шевчук, професійний розвідник, на прохання підпілля виконував завдання в тилу фашистів. Не знаю, чи зможете ви його зрозуміти: щоб успішно впоратися з завданням, він повинен користуватися довір’ям ворога. А з древніх часів і до сьогодні найголовнішим доказом вірності залишається, на жаль, життя, інколи – чуже. Як зараз кажуть, пов’язати кров’ю.

- То що ж виходить, - перебив розмову Андрій, - того хлопця він застрелив, щоб довести свою вірність фашистам?

- І не тільки це. Міркування, як на мене, були такими: живим хлопцю все одно не вийти з такої ситуації, якщо не заб’ють під час перестрілки, то замучать у гестапо. А під час допиту хлопчина міг би оговорити і вказати місце, де ховалися друзі. Як бачите, він мусив померти. Це був єдиний вихід на той час. До того ж, уявіть на хвилинку, що та дитина вцілила б у мого діда. Я вже не беру до уваги вірогідність моєї появи на світ, але ж провалився б важливий план нашого командування.

Андрій крутив у пальцях знову налиту чарку і мовчав, дивлячись кудись у бік річки. Потім запитав:

- І багатьох він так... кров’ю пов’язував?

- Казав, що особисто застрелив тільки цього хлопчину. Інші ж... одного разу змусили командувати розстрілом...

- Що, і це визначалося високими міркуваннями?

- Думаю, що так... Жорстокий час був!

- Як ми звикли виправдовувати свої дії високою метою, ще вищими міркуваннями, завданнями! – раптом скипів Андрій. – Чому не подумали, що той хлопчина теж боровся. Як умів. А після нього не те що дітей - пам’яті не залишилося. То в чому ж тоді ваша правда? Пробачте, але здається, що ви достойний онук, недарма ж пішли дідовою стежкою.

- Так, я горджуся своїм дідом! – спокійно сказав Віталій. – Намагаюсь бути достойним його наступником – і в житті, і в службі. Ви щось маєте проти?

- Та ні, начебто ні, - сказав Андрій і похапцем вихилив чарку. – Може, ви зі своїм дідом праві, може, ми з моїм – теж. Я не суддя. Тільки дивитися мені на вас тошно...

Анастасія Гаврилівна, що під час розмови й словом про себе не дала знати, перелякано переводила погляд з одного молодого чоловіка на іншого. Хотілося щось сказати, якось примирити двох людей, дві правди, а слів не знаходилося. Бо хоч правди дві, але в кожного – своя.

До хвіртки чоловіки дійшли разом, а зразу ж за нею розійшлися в різні боки.

Мабуть, таки є вчинки, які давності не визнають, хоч і не підсудні.

Анатолій Грабко.  

Відьма

Коли ж воно почалося? Пам’ять чомусь пов’язує це з дванадцятирічним віком, але не може такого бути! Згодна, що це – перший прояв її властивостей, а до нього, певно ж, ішло накопичення чогось, що шукало прориву з віртуальності в реальність. Ось якраз перший прояв-прорив і трапився тоді, в шостому класі.

...Завжди дружний, одностайний шостий “а” лихоманило: з роздягальні почали пропадати речі, гроші, якщо їх хтось забув у верхньому одязі, навіть бутерброди, які дехто брав з дому, коли грошей на обід не вистачало. Почали чергувати. Одне це вже нервувало, бо одним хотілося під виглядом чергування побайдикувати, іншим, навпаки, не хотілося гаяти уроки. А пропажі продовжувалися.

Якось Маринка – на той час невеличка худенька школярка з великими темно-карими очима – для чогось забігла під час перерви до класної кімнати. У пошуках потрібного вона під парту навіть залізла. І в цей час скрипнули двері, хтось зайшов до класу. Маринка бачила тільки ноги, і по завжди розв’язаних шнурках впізнала Василя Кривоноса.

Дівчинка й сама не розуміла, чому притихла, намагаючись залишитися непоміченою. Пригнулася ще нижче, і в щілину бачила тепер ще й руки Василя. Вони підняли з сидіння ранець, розтягнули його і почали запихати щось усередину. Тоді туди пірнули обидві руки так, неначе розтягували щось, щоб краще роздивитися. І раптом Маринка “відчула” Василя: його страх до тремтіння рук і водночас радість від придбаної речі. Дівчинка не могла б пояснити, як це відбувається, просто – “відчула”! Потім ранець шльопнувся назад, і хлопець зник із поля зору. Знову коротко скрипнули двері.

Маринка вибралася із-під парти. Ранець Василя стояв, як і раніше, і нічого в ньому не змінилося. Дівчинка розстебнула його і зазирнула всередину. Там не було нічого особливого: книжки, зошити, валялося кілька старих ручок, зітертих гумок, зламаних олівців. То яку ж річ ховав сюди Василь? Вона ще раз уважно обдивилася ранець і цього разу помітила нитку, яка вела до невеличкого розрізу в середній стінці. Маринка обережно просунула у прорізь два пальці і щось намацала. Тоді вона відтягнула тканину і зазирнула всередину. Там побачила кілька купюр, красиву ручку, яку бачила в однокласниці Діни, ще якісь цікаві дрібниці, а на дні щось блищало. Двома пальцями Маринка з трудом вигребла золоті сережки, які колись зняла перед уроком фізкультури та так і не знайшла.

Дівчинка акуратно склала все назад і закрила ранець. Весь наступний урок вона похмуро гіпнотизувала Василеву потилицю, в якому давно відчувала якусь нещирість, але нічого нікому не сказала. Як тільки пролунав дзвінок на чергову перерву, Маринка гукнула Василя, щоб затримався, бо хоче щось сказати йому.

Василь спокійно стояв біля парти і улесливо посміхався. Він взагалі був якийсь занадто солодкий: кожному посміхався так, що аж очі масляно світилися, завжди з усіма погоджувався, кидався виконувати будь-яке прохання. І все це робилося аж занадто запопадливо, через що однокласника злегка зневажали, хоч і користувалися його послугами.

Маринка стала поруч з ним і мовчала, аж поки останній учень не вийшов із класу, тоді тихенько сказала:

- Василю, поверни все, що вкрав, якщо не хочеш неприємностей.

Хлопець аж рота відкрив, щоб закричати звичне: “А ти докажи!”, але дівчинка не дала йому і слова сказати.

- І в першу чергу поверни мені сережки!

Вона простягла руку, а Василь, продовжуючи дивитися їй в очі, які в цю мить з карих стали глибокими й чорними, намацав ранець, відкрив його і дістав сережки. Весь час він не відводив погляду, як загіпнотизований.

- Якщо боїшся повернути вкрадене відкрито, непомітно підкинь, але сьогодні ж поверни все. Інакше розкажу всім, влаштуємо обшук і здамо тебе в міліцію.

Маринка повернулася і пішла до дверей, на ходу вдягаючи сережки, і почула ззаду:

- У-у-у відьма!

Ось так уперше почула вона це прізвисько, начеплене конкретно на неї.

Того дня в класі було багато переполоху, коли однокласники в різних місцях знаходили втрачене колись. Але так ніхто й не здогадався про винуватця. Речі і гроші перестали зникати, а до причин ніхто не докопувався.

Маринка до таких вчинків більше не вдавалася, бо помітила, як люто зненавидів і як боявся її Василь. А своє прізвисько згадувала кожного разу, як помічала за людьми якісь недоліки: нелогічність вчинків, підступність, розбіжність між словами й ділом тощо. Вона нікому нічого не говорила, побачене й почуте залишала при собі і довго подумки аналізувала. Пізніше вона прочитала кілька детективних книжок Агати Крісті, і міс Марпл здивувала її схожістю з нею. Проте перспектива “доморослого детектива” її аж ніяк не принадила. Навпаки, вона намагалася не придивлятися до оточуючих, до їх вчинків, але нічого не могла з собою вдіяти.

Змирилася з “відьмою” тільки напередодні випускного, коли заговорила про це слово з вчителем історії Олексієм Олександровичем.

- Бачите, Марино, справа в тому, що це слово може слугувати прикладом того, як час і люди змінюють, перекручують зміст слова, - сказав учитель. – Вам доводилося, мабуть, чути старослов’янські слова “ведун”, “волхв”. “Відьма” – звідти ж, але первинне значення цього поняття, на жаль, втрачене. Починалося воно від слова “знання”: відати – знати більше за пересічну людину. Волхви колись не тільки передбачали майбутнє, а були і лікарями, і порадниками у всіх життєвих ситуаціях. Хотів би я, - засміявся вчитель, - щоб мене називали відьмаком, щоб бачив далі свого носа.

Ледь стрималася, щоб не сказати вчителеві, як буває важко – знати! І далі помічала за собою Марина оту властивість не тільки розгадувати вчинки окремих людей, а й передбачати їх. Але тримала це при собі, хоч інколи так хотілося застерегти людину від певних дій! Заспокоїла себе тим, що має властивість помічати все навколо, аналізувати й робити потрібні висновки. Мабуть, це і спричинило черговий прояв її властивостей. Це було вже на третьому курсі інституту. Тоді вона з самого початку виділила для себе двох викладачів, хоч і не могла знати причину.

Людмила Шевченко – сучасна жінка років тридцяти, але вже кандидат педагогічних наук, і Петро Мукомела, заступник декана, викладач філософії, років за сорок. Важко, мабуть, знайти ще двох людей, які б настільки різнилися. Людмила – завжди модно зодягнена, контактна, весела, розкута, могла під час перерви разом зі студентами палити цигарки і говорити з ними на будь-яку тему. Петро Васильович – присадкуватий чолов’яга з такими масивними плечима, що вони неначе пригинали його до землі, любитель пива, неакуратний у зовнішності. Він був настільки неконтактним і неговірким, що, здавалося, за дві години безперервної балаканини на філософські теми вичерпував увесь свій словарний запас. Неможливо навіть уявити, щоб хтось із студентів заговорив з ним на нейтральні, а тим більше – побутові теми.

Що наштовхнуло Маринку на певні висновки, вона не змогла б пояснити і сама собі. Може, необережні погляди чи рухи, якими вони потай обмінялися; може, десь бачила їх разом, як кажуть, “у неформальній обстановці” – цього не знала. Але подумки з’єднала цю пару несхожих людей. Якось не стрималася і сказала своїй подрузі Лії:

- Не уявляю, як вони зможуть поєднатися, коли обоє одружені і діток мають.

- Це ти про кого?

- Про Людмилу Шевченко і Петра Мукомелу. Кохаються вони...

- Здуріла, подружонько! – скрикнула Лія і процитувала: - «Нельзя запрячь в одну упряжку коня и трепетную лань». Ні, я не заперечую: Мукомелу може покохати якась жінка, але тільки не витончена Людмила. Він же... Одним словом – мукомела, мірошник та й годі.

Марина не заперечувала. Кілька місяців потому її передбачення збулося: обидва викладачі раптом і поспіхом звільнилися і виїхали з рідного міста. Кажуть, майже втекли, як стояли, навіть без валіз. Ось тоді Лія пригадала давню розмову з Мариною і, на жаль, роздзвонила про це на весь курс. І почалося: хтось приходив до неї за порадою, а дехто поглядав на “відьму”, що накаркала людям нещастя, з пересторогою. І знову зарікалася Марина виявляти свої властивості.

Своєрідну клятву їй легко вдавалося виконувати, знаходячись серед чужих людей. А як уникнути відвертості з близькими людьми, з якими хочеться бути відкритою до кінця? Наприклад, з рідним чоловіком...

Марина одружилася з Ігорем через рік після закінчення інституту. Вона на той час викладала у школі російську мову та літературу, Ігор працював агрономом у місцевому радгоспі. Майже зразу їм вдалося отримати двокімнатну квартирку, правда, у “хрущовці”: їхня квартира з двох кімнат займала площу, рівноцінну однокімнатній. Проте, молоді й цьому раділи.

Ще під час знайомства, з першого погляду відчула Марина у свекрусі, Лідії Максимівні, дивну ворожість. Вони тільки поглянули одна одній у вічі, як обличчям свекрухи промайнула якась неясна тінь, яку вона намагалася приховати за посмішкою. Марина постаралася не звертати увагу на це, адже бачила матір свого чоловіка вперше, ні в чому перед нею не встигла завинити, тому віднесла таку реакцію жінки на материнські ревнощі.

Виявилося, що “не звертати увагу” не виходить: поблизу жінки вона відчувала дивний дискомфорт, як ото буває, коли під платтям раптом розстебнеться ліфчик. Проте ситуація була не з тих, коли її вивчають зі сторони. Єдине залишалося Марині: дослухатися до розмов оточуючих, слухати і аналізувати незримі потоки, що йшли від свекрухи. І не спішити з висновками. Та знову не все складалося так, як вона хотіла.

У багатьох випадках Марина сама відчувала свою провину. Наприклад, поскаржилась якось Лідія Максимівна на болі в серці. Марина уважно подивилася їй в очі, намагаючись уявно стати нею, відчула себе якось дивно, неначе в закритому темному ящику, дослухалася до “свого” тіла і сказала:

- На серце вам, мамо, скаржитися гріх – воно у вас абсолютно здорове, то шлунок дошкуляє. – Добре, що стрималася і не підказала менше їсти смаженини.

Потім, задовго до змін у країні, вона порадила Ігорю вивчити комп’ютерну справу. Чоловік хоч і здивувався її словам, а все ж походив на курси. З часом вона дуже шкодувала, що лізла зі своїми порадами, коли їх не просять, але ж вона хотіла, як краще!

Спочатку Марина ставила холодність у стосунках зі свекрухою на рівень інстинктів. Але незабаром почалися неприємності іншого плану. Разом із відокремленням України від Росії почалися крайнощі: штучне перетворення російської на іноземну, а відтак – менший обсяг вивчення “іноземної”, прискорене запровадження української мови там, де це слід робити поступово, роками а то й десятиліттями. Наприклад, своїми очима бачила, як ледь не плакали судді, від яких вимагали вести процес українською, тоді як уся література із судочинства написана російською мовою.

Та це її якось обходило, поки не зменшилася кількість годин викладання російської мови та літератури. А відтак зменшилася потреба у вчителях. Заробітна плата стала мізерною, але й ту виплачували нерегулярно. Розумом Марина усвідомлювала, що певні “перебори” в політиці – явище швидкоплинне, з часом все налагодиться, стабілізується. А проте жити випадає не завтра, а сьогодні...

Оці “глобальні” складності якось накладалися на напружені сімейні стосунки і ситуація загострилася до крайності. Все частіше Ігор замість того, щоб поспішати до любої дружини, завертав до матері, інколи там залишався ночувати. Разом з тим Марина прямо фізично відчувала подих неприязні з боку свекрухи. Важкі передчуття тримали її в напрузі, не полишали навіть уночі – сон тікав. А виходу не бачила.

“Пухлина” визрівала, і Марині часом хотілося знати, що ж виступить у ролі скальпеля. Проте вона давно вже оцінила народну мудрість, яка у своїх легендах та казках виводила чарівників. Так от, жодний із мудрих чаклунів нічого не міг зробити для себе особисто. Ось і в неї те ж: вона могла передбачити певні події в житті сторонніх людей, а своїх перед носом не бачила. Тому справжнім відкриттям були слова свекрухи, сказані про невістку, але не для її вух:

- Я тебе ще тоді попереджала: не нашого поля та ягідка, корчить із себе відьму, провидицю, літературу, бач, усіх часів і народів знає. А в самої розуму, як у горобця. Була б розумною, то зуміла б хоч дурою прикинутися. Хоча б начаклувала собі якогось розуму! Казала ж тобі, сину, нам щось простіше потрібно, щоб усе додому та додому. Вона ж ходить на роботу, аби вдома нічого не доводилося робити, скоро тобі й сорочки самому прати доведеться!

Ці слова свекрухи Марина почула, коли якраз ішла до неї з мискою вареників у руках, накритих рушником, щоб не захолонули. Та як почула таку гидотну обмову, вареники впустила, рушником сльози прикрила і додому дременула. Мабуть, вперше передбачила для себе: ні виправдання, ні сварка тут не допоможуть.

Почекала тоді Марина Ігоря до півночі, потім зібрала дещо із свого одягу, склала у валізу та й пішла до подруги, до Лії. А куди ж іще подітися? Спасибі, подруга не відмовила в допомозі: виділила їй невеличку літню кухню, де й поселилася. Ні ванни, ні опалення там не було, зате була грубка, в якій Марина спалювала всякий мотлох. Не так заради тепла, як подобалося біля вогню сидіти. У його мерехтливих відблисках вона, нарешті, побачила своє майбутнє життя. Тільки його краєчок – і за те спасибі!

А ще дякувала долі Марина за те, що на дитя вони з Ігорем так і не зібралися.

Уже на другий день вона зібрала все, що мала із цінного – золотий перстень, кулон, дещо з одягу, навіть обручку прихопила, - і пішла на ринок. Торгувати. Треба ж із чогось починати!

Ігор жодного разу так і не прийшов.

*                                                   *                                                 *

Не бачилися ми з Мариною кілька років. Кортіло довідатися про її долю, чи не називають більше відьмою. Доходили чутки, що школу вона покинула зовсім, чому колеги-словесники тільки раділи: їм більше годин дісталося, більший заробіток. Та ось на одній із презентацій, куди запросили й журналістів, знайомилися із сучасними “бізнес-леді”. Серед них – багатих, доглянутих, шикарно одягнених, упевнених у собі (є такі в нашому невеличкому містечку, є!) – виявилася й Марина. Зустрів би на вулиці, навряд чи й упізнав. Ні, вона фізично майже не змінилася, залишилася такою ж красунею, як і раніше. Зате змінилася її аура: від неї пашіло впевненістю, достоїнством, Жінкою!

У натовпі тривалих розмов не ведуть, перекинулися кількома словами.

- Ходять чутки, що крутою стала...

-Ні, не так, ближче – самодостатньою, - посміхнулася Марина Михайлівна.

- А як там волхви поживають? – спробував пожартувати я, натякаючи на недалеке минуле, коли її відьмою називали.

- Хіба ви їх не бачите? – здивувалася бізнес-леді. – Вони ось тут, поруч зі мною. І тепер не залишають мене й на хвилинку. В бізнесі це багато значить! – Маринка змовницьки підморгнула. - Моє теперішнє становище – не моя заслуга. Це вони все роблять!

Молода жінка підхопила зі столика келих з вином, дзвінко ударила ним об мій і пішла – попливла павою.

Анатолій Грабко.

Вірність

Настав той час, коли осінь мала поступитися зимовим холодам, але вона прикрилася палим листям, як ковдрою, і, зігріта ним, не звертала уваги на календар. Під вечір у повітрі неначе запахло легким морозцем, хоч і було ще тепло.

 Микола вийшов з уже зовсім порожньої і навіть чужої, хоч і зведеної власними руками, хати і присів на ганку. З будки виліз Лютик, заторохтів по дошках ланцюгом і всівся навпроти, не зводячи пильних очей з господаря. З’явилося бажання приласкати цю єдину на подвір’ї живу істоту. Проте вчасно згадав: Лютику властивий такий міцний запах псини, що потім довго доведеться відмивати руки, і залишився на ганку.

Як не гнав від себе сумний настрій і гіркі спогади, не часто це вдавалося. Особливо ось у такі хвилини самотини і безділля. Розумом усвідомлював, що минулого не повернеш, як і Христину з Андрійком, а серце не переставало боліти. Уже й до церкви ходив – свічку поставити, хоч ніколи раніше й дороги туди не знав. Запам’яталися з дитинства – ба, навіть інколи заважали! - бабусині слова:

- Попи – то блуд. А Бог, звичайно, є. Це – совість людини: якщо вона совісна, то й людина віруюча, а ні – безбожник!

Уже пізніше, дорослим, коли й молода липа на бабусиній могилі виросла, подумалося йому, що у житті бабусі була, мабуть, якась таємниця, пов’язана з образою на конкретного батюшку. А вже потім свою неприязнь вона перенесла на все духовенство.

Тоді він поставив і запалив дві свічечки перед іконою Божої Матері і задумався. Скільки минуло часу, він не знав, тому навіть здригнувся від тихого голосу поруч:

- За рідними сумуєш, сину?

Микола озирнувся і ледь не розсміявся: поруч стояв батюшка – молодий, вродливий, з слабенькою борідкою, що ріденько висіялася на підборідді. Проте не засміявся, бо вчасно пригадав: така форма звертання у православних священиків.

- Так, отче, за дружиною та сином. Уже три місяці минуло, як загинули вони в катастрофі. Може, пам’ятаєте? Тоді багато розмов було, коли автобус на залізничному переїзді зіткнувся з потягом, і всі пасажири загинули. Ото між ними були й мої - Христинка з Андрійком.

- Змирися, сину, на те воля Божа! Молися і проси в Господа для них Царства небесного. Тільки не треба так побиватися: для цього відведено сорок днів, а потім - пам’ятай, але не плач і не побивайся, адже вони на тому світі теж турбуються про тебе.

З тим Микола й пішов. Він не став розповідати про те, що дружину з сином навіть поховали без нього: тоді він нелегально працював за кордоном, тому навіть не повідомляв про своє місцезнаходження. Повертався з пристойною сумою, подумки вже бачив, як з Христиною розподіляють ці гроші за потребами, Андрійко ж у цей час буде роздивлятися нові іграшки та шкільне приладдя – дарунок батька.

А їм уже нічого не треба – ні грошей, ні дарунків. Навіть його любові.

Перші тижні після свого повернення додому Микола пам’ятав погано. Весь час він проводив на кладовищі. Якби мав можливість, то й ночував би там. Та поступово кликали справи: треба замовити столик і стілець, щоб влаштувати їх біля могили; підшукати пам’ятник, хоч до року й не прийнято його ставити. Та коли перші клопоти відійшли, він помітив, що йому не те що не хочеться, а навіть страшно повертатися в ту пустку, яку раніше називав домівкою. Ось так прийшов до думки про зміну місця проживання.

Але куди податися? Близької рідні тут не мав, запасної квартири – теж. Спочатку хотів поміняти будинок на квартиру, потім передумав: ніколи не жив “на поверхах”, тому не міг уявити себе в чотирьох стінах, відірваним від землі, від оцієї розкішної абрикоси чи кущів малини. Збудувати інше житло? Але ж це забере чимало часу, а до переселення доведеться жити отут, як у домовині.

Він довго їздив околицями міста, поки таки знайшов те, що йому подобалося. Певно, тут господарі свого часу поспішали: на великій ділянці вони звели невеличку, гарну, як ляльку, хатинку-флігель, посадили фруктові дерева, а потім, мабуть, передумали чи місце не сподобалося. Причина їхньої згоди на обмін Миколу не цікавила, як не цікавило й те, що люди давали пристойну доплату за його будинок.

Тепер ось Микола сидів на ганку рідного будинку востаннє. Чи жалкував він за своїм рішенням? Ні, хоч свого часу вклав у будинок багато сил, уміння і любові, тепер він став навіть не чужим, а ворожим. І ось завтра вранці він має повантажити залишки свого майна і передати ключі новому господарю.

- Ось так, Лютику, тільки ти й залишишся вірним цьому будинку. Ти ж охороняй його добре, як і раніше. Нові господарі обіцяють тебе не зобижати.

Пес мовчав, тільки не зводив з нього пильного погляду.

Заснути Миколі вдалося тільки перед світанком, а вже за годину на своєму обличчі він відчув легенький доторк Христининої руки:

- Пора, Коленько!

Він підхопився. Надворі вже розвиднилося, через вікна без штор заповзав хмурий осінній день. У кімнаті було порожньо і холодно. Микола сильно потер обличчя долонями, відчув колючі щоки і пішов голитися. Чомусь пригадалося, як дружина зауважила йому, що голитися треба не на ніч, як він це робив після одруження, а вранці.

- Тебе я і колючого люблю, а для людей кожного ранку треба голитися, недарма ж кажуть, що зустрічають по одягу! 

Ще не розійшовся ріденький холодний туман, коли прибули нові господарі на вантажівці з причепом, наповненій добром.

- Ми зараз швиденько скинемо все, і ви цією ж автомашиною повезете свої пожитки, - сказав Леонід Васильович, новий господар. – Я вже домовився з водієм.

З дружиною і двома вже величенькими синами вони вправно зайнялися клунками та меблями. Микола теж допомагав: якось незручно осторонь стояти, коли навіть діти працюють. Залишки свого “добра” він укинув у кузов і вже готувався сісти в кабіну, коли до автомашини придибала сусідка, бабуся Настя. Важко спираючись на костур, вона обдивилася автомашину, двір, нових господарів і раптом сказала:

- А так робити, Миколо, не гоже! За що змушуєш мучитися тварину?

Микола прослідкував за її поглядом і в нього від побаченого навіть мороз по спині поповз: біля своєї будки, притиснувшись до неї спиною, сидів Лютик, мовчки дивився на господаря, а з очей одна за одною котилися крупні сльози. Микола без слів підійшов до собаки, відв’язав ланцюг, а будку підняв і вкинув у кузов. Туди зразу ж ускочив і пес.

На новому місці Лютик перш за все оббіг усю садибу, задираючи по кутках ногу, потім вибрав місцину біля воріт і там улігся.

- Я так тебе зрозумів, що саме отут слід ставити будку. Так? –усміхнувся Микола.

Лютик  посміхнувся (хіба ви не бачили, як посміхаються собаки?) і відійшов убік, щоб господар міг встановити будку.

- Ти бач, таке некрасиве і таке розумне! – подивувався водій і хотів погладити пса. Той відхилив голову і тихенько загарчав. – Зрозумів, не буду!

Ось так і зажили двоє “парубків”, як іноді жартома казав Микола. Про нове одруження він і не думав років зо три. Але життя брало своє, чоловік боявся геть здичавіти в самотині. Тому якось привів додому свою нову знайому. Проте нічого з цього не вийшло: ще біля воріт злим гавкотінням їх зустрів Лютик, а коли обоє зайшли на подвір’я, зубами вчепився у жіночий чобіток і не відпускав його, як не сварився Микола. Правда, знайома була не з дурних.

- Якщо собака мене не приймає, то й господарю я не потрібна! – сказала вона і відмовилася навіть зазирнути до господи.

Коли подібне повторилося з іншою жінкою, Микола вже подумував про те, щоб кудись подіти Лютика. Та до таких крайнощів удаватися не довелося.

Це вже більше трьох років Микола був удівцем, коли йому запропонували роботу бульдозериста в шляховому управлінні. Після переговорів із виконробом його направили до адміністративного корпусу для оформлення на роботу. У першої ж зустрічної жінки він запитав, де відділ кадрів, а та мовчки відчинила двері, біля яких вони стояли, і гукнула:

- Христино Михайлівно, тут вас питають!

Микола навіть здригнувся в першу мить, адже так звали його покійну дружину. Він і до кімнати зайшов з якоюсь непевною надією. Та зразу ж опам’ятався: назустріч підвелася молода жінка, струнка, симпатична, але вона нічого спільного не мала з тією, з його Христиною. І все ж, певне, щось зачепило його в цій молодиці, бо кожного разу, буваючи в адміністративному корпусі, він шукав нагоду побачити Христину Михайлівну. Мабуть, і вона це помітила. І теж не залишилася байдужою.

Вони почали зустрічатися вже не тільки на роботі. Нарешті, настав час запросити Тіну (вона просила називати її саме так) додому. Як на гріх, Микола зовсім забув про сварливий характер Лютика. Вже перед своїм будиночком його затримав сусід, якому терміново була потрібна консультація, а Тіна пройшла до воріт.

 Коли Микола попрощався з сусідом, жінки не було видно, зате хвіртка була відчинена, і Микола похолонув: а ну, як пес вчепиться вже не за туфлі? Він бігцем наблизився до воріт і завмер: біля собачої будки навпочіпки сиділа Тіна і, обхопивши собаку за вуха, щось говорила йому, а той... усміхався у відповідь.

- Обережно, Тіно, він не кожному до рук дається, та ще й запах від нього...

- А ти ж казав, що в мені є щось особливе! – засміялася молода жінка і додала: - А запах у пса нормальний, собачий. Я б здивувалася, коли б він пахнув духами.

Незабаром вони зажили утрьох. Інколи Миколі здавалося, що саме пес вибрав йому дружину. Чи, може, так воно й було?

На жаль, собачий вік набагато коротший за людський. Коли Тіна народила доньку, Лютик був уже геть старим. Він почав сліпнути, глухнути, але нюх залишався гострим, тому будь-яку їжу він спочатку нюхав. За запахом відрізняв і гостей. Якось маленька Даринка, що тільки вчилася ходити, дісталася таки до собаки і вчепилася йому прямо в пащу. Побачивши таке, батьки завмерли - дитя міцно трималося за обвислі собачі щоки і щось весело вигукувало, а Лютик обнюхував маленьке обличчя і так вертів хвостом, що вся задня частина тіла ходуном ходила.

Під вечір того ж дня Микола, як і завжди, відв’язав собаку на прогулянку і більше Лютика не бачив. Колись йому казали про те, що собаки намагаються не помирати вдома, але він відчував образу на свого старого друга, що пішов, не прощаючись. А він так і не віддячив йому за вірність... Проте хіба вірність потребує винагороди?

 

Вовчиця

 

Він намагався пригадати останню зустріч з матір’ю. Здається, це було під час вирішального засідання, коли судді пішли на нараду перед винесенням вироку. Тоді вона простягла до нього руки через рідку решітку і промовила, дивлячись сухими змученими очима:

 

- Денисочку, все проти тебе. І ти сам – теж. А серце підказує мені, що немає в цьому жахливому злочині твоєї провини. Чому ж ти сам собі шукаєш смерті? Та ще й такої...

 

Він неначе й не чув її тихого скорбного голосу, хоч у приміщенні стояла тиша: люди в переповненій залі мовчки спостерігали за матір’ю. А він дивився на її руки – висохлі, помережані товстими й тоненькими жилками, з цупкими довгими, місцями обламаними нігтями, яких вона ніколи не визнавала, а тому завжди коротко обрізала. І не її слова, не скорботний погляд вразили його найбільше, а чомусь оці руки, простягнуті до нього. Хотів, як і раніше - слідчим, - підтвердити свою провину і не зміг. Його неправда не могла вистояти перед материнською вірою, а йому треба ще потриматися трішки, поки судді скажуть своє слово. Останнє. Безповоротне. За яким зразу ж скінчаться його сумніви і муки. А він підтвердить свою чоловічу мужність і кохання...

 

І він мовчав. Відмовився і від останнього слова, коли почув вирок: вища міра покарання!

 

А матері випало коротке полегшення тільки на час непритомності. А потім знову навалилася страшна правда: її єдиний син – убивця і має бути покараний смертю. Навіть після того, як минув місяць після оголошення вироку вона не дивувалася, що серце її мовчить. Не могло воно підказати правду ні на момент арешту, ні під час слідства й суду. Власні пошуки не приводили до відчуття провини – ні перед законом, ні перед сином. Звичайно, вона допускала певні упущення у вихованні сина – всього передбачити не можна, - але не такі, що перетворили б його на вбивцю.

 

Не дозволяла собі звинувачувати й Ліну, бо чужа дитина – то яке ж вона має право підходити до неї зі своїми мірками! Але якщо відкинути материнські мірки і відчуття причетності до подій, відсторонитися від них, то з самого початку знайомства Дениса з Ліною вона щось передчувала. Саме це передчуття (в таких випадках материнське серце називають віщим) змушувало її ставитися до дівчини стримано. Не холодно, не вороже, а з пересторогою. Щось було в ній таке, що тримало на відстані. У ті нечасті хвилини, коли син приводив свою дівчину додому, мати привітно здоровалася і пропонувала чаю або кави. Потім весь час мовчала, тільки у відповідь на якесь запитання Ліни коротко відповідала. Сама ж розмови не затівала, запитань не задавала. Чому? На це не могла відповісти й собі.

 

Це вже на суді виявилося, що її пересторога у ставленні до дівчини мала підстави.

 

Думав про Ліну і Денис. Виявилося, що в камері-одиночці смертників дуже багато часу для думок. А вони спочатку кружляли навколо дівчини. Пригадувалися всі їх зустрічі, як вона вперше привела його до “зграї” – саме так кожен із членів невеличкої групи називав себе, а її – Вовчицею. Денис ніяк не міг зрозуміти причини такого прізвиська, адже Ліна не мала в собі нічого хижого, звірячого. Середнього зросту білявка з красивою фігурою, яку вона підкреслювала будь-якими засобами, з прекрасною вимовою і неординарними думками, вона, здавалося, не була ватажком “зграї”, лише трималася ватажка.

 

Ватажком був Йорк – так його всі називали. Вік його, певне, наближався до тридцяти років, а поведінка й деякі вирази свідчили, що в минулому він був засуджений. Та все це нічого не значило для Дениса, бо на той час він уже був повністю засліплений Ліною. Аж поки  не побачив, яким може бути Йорк у шаленстві злості. Тоді, під час звичайної сварки з одним із “своїх”, Йорк вихопив звідкись ножа і одним помахом відхопив суперникові палець.

 

- Я попереджав: мої слова сумнівам не підлягають. Я сказав! Наступного разу замість пальця буде твоя голова.

 

А нещасний хлопчина підхопив обрубок пальця і для чогось намагався прилаштувати його до руки.

 

Це був випадок, коли Денис і для себе мав зробити висновки, але він навіть не зрозумів натяку долі. Тепер, маючи вдосталь часу (смішно, який час він має на увазі, коли будь-якої миті за ним можуть прийти!), він відслідковував події і бачив сувору закономірність у тому, що трапилося.

 

Загалом, “зграя” поки що не йшла на тяжкі злочини: могла поцупити те, що погано лежить, захопити з прилавку пару пляшок горілки без оплати, затівала бійки на дискотеках з “чужими”, поступово втягувалася в пиятику, незабаром почали з’являтися слабкі наркотики. Йорк, по всьому видно, не поспішав, готував свою банду грунтовно і обережно, на перспективу. Коли Денис відмовлявся від випивки, зазвичай до нього підсідала Ліна, гладила теплими долонями по щоках і говорила:

 

- Не чіпайте дитину, не спокушайте. Це для вас ота гидота солодша за пташине молоко, для нього ж – навпаки.

 

І хлопці сміялися, бо розуміли, що дівчина має на увазі зовсім інше молоко. У Дениса палахкотіли від сорому вуха, і він одним ковтком спорожняв склянку зі спиртним. Тільки щодо наркотиків тримався міцно - ні умовляння “попробувати”, ні глузування не могли зламати його. Ліна спостерігала за цим мовчки, не вмішувалася, неначе знала, що на її прохання він може не тільки “вколотися”.

 

Уже впритул підійшла справді золота осінь, вечоріло рано, вночі холодало, але дискотека ще тривала на літньому майданчику. До нього Денис щоразу намагався йти навпростець, через парк, і під шурхіт листя завмирало серце від якогось непевного почуття. Оте листя і сумний дух відмирання тепер, в одиночній камері, пригадувалися найяскравіше.

 

В один із таких тихих вечорів на дискотеку прибули гості, хлопці з сусіднього мікрорайону. Вони з’являлися тут і раніше, і щоразу зав’язували невеличкі сутички з місцевими, які закінчувалися ще до прибуття міліції. Але тільки не цього разу. Мабуть, Денис не міг цього стверджувати напевне, обидві групи “прийняли на груди” набагато більше, ніж завжди. А може, не обійшлося і без наркотиків, бо чому ж тоді у Йорка були такі шалені очі?

 

Як завжди, Денис тримався своїх, але виявився дещо осторонь від того клубка тіл, що сплівся під жовтим каштаном, що ріс майже поруч з танцювальним майданчиком. Він бачив, як над головами злітали пляшки, як час від часу звідти випірнали страшні очі Йорка. А потім – майже одночасно! – з двох боків місця бійки з’явилося дві автомашини з нарядом міліції, а до нього підбігла Ліна.

 

- Тримай! – крикнула вона і тицьнула йому в руки щось холодне й слизьке.

 

Денис автоматично вхопив оте “щось”, і воно виявилося добре знайомим йому ножем Йорка, а слизьке - кров’ю.

 

- Що ти мені даєш! – скрикнув Денис. – Це Йорків ніж!

 

- Тихіше, заради мене сховай його! – притиснулася до нього Ліна гарячим тілом. – Сам подумай: Йорк уже два строки мотав, а ти в нас чистенький. Хто повірить у те, що ти спроможний зробити щось незаконне?

 

І було в голосі дівчини стільки розпачу, благання і, здавалося, віри в нього, що Денис без роздумів заховав ножа у внутрішню кишеню куртки. А потім їх, як отару, загнали в автомашини. Денис уже заніс ногу на підніжку і тут же непомітно опустив ножа у листя. Його зразу ж підхопив сержант, що натоптував затриманими “воронок”. Навіть на той час, коли багато подій проходило мимо його свідомості, Денис зрозумів, що спіймався по-справжньому. Так воно й трапилося, адже пізніше, під час слідства, ніж з його відбитками пальців був головним речовим доказом.

 

А Денис бажав іншого “доказу” – підтвердження того, що тільки він справді любить Ліну і заради своєї любові готовий на все. Тому під час слідства підтвердив, що ніж його, тільки плутався в послідовності подій, але при цьому посилався на те, що був у нестямі. Тільки дивувався трішки, що всі його товариші по “зграї” дружно звинувачували у всьому саме його, а найголовнішим “обвинувачем” була Ліна, яка запевняла, що саме Денис затіяв бійку. Йорк, виявляється, на той час відійшов кудись зі знайомим покурити, і на місце події прибіг, коли під деревом валялися два трупи.

 

Слідство тривало недовго – всі події виявилися детально описаними, злочинця знайдено, можна й справу закривати. Звичайно, не обійшлося без покарань і інших учасників бійки, але суд обмежився різними термінами ув’язнення умовно. Денисові довелося відповідати за все самому. Як не дивно, але ні судді, ні свідки не помітили на його обличчі переляку чи каяття під час оголошення вироку. Він не відводив погляду від милих, ніжних очей Ліни, в яких світилося співчуття до нього і ласка. І чомусь уявляв на цих ясних очах сльози, коли вона довідається, що його розстріляють. Що ж, не довго чекати залишилося.

 

Ішли дні за днями, минув місяць, другий. Денис і сам не вірив собі, що весь час ув’язнення жив одним - чеканням смерті. І втішався колись випадково почутим: виконати вирок можуть і через рік. Він був готовий до цього, бо знав: рано чи пізно за ним прийдуть. І все – для нього скінчаться страждання, а він навіть пострілу не почує. Зате як романтично – віддати життя за кохану дівчину! Тоді Ліна переконається, що так, як він, ніхто й ніколи її не кохатиме!

 

Увесь час, що минув після оголошення вирку, Денис не мав ніяких звісток “з волі”. Не знав, що на вимогу міжнародної спільноти законодавці країни переглядають своє ставлення до покарань і, зокрема, до смертної кари. На неї наклали мораторій, а потім і зовсім відмінили. Тож про заміну йому смертної кари довічним ув’язненням Денис узнав тоді, коли його перевели до загальної камери.

 

У першу мить така новина просто приголомшила хлопця. За тривалий час очікування він увірував у невідворотність вироку, у неминучість смерті, був готовий до неї. Він сприймав її, як певну неминучість – осіннє відмирання природи, захід сонця чи свічка, що догоріла й погасла. І раптом – та ж смерть, але розтягнута на немислиму довжину: на все життя, до скону! Сам собі він нагадував спринтера, який весь час готувався до забігу на короткі  дистанції, аж раптом його змушують бігти марафонську – ні сил, ні досвіду, ні бажання...

 

На новому місці його прийняли, як “хворенького”. Виявляється, поінформованість “зеків” була повною. Вони знали навіть те, про що Денис і не здогадувався. Своє ставлення до його історії вже на третій день перебування в камері коротко висловив досвідчений рецидивіст на прізвисько Дишло:

 

- Не ти перший, не ти й останній, кого здала Ліночка, начулися ми про неї! - “втішив” він хлопчину і пояснив: – Зате Гриша – Йорк вже вкотре сухим із води виходить. Тому вона й тримає його біля себе для чорнової роботи – прибирати непотріб!

 

- Ви не розумієте, - заперечив Денис, - це він її біля себе тримає погрозами.

 

- Ех ти, щеня! Не народилася ще та людина, яка б Ліночку залякала! Та, мабуть, вона вже через усі норми переступила. Пора кінчати! Ось що, вимагай перегляду справи, пиши явку з повинною і розкажи все, як було насправді. Через оту суку мати довічне!..

 

Не повірив Денис жодному слову співкамерника, не викликав слідчого, зате всю ніч очей не склепив. Як не міркував, а коли прийняти слова Дишла за правду – все ставало на свої місця. Тільки він, засліплений любов’ю, не помічав, що на взаємність Ліни розраховує чи не кожен у “зграї” і готовий заради неї піти на будь-який злочин. Не вірив і тим чуткам, які клуботіли навколо неї щодо численних “підстав”, які вона майстерно організовувала. Мабуть, і всі інші почувалися так.

 

Уже на світанку Денисові стало страшно: він був готовий віддати за Ліну життя, прийняти миттєву смерть. Але отиратися в камері до скону – чи не занадто велика жертва? Чи витримає він? І за що?

 

Високо над головою у вузьке віконце почав сочитися мокрий світанок, коли Денис обережно зліз із верхнього ліжка, підійшов до дверей і постукав.

Вужик

Після закінчення уроків Ольга Георгіївна Протасова (по шкільному – Еля Георгіївна, бо ота співзвучність “га-ге” в імені та по батькові дратувала і колег, і учнів) поспішила до районного суду, а звідти вийшла вже затемно і в геть поганому настрої. Як не просила, як не молила, а розгляд справи, в якій вона значиться обвинуваченою, переносити на кінець місяця ніхто не погодився. Знайомі радили “дати на лапу” – тоді все піде, як по маслу. А кому дати? Ніякого досвіду в таких справах вона не мала. І боялася: даси гроші не тому, ще й до суду притягнуть за підкуп. А кому “дати”, якщо тільки в одній канцелярії їх п’ятеро сидить? А ще є секретар суду, сама суддя – кому платити, кого просити? Слід було б удатися до послуг адвоката, але, на її думку, справа – така нісенітниця, з точки зору здорового глузду, що не варто тратитися на адвоката.

Таки добре було б дочекатися повернення чоловіка з рейсу! Стах не тільки розуміється в правових питаннях краще за неї, в нього безліч друзів, серед яких знайдуться професіонали на всі випадки життя. Він сам під час останніх радіоперемов пропонував дочекатися його. Дочекаєшся тут!

За думками й тривогами вона все ж не забула зайти до супермаркету, щоб скупитися на вечерю собі й Вужику, адже вівторок – його день. Якщо чинити по справедливості, то не варто було б його годувати, але ж він, врешті-решт, тільки виконував свої обов’язки. І навіть не перестарався – так трапилося...

Еля добре розуміла, що такі думки навіяні поганим настроєм, що даремно вона сердиться і на суддів, і на Вужика, і навіть на чоловіка, і стримувала себе. Та, мабуть, розлад нервової системи позначився на її ході, рухах, чи на тому, як вона відчиняла і зачиняла двері, і Вужик зразу ж відчув це. На кухні вона підійшла до столу і почала викладати продукти, як раптом тверде і холодне тіло сковзнуло по нозі, обвило її, а потім з-за столу і над ним з’явилася велика голова пітона. Блискучі гудзики очей некліпно дивилися на неї і, здавалося, посміхалися. Еля розуміла, що змії не вміють посміхатися, але Вужик – член їхньої сім’ї, користується рівними правами, то чому б і не перейняти в людей оцю властивість?

- Що, підлизуєшся? – запитала вона, відсовуючи від зміїної пащі курку, що придбала йому на обід, який триватиме тиждень. – Негідник ти, Вужику, підлий і невдячний! Тебе багато чому навчили, але ж не вчили перевищенню прав самозахисту! Хто дозволив тобі посягати на людське життя?

Полоз продовжував пильно дивитися на хазяйку і реагував на її слова хіба що легеньким стискуванням своїх кілець на її нозі. Видно було, що йому дуже кортіло піднятися вище, до її очей, а все ж не смів, хоч і міг: ген його хвіст аж до дверей простягнувся!

- Ну, все, відпускай мою ногу! – сказала Еля і легенько плеснула Вужика по голові. – Пішли вечеряти!

Полоз тихенько розкрутився і сковзнув у бік комірчини, свого місця проживання. Як тільки він заповз усередину, Еля кинула туди курку і зачинила двері. Що не кажіть, а до зміїного запаху звикнути важко, особливо тоді, коли вони перетравлюють свою здобич – мертвечиною тхне! Стах неодноразово глузував із неї, мовляв, розмовляє з Вужиком, як із людиною, а цілуватися не хоче.

А почалося все кілька років тому. Вони, дружини моряків, хоч і не часто, а все ж спілкувалися між собою. Тому раніше за всіх Еля довідалася про те, що її подругу Лізу, теж дружину капітана торговельного флоту, обікрали. Так, безсумнівно, злодіям у її квартирі було чим поживитися, але для чого ж бити Лізу по голові!? Зі складним переломом черепа і струсом мозку молода жінка довго лікувалася, але й тепер на неї час від часу насувається головний біль. Ось після цього випадку Стах і сказав їй:

- Треба передбачити такі випадки. Чомусь вважається, що всі, хто ходить “у загранку”, багаті. По суті, ми не багаті, а тільки заможні, завдяки тому, що деякі речі, яких у нас тут немає, можемо привезти з-за кордону. Та злодіям цього не поясниш, тому вони й на людину руку можуть підняти. Ось від цього й треба застерегтися.

Еля не сприйняла його слова надто серйозно, а даремно: з чергового рейсу Стах повернувся з кошиком, у якому, скрутившись спіраллю, лежала змія. Еля злякано відсахнулася:

- Що це ти привіз? Викинь негайно!

- Не лякайся і не лайся! – спробував заспокоїти дружину Стах. – Навпаки, виявляй до цього полоза увагу і турботу, бо він – твій захисник!

Пізніше Стах розповів, що в Південній Америці удавів змалечку тренують захищати житло від злодіїв-ворогів і вони з успіхом замінюють сторожових псів. Тільки й того, що голосу не мають.

- Наш Вужик ще молодий, але дечому навчений, - пояснив чоловік. – Та нам цього достатньо: йому належить не якесь ранчо охороняти, а тільки тебе й квартиру на час моєї відсутності.

Так і залишилося за удавом оце ім’я, сказане жартома, - Вужик.

І довелося Елі звикати до змія, до його неприємного запаху, до того, що годувати його достатньо раз на тиждень. Деякі подруги навіть заздрили їй: аякже, така екзотична тварина, ні в кого немає! У школі, коли почули про нового жильця любимої вчительки, діти навіть кілька екскурсій влаштували до неї. Не відмовляла, поки не набридло... Ні, не їй, а Вужику. Під час останніх відвідин він так і не захотів виповзати до дітей, подивилися на його кільця крізь розчинені двері, потопталися і пішли. Еля навіть злегка посварила свого співмешканця. А він тільки підняв свою головешку, позіхнув широченною пащею і знову вклався.

Еля ніколи не могла подумати, що він так виросте. Звичайно, бачила кілька разів по телевізору програму “У світі тварин”, показували справжніх гігантів, але ж то на волі! А в замкнутому приміщенні, в неволі Вужик уже за три метри сягнув, а що далі буде? Невже й справді пітони можуть дорости до десятка метрів? Страх Божий!

Провиною Вужика назвати події, в які він прямо замішаний, важко. А все ж... З дитинства начулася Еля від своїх батьків, потомствених учителів, що життя людини – святе і ніхто не має права зазіхати на нього. При цьому малося на увазі життя будь-якої людини, бо вартісним оцінкам пересічного громадянина воно не піддається. В цьому ж випадку мова йшла саме про життя. А трапилося ось що.

Десь півроку тому Стах повідомив, що рейс подовжено, і на час шкільних канікул його вдома не буде. А саме на канікули подружжя намітило невеличкий круїз по місцях відпочинку з заїздом до родичів. Тоді Еля й попередила чоловіка, що сидіти вдома не збирається, а відвідає хоча б матір. Стах не заперечував.

Не передчуваючи якогось лиха, Еля, як завжди, вимкнула всі електроприлади, нагодувала Вужика, позамикала двері і поїхала до матері. При цьому не сказала сусідці адресу, тільки віддала їй про всяк випадок ключі. Яким же було здивування, коли її знайшла міліція і потребували негайно прибути на місце злочину. Еля не зрозуміла, про який злочин ідеться, але швиденько поїхала додому. Тільки там, від сусідів почула про спробу обікрасти її квартиру і чим усе це скінчилося.

...Двоє грабіжників, чоловіків років під сорок, виявляється, давно спостерігали за її квартирою. Дочекалися від’їзду чоловіка, а потім і її. Водостічною трубою вони забралися на балкон, потім видавили скло в дверях і залізли в квартиру. Там вони зразу ж розділилися: один пішов нишпорити в залі, другий – у спальні. Як би тихо не рухалися злодії, а Вужик усе ж почув їх. Він тихо виповз із комірчини і блискавично обкрутився навколо грабіжника, що діяв у залі. Побачивши перед очима страшенну пащеку, той без звука звалився на підлогу. Напарник почув глухий стук падіння і тихенько гукнув. Та оскільки більше нічого не чулося, продовжив свою роботу, скидаючи речі на простирадло, щоб потім ув’язати їх у вузол.

Вужик деякий час тримав першого злодія, але той лежав непорушно. Тоді удав відпустив його і попрямував до спальні. Там він теж діяв блискавично: стрімкий кидок, і другий злодій виявився сповитим, як немовля. Проте він виявився дещо міцнішим і почав борсатися, аж поки кільця стиснулися так, що перехопило подих. Тоді він, уже не думаючи про крадіжку, а лише про порятунок, почав кричати. Ці крики почули сусіди і викликали міліцію.

Коли прибули правоохоронці і за допомогою запасних ключів, які мала сусідка, відчинили двері, кричати другий злодій вже не міг. Його так і знайшли у спальні, обвитого пітоном. Вужик, як тільки міліція зайшла до кімнати, відпустив непритомного злодія і поповз до своєї комірчини. Огляд цього чоловіка, вже знайомого міліціонерам по кількох приводах, показав, що зовнішньо ніяких пошкоджень він не має. Найбільші збитки нанесені його одягу, адже злодій, як у народі кажуть, наклав у штани, і запах від нього!..

Гіршу сцену побачили міліціонери з понятими у вітальні: перший злодій виявився мертвим. Пізніше медики засвідчили, що чоловік просто мав слабке серце, яке й не витримало екстремальних умов нічної крадіжки.

...Задумалася Еля, пригадуючи недавні події, і здригнулася від мелодійного дзвінка у двері. Визирнула у вічко і побачила... Нічого не побачила, крім пишного букета. Вона швиденько відімкнула двері, і з-за букета з посмішкою виглянув Стах.

- Ах, негіднику, ти ж по мобільному запевняв, що тільки через два тижні приїдеш! – закричала Еля і кинулася чоловікові на шию.

Після сумбурних обіймів і поцілунків, які тривали, відверто кажучи, досить довго, подружжя всілося на дивані.

- Розповідай, що тут устигла без мене накоїти? – сміючись, потребував Стах.

- Я? – здивувалася Еля. – У цій ситуації я – без провини винна, а якщо ти шукаєш винних, то, в першу чергу, винен Вужик. А в другу – ти сам.

- Отакої! Коли у вас тут все завертілося, я був, здається, біля берегів Японії...

- А Вужик – твій подарунок. Забув?

Стах не міг би цього забути, якби навіть хотів, адже в цей час із комірчини вислизнула довга тінь і беззвучно з’явилася в прочинених дверях. Пітон, не зупиняючись, підібрався до господаря, миттю піднявся на хвіст і навис над Стахом з роззявленою пащею. Його довгий роздвоєний язик промайнув на відстані кількох міліметрів від обличчя.

- Розумнику ти наш! Давай вітатися! – Стах простягнув до змія руку і той миттєво обкрутився навколо неї, а масивну голову поклав на плече. – Хороший ти, хороший, спасибі за Елю, за квартиру! Молодець, харчі відробляєш! – Стах поплескав удава по голові, а тому від насолоди аж очі поволокою затягло.

Еля детально розповіла чоловікові про все, чого не могла розповісти по телефону за браком часу.

- І все ж я не розумію, хто подав на суд і за віщо? – здивувався Стах. – Начебто, все зрозуміло, винні покарані, справедливість відновлена, а що помер один із злодіїв, так це випадковість, продиктована його слабким здоров’ям.

- Усе так, - підтвердила Еля. – Але він залишив без засобів до існування дружину і двох малолітніх дітей. Тепер вдова подала до суду позов до мене про втрату годувальника через екзотичну тварину, не дозволену законом для утримання в домашніх умовах...

- Отакої! Треба підказати другому злодію, щоб надав нам рахунок для оплати за зіпсований через Вужика одяг, - засміявся Стах. – Ні, слухай, яке нахабство! Розумієш, ще коли я купував пітона, поцікавився у юристів, чи можна його тримати вдома. І виявилося, що ніде в наших законах нічого не говориться про крупних зміїв та про якісь заборони. Я теж не юрист, але знаю: все, що не заборонено законом, дозволяється. Так що це – окремий випадок. Крадіжка – інша справа: вона явна, і покарання за неї передбачено законом. Тож заспокойся, тобі нічого не загрожує!

Стах пригорнув до себе дружину і поцілував. Поруч почулося глибоке зітхання, і обоє повернули голову до удава. Його зітхання пролунало так натурально, як робить це людина, відчуваючи полегшення після вирішення якогось складного питання. Потім Вужик прибрав свою голову з плеча господаря і заструмував до комірчини – для нього проблеми вже не існувало.  

“Ця зустріч змінила все моє життя”

Дві дороги

(Продовження. Поч. у № 29)

2.

Попутники, яким Віталій Йосипович, мабуть, дещо розповів, помітили, що найбільший інтерес ветерана викликав той відтинок шляху, коли потяг наближався до Дніпра. Тоді він виходив у коридор, вибирав вікно, біля якого нікого не було, і цілком віддавався спостереженням. Йому цікавило все – рівний, як стіл, степ зі скіфськими (чи козацькими?) курганами, поодинокі піщані дюни – так звані кучугури, порослі невисокими сосонками, невеличкі гайки та плавні, небо над ними. Одного разу, коли з високого насипу раптом відкрилося неозоре водне плесо – навіть протилежний берег не проглядався, - Олександр Васильович схвильовано зауважив:

- Та й широченним Дніпро став!

- Це не Дніпро, - почувся з-за спини голос Віталія Йосиповича. – Це Каховське водосховище. Місцеві жителі називають його морем. Утворилося після будівництва Каховської гідроелектростанції, яка зараз майже не використовується.

Все вірно, подумав Олександр Васильович, тоді цього моря ще й у проекті не було. А він добре пам’ятає Дніпровські пороги! Проте й до них добирався більше місяця.

...Тоді Марія похапцем всунула йому в руку торбинку і майже виштовхала в плечі з тепляка – зпросоння  Сашко ніяк не міг второпати, в який бік йому йти.

- Якщо на Харківщину йти – я там не була, але дід Панас казав, - переходити Дніпро тобі не треба, - прошепотіла на вухо молодиця. – Оцього берега і тримайся.

Марія сказала це так, неначе мала на увазі пройтися берегом до сусіднього села.

Кілька кілометрів таки пройшов, щоб якомога далі відійти від села. На сході почало рожевіти, коли він у черговий раз сторчака полетів у якусь яму і вирішив дочекатися дня. Зійшов з пагорба і на сухій місцині, що клином врізалася в очерети, вмостився на холодному піску. Хотів роздивитися, що ж там у торбі, але передсвітанковий сон склепив повіки.

Розбудили його якісь сторонні звуки. Ще не відкриваючи очей, дослухався: десь неподалік хлюпотіла вода, неначе з неї зривалися весла. Сашко не боявся: якби це були німці, вони б не скрадалися, а якщо свої... У його ситуації своїми навряд чи можна когось вважати, краще бути невидимим і нечутним.

Сашко тихенько, поповзом попрямував у бік шуму. Баговиння замастило лікті й живіт, але він не звертав на це увагу. Незабаром майже поруч зашумів очерет, пропускаючи крізь себе невеличкого човна. Сашко й зовсім закляк, притискаючись до переплетіння корінців, але погляду з човна не зводив. У ньому знаходилося двоє – один, стоячи на коліні, гріб веслом, а другий сидів на кормі, тримаючи якусь поклажу.

Човен тихо врізався в піщаний берег, хлопці зслизнули з нього і потягли за собою щось велике, замотане у ряднину. Вони мовчки звалили той вантаж на плечі і попрямували до вільхових заростей. Мабуть, то і є те, що так шукають на селі німці, здогадався Сашко. Проте, що б там не було – його не обходить, а зате човен... Необережні хлопці: навіть не витягли його на берег. Добре, що він, якщо вірити Марії, йому не потрібний, а так хлопці тільки й бачили б свою посудину! Недарма люди кажуть, що дерева бачать, а степ очі має.

Сашко дочекався повернення хлопців, дослухався до віддаленого шерхоту очеретів за ними, а потім і собі зібрався в дорогу. Нарешті, розв’язав торбину і виявив там білу важку хлібину, четвертину пожовклого сала, малесенький вузлик солі, а в невеличкому кисеті – самосад і коробок з кількома сірниками. “Бідова молодиця! – подумав Сашко. – Неначе заздалегідь готувалася до моєї появи і негаданої втечі, все передбачила. Ось тільки про папірець не подумала. Курити хочеться, а як це зробити без люльки чи папірця?”.

Вихід знайшовся: хлопець загорнув самосад у листок подорожника і якось розпалив його. Зелений листок пропускав повітря, повсякчас намагався загасити жар, а все ж удалося кілька разів засмигнутися. Полегшало.

Ось так і йшов він. Найбільше часу забирала потреба обходити міста, села, окремих людей. На його щастя, фашистам тут не було чого робити, орда перекотилася через територію, на якій не було ніяких важливих об’єктів, залишила по собі невеличкі загони та кілька десятків запроданців.

І все ж суворо притримуватися берега виявилося неможливо. Дорогу часто перепиняли яри і ярочки, часом по них текли струмки; болота і просто плавні вдавалися у сушу, і доводилося щоразу робити гак у кілька кілометрів. Це виснажувало, забирало дорогоцінний час. Він добре розумів, що пізня осінь з її холодними дощами та пронизливими вітрами може так ускладнити шлях, що доведеться до весни шукати десь прихисток. Нічого доброго не обіцяла й зима, в цих краях вона гнила і безжалісна. Хлопці-сибіряки казали, що у них морози за сорок градусів легше переносяться, ніж нульова температура в цих краях. Проте йти йому довелося назустріч зимі.

Тижнів десь через три трапилося на дорозі село, навіть не село, а величенький хутір. Він розлігся так, що одним кінцем поринув у плавні, а другим завис над болотом. Мабуть, колись це був ставок, але авіаційна бомба зруйнувала дамбу, більша частина води витекла, а залишки її перетворилися на болото. Сашко зрозумів, що обійти хутір не вдасться, хіба що повернутися назад і обійти його, для чого знадобиться пройти з десяток кілометрів. Для нього, особливо для розбитих ніг, це було розкішшю.

Він деякий час спостерігав за селом, але німців не виявив. Правда, кілька хлопців носили пов’язки на рукавах – поліцаї! А серед них траплялися ще гірші за фашистів. Йти вночі не випадало: собаки здіймуть гвалт, поліцаї можуть з переляку підстрелити. І взагалі – людина, яка подорожує вночі, викликає підозру.

Пішов через хутір на світанку в надії на те, що стомлені нічним чергуванням поліцаї ще спатимуть. Хутір мав одну-єдину вуличку, утворену десятком садиб, які стояли на відстані сотні метрів одна від одної. І жодної живої душі на ній! Намагаючись іти поважно і беззастережно, Сашко вже проминув одну хатину, коли з-за тину другої висунулася геть сива голова, і дідусь квапливо замахав руками, безмовно гукаючи до себе. Сашко підійшов.

- Здурів, чоловіче? – здавлено прошепотів дідусь. – Скакай через тин, поки отой відьмак тебе не помітив!

Тільки-но хлопець переніс через тин ноги, як дід з такою силою смикнув за штанину, що він звалився прямо в бур’яни.

- Це ви, мабуть, здуріли, діду! – обурився Сашко. – Нічого не скажеш, привітні тут люди!

Він спробував підхопитися на ноги, але дід не дав, сам присів поруч.

- Я не знаю, хто ти, хлопче, і куди йдеш, - тихо сказав дідусь, - але Ларивон не питатиме, поки твої ребра не перерахує.

- Про кого ви кажете і за що мене бити?

- Ларивон – це старший над поліцаями, корчить із себе велике цабе, а як був тюремщиком, так ним і залишився. Він нікого не б’є за щось, йому так хочеться – і все. І не поскаржишся, не побіжиш же до німців, які віддали йому тут усю повноту влади.

Розговорилися, і Сашко зрозумів: йому таки повезло, що Петрович якраз вийшов перепнути на інше місце козу і побачив перехожого. Він відверто розповів старому про себе, бо щось приховувати не бачив причин.

-Перечекай, хлопче, поки стемніє, - сказав старий. – Тоді я виведу городами за хутір, а вже далі йтимеш спокійно верст п’ять з гаком. Тоді буде Рокитне, величеньке село, так ти його обійди десятою дорогою – кажуть, там німці влаштували свої склади і тримають злий гарнізон. Навіть есесівці є. Так що стережися.

Як тільки споночіло, Петрович поклав до Сашкової торби два зачерствілих коржа і круг бринзи з козиного молока.

- Вибачай, хлопче, хліба не маю – не вмію пекти його, це моя покійна стара майстринею була. Тютюну теж не маю, бо ніколи не бавився тим чортовим зіллям.

Він провів Сашка через старе кукурудзяне поле, а вже біля густих кущів терену та глоду, що кучерявилися понад яром, зупинився.

 - Далі вже сам вибирай дорогу. Хай тебе Бог береже!

Мабуть, таки й справді щось берегло хлопця, бо до самої Харківщини він жодного разу не потрапив на очі ні поліцаям, ні німцям. Правда, вже на Дніпропетровщині, коли місцевість почала нагадувати звичну з дитинства, ледь не трапилося лихо.

Він відчув, що наближається до великого села, ще здалеку і за звичкою зібрався обійти його лісом. Проте ліс виявився зовсім невеличким. Фактично це був не ліс, а кілька гайків, що стояли поруч. Тож якраз між оцими гайками, як тільки хлопець ступив на узлісся, він натрапив на поліцая. Звичайний дядько літнього віку стояв з гвинтівкою в руках і при червоній пов’язці спиною до нього, але зразу ж повернувся і наставив зброю. Спочатку його очі теж дивилися злякано, потім, мабуть, роздивившись недолугого хлопця, вони потеплішали. Не говорячи ні слова, дядько махнув дулом убік, мовляв, згинь. І Сашко спочатку навшпиньки, потім швидше і швидше дременув у глиб хащі.

Сашко так зрадів рідним місцям, що йому доводилося постійно нагадувати собі про обережність: війна змінила людей, а тому потрапити в халепу можна було і поблизу рідної оселі. Проте обійшлося.

Ще здалеку наближення господаря відчув Жук, його старий пес. Він не гавкав, не рвався на ланцюгу, тільки тихенько повискував, неначе плакав від радості. А коли Сашко підійшов ближче, пес за давньою звичкою всунув кудлату голову йому між ноги і в такій позі занімів, тільки хвіст мів і мів сміття на подвір’ї.

...На під’їзній стрілці вагон хитнуло, разом з ним хитнувся і Олександр Васильович. Тільки зараз помітив, що пасажири заметушилися, готуючись до виходу. Забрав свою валізу і старий. На пероні, здавалося, ніхто його не зустрічав, але Олександр Васильович вирішив не поспішати, хай натовп розійдеться, тоді видно буде, як далі вчинити.

Поруч поставив свій похідний портфель Віталій Йосипович.

- Ну, от і скінчилася половина нашої подорожі, - приязно посміхнувся він. –Олександре Васильовичу, пробачте за настирність, але хотілося б мати вашу адресу...

- Е, друже, де ж ваша логіка? Це ж ви, здається, запевняли, що дорожні знайомства тим і добрі, що зі співбесідником більше ніколи не зустрінешся?

- Прошу адресу на всякий випадок, - зніяковів чоловік. – Розумієте, зародився у моїй пам’яті здогад, про який рано говорити, – може не справдитися. Коли ж він підтвердиться, я знайду вас і все розповім...

- Якщо на той час я ще живим буду, - засміявся старий. – Що ж, записуйте.

У цей час крізь натовп пробився молодий чоловік і зупинився перед ними.

- Молодець Сергій, все точно описав, - весело вигукнув він. – Чи не правда, ви – Олександр Васильович Щербина, дідусь мого найкращого товариша, який вирішив дружбу проміняти на сімейне ярмо?

Не чекаючи на відповідь, хлопець схопив речі старого, підхопив його під руку і майже поволік до виходу з перону. Вітерець доніс легкий запах спиртного, і Олександр Васильович скривився.

- Не судіть суворо, - зразу ж зреагував хлопець. – Ми з товаришами трішечки випили – покропили Сергію стежину в сімейне життя, коли проводжали на реєстрацію. Погодьтеся, таке не часто випадає. У мене – таки вперше!

- Що ж, вези, козаче, куди тобі велено!

- Прямо за весільний стіл! – відгукнувся веселий хлопець і продовжував щось жваво говорити. Але Олександр Васильович уже не чув його, бо назустріч стелилося місто, яке він знав багато років тому, а тепер сумнівався, чи воно це.

Анатолій Грабко.

Дві дороги

3.

Ні, місто, яке ковзало обабіч автомашини, нічим не нагадувало Олександру Васильовичу той передвоєнний Херсон, в якому формувався їх ескадрон. Спочатку намагався зачепитися очима за щось знайоме, яке б повернуло його в далеку молодість, потім махнув рукою – безнадійно! Про щось торохтів хлопець, якого, виявляється, звали Вадимом, - зразу до водія і до нього. Проте Олександр Васильович мовчки дивився вперед, на зовсім незнайоме місто, і розмову не підтримував. Відкрив уста тільки раз, та і то лише для того, щоб відповісти на запитання.

- Може, помиєтеся з дороги? – повернувся до нього Вадим. – Правда, через це весілля затримається, бо Сергій затявся, мовляв, без діда за стіл не сядемо.

- Тоді поїхали далі. Сподіваюся, там знайдеться де хоч руки помити?

- Скільки завгодно! – зразу ж повеселішав Вадим. – У “Фрегаті” гуляємо! Це вам не якась шкільна їдальня!

Олександр Васильович його зрозумів. Останнім часом велелюдні гульбища часто влаштовували у шкільних їдальнях – і порівняно дешево обходиться оренда, і школі якась копійка перепаде. Проте назва “Фрегат” йому ні про що не говорила, аж поки машина не зупинилася біля сучасної багатоповерхівки зі сталі, бетону і скла. Він зразу ж оцінив доцільність такої назви: парадні сходинки готелю вели, здавалося, прямо у широкий простір Дніпровського лиману, на якому здалеку проглядалися різні судна. Ні, такого будинку в його юності теж не було!

Олександра Васильовича смішило те, з якою пересторогою опікувався ним Вадим. Він, мабуть, вважав гостя настільки старезним і відсталим від життя, що очікував від нього розгубленості чи навіть страху перед величезними скляними дверима, які самі по собі оберталися, перед ліфтом та численними пристроями в туалетній кімнаті. Та коли його острахи не виправдалися, він з-за спини гостя показав Сергієві великий палець і звів очі догори.

Проте хлопець не знав і не міг знати, що гість таким був з дитинства – ніколи не губився перед чимось новим, незнайомим, а в будь-які ситуації тримався невимушено. Звичайно, його вразив і модерновий банкетний зал, і десь із сотня гостей, кожного з яких на вулиці напевне ж не зустрінеш – такі люди пішки не ходять і в громадському транспорті не їздять.

Щоб якось замаскувати почуття розгубленості, Олександр Васильович зразу ж попрямував до Сергія. Обнялися, розцілувалися.

- Познайомся, дідусю, з моєю дружиною, - сказав Сергій, і тільки після цих слів старий помітив поруч з онуком його наречену. Висока – він зразу ж прикинув: якщо прибрати високі підбори, подружня пара буде однаковою на зріст; здається, вродлива – хіба щось можна розібрати з-поміж старань косметологів; у карих з поволокою очах молодої  жінки – хвилювання, крізь яке вже проглядає втома.

- Леся, - назвалася наречена, простягла йому вузеньку долоню і з інтересом зазирнула в очі. – Вам, мабуть, не дали й помитися? Завжди той Вадим поспішає... Нічого, ми це виправимо!

Щоб не заважати церемонії вітання наречених, Олександр Васильович непомітно відійшов убік і озирнувся. Чомусь – зовсім недоречно! – пригадалося власне весілля, яке й весіллям не можна було назвати. Що ж, час був іншим, хоч почуття любові не знають часових відмінностей...

 “Любові!?” – гірко посміхнувся старий.

...До зими йому таки вдалося дістатися додому. Виявилося, що даремно він дивувався відсутності чоловіків у Коханах – не було їх і в рідному селі. Чоловіки призовного віку воювали, старші та підлітки погнали гурти худоби кудись у глиб країни. Його батько – Василь Ларіонович – теж пропав десь із тими гуртами, вдома залишилася тільки мати, Наталка Онуфріївна.

- Користі з мене там ніякої, а нажите кидати просто так - не хочу, - пояснила вона синові, коли вже виплакалася з радості, а заодно і з горя. – Оце чекаю: кажуть, у сусідньому селі вже почали з’являтися гуртоправи – в одних череду з літаків розстріляли, другі нашим військам худобу на харчі здали, а ті, що в оточення потрапили, залишили все німцям. Може, й Василь незабаром додому приб’ється...

Дещо гірше склалися справи в Насті, дівчини, з якою до призову зустрічався Сашко. Батька забрали на війну, від нього отримали єдиного “трикутничка” – і все, згинула людина. Матір же голова колгоспу включив у гуртоправи – і теж ні слуху, ні духу. Залишилася дівка сама. А в сімнадцять років це не так просто, адже тіла вже набралася, а розуму – ні.

- Що, хтось уже вчащає до неї? – стривожився Сашко.

- Може, й було б таке, але ж кому вчащати? Один чоловік на все село залишався – дід Омелько. Тепер і того немає, - мати перехрестилася.

- А що ж із ним?

- Як тільки німці прийшли, призначили його старостою – більше не було кого. А цими днями забрали в район і, кажуть, розстріляли. За що – ніхто не знає. Думаю, за те, що солдат наших, які від своїх відстали, переховував та підгодовував. Хтось, мабуть, доніс... Знати б, хто!

- Так ви про Настю не договорили...

- А що про неї казати? У сусідніх селах вже почали молодь забирати до Німеччини, не сьогодні – завтра і до нас доберуться. Зараз таке життя, що іншої дороги в неї немає.

Задумався після цих слів Сашко. Він ще не знав, чи кохає Настю, але при одній згадці про ті поневіряння, що можуть чекати на неї, в серці стало щемко до болю.

Майже до світанку проговорили мати з сином. Наступного дня Сашко порався по господарству, коли на подвір’я зайшла Настя. Вона сором’язливо зупинилася біля хвіртки, немов не наважуючись зробити наступний крок. Сашко кинувся до неї, обняв і, озирнувшись навсебіч, невміло ткнувся губами в русяві коси. До хати дівчина заходити не захотіла – соромилася матері. Присіли на колоді, де Сашко колов дрова.

- Як живеш, Насте?

- Хіба це життя? З ранку до ночі та з ночі до ранку потерпаю, що зараз ось виламають двері і заберуть у неволю. А ти ж як додому дістався? Кажуть, що всю Україну пройшов пішки...  

- Пройшов...- знехотя промовив Сашко. – Додому кортіло, то добре, що хоч пішки дістався, зате живий. Ось тільки не знаю, як тут вціліти вдасться.

- Я чула, що заміжніх німці поки що не забирають, - несміливо вимовила Настя і замовкла, тільки з-під брів кинула на хлопця тривожний погляд.

Помовчали. Сашко плечем відчував, як зіщулилася дівчина, очікуючи його слів. А він і сам не знав, що йому сказати. З одного боку, його фізично тягло до Насті – молоде діло; до цього приєднувався жаль, що ця краса дістанеться чужинцям. З іншого ж боку, він ще жодного разу не думав про одруження, про сімейне життя. А вирішувати, виявляється, треба зараз. І тому він сказав:

- Ну, то залишайся в нас. Гуртом якось безпечніше, веселіше.

- Це ж як – “залишайся”? – перепитала Настя. – А що мати скажуть?

- Скажуть, що невістка гарна дісталася, - засміявся, нарешті, Сашко і обняв дівчину за теплі плечі.

- Без розпису в сільраді, без вінчання...

- Де ти знайдеш ту сільраду? Та, мабуть, і жодного попа в окрузі не залишилося... Рішайся та пішли до матері!

Ось таким було у них “весілля”. А десь через тиждень зібралися у них у хаті жінки, які свого часу були на селі авторитетними – бухгалтерка, ланкові, передові доярки, продавщиця магазину – і попросили Сашка бути старостою. Аргументи наводили серйозні. По-перше, він – єдиний мужчина на все село; по-друге, з хорошого, працьовитого роду, людей розуміє, а відтак – пожаліє; по-третє, без старости важко відстояти людей на селі, дістати дозвіл щось зорати чи посіяти, поставлять зайшлого – ще гірше буде. А ще – не буде він старостою, то і його, й Настю теж до Німеччини відправлять, бо тільки вагітних не чіпають, а вони навіть не розписані...

Сашко вагався під тиском багатьох аргументів, а мати розплакалася.

- Що ж ви робите, дівчата? Хлопець через усю країну пройшов, поки додому дістався, ще зранені ноги не загоїлися, а ви на його голову вже зашморг лаштуєте!

Так і пішли “дівчата” з хати Щербин ні з чим. А Сашко всю ніч прокрутився на жорсткому ліжку, не знаючи, на що зважитися. Проте вже вранці, коли на село прибули на тарантасі німець і представник управи, він же перекладач, і поставили питання про призначення старости, щоб було з кого спитати, люди назвали прізвище Сашка. Той не відмовився.

На ту хвилину він і гадки не мав, у що це йому виллється, скільки разів проклинатиме той день і той час. Думав тільки про одне: як би зарадити оцим покинутим жінкам...

Чим далі в ніч ішло весілля, тим більше здивування викликали в Олександра Васильовича учасники застілля. Навіть не вірилося, що це ті ж самі люди, які сходилися сюди кілька годин тому – вилощені, стримані, інтелігентні. Зараз переважали розчервонілі обличчя, збиті набік або й зовсім зняті краватки, гучні розмови, обійми, навіть слиняві поцілунки. “Що то робить з людиною спиртне! – думав непитущий дідусь. – Які ж вони, оці люди, справжні: на вулиці чи тут ось, за столом?”.

- Дідусю, давайте зникнемо потихеньку, - прошепотіла на вухо наречена.

- Але ж, Олесю, що скаже Сергійко?

- А він уже давно вийшов, начебто у справах. Ви хіба не помітили?

Старий з невісткою, що ховалася за його спиною, тихенько вислизнули з-за столу.

- Давайте покажу вашу кімнату, - потягла діда за рукав Леся. – Мені здається, що ви й без спиртного вже ледь на ногах тримаєтесь. Мені теж хочеться відпочити, піду до Сергія.

Олександр Васильович тепло подивився на невістку і сам собі кивнув головою: нівроку, наша, з козацького роду! 

Анатолій Грабко.

Дві дороги

4.

Нетривкий старечий сон. Здавалося, зморений дорогою і враженнями та знайомствами, весільною церемонією, він спатиме довго і спокійно. Та ще ледь зарожевіло небо, як очі самі собою відкрилися, і хоч тіло ще вимагало відпочинку, сон утік. Замість нього зароїлися думки – непевні і примарні, щось середнє між сном і дійсністю, начебто нічого й не варті, але й відмахнутися від них не вдавалося.

Олександр Васильович піднявся з ліжка і вийшов у коридор – хотілося пити. Мабуть, ще не проснувся до кінця, якщо забув, що знаходиться не вдома, і затіяв шукати кухню. Посмикав одну з численних дверей – зачинено, другі прочинилися. Він уже ступив на поріг, коли виявив, що перед ним такий же готельний номер, як і його. Тільки тут стояло широке ліжко, на якому розметалося двоє зовсім голих – чоловік і жінка, - а вся підлога встелена предметами туалету. Він зразу ж пригадав обох.

Сиділи дві пари за весільним столом навпроти, чоловік із пари ліворуч опікувався дружиною, а сам час від часу кидав погляди на іншу пару. Ця пара зацікавила Олександра Васильовича дивним поєднанням. Чоловік був не просто повним, а величезним, тому його дружина здавалася “дюймовочкою” на тлі нього. Проте на свого візаві увагу не звертала, як і на чоловіка, майже нічого не пила й не їла, клювала, як горобчик. Ти бач, таки знайшли спільну мову, посміхнувся старий. Мабуть, весільна атмосфера чи спиртне призвели до розкутості. Хоча б отой товстун не захопив їх! Він узяв тут же, біля дверей, табличку з написом “Не турбувати!”, почепив на ручку і тихенько зачинив двері – не йому судити чужі стосунки.

Тільки тут Олександр Васильович згадав, що у його номері стоїть холодильник, а в ньому, певно ж, є хоча б мінеральна вода. Він відкоркував пляшку, відпив прямо з неї ковток води і присів у крісло. Побачене стояло перед очима. Спочатку подумав: такого неподобства у часи його молодості не допускали... І зупинив себе – чому ж не було? Хай інакше, бо життя було не таким, але ж було! Він пригадав, як колись у розмові бабуся сварилася на розбещену молодь, мовляв, сорому не має, колись так не легковажили почуттями, тому й байстрюків не було. Він тоді заперечив:

- Бабуню, ви ж так любите читати “Кобзар”! Тож пригадайте, як Тарас Шевченко писав про покриток, про підкидьків. Виходить, що й тоді все це було, тільки поінформованість людей накульгувала, говорили на такі теми менше. Любов не завжди буває чистою!

І тоді бабуся сказала слова, над якими він думав довго.

- Ти, внучку, не сплутуй різні речі – любов і кохання. Ти он і Бровка нашого, що на ланцюгу прив’язаний, любиш...

Яке ж почуття переважало у його молодості? В умовах окупації чи розрухи якому з почуттів відводилося більше місця? Та й чи були вони взагалі?

...Єдиний чоловік на все село, ще й староста! Перший час виручало те, що Сашко до війни був колгоспним механізатором. Широкого, дуже широкого профілю: щоб трактор чи комбайн працював безвідмовно, мало знати техніку – треба бути слюсарем, ковалем, електриком... І він володів цими професіями, як зараз кажуть, “на рівні користувача”. Коли ж на нього звалилася “професія” єдиного чоловіка на всіх, довелося стати й теслею, і покрівельником, і жерстяником, і лимарем, і мельником... Одним словом – сільським умільцем на всі руки. Життя навчило.

Під час окупації думалося: швидше б прийшли наші, повернулися чоловіки з евакуації та фронтів, звільнили його від непосильних обов’язків. Дочекався. Звільнили. Та вже на третій день приїхали “енкаведисти” і забрали його до райцентру як зрадника, запроданця, прислужника  фашистського. Кілька діб тривали допити. Першого ж дня, в камері, сусіди по нарах популярно пояснили, чим усе це може для нього закінчитися – вищою мірою покарання, розстрілом.

Проте черговий допит підніс йому несподіванку.

- Подякуй, зраднику, оцим ось людям, - сказав молодий слідчий у незвичній формі (Сашко вперше бачив нову військову форму – ішов 43-й рік -, золотисті погони і картуз із червоним “околишом”) і підвів його до вікна. За ним, на неширокому майдані, стояло десятків зо два жінок з його села, майже всі, хто міг пішки подолати кілька десятків кілометрів до райцентру. – Прийшли за тебе клопотатися, кажуть, що добрий ти був, і саме вони попросили тебе бути старостою. Що ж, повіримо. Але факт залишається фактом: ти прислужував фашистам, тому без покарання ніяк не можна. Тяжким трудом мусиш спокутувати свою провину перед радянською владою!

І “спокутував” довжелезних п’ять років.

Тоді їх, як худобу, повантажили в товарні вагони, з яких складався весь ешелон, і повезли в невідомість. Їхали довго, адже “вантаж” ешелону не був терміновим, не мав особливого господарського значення. Сашко навіть дні перестав лічити. Нарешті перед світанком, коли у люкові під дахом вагону посвітліло небо, їх вигнали з вагонів, вишикували в колону і повели від станції в глибину лісу. Знайшлися люди, знайомі з місцевістю, вони сказали, що ешелон трішки не доїхав до Уфи. Пахло незвично: чим далі відходили від залізниці, тим густішим ставало повітря, настояне на живиці.

Такий ліс не був знайомим Сашкові. Погляд шукав листя, підлісок, але скрізь натикався на темно-зелені, майже чорні крони хвойних порід. Тільки золотаві вгорі стовбури оживляли бачене. Але під ногами не шелестіло листя, хоч товстий шар палої хвої пружинив і змушував вище підіймати ноги.

Серед оцих дерев вийшли на галявину, сяк-так обнесену колючим дротом, і Сашкові чомусь пригадався табір на околиці Коханів у далекій Херсонщині. Тільки й того, що одяг вартових був знайомим та мова зрозуміла.

Уже звідси, з табору, який теж виявився тимчасовим, новоприбулих розподілили серед підприємств, яким потрібні були робочі руки. Тоді за нього ледь не побилися двоє чоловіків – представників лісопильні, коли ознайомилися з його особовою справою. Аякже, механізатор, слюсар, електрик, тесля та ще й із цілими руками та ногами... Такі люди в повоєнний час були на вагу золота!

Незабаром він уже працював механіком на лісокомбінаті, що стояв поблизу станції Чишма. Сашкові ще не забулися дні й ночі окупації, тому режим роботи не обтяжував – від світанку до ночі. Навіть характер роботи не був новим: лагодив двигуни на пилорамах, гострив пилки – циркулярні та стрічкові. Уже через місяць, дивлячись на товаришів по нещастю (себе не бачив), зрозумів: щось треба робити, коли хочеш живим залишитися. Справа в тому, що годували їх не краще, ніж під німцями. Здавалося, від тієї баланди, яку вони споживали, сили тільки швидше витікали. Особливо потерпали “чорняві” – азербайджанці, осетини, вірмени, яких серед покараних чомусь виявилося понад третину. Їх звичною їжею колись було м’ясо, якого в цей час не бачило й місцеве населення. І мерли люди. Чи не щодня тягали обаполи, з яких майстрували труни – ділові дошки брати не дозволялося, хоч стосами вони гнили і порохнявіли. 

На Сашкове щастя, вже через місяць він пересувався поміж лісопильнями без конвою. Якось зайшов у село і виявив, що там дуже потрібен жерстяник – важко обійтися в господарстві без відра, корита або жаровні, а промисловість ще ніяк не могла перейти на мирну продукцію. Спочатку він запаяв кілька старих відер, потім почав виробляти вечорами власну продукцію, вирізаючи заготовки з усякого непотребу. До нього потягнулися замовники. Багатьом доводилося відмовляти, бо не мав ні матеріалів, ні часу – працював ночами при світлі каганцю, якого склепав сам і заправляв гасом, що потроху брав із двигунів.

З жодної людини він не потребував грошей. Взагалі, ніякої ціни не називав. Люди самі, дивлячись на його запалі щоки та очі, несли щось їстівне. Інколи навіть шматок сала чи м’яса перепадав. Отак і намагався вижити сам і підтримував товариша, з яким “квартирував” у колишньому сажі, – Йосипа Верлінського. Так ніколи й не зміг зрозуміти Олександр Васильович, за що і як міг потрапити під статтю єврей. Хай знищували їх фашисти – це можна було якщо не зрозуміти, то прийняти, але свої! Чим він міг завинити перед радянською владою? Проте серед ув’язнених якось само собою виробилася звичка: ніхто нікого не розпитував про причини засудження. Хоче людина – розповість, а ні – не силувати. Так і мовчали обидва – і Сашко, і Йосип, хоч і доля випала одна, і земляками виявилися: обидва з Харківщини.

Вдень було не до розмов, а вечорами – й поготів. Зазвичай, Сашко гнувся над заготовкою – клепав або паяв, а Йосип, який виявився непоганим кухарем, готував вечерю. Тільки одного разу, коли по дорозі їх накрив дощ пополам зі снігом, і вони вимокли до нитки й геть замерзли, Йоська раптом запитав, розвішуючи мокрий одяг над лежанкою:

- Діти в тебе є?

- Народився син якраз перед тим, як мене забрали, - нехотя промовив Сашко і для годиться й сам поцікавився, щоб не видатися байдужим: - А в тебе?

- Молодий ще, навіть не одружений.

- Нівроку собі, молодий! Ти ж, мабуть, на пару років старший за мене.

- Навпаки, майже на десять років молодший, мені тільки двадцять років виповнилося вчора, - сказав Йосип, а потім помітив недовірливий погляд Сашка і пояснив: - Це на мені так позначилися кілька років переховування від гестапівців, від облав. А ще – втеча, вважай, з порогу крематорію...

Оце й усе, що вони розповіли один одному про себе. Так, зайва цікавість серед засуджених, навчених гірким досвідом, не схвалювалася.

Навіть після звільнення, вже вдома Сашко часом просинався від свисту вітру в кедрових та соснових кронах. А в перші дні рідне повітря видавалося прямо таки солодким, а вже про запах і говорити не доводиться. Ось тільки дихав вільно та принюхувався тільки перший день. А далі все затьмарилося. Через сина.

За час його відсутності трапилося таке, про що навіть у страшних казках не прочитаєш: його дружина, мати єдиного сина втопила дитя у відрі з водою, як сліпе кошеня. Про це йому розповіли “добрі” люди ще в райцентрі, коли він шукав оказію, щоб дістатися додому.

Кілька днів Сашко пиячив по селу, не заходячи до Насті – не міг перебороти себе, ту відразу, яка зародилася в ньому до дружини. Якось прокинувся і довго не відкривав очей: не знав, у кого заночував, що робив і говорив учора, голова розколювалася від болю, а в роті було гидко й сухо. А коли все ж підняв повіки, на лавці сиділа Настя, склавши в пелені руки.

- Тобі легко судити мене, бо не пережив того, що нам випало, - глухо промовила вона. – У Сибіру, де ти жив, мабуть, і не помітили голодних років – сорок шостого і сьомого. А мені з Васильком тільки й випадали шматочок макухи, розтовчений з корою. Під весну я вже знала, що йому не вижити, як би я не старалася. Ти ж пам’ятаєш, мимо нашої хати по весні завжди струмок тече, ось там він і пускав кораблики. А що слабкий з голоду був, не втримався на мокрому льоду, послизнувся – і впав у воду. Так, я могла б його порятувати, але для чого? Щоб кілька днів ще помучився? Не заперечую, гріх на мені: з місця не зрушила, тільки відвернулася, щоб не бачити його останні хвилини. Суди, чоловіче, якщо можеш, якщо право таке маєш. Саму себе я засудила того ж дня, коли Василькове тільце до хати занесла...

Настя говорила спокійно й однотонно, тільки по щоках текли й текли сльози, які вона не витирала і не ховала. Сашко мовчав. Звичайно, він міг би сказати, що той голод, який терзав Україну рік, тривав у нього п’ять років. Що більшість сусідів по табору забрала голодна смерть. Але для чого такі докази? Він – чоловік, захисник і здобувач. І коли сім’я страждає, в тому і його провина: не передбачив, не захистив, не допоміг. Навіть тоді, коли рідна дружина в чомусь схибила, - і тоді відхрещуватися не варто. Сказано ж, муж і жона – дві половинки одного цілого.

У той післявоєнний час він міг вибрати собі іншу дружину - гарнішу, багатшу, без відчуття провини і спокути. Але залишився з Настею. Навіть трьох діток народили, бо життя і роки своє беруть, але весь час залишалися чужими одне одному. Аж поки почуття провини не взяло над нею верх – згоріла від скорботи.

...- Діду, про що задумалися? – почулося від дверей. - Чи не молодицю яку нагледіли вчора на весіллі? Так давайте! Нам що одне весілля, що два – запросто організуємо! – І Вадим ще з порогу весело зареготав. – Збирайтеся та підемо на “курей”. Так звався колись другий день весілля?

- Та ні, хлопче, ще одного дня мені не подужати, - відгукнувся Олександр Васильович, повертаючись із грішного минулого в не менш грішне сьогодення. – Мені треба побачити Сергія, утрясти дещо з програми мого перебування тут.

- Сергія не буде кілька днів, довелося йому терміново виїхати у справах фірми. Всі питання доручено вирішувати мені. Так що я – у вашому розпорядженні.

- Тоді поїхали!

- Поїхали, - відгукнувся веселий хлопець. – А куди?

Анатолій Грабко.

“Ця зустріч змінила моє життя”

Дві дороги

(Продовження. Поч. у №29)

5.

При всій сміхотливості і зовнішній безтурботності Вадим виявився людиною обов’язковою: вже наступного ранку після того, як Олександр Васильович у загальних рисах окреслив свою задумку, під вікном готелю засигналив шикарний всюдихід.

- Для чого б ото форсити? – невдоволено промовив старий, втискуючись у джип. – Чогось простішого не знайшлося? Від такої машинерії люди сахатимуться, подумають, що рекет їде по їхню душу.

- Олександре Васильовичу, не бурчіть, будь ласка, у фірмі вашого онука все тільки краще, - серйозно відповів Вадим і не втримався: - Навіть рекетири наші найкращі!

- Зажди, хлопче, тут щось не те, - затурбувався старий. – Фірма належить якомусь Ципкіну, а Сергій у нього працює. Так мені розповідали. Чи я щось наплутав?

- Усе так і трішки не так. Василь Модестович Ципкін і ваш Сергій – співзасновники фірми, яка тепер стала сімейною, бо Сергій оженився на доньці Василя Модестовича, Лесі. Тепер все зрозуміло? 

- Як же так? - розгубився Олександр Васильович. – Я вважав, що онук на зарплаті... А ти теж із хазяїв?

- Куди мені! Сергій взяв мене на роботу тільки за те, що колись разом служили в одному взводі, ще там товаришували. Тепер ось учуся комерції, бо щодо цього я тупенький, - у голосі хлопця відчувалася якась гіркота, і щоб пересилити її він додав: - А поки що вважаюся довіреною особою для виконання особливо відповідальних завдань – ординарець чи там ад’ютант, називайте, як хочете.

І все ж хлопець спохмурнів, а тому розмова перервалася, продовжувати її далі старий не наважувався, хоч дуже кортіло розпитати “ад’ютанта”, де взяв Сергій гроші для відкриття фірми, чи не викликано одруження меркантильними інтересами, простіше кажучи, чи не на грошах він оженився?

Від такої думки Олександр Васильович розсердився сам на себе, адже бачив Лесю, зазирав їй у вічі, та й Сергія не вважав здатним на таку ницість. І все ж у пам’яті відклав для себе завдання: при першій-ліпшій нагоді розпитати онука про його наміри – не чужі люди!

- Олександре Васильовичу, жду вашої команди! – перебив думки Вадим. – З чого почнемо?

- Як і домовлялися, почнемо з Коханів. Тут, здається, недалечко. Як думаєш, щось збереглося там від колишнього?

- Сумніваюсь. Проте не будемо гадати, на місці все узнаємо, - відповів Вадим і автомашина прямо таки попливла над шосе.

Чим ближче під’їжджали до села, тим болючіше стискалося серце старого. Раніше, роками збираючись відвідати Херсонщину, Олександр Васильович був переконаний: за шістдесят років минуле затягнулося так міцно, що вже неспроможне його хвилювати. Лише тепер відчував, що помилився. Розумів: його хвилює не лише колись пережите, а саме повернення в молодість. Хай вона була жорстокою до нього, хай мало місця знаходилося там для чогось світлого, радісного, але то було його життя, вважай – початок дороги довжиною у вісімдесят років.

Шосе рикошетом черкнуло по краю села і бігло далі, в напрямку Голої Пристані. Туди ж старий попросив спрямувати й автомашину. Але ні очеретів, ні болота не знайшов. І не тому, що не там шукав, а просто - дорогу перегородили високі паркани, за якими височіли різні архітектурні форми – дачі. Отакої, подумав Олександр Васильович, розігнався щось віднайти через стільки років! То, може, хоч Марія ще жива?

- Стій! Зупинись, кажу! – заволав раптом старий, і Вадим з розмаху вдарив по гальмах так, що обидва стукнулися по вітровому склу головами.

- Що трапилося?

Олександр Васильович не відповів, він відчинив двері і попростував до сивенького дідуся, що стояв на узбіччі дороги біля величезного кошика, а поруч, підв’язані до вудочки, теліпалося кілька раків.

- Доброго дня, чоловіче! Почім раки?

- Це дивлячись які, - відповів дідусь. – У мене їх три сорти, а відтак і ціна різна. А за окрему плату – і високу! - продам раків, що вперед ходять.

- Як це?

- Ось поглянь: оті, що в кошику, як і положено, задкують, а ось ці, в ящику, мохом перекладені, ходять тільки вперед. Така в них нація. Не віриш?

Дідусь дістав з-під моху величенького рака і поклав на землю. Той незграбно запрацював тоненькими ніжками, тримаючи над головою клішні, і справді поповз уперед.

- Звиняй, товаришу, не до раків мені, - розгадав хитрість продавця старий. – Хотілося розпитати вас про минуле. Може, щось знаєте про воєнний час?

- Я не коханівський, з села Кардашинки, - відповів дідусь. – Але це, вважай, нічого не важить, бо ми ж сусіди, все одне про одного знаємо. Тільки ж чув я, що інформація – теж товар, вона потрібна тобі, а я маю її в надлишку. Купуєш?

- Купую, - розсміявся Олександр Васильович. – А коли твоя інформація мене задовольнить, то і всіх раків куплю, щоб ти тут не мучився.

Обидва худенькі сиві чоловіки присіли на лавці, що стояла віддалік, але перед цим дідусь гукнув Вадимові:  

- Щоб час не пропадав задарма, торгуй хлопче. Тільки не обдури – раки пощитані!

Олександр Васильович почав розповідати неспішно, часто зупиняючись, щоб пригадати минулі події. Коли мова дійшла до табору військовополонених, співбесідник схопився.

- То й ти тут сидів! – скрикнув він і тицьнув долоню. – Сидір Полікарпович я. І як же тобі вдалося вирватися? Казали люди, що під зиму всіх мешканців табору німці погнали до Берислава, та мало хто дійшов туди.

Олександр Васильович продовжив розповідь. Коли повідомив про Марію, коротенько – про свій шлях додому, Сидір Полікарпович замислено запитав сам себе:

- Це ж із яких Коханів буде та Марія? Хіба що Грицева? Так, більше на той час не було у нас жодної Марії. Та й з прізвищами такими тут мало хто залишився. А колись же було!.. Я й сам з Коханівським родом ледь не породичався – свого часу біля Марії упадав. Так що історія з Марією мені пам’ятна, бо на два села чи не єдиним хлопцем на той час був. В армію мене не взяли, бач, одна рука всохла.

Він повернувся до Олександра Васильовича.

- Якщо маєш час і бажання, розповім про Марію те, що знаю, не з бабських побрехеньок, а від Марії та її чоловіка.

- А скільки ж коштуватиме ця інформація?

- Перестань! Вважай, що то був невдалий жарт.

...Дісталося Марії Кохан за пропажу “рідного чоловіка”! І не так від німців чи румунів, як від “своїх” – поліцаїв. На Маріїне щастя, поліцаї не були своїми не тільки в переносному, а й у прямому смислі: зайди, які невідомо звідки взялися на селі зразу ж після окупації. Вони не могли знати в обличчя її чоловіка, а односельці “нічого не бачили й не чули”. І все ж довелося Марії майже тиждень пригощати їх самогоном та переконувати, що її чоловік “відомий гульвіса, знову завіявся до коханки, навіть дітей не роздивився”. І при цьому пустити сльозу.

Чи повірили  поліцаї, чи ні, проте відчепилися, тільки ще довго відчувала жінка посилену увагу до себе з їх боку.

Коли на початку осені 1943 року воїни 24-ї гвардійської дивізії та кіннотники звільнили Голопристанщину, поліцаї десь зникли, як оті щури з хати, яка має згоріти. Втім, їх ніхто особливо й не шукав, бо шкоди вони не наробили - пиячили та знущалися над людьми, але вбивства собі не дозволяли.

Десь через місяць-другий повернувся до сім’ї Григорій. “По чистій”, після тяжкого поранення. Зраділа жінка: після звільнення чоловічі руки ой як потрібні були на садибі! Але до роботи Григорій був нездатний: осколком йому пронизало легені, рана ніяк не гоїлася, він задихався, а тому більше сидів на призьбі, обережно покашлюючи, - худий, знекровлений, аж синій. Так тривало до весни. А коли на Чайці скресла крига, Григорія не стало. Довго бідкалася Марія, але за пошуками шматка хліба для дітей не мала ні сили, ні часу для переживань.

Пам’ятається Сидорові Полікарповичу, що найтяжче випало їй у повоєнні голодні роки. Вижити з двома дітками було складно, навіть по чоловічих мірках, але Марія відшукала на горищі шматок дірявої сітки, а на її прохання Сидір сяк-так підлатав снасть. Ото нею і годувалася сім’я: дрібну рибу варила, до неї додавала якесь коріння, що в плавнях знаходила, вербову кору товкла – прекрасний протицинготний засіб.

Отак і виросли її діти – працьовитими та слухняними, старших поважали, за себе постояти могли. Життя в Коханах налагоджувалося. Потім старшого – Михайла, в армію забрали, він там і залишився на понадстрокову службу. Кажуть, добрий з нього старшина вийшов – хазяйновитий, терплячий, турботливий.

Михайло ще на строковій службі був, коли Люба, сестра, заміж вийшла за свого однокласника. Це заміжжя теж запам’яталося односельцям, бо якраз у сільбуді вручали атестати, коли Люба зі своїм чоловіком, зразу ж після реєстрації в сільраді, вийшли на сцену за атестатами. Незабаром обоє завербувалися кудись на новобудову і гайнули світ за очі.

І ось тоді, коли обоє діток влаштувалися в житті, в Марії неначе щось зламалося всередині, лопнув який стержень, на якому трималася жінка. Та це й зрозуміло: вважай, два десятки років тільки тим і жила, що своїми дітьми, – як їх нагодувати, одягнути, щоб “не гірші за інших були”. А коли настав час і про себе подбати, виявилося – запізно, вже нічого їй не треба. Опустила руки молодиця, тільки в листах до дітей бадьорилася.

Та, мабуть, хтось із односельців написав таки дітям правду, бо незабаром Михайло з дружиною та Люба з чоловіком зібралися в батьківській хаті на раду. І постановили: оскільки Михайлові зі служби звільнятися не можна, а Люба працює в Сибіру і там же навчається у вечірньому інституті, треба забрати матір до себе. До Сибіру Марія не захотіла їхати, відправилася з Михайлом, який на той час уже двоє малих діток мав, потрібна була бабуся...

- То що ж виходить, немає тут Марії? – сумно перепитав Олександр Васильович.

- Немає. І не знаю, чи ще жива, - відгукнувся Сидір Полікарпович. – Рідні тут у неї не залишилося, а сусідам не пише.

- Хоч де живе, знаєте?

- Виїжджала тоді до Харкова, а де зараз, не знаю.

- До Харкова! – аж підскочив Олександр Васильович. – То, виявляється, всі ці роки ми жили поруч, і я нічого не знав про це!

- А коли б знав, то що? Я ж казав уже: нічого вдовиці не треба...

- Та бач, друже, справа в тому, що і я уже давно вдівець...

- Ну-ну, - тільки й промовив Сидір Полікарпович і підвівся. – Бачу, ти налаштований на подальші пошуки. То щасливої дороги тобі, а я піду далі раками торгувати, що внук наловив.

- Доведеться вам знову їх ловити! – почулося здалеку і до стариків підійшов усміхнений Вадим. У руках він тримав жмут грошей. – Оце ваша виручка, діду. Я всіх раків продав, ще питали, але я їх ніколи в житті не ловив, не знаю, де вони й ростуть – на очереті, чи, може, на деревах...

Сидір Полікарпович прийняв гроші, перелічив, а з них відділив п’ятірку і простяг хлопцеві:

- Це тобі за труди. Бери, бери, це чесно зароблені гроші. Щасливої дороги вам! Може, когось таки знайдете – дорога далека!

Уже в машині Олександр Васильович повернувся до Вадима:

- А казав, що тільки вчишся комерції. Непогано виходить у тебе!

І обоє розсміялися.

- Поїхали? – запитав Вадим і ввімкнув швидкість. – А куди?

Анатолій Грабко.

Далі буде.

“Ця зустріч змінила моє життя”

Дві дороги

6.

За довгу дорогу Олександр Васильович не тільки змирився з наданою для поїздки автомашиною, а й оцінив її достоїнства: сидіння було зручним, рухалися швидко й плавно, що при вітчизняних дорогах дуже важливо. Старий дорогою спочатку роздивлявся, потім - дрімав, а в такому стані – і не сон, і не бадьорість – згадувалося все, що, здавалося, давно забув; навіть мріялося про нездійсненне.

Напередодні поїздки вони з Вадимом у загальних рисах обговорили шлях. Олександр Васильович погодився з хлопцем, що повторити колишній шлях пішки не вдасться: змінилися обставини, навіть географія, змінилися і фізичні можливості. Якщо шістдесят років тому йму вдалося пройти більше тисячі кілометрів манівцями, маючи кілька сухарів у кишенях та “підніжний корм”, то зараз і з добрими харчами та поводирем він і десяти кілометрів не пройде.

За порадою Вадима обрали кілька “вузлових” точок. Перша з них – село Кохани – вже проминула. І не зовсім даремно. Наступна точка – той хутір, де його порятував дідусь, пам’ятається, його Петровичем звали. Пригадуючи зараз свого рятівника, Олександр Васильович, з огляду на свої роки, розумів, що тоді “старому” навряд чи більше п’ятдесяти років було. Це йому він – неголений, з вицвілим на сонці волоссям – видався дідуганом. І все ж навряд чи дідусь дожив до цього часу, до такого віку в нас одиниці доживають. Проте хтось із односельців залишився, можуть розповісти про подальші події.

Крізь думки пробився голос Вадима, який щось запитував.

- Пробачте, я не знав, що ви задрімали...

- Та ні, просто – думаю. Ти щось питав?

- Кажу: чому ви не залишилися з партизанами? Тоді б і Сибір обминув вас, і славу та нагороди мали б.

- Не трапилися по дорозі партизани. Та й ніхто не трапився – інакше додому не дійшов би. А якби й так, то... Навіть зараз не можу сказати, чи залишився б з ними – занадто тягло додому, до рідного краю.

- То, виходить, ви не вірили в перемогу?

- Якось все часу не вистачало подумати над цим.

Щодо останнього запитання – відповідь була точною. Зате відповідаючи на попереднє, - ні не збрехав старий, просто – не все сказав.

Найбільше запам’яталася йому перша зустріч. Пробираючись манівцями, перед світанком натрапив він на яр, зарослий кущами глоду, терену та бузини. Оскільки наставав час подбати про схованку на день, Сашко видивлявся яку-небудь криївку, і тому звернув увагу на чималеньку пляму, що чорніла під кущем бузини, а з боків її прикривали колючі зарослі. Мабуть, тут колись жили вовки, бо, як на лисиць, отвір був для них зашироким.

Спочатку Сашко довгою гіллякою пошарив у норі, потім ногами вперед втиснувся у лігво так, що й голова в норі заховалася, і полегшено зітхнув – дорога і нужденне харчування не додавали сили. Звичайно, він, що виріс майже в лісі, знайти щось їстівне умів у ньому будь-якої пори року. Проте лісові яблука ще не влежалися, тому були такими кислими, що й у рот не візьмеш; не кращим був і терен, це після перших морозів він “відійде”, стане солодким і соковитим. Загалом, у лісі настав час, коли одне вже відійшло, інше ще не дозріло. Тільки ліщина інколи дарувала йому кілька пізніх горіхів, наїстися яких явно не вистачало. Сашко звик засинати впроголодь.

Він уже почав дрімати, коли здалеку долинуло гудіння літака, але й воно незабаром стихло. Скільки минуло часу, Сашко не знав, але вже зовсім розвиднилося, коли щось змусило його відкрити очі. Згори він побачив – спочатку здалося, що дном яру пливуть якісь тіні, - кілька постатей у захисних комбінезонах, на спинах горбилися рюкзаки, а в руках кожен тримав автомат, на поясах – ножі в чохлах.

Пам’ять зразу ж зв’язала нещодавнє гудіння літака і оці тіні – десант! І першим порухом було – вилізти з нори і попроситися в шеренгу. То добре, що стримав себе: коли люди наблизилися, помітив хижий, якийсь “пошуковий” погляд першого (командира?), і зрозумів, що той готовий відкрити вогонь на будь-який рух, а вже потім роздивлятися, кого застрелив. Це – чекісти! І при виконанні!

 Так і минули його люди-тіні – нечутно, майже непомітно. Справді, тіні!

 Пізніше, мабуть, за Дніпропетровськом, натрапив він на групу із п’яти солдат-оточенців. Спочатку зрадів, бо вже боявся геть здичавіти без людей, але радість свою притримав. Насторожували його навіть не зовнішній вигляд нещодавніх солдат – брудні, неголені, обтріпані, сам не краще виглядів, - а розмови, що точилися між ними. Тема обмежувалася “жратвою” і випивкою. Пізніше Сашко переконався, що нікуди далі ці хлопці йти не збираються, до своїх не пробиватимуться, бо один із них зауважив, мовляв, наші “драпають” так швидко, що годі за ними й угнатися. Хотіли вони одного: передислокуватися в інший ліс, побільший, тому й Сашка розпитували, куди податися, щоб надійно влаштуватися, – подалі від німців, але поближче до “кормушки”. Коли ж хлопець сказав, що на сотню кілометрів навкруги великих лісових масивів немає, а так – гайки, які за якусь годину перетнеш вздовж чи впоперек, до нього втратили інтерес.

Як споночіло, Сашко неспішно віддалився від гурту “по нужді” і потихеньку пішов у заздалегідь вибраному напрямку.

І була ще одна зустріч. Тоді, в самій гущавині досить великого лісового масиву, він вийшов прямо на невеличке поселення. Інакше його назвати не можна. У трьох землянках жили люди, на галявинах паслася худоба, між деревами снували мотузки, на яких сушилося прання  – від шерстяних спідниць до дитячих пелюшок.

Старшиною чи старостою тут був дідусь на прізвисько Почтенний – до недавнього часу колгоспний бухгалтер. Він і розповів Сашкові нехитру історію поселення.

У перші дні окупації фашистські мотоциклісти проїхали селом, за ними прогуркотіли танки з піхотою і все затихло. Наступного дня в селі з’явилася величенька група наших воїнів-оточенців. Яким побитом про них довідалися німці, невідомо, але вислали до села роту, щоб “зачистити” його. І були розбиті вщент із засади. Тоді люди на зборах і порішили тікати в ліс і ховатися, поки або повернуться наші, або все затихне. Боялися, що спалять німці все село разом із людьми, щоб помститися.

Отак у лісі виявилися старики, жінки, діти, дуже не вистачало чоловічих рук, тому дід Почтенний благав Сашка залишитися з ними. Але хлопець не хотів, не міг пристати на пропозицію: чомусь здалося йому, що рідне село не в кращому становищі.

І що тепер відповісти Вадимові – траплялися йому партизани, чи ні?

...Дороговказ ясно засвідчував: “Рокитне. 3 км” і показував ліворуч. Повернули. Дорога йшла поміж старими вербами, які звуться “плакучими” і опустили коси-сльози аж до зеленої трави. Цього шляху Олександр Васильович не знав, бо тоді не ходив шляхами. І саме Рокитне ніколи не бачив, хоч і показалися чепурні хатини з-за крайньої верби.

- Куди їдемо? – поцікавився Вадим.

- Давай зразу до сільради, щоб не розпитувати зустрічних.

У сільраді, такій же селянській хатині, у півтемряві панувала прохолода. Олександр Васильович відкрив перші ж двері обабіч недовгого коридору і наштовхнувся на порожні відра, мітли, віники. За другими дверима знайшлася молодичка, що сиділа за комп’ютером і щось ворожила “мишкою”. Розпитування нічого не дали. Справа ускладнювалася тим, що старий не знав, як зветься той хутір, але що знаходився за “п’ять верст із гаком” - пам’ятав точно. Зате молодичка нічого про це сказати не могла. Коли ж Олександр Васильович рукою вказав у напрямку хутора, жінка засміялася:

- Там нічого, крім води, немає, - і пояснила: - Ви вказали якраз на Каховське море.

Вона на хвилинку задумалася, потім раптом підхопилася на ноги:

- Заждіть хвилинку, я зараз погукаю тьотю Полю, нашу технічку. Вона дівчам, зразу ж після війни, секретарювала в сільраді. Може, щось знає?

Незабаром до кімнати зайшла низенька й повненька, як колобок, жінка з сивим, аж білим волоссям. Довелося старому заново розповідати про війну, про хутір і Петровича. Навіть старшого поліцая “Ларивона” пригадав.

- Чула, що повісили його, - раптом сказала тьотя Поля. – Правда, не в нас, аж за Дніпропетровськом спіймали того злидня.

- Так ви знали той хутір! – зрадів Олександр Васильович. – Може, й про Петровича або його дітей чи онуків щось чули?

-  Лиманцями називався той хутір, - відгукнулася технічка. – Петровича особисто не знала, але чула про нього, бо там ціла історія. Ви правду кажете, жінка його якраз перед війною померла. Було в них двоє синів, якими батьки так гордилися! Аякже, один кінчив танкове училище, другий – льотне, обидва офіцери. Для села, а тим більше хутора, це – великі люди. Було, як приїжджали додому, ще курсантами, дівчата табунами за ними ходили. Ні-ні, мене туди не допускали, бо мала ще була на той час.

А тоді таке страшне лихо трапилося. Десь через місяць після звільнення Петрович отримав зразу дві “похоронки”. Виявляється, син-танкіст згорів живцем у танку ще наприкінці 41-го, але повідомити батьків не могли через окупацію. Старший, льотчик, загинув у повітряному бою вже неподалік рідної оселі в 43-му, тому “похоронки” і прийшли майже одночасно. Як прочитав їх Петрович, упав на сиру землю та так більше й не підвівся. Збиралися його сільрадою ховати, як приїхали з льотної частини військові і самі знесли на плечах труну на кладовище, стріляли над могилою, неначе свого солдата ховали. А людям пояснили, мовляв, батько двох таких офіцерів і сам солдат, а тому вартий усіх військових почестей.

Слухачі деякий час мовчали, неначе теж віддавали дань пошани батькові з синами, потім Олександр Васильович наважився запитати:

- А що ж із хутором сталося?

- Те, що й з десятками інших по березі Дніпра, - відгукнулася сільрадівська молодиця, - після зведення Каховської дамби всі вони пішли під воду, а людей переселили – кого до нашого, а кого до інших сіл, хати їм збудували, городи нарізали. Створили всі умови, а люди залишалися невдоволеними. І їх можна зрозуміти: в хуторах вони жили на привіллі, десяток-другий хатин, а навкруги – розкіш для худоби та птиці, риби мали в достатку, городи розорювали стільки, скільки подужати могли. У нас же не розженешся, за кожен шматок землі сварилися, за межу билися, як у давнину. Нічого, звикли.

Олександр Васильович задумався. Остання зачіпка на його колишньому шляху виявилася обірваною. Думав спочатку знайти якісь відомості про того поліцая, що прогнав його геть на узліссі, не застрелив, не заарештував, не видав німцям. Але тепер бачив, що й у цій справі нічого не знайде. Втім, кого і де шукати? Ні назви села, на околицю якого вийшов, ні прізвища поліцая не знає. Навіть не впевнений, що той у війні та післявоєнних потрясіннях зміг вижити.

Так що ж йому залишається? Пам’ятається із фізики: не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку; тепер переконується, що двічі не можна пройти одну й ту ж дорогу. Що він намагався побачити чи почути? А чи не захотів, бува, повернутися хоч на хвилину в свою молодість? Даремні справи, старче!

Олександр Васильович отямився від роздумів і раптом відчув тишу, що залягла в кімнаті. Всі присутні мовчали і дивилися на нього.

- Спасибі, Поліно, - вклонився сивенькій жінці, - Спасибі і вам, - уклонився молодиці.

Старий поволі почвалав до автомашини, за ним простував Вадим. Поблизу неї випередив старого і відчинив перед ним дверцята.

- Поїхали? – запитав звично. – А куди?

Олександр Васильович умостився на сидінні і тяжко зітхнув.

- Оце ж і я думаю, куди. Зараз ми напівдорозі - що назад повертатися, що далі їхати... То поїхали, мабуть, далі, додому. А не хочеш, чи не маєш часу, то я і попутними доберуся. Недарма ж кажуть, що додому шлях коротший.

- Узявся, то довезу вас додому, щоб потім мене не лаяли, коли дорогою щось станеться, - сказав Вадим і нерішуче продовжив: - Тільки ніяк не можу зрозуміти, чи знайшли ви те, що шукали?

- Шукав учорашній день, хлопче, але він уже прожитий нами і назад дороги немає. А раз наша дорога тільки вперед веде, то й поїхали туди, куди вона вказує.

Анатолій Грабко.

Закінчення в наступному номері.

“Ця зустріч змінила моє життя”

Дві дороги

(Закінчення. Поч. у № 29)

7.

Удома виявилося, що найбільше чекала дідуся правнучка Даринка. Відверто кажучи, про свою обіцянку Олександр Васильович, переповнений спогадами, згадав тільки в Дніпропетровську, коли думки повернулися на батьківщину. І тут йому поталанило знайти мисливський магазин, в якому не тільки були “золоті” рибки, а й чудовий акваріум. Працівники магазину влаштували його в автомашині, дали ряд рекомендацій, щоб рибок довезли здоровими, живими й неушкодженими. Правда, все це разом склало таку суму, що рибки виявилися й справді золотими. Старий уже хотів відмовитися від подарунку онуці, але Вадим не погодився з цим. Він оплатив рахунок і пояснив:

- Сергій виділив гроші на не передбачувані витрати. Так що не хвилюйтеся і не звертайте увагу на вартість. Головне – щоб дитині сподобалося.

Ще б не сподобалося! Даринка не відходила від акваріуму весь день, навіть хотіла його поставити біля свого ліжечка. Ледь умовили її, що рибкам потрібне світло.

Олександр Васильович вже другого дня після повернення узявся за пошуки Марії. Ще у сільраді його попередили, що Марія Кохан так і залишилася прописаною за місцем народження і проживання. Тому шукати слід не Марію, а її сина, в якого вона живе. Це виявилося складною справою, адже Михайло, як людина військова, мешкав у містечку при військовій частині.

Коли Олександр Васильович приїхав на околицю Харкова, він уже не знайшов там військової частини, а її містечко природно злилося з передмістям. Невеличкий двоповерховий будинок був розрахований на чотири сім’ї, біля нього вовтузилося чимало малюків, але батьків поруч не виявилося. “Самостійні” діти не потребували опіки – поруч не бігали автомашини, а чужі з’являлися так рідко, що небезпеки не представляли. Та й взагалі, діти військових з народження звикли до багатолюддя.

Олександр Васильович присів на лавці, щоб віддихатися і розпитати дітей, чи тут живуть Кохани.

- Кохани? – перепитав хлопчина років шести. – Так я і є Кохан. А вам хто потрібний? Якщо дідусь, то він на рибалку завіявся ще з вечора. Вони з друзями на Дінці рибалять. – Він нахилився до старого і прошепотів: - Пляшку з собою взяв, я бачив, так що до вечора його не діждетесь.

- А бабуся?

- Лаялася, звичайно, - повідомив хлопчина, - але дід ніколи на це не зважає. Каже, що без сварки і жінка – не жінка, хай бурчить, вони, жінки, так легені прочищають: чоловіки кашляють, а жінки бурчать...

- А ще є у вас бабуся?

- Аякже, є. Тільки вона не свариться, а казки розповідає. Правда, не мені, бо я вже з казок виріс, дорослий, а малечі – тім тільки й дай бабусині казки послухати. А їх у баби Марії!..

- Якраз до неї я і приїхав, - сказав Олександр Васильович і відчув, як у грудях заторохтіло серце. Не вірилося, що ось так просто все відбудеться через шістдесят літ.

- А ви хто їй будете? Мабуть, родич якийсь? – допитувалося хлоп’я. – То я зараз її гукну. Ви посидьте, покуріть.

Вперше за двадцять років пожалкував Олександр Васильович, що кинув палити після попередження лікарів – хай цигарка не зняла б хвилювання, зате хоч увагу чимось зайняла. Він сидів і дивився на двері під’їзду, за якими зник хлопчина. Ось вони прочинилися, на порозі постало хлоп’я, а за ним, тримаючись за його руку, невеличка, худенька, зовсім біла бабуся, на обличчі якої світилися великі, якісь безпорадні очі.

- Хто на мене чекає, Сашко? – перепитала вона, не випускаючи руку онука. – Підведи мене до лавки.

Хода Марії була такою ж, як і колись, - легкою, але якоюсь невпевненою, і Олександр Васильович зрозумів, що вона зовсім сліпа.

- Це я чекаю, Маріє, - сказав він і підвівся на слабкі ноги. Хотів продовжити мову, але щось перетнуло горло.

- Невже Сашко? – невпевнено промовила старенька і підійшла ближче. – То, значить, живим залишився тоді. А я думала, що загинув, бо жодної вісточки не подав.

Олександр Васильович слухав ясний голос жінки і дивувався, як вона могла розпізнати його з кількох слів. Так не буває!

Марія Костянтинівна наблизилася до нього впритул, підняла руку і легенько провела пальцями по обличчю.

- Так, це ти. І такий же старий, як і я. Скільки років, Господи, скільки років минуло! Іди гуляти, Сашко, я тебе гукну, коли треба буде.

Підтримуючи жінку під руку, Олександр Васильович посадив її на лавці і вмостився поруч: попереду намічалася довга розмова.

- Аж не віриться, що ти мене зразу ж упізнала! – глухо промовив Олександр Васильович. – Хіба можна зберегти в пам’яті голос, який і чула всього кілька годин.

- Можна, Сашо, коли любиш когось усім серцем, - сказала Марія Костянтинівна і навпомацки знайшла його руку, накрила своєю. – А ти мені зразу ж у душу запав. Тому й чоловіком перед німцями ризикнула назвати, щоб порятувати від смерті. Я тоді добре розуміла: маю чоловіка, двох діток, а в нашому роду не прийнято зраджувати. Ні на що не сподівалася, нічого від тебе не хотіла, проте відчула полегшення, коли була змушена відправити тебе в дорогу. А в серці та пам’яті все залишила. Бачиш, і пригодилося тепер. Розкажи, як жив оці роки, чому мовчав, навіть не написав про себе.

Ой, як тяжко, як непросто втиснути, вважай, усе життя в коротку розповідь! Як передати словами час його старостування, покарання, страждання фізичні й душевні, оту муку жити з людиною, яку ненавидиш і жалієш? Олександр Васильович розповідав, добираючи слова, бо відчував, що й ночі не вистачить, щоб усе викласти. І чим далі тривала його розповідь, тим більше він розумів, що й у його серці – десь у куточку, непомітно й тихо – жила пам’ять про цю жіночку.

- Бідний ти мій, - сказала Марія Костянтинівна, - скільки ж усього лихого випало на твою долю! Бог тебе не карає, а за що ж доля обізлилася?

Старий підвів очі на жінку і здивувався: сліпа, немічна, вона його жаліє! Це ж яке серце треба мати, скільки добра в ньому тримати, щоб власні нещастя не заступили спроможність співчувати, відчувати чужу невлаштованість!

- А як ти жила ці роки?

- Про мене тобі, мабуть, уже розповіли. А жила... Спочатку для дітей, потім – для онуків. Для себе якось не випадало жити, бо моїми були тільки спогади. Навіть не мріяла для себе. І мрії віддавала дітям.

- А що з очима, хвороба якась?

- Не знаю, до лікарів не ходила. Думаю, що виплакала їх свого часу. Тут ніякі ліки не допоможуть. Та й звикла вже, адже почала сліпнути давно, це тільки останні років десять нічого не бачу. Знаєш, у незрячого свої переваги: зберігаються в пам’яті люди молодими, красивими, як тоді, коли бачила їх. Колись моя мама на схилі життя казала: “Які гарні люди в молодості. Чому ж на старості такими мавпами стаємо?”.  І тебе пам’ятаю молодим... Та й саму себе останній раз бачила давненько. Ось і ти – не дорога покликала тебе, щоб повторив її, а молодість, минуле погукало. І мене шукав для того ж...

- Не зовсім так, - відповів Олександр Васильович і надовго задумався, Марія Костянтинівна не перебивала його думки. – Здається, шукав тебе, щоб подякувати за порятунок, за те, що заради мене ризикувала собою і дітьми своїми...

- І для того, мабуть, щоб виправдатися? – запитала жінка. – Так ти ні в чому не завинив, а на життя нарікати – даремна справа. Яким би воно не було, а – твоє.

- Може, ти й права, - відгукнувся чоловік і для чогось запитав: - Не ображають тебе у сім’ї?

- Нема за що мене ображати. Тільки так не хочеться комусь тягарем бути! Як не переконують мене, що нікому не заважаю, все ж острахи залишаються...

Несмілива думка зародилася в старого, навіть не думка, а тінь її, якесь сподівання.

- Я теж намагаюся нікого не обтяжувати. І теж боюся немочі, щоб зі мною не довелося панькатися дітям та онукам.

Він зазирнув у чисті, якісь дитячі очі Марії і несміливо запропонував:

- Може, давай з’єднаємо свої немочі, хоч останні дні удвох доживемо...

- Для чого? – запитала Марія Костянтинівна. – Давай залишимо все, як є. Страшно навіть уявити наше життя: щодня будемо розповідати один одному про минуле – і день, і рік, і скільки там нам залишилося. Думаю, минуле тому й відійшло у небуття, щоб людина жила якщо не майбутнім, то хоча б сьогоднішнім. – Вона раптом засміялася. – Зате коли будеш приходити до мене в гості, тих же розповідей на довше вистачить. Тільки як приходитимеш, викликай мене на вулицю, у квартирі онуки не дадуть поговорити. Та й немає в наших спогадах нічого цікавого для них – ні детективного, ні героїчного, звичайне життя нашого покоління.

Марія Костянтинівна гукнула онука.

- Пробач, Сашо, заморилася я, піду додому.

Вона підвелася і знову майже нечутно провела пальцями по його обличчю, затримала їх на скронях.

- Щось волосся в тебе стало легеньким, як пушок. Мабуть, сивий, як і я?

Олександр Васильович затримав її руку і приклав до вуст і пожалкував, що свого часу, прощаючись на світанку перед далекою дорогою, не вчинив так. Але чи був тоді час для цього? Вона легко звільнилася.

- Не кажу “до побачення”, - сказала Марія Костянтинівна, - бо кожна зустріч може виявитися останньою – скільки нам залишилося! Скажу: прощавай, Олександре Васильовичу, а коли зустрінемося ще раз – приємніше буде вітатися.

...Ескалатор затягував старого в глибину землі, і йому подумалося, що ось так він намагався зануритися в свою молодість. Не вийшло, бо таки правду кажуть про річку, в яку двічі не ввійдеш, та ще й через десятки років по тому. Скінчилися обидві дороги, а третю починати вже пізно – для цього не залишилося ні сили, ні часу.

Анатолій Грабко.       

Дві дороги

І.

Коли Олександр Васильович прочитав телеграму, спочатку вирішив відмовитися від поїздки: на дев’ятому десятку років життя будь-яка подорож видається далекою, а незручності, пов’язані з нею, зайвими. Потім він придивився до адреси і щось ворухнулося в пам’яті, таке далеке-далеке і в той же час щемке і хвилююче. І враз усе пригадалося так, немов би відбувалося нещодавно – війна, полон, далека подорож...

Ось так і сталося, що восьмидесятирічний Олександр Васильович Щербина, пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної війни вирушив на Херсонщину, звідки надійшло запрошення на весілля від онука Сергія.

Увесь великий рід збирав дідуся. Особливо старалася трирічна Даринка, яка від серця відірвала, але принесла йому свою найулюбленішу річ – іграшковий мобільний телефон. На жаль, букви “л” і “р” вона ніяк не могла вимовити, то її напутні слова звучали приблизно так:

- Койи буде важко або ст’яшно, натисни оцю кнопку, бачиш? Я пйиїду і поможу... А що ти мені пйивезеш з гостей?

Олександр Васильович зворушено притис до серця біляву голівку і серйозно пообіцяв привезти їй золоту рибку.

- Живу? – з недовірою запитала правнучка.

- Живу-живісіньку, - запевнив дідусь.

Уся рідня не наважувалася відпускати Олександра Васильовича одного, все намагалася нав’язати йому супровід, але старий затявся, керуючись тільки йому відомими міркуваннями.

- Поки що нянька чи санітарка мені не потрібна, обійдуся, - категорично заявив чоловік. І рідня знала, що його слово – останнє і далі настоювати безперспективно. Дідусь – людина слова. Кажуть, таким з молодості був. Єдиною поступкою його було те, що родичі провели до потяга “Харків – Херсон” і допомогли занести в купе речі.

Загалом Олександр Васильович був людиною контактною, навіть у старості більше полюбляв розпитувати, ніж розповідати. Цього ж разу він майже не бачив попутників – дебелу молодицю і двох чоловіків, які від нічого робити зразу ж почали упадати коло єдиної жінки – традиція всіх, мабуть, поїздок. Тільки відмітив про себе, що лаштувалися чоловіки вечеряти, слава Богу, без спиртного.

 У свою чергу сусіди вже через годину перестали помічати старика, який зіщулився в кутку і не зводив очей з вагонного вікна. Відірвався від нього тільки тоді, коли зовсім споночіло і попутники почали лаштуватися до сну. Хоч Олександру Васильовичу випала верхня поличка, про це якось і розмови не було: чоловіки мовчки розстелили собі постіль нагорі.

Здавалося, сон зморив усіх швидко, проте Олександр Васильович ніяк не міг заснути. Як тільки потяг наближався до якоїсь станції, і за вікном починали миготіти кола ліхтарів, старий зразу ж припадав до скла.

 - Що ви хочете там побачити? – раптом почулося зверху.

Олександр Васильович відвів погляд від вікна, поглянув на чоловіка, але змовчав. Той швидко спустився вниз і попросив дозволу присісти поруч.

- Я давно спостерігаю за вами і бачу, що ви або хочете щось знайти за вікном, або боїтесь щось прогавити там, - сказав чоловік. – Пробачте мені таку настирність, але ж кажуть, що саме в дорозі можна поговорити з незнайомою людиною відверто. Напевне ж, ми ніколи більше не зустрінемось, а тому й секрети ваші не видам.

Олександр Васильович деякий час мовчав. Не хотілося вступати в розмову про своє, потаємне, але й приховувати не було потреби. Тому він коротко й нехотя промовив:

- Шукаю за вікном якусь причину, щоб допомогла повернутися в молодість. Чомусь нічого не виходить...

Така відповідь заінтригувала чоловіка: він передбачав цікаву оповідь, яка і розважить, і допоможе скоротити дорогу. Для початку вони познайомилися. Чоловіка звали Віталієм Йосиповичем, був він менеджером (при цьому слові Олександр Васильович скривився) і їхав у відрядження на Херсонський комбайновий завод.

- Шістдесят років тому оцей шлях, яким зараз їдемо, випало мені пішки пройти. Тільки у зворотному напрямку, - пояснив старик у відповідь на нерозуміючий жест сусіди. – А якщо точніше, то шістдесят чотири минуло.

- Це ви, мабуть, війну маєте на увазі?

- Її, кляту. Якби з нею не була пов’язана моя молодість, ніколи б не згадував те минуле. Але ж юнацькі роки – то найбільше багатство людини, від якого гріх відмовлятися, та й не хочеться забувати...

Дивна річ - пам’ять. Варто було сказати ці слова, як відпала необхідність позирати у вікно: перед очима постала та весна (вірніше, початок літа) 1942 року і він, дев’ятнадцятирічний солдат-кіннотник, його Орлик, перший і останній кінь. Тоді хлопці сміялися, що Орлик у дитинстві, напевне, лежав поруч з якоюсь породистою кобилою: стрункі довгі ноги нагадували про породу, а ріденька, непевного кольору грива та віслюкові вуха геть псували все враження. Зате вірності, невибагливості, навіть мужності цього коника могли б позаздрити і світові знаменитості.

От бачиш, подумки посміхнувся Олександр Васильович, за десятиліття багато людей та імен забулося, а коня пригадав у всіх деталях. І зараз пам’ятає його сповнені муки, благання та болю очі після атаки кінноти на... танки.

Бач, а назву місцевості й забув. Пам’ятається, це було десь поблизу Каховки, ближче до Цюрупинська. Мабуть, так, адже табір для військовополонених знаходився біля села з ніжною назвою – Кохани. Ось це запам’яталося, бо хлопці тоді жартували крізь зуби, мовляв, нам тільки кохання і не вистачало.

Атака... Під час тренувань та навчальних операцій, кіннота, яка лавою навально мчить на ворога, здавалася незборимою силою, страшною для ворога. Мабуть, раніше так і було, коли ворог міг протиставити рушниці, кулемети чи гармати. Коли ж лоб у лоб ідуть кіннота і танки!.. Теж страшно, але вже з інших причин: страшно і образливо за людську дурість, за безглузду, невиправдану жорстокість. А в тому бою якраз це й трапилося – з шаблями на танки.

Червоноармієць Щербина всього бою не бачив, тільки його перші хвилини, а потім попереду виникла чорна стіна землі, в яку він надовго поринув з головою. Коли ж посвітліло в очах після контузії, перший звук, який він почув – не гомін бою, не людські крики, а стогін Орлика. Він підповз до коня, побачив розпанаханий живіт з виваленими нутрощами, які вже встигли обсісти зелені мухи, зазирнув у великі вологі очі, наповнені болем і смертним смутком. Орлик уже й голову не зміг підняти, тільки подивився на нього сизим оком, неначе просив про щось. І людина зрозуміла це прохання.

Кавалерійський карабін під час вибуху кудись відлетів, але неподалік лежав один із кіннотників, який так і не встиг зняти з плеча карабін, тільки шашка була міцно затиснута в єдиній руці. Ноги чомусь не тримали Сашка, тому він підповз і забрав у товариша зброю. Повернувшись до Орлика, вставив йому дуло у вухо і натиснув на гачок.

Дивна справа, клекіт бою начебто ще стояв над степом, але цей постріл почули німці з піхоти, яка бігла за танками. Ще здалеку німецький солдат щось сердито крикнув, і Сашко, важко спираючись на карабін, як на костур, підвівся. Солдат тримав на животі автомат, але не стріляв. Підійшов до коня, поглянув на нього і журно похитав головою. Потім повернувся до Сашка, ногою відкинув карабін і ударами приклада погнав його до краю поля, куди вже збирали полонених.

Незабаром їх набралося сотня чи й дві біля невеличкого сільця поблизу болота, зарослого очеретом. Кілька годин їх протримали без води серед піщаних кучугур, потім під’їхала вантажівка з бухтами колючого дроту і стовпами. Полонені самі повинні були готувати собі табір. Серед них знайшлися й такі, що розумілися на німецькій і почули з розмов охорони, що цей табір – тимчасовий. Незабаром ще пригонять полонених, а потім зберуть їх до купи і переправлять кудись під Берислав, до стаціонарного табору.

Ось так почалося життя червоноармійця Щербини в полоні.

Тоді ще не було розстрілів. Зате щодня їх ганяли копати братські могили. Охороняли табір німецькі й румунські солдати похилого віку. На погляд Сашка, погані у фашистів справи, якщо в армію беруть перестарків років по п’ятдесят. Тоді він ще не розумів: їх щастя було в тому, що їх вартували люди зрілі, загалом позбавлені бездумної жорстокості. Правда, м’якими та добрими вони не були з тими, хто з якихось причин порушував режим. Але першими до них протоптали стежину місцеві жінки.

У невеликому сільці, мабуть, жили тільки вони, жінки. Принаймні Сашко жодного разу не бачив під огорожею чоловіків, навіть похилого віку, тільки жінки з дітлахами. Близько до дроту їм підходити не дозволялося, зате охорона закривала очі на те, що жінки кидають через огорожу шматки хліба та печену картоплю. А потім почали відпускати додому місцевих чоловіків, за якими приходили дружини. Правда, не задаром – охоче приймали сало, яйця та “шнапс” – самогон.

Минало два місяці з часу створення тимчасового табору, населення його зростало, і про відправку військовополонених до Берислава чулося все частіше. Чомусь боявся цього Сашко. Йому здавалося, що в тимчасовому таборі і його перебування тимчасове. Яка доля чекає на нього поза колючим дротом, не знав, але мріялася воля. Хай голодна, небезпечна, але воля. Допоміг випадок.

Серед натовпу жінок йому впала в око гарненька молодичка. Вона завжди приходила сюди з двома дітками – одне чіплялося за мамину спідницю, друге тримала на руках. Мабуть, їй важко було тримати і дитину, і вузлик, і Сашко навіть поспівчував їй. Мабуть, оте співчуття проявилося якимсь чином у його погляді, бо, дивлячись йому у вічі, вона саме йому кинула окраєць хліба. Хтось із натовпу товаришів по нещастю забіг наперед і перехопив той дарунок. Сашко жалібно провів очима хліб, який зник у пазусі щасливця, і знову повернувся до молодиці. Та була явно розчарована його нерозторопністю, але нічого вдіяти не могла. Вона помітила, що вартовий повернувся до них спиною і підійшла поближче.

- Візьми, - сказала вона, простягла крізь дріт дві обвуглені картоплини і зразу ж відскочила назад. – Якщо будуть викликати, відгукнись на ім’я Кохан. Зрозумів?

Так, Сашко зрозумів. Військовополонені загалом документів ніяких не мали, зате жінки приходили за своїми чоловіками, маючи на руках довідку старости села, так званий “аусвайс”, яким і підтверджувалась особа. Перевіривши той документ, охоронці викликали з натовпу чоловіка, переконувалися, що той не комісар і не жид і відпускали.

 Невже молодиця збирається його визволити? Сашко хотів цього і боявся повірити. І дарма, тому що вже ранком наступного дня почув оте прізвище і заспішив до воріт. Жінка, як і раніше, стояла мовчки, тільки двоє діток чіплялося за неї.

- Ось він! – скрикнула молодиця і всім тілом подалася до Сашка.

Вартовий щось крикнув, потім підійшов до Сашка, роздивився його вік – молодий для комісара, зовнішність - солом’яний чуб аж ніяк не личив євреям і розчинив перед ним половинку воріт. За ними Сашко зразу ж потрапив в обійми жінки. Та припала йому до грудей і прошепотіла:

- Звуть мене Марією, а прізвище Кохан... Та обніми ж мене, телепню, бо ще не повірять, що ти мій чоловік.

Сашко незграбно спробував обняти зразу і жінку, і малюка у неї на руках, те зарепетувало, бо, мабуть, вкололося об давно неголене підборіддя. Тоді жінка, тримаючи Сашка за руку, позадкувала від воріт подалі і відпустила його тільки тоді, коли вже й регіт солдат перестав чутися.

Марія повела Сашка додому. По дорозі він запитав:

- Це справжнє твоє прізвище, чи видумане?

- Хто б мені дозволив щось видумувати, і справку не дали б, - заперечила жінка. – Нас, Коханів, на селі багато. Мабуть, тому й село так назвали – Кохани.

Вона раптом зупинилася і уважно глянула Сашкові у вічі.

- Ти, солдате, тільки не подумай чогось такого... Маю чоловіка, на тебе схожого, ось тільки де він і як почувається, не знаю. Може, і його десь моя подруга виручить. Жалко тебе стало, такого сопливого. Переночуєш у тепляку, вранці документ якийсь у старости справимо – і йди собі... Далеко додому?

- На Харківщину. Нічого, дійду якось, не переживай. А тобі спасибі. Чи й віддам  коли цей борг?

Оце й уся розмова, що відбулася в нього зі своєю рятівницею. Більше не було нагоди з нею зустрітися. А тепер Олександр Васильович картав себе за байдужість, за те, що навіть листа не написав. Може, Марія вдовою залишилася з двома дітьми, допомоги потребувала, а він...

Проте старий солдат не був об’єктивним до себе. Якщо сказати коротко, то тримісячна дорога була тяжкою і виснажливою, сповненою небезпеки і хвилюючих зустрічей. А вдома... Відверто кажучи, всі п’ятидесяті роки Сашкові було не до спогадів. Розум це підтверджував, а серце звинувачувало.

Тому випадковому супутнику він тільки й сказав:

- З Херсонщини на Харківщину колись власними ногами шлях переміряв. Ось тепер і намагаюся його пригадати.

А тоді, вже під вечір, Марія завела його до тепляка (Сашко тільки там довідався, що тепляк – приміщення, де вирощується розсада помідорів), потім принесла молока на денці глека, окраєць білого (бо пополам з кукурудзяним борошном) хліба, кинула на купу кукурудзиння витертого кожуха.

- Отут і перетерпиш до світанку, - казала вона. – А до схід сонця іди. Пробач, інакше не можу, не хочу дітьми ризикувати.

Вона могла б і не говорити нічого, бо Сашко й без того потерпав за жінку. Він теж збирався “перетерпіти” ніч, але не встиг укластися, як поринув у тяжкий, чорний морок. Було ще, мабуть, далеко до світанку, коли його розбудила Марія.

- Утікай, солдатику, - зашепотіла вона, смикаючи за руку. – У Кардашинці у німців хлопці щось поцупили – чи то бричку, чи колесо від неї, а може, щось важливіше - не знаю. Зараз там закінчується обшук, якщо нічого не знайдуть, почнуть у нас шукати. Краще тобі йти, щоб зайвий раз їм очі не мозолити.

І Сашко Щербина пішов...

Анатолій Грабко.

(Далі буде).  

 

Долю не наворожиш

 

Пізніше, повертаючись подумки до того вечора – навіть через роки! – Григорій картав себе за той жарт, але вдіяти вже нічого не міг: минулого не повернеш і не виправиш. Тоді він, студент технологічного інституту, приїхав додому на зимові канікули. Справ намічалося багато, а друзів – ще більше, треба скрізь встигнути, щоб достойно провести старий рік і зустріти новий. Тому він лише на хвилинку забіг під вечір додому, похапцем схопив зі сковорідки гарячу котлету і з’їв її тут же, на кухні. Проходячи до спальні, щоб переодягнутися, помітив у залі перед телевізором своїх сестер Машу і Дашу. Телевізор працював, але дівчата на нього не звертали уваги, захоплено обговорюючи якусь проблему.

 

Григорій завжди дивувався своїм сестрам. Першою на світ з’явилася Даринка, а через рік – Марійка. Проте всі вважали старшою Марійку: у тринадцять років висока, струнка, з цілком сформованою фігурою вона видавалася дівкою на виданні. На рік старша Даринка якраз і виглядала на свої чотирнадцять: цибатий, нескладний підліток, у якого під носом ненароком могла й крапля зависнути. Відповідні й характери мали дівчата: Марійка – некваплива і розважлива в думках і рухах; Даринка - сором’язлива, нерішуча, навіть боязка і, перш ніж на щось зважитися, довго обдумує свій крок.

 

- Знову якусь глобальну проблему вирішуєте, сестрички? – кинув мимохідь Григорій. – Наприклад, одягати на вечірку панчохи чи колготки...

 

- Даремно насміхаєшся, - ображено піджала нижню губку Марійка, - краще б порадив нам, ти ж у нас майже вчений!

 

- Завжди до ваших послуг! Даю пораду: одягнути на вечірку шорти. Тільки не бікіні – люди можуть вас не зрозуміти. А в шортах можна і ніжки показати, і салат легко з колін прибрати, якщо хтось ненароком ложку з рук виб’є...

 

- А, може, й справді порадиш щось? – невпевнено попросила Даринка. – На Різдво, кажуть, споконвічно дівчата ворожили на свою долю. Хотілося б і нам спробувати, а як ворожити – не знаємо.

 

Ось тоді старший брат і видав жартома:

 

- На які тільки жертви не підеш заради рідні! Запам’ятовуйте, сестрички, а ще краще – запишіть, передасте своїм діткам мою мудрість. Ворожіння – це тонка справа і делікатна. Не вдавайтесь до банальності: кидати чобіт через кімнату, питати перехожих їх ім’я, радитися з Дідом Морозом. Це робилося ще за царя Панька і зараз непристойно. У наш раціональний вік ворожити треба просто й надійно і обходитись підручними засобами. Слухайте уважно! Берете шматок паперу, можна газету, зминаєте його жужмом, як Бог на душу положить. Тоді ставите свічку так, щоб між нею і білою стіною можна було розмістити каструлю догори дном. Затим зібгану газету кладете на каструлю і підпалюєте і папірець, і свічку. Коли папірець догорятиме, уважно дивіться на стіну, куди падатиме тінь від нього – там ви побачите свою долю. Все!

 

Дівчата поривалися ще запитати щось, але братик позирнув на годинник і хутко побіг перевдягатися. Уже через кілька хвилин він і думати забув про свою жартівливу пораду. Сестри не забули.

 

Під вечір 6 січня вони з трудом дочекалися, поки батьки підуть на гостину до кумів. Довго думали, виривати листки з зошита чи взяти газету. Нарешті згадали пораду Гриші і зупинилися на газеті. Ніяк не могли вирішити питання, від якого відмахнувся брат: ворожити повинна кожна окремо, чи влаштовувати ворожіння одне на двох. Врешті-решт, розважлива Марійка пояснила, що горітиме один папірець, а в ньому кожна побачить своє. Це вже залежатиме від очікуваного та індивідуальної фантазії.

 

Як тільки за батьками зачинилися двері, дівчата приступили до справи. Спочатку знайшли свічку, а потім приміряли її до каструль і вибрали одну, що підходила по висоті.

 

- Зажди, сестричко! – зупинилася Даринка. – Ми ж не вияснили найголовнішого: коли починати ворожіння? Може, для цього потрібний певний час, наприклад, опівночі?

 

- Ні, нам таке не підходить, - покрутила головою Марійка, - бо на той час батьки з гостей повернуться. Ти й сама знаєш, що мати ніколи в чужих не засиджується і батька тягне додому. Звичайно, ворожити вони не заборонять, але батько сміятиметься. Думаю, для цього будь-який час підходить, аби на вулиці ніч була.

 

А за вікном і справді вже залягла глибока темрява. Минуло лише кілька днів після найдовшої ночі, а ще й погода видалася – не дощ і не мряка, так, каламуть небесна, тому сутінки опустилися на новорічну землю рано. Проте мало хто з людей, зайнятих святками, це помітив.

 

Як і завжди, під час сумнівів вирішальне слово належало Марійці. Так трапилося і цього разу. Дівчата присунули до стіни журнальний столик, розставили на ньому атрибути ворожіння і переглянулися.

 

- Почнемо? – запитала Марійка.

 

- Чомусь так страшно! – пересмикнула плечима Даринка. – А раптом нам не сподобається те, що побачимо?

 

- Люди кажуть, що побачиш тільки те, чого сама хочеш. Не думаю, що ти лиха собі бажаєш. Думай про щось приємне, чого тобі дуже хотілося б.

 

Даринці нічого не залишалося, як погодитися. І все ж у серці заліг острах: якщо вона й сама не знає, що хоче побачити, то чи не буде видіння забороненим? Ким – людьми, долею, життям, обставинами? Не знала...

 

Дівчата підпалили одним сірником зіжмаканий папірець і свічку, присунули ближче до столика стільці і всілися поруч. Обидві втупилися в невеличке полум’я, але ні в ньому, ні на стіні поки що нічого не бачили. Зате по кімнаті поплив густий запах горілого паперу і дим.

 

- Потім треба буде провітрити кімнату, - тремтячим голосом промовила Даринка.

 

- Помовч, зараз щось побачимо! – штовхнула ліктем під бік сестра.

 

І вони побачили...

 

Поступово полум’я вгасало. Спочатку воно стало нижчим, лише окремі язички прохоплювалися поміж зім’ятими папірцями, далі й вони зникли, тільки десь із середини зіжмаканої купки пробивалося яскраво-жовте світіння, що почало тьмяніти. Але першими потемніли краї, і в мерехтінні сполохів на стіні, як на екрані, проявлялася тінь-гірка, в якій обидві спочатку не бачили нічого конкретного. Та ось потемніла вся купка, але жар всередині змушував цупкий попіл корчитися, набирати якихось дивовижних, часом фантастичних обрисів. Дівчата затаїли подих.

 

Побачили кожна своє, і ніхто з них, а тим більше сторонніх (якби вони нагодилися на той час), не міг до кінця зрозуміти побачене. Пізніше обидві сестри, ділячись враженням від ворожіння, не все сказали одна одній. Проте зійшлися на думці: недарма всі пророкування зашифровані і їх треба тлумачити, що не кожному під силу. Справді, що б то був за оракул, якби точно називав події майбутнього і конкретно – дати?

 

І все ж, коли по крихті зібрати слова, сказані сестрами не обов’язково на людях, можна скласти цілісну картину побаченого ними. Ні, не про тлумачення його йдеться, а тільки про те, що бачили очі.

 

Даринка спочатку бачила тільки безформну тінь на стіні і вже почала втрачати надію на пророцтво, як раптом погляд відібрав щось знайоме. Спочатку їй здалося, що бачить гілку виткої троянди, такої, як у них перед ганком росте. Та раптом ця “гілка” почала віддалятися і одночасно збільшуватися в розмірах, аж поки не перетворилася в химерний вінок, сплетений з колючого дроту чи терену. І жахнулася Даринка...

 

Марійка спокійно дивилася на стіну, бо не дуже вірила в пророцтво, хоч і дуже хотілося побачити свого судженого. Та хіба в отих химерних тінях розбереш постаті, а тим більше – обличчя? Але замість весілля (хоч вона й не мала уявлення, як весілля виглядатиме на стіні) з темної купи почало виростати щось схоже на хрест, потім біля нього уява домалювала горбик землі. Незабаром “хрест” почав хилитися, а поруч з’явилася жіноча постать. Чому вона вирішила, що то обов’язково жінка? Сама не могла сказати напевне, адже бачила тільки непевний абрис чогось схожого на постать у довгому, до землі одязі. Від побаченого повіяло такою безнадією, що Марійка здригнулася.

 

Тож так і трапилося, що сестри майже одночасно скрикнули і вчепилися в руки одна одної. Потім Марійка схопила якусь книжку, що поруч лежала і кинула зверху на попіл, а Даринка дмухнула на свічку. Оскільки світло перед ворожінням вимкнули, в кімнату впала густа темрява.

 

- Ти що бачила? – тремтячим голосом запитала Марійка.

 

- А ти? – почула у відповідь.

 

- Вмикай світло, бо страшно й згадувати!

 

Уже при світлі сестри обмінялися враженнями, але виявилося, що словами не виходить передати той страх, що опанував обома під дією побаченого. Мабуть, саме через нього, отой страх, Дарина нічого не сказала про колючий дріт, а Марійка – про жіночу постать. Втішало почуте пізніше від досвідчених людей: одні стверджували, що такі пророцтва нічого не варті, інші – якщо вони й збуваються, то не зразу, а через роки чи й десятиліття - впродовж усього життя.

 

Ішов час. Нічого не траплялося. Мається на увазі, нічого страшного із побаченого пророцтва. Незабаром Даринка скінчила навчання і поступила в той же технологічний інститут, який на кілька років раніше закінчив брат Григорій. Правда, факультет вибрала інший – економіко-правовий.

 

Марійка вибрала свій шлях у житті: разом з атестатом зрілості вона отримала свідоцтво про одруження. Прямо з реєстрації, у весільній фаті вони з чоловіком прибули всім кортежем до будинку культури і разом піднялися на сцену. Ця подія справила надзвичайне враження – такі випадки трапляються рідко і в місті, а тим більше у школі! Чоловік її, Михайло, був місцевим, тому особливо знайомитися родичам не було потреби.

 

 Усе було б добре, якби не те, що Михайло ще не служив в армії. Незадовго до одруження хлопцеві пропонували відкупитися від призову, але він відмовився, і майбутня дружина підтримала його, мовляв, служба не зашкодить, зате чомусь навчить, справжнім мужчиною стане. Як жорстоко вони помилялися! Та і як вони могли передбачити, що зміни в політиці та економіці, в державному устрої не можуть не позначитися на армії. Ось таким наслідком розбалансованості великого господарства країни стала “дідівщина”. Дивуватися не доводиться: коли офіцери не впевнені в завтрашньому дні (одне за другим ідуть скорочення), вони, заклопотані власними справами, менше сил віддають своїм солдатикам, більше покладаються на “дідів”, солдат старшого призову, а від вседозволеності до свавілля – один крок. Коротше кажучи, вже через кілька місяців з початку служби Михайло потрапив під “дідівський” прес. Більше всього, що причиною стало його загострене, аж до хворобливості відчуття справедливості. Ні, він повернувся живим, його достроково звільнили в запас по інвалідності, але вже ніколи молодий чоловік не міг стати повноцінною людиною: зламане здоров’я, послаблена психіка.

 

На час цих подій Даринка закінчувала навчання. “Червоний” диплом допоміг їй: незабаром запропонували посаду головного економіста крупного підприємства. І на початку вона достойно справлялася зі своїми обов’язками. Та невдовзі ситуація змінилася на гірше: директор, об’єднавшись із головним бухгалтером, почали тиснути на свого головного економіста, вимагаючи підробки звітності з метою зменшення податкового тиску. Дарина В’ячеславівна розуміла несправедливість деяких положень податкового законодавства, але поступатися своєю совістю не збиралася. Тоді їй влаштували підсудну справу, з якої вона все ж вибралася, але втратила довіру до людей. Загалом, випадок звичайний і трапляється досить часто в різних варіаціях. І тому Дарина під час зустрічі з сестрою зауважила з приводу свого лиха:

 

- Добре все, що добре кінчається, – потім запитала: - Як думаєш, скінчилося оте пророцтво, чи слід чекати на продовження?

 

- Не знаю, що й сказати, - в задумі промовила Марія. – Хоч я і бачила себе перед могилою, але ж хрест на очах почав хилитися...

 

- У мене перед очима постав вінок з терену чи колючого дроту. Терен на своїй голові я вже відчула, що ж стосується колючого дроту... Буду вважати, що то таки терен бачила... Як думаєш, варто про все це розповісти Гриші, про ворожіння, яке він нарадив?

 

- І не думай! Досить того, що ми на собі відчули те пророцтво. А ще й брат каратиметься... Ні до чого це.

 

І все ж Григорій дізнався про наслідки своєї поради. І карався, хоч і не винен ні в чому – така традиція. А може, ворожіння тут і ні при чому: намічене долею на коні не об’їдеш. А що зазирнули в майбутнє краєм ока, хіба за це карають?

Зозуля

І.

- Агов, чи є хто живий? – почувся з-за високого паркану дзвінкий дівочий голос. – Хазяйка вдома?

Діна Григорівна, на ходу поправляючи однією рукою фартух, а другою – зачіску, заспішила до воріт. Відчинила хвіртку, і перед нею постала дівчина середнього зросту, зі спортивною фігурою, гарним обличчям і ясними очима. Чомусь саме очі найперше кинулися у вічі Діні Григорівні.

- Я хазяйка, - сказала вона. – Ви щось хотіли?

- Мені сказали, що ви здаєте кімнату для студентів. Це правда?

- Так, правда. А ти справді студентка?

- Уже ні, нещодавно скінчила навчання, а тепер почалося друге – ординатура. То як, пустите на квартиру, чи, може, вже маєте квартирантів? Ваша садиба так зручно стоїть – ні автобусів чекати не треба, ні ходити далеко не випадає...

- Еге ж, - підхопила господиня, - якщо вулицею обходити, то до інституту кількасот кроків, а якщо перейти через сад - на задах маленька хвірточка є, - то якраз на прохідну інституту потрапиш. Що й казати, дуже зручно, а тому й платня в мене височенька. Але кімнату в мене одночасно наймають двоє – троє студентів, щоб дешевше було. А проте, мені байдуже, можеш і сама жити, аби платила вчасно.

- Та вже якось домовимося, - відповіла незнайомка, а сама так пильно обдивлялася співрозмовницю, що Діні Григорівні аж незручно стало.

- Як хоч звуть тебе?

- Настею.

- А по батькові?

- Обійдемося й без нього – ще не заслужила величання.

Того ж вечора нова мешканка перебралася до хати Діни Григорівни. З собою принесла дві величенькі валізи, аж зігнулася під ними. Спостерігаючи за цим, Діна Григорівна, маючи багатий досвід спілкування з жильцями, здогадалася, що у валізах, головним чином, книжки. Ну, не встигла нещодавня студентка нажити багато добра!

Настя виявилася хорошою, порядною дівчиною. До себе нікого не приводила, вечорами допізна не гуляла, а все більше за книжками та конспектами засиджувалася. І все було б добре, якби не тривожив Діну Григорівну її загадковий погляд. До того ж чим далі, тим більше Настя видавалася їй знайомою. Вона розуміла, що не могли вони раніше бачитися, не мали ні спільних інтересів, ні спільних знайомих. Тоді чому ж крізь оці милі дівочі риси пробивається щось близьке і знайоме? Навіть окремі рухи, хода неначе на щось натякають. Якось не стерпіла:

- Настусю, чи не могли ми раніше десь зустрічатися? – зустріла нерозуміючий погляд дівчини і продовжила далі: - Чомусь здаєшся ти мені такою знайомою!...

- Може, десь і зустрічалися, - стенула плечима Настя. – Світ не такий уже й безмежний!

Відповіла спокійно і виважено, тільки в очі господині не дивилася, а того вечора плакала за столом, устеленим конспектами. Це тривало досить довго. Нарешті дівчина підвела голову, витерла мокрі очі, тяжко зітхнула.

- Ні, поки що не можу, рано! – хвилинку подумала і додала: - Та чи й треба?

ІІ.

Щоб зрозуміти цей коротенький монолог дівчини і уникнути детективщини, треба повернутися на двадцять п’ять років назад. Історію, що трапилася тоді в пологовому будинку обласного центру, можуть зараз назвати “мильною оперою”, але вона була, і тут нічого не зміниш і не забудеш. Особливо її учасникам. Не потрапила вона в газети, навіть обивателі не перемивали кісточки учасникам подій, бо про все знали тільки троє.

...У передпологовій палаті лежало їх четверо. Саме там Діна познайомилася, зокрема, з Лідою Василівною, жінкою, яка давно вже розміняла четвертий десяток. Діну дивувала її пізня вагітність, але сусідка пояснила, що в неї вже треті пологи, тільки попередні кінчалися невдачею: діти народжувалися мертвими.

- Зараз я вірю, що все буде добре, хоч лікарі й застерігають, - запевняла Ліда Василівна, більш за все - саму себе. – Я ж відчуваю, як він там ворушиться!

- А звідки ви знаєте, що ТАМ він, а не вона?

- Цього разу точно синок має бути, як нагорода за все, вистраждане мною.

Слухаючи свою старшу сусідку, Діна відчувала заздрість: якраз її майбутня дитина зовсім не цікавила, навпаки, була зайвою. Так склалися обставини, що вагітність була випадковою і... зайвою. Звичайна історія: провела хлопця в армію, а сама трішечки гульнула. Начебто й остерігалася, а все ж “захопила”. А він, як почув про вагітність, зник, неначе й не було поцілунків, палких обіцянок. Звичайна історія, тільки не для неї.

Через кілька місяців Іван мав звільнятися в запас. Тому й жила у тітки, щоб удома ніхто не знав про вагітність...

Коли ж у Діни почалися пологи, в залі їх виявилося аж восьмеро. І так невдало все склалося: якраз була перезміна, і біля породіль залишилася тільки акушерка. Правда, виявилася меткою, досвідченою – скрізь устигала. Найбільше уваги вона приділяла Ліді Василівні, щось там складалося не так. Проте настала мить, коли молодій жінці було не до чужих переживань. Якийсь час вона усе сприймала, як у мареві, і до тями прийшла вже у себе в ліжку. Ось там і довідалася, що Ліду Василівну знову постигло горе: дитинка (і справді, хлопчик) народилася мертвою.

З чого почалася розмова, що дало поштовх до того рішення, Діна пізніше не могла пригадати. Погоджувалася сама з собою, що дала умовити себе нещасній жінці. Навіть полегкість відчула, коли почула від сусідки:

- Без дитя мені хоч додому не повертайся. Хай і дівчинка, але ж Петро хіба знатиме? Тобі дитина тільки заважатиме, молода ще, все попереду, а я...

- А як же лікарі, акушерка? Від них же не заховаєшся...

- Це вже мої проблеми, - втішила Ліда Василівна. – Лікарі нічого не знають. Їм аби звітність була в порядку. Акушерку я беру на себе, ми вже про все домовилися, навіть про ціну. Значить, згодна, Діночко? Ти народила мертвого хлопчика, а я – живу дівчинку, добре?

Ось так і трапилося, що до лікарні “швидка” привезла Діну з животом, а повернулася пішки, без ляльки, з нечистим сумлінням, зате “гріх” залишився в минулому.

Промайнули роки. Здавалося, все минулося й забулося. Аби ж то так! За рік до закінчення інституту померла мама Ліда. Почалося все з пухлини на грудях, а закінчилося смертю. Тяжко переживала втрату Настя, навіть хотіла батька розшукати, який років п’ять, як розлучився і пішов від них. Стрималася, щоб мати не ображалася на тому світі.

Десь через місяць після цього заявилася до неї жінка, розшукала в інституті і напросилася на розмову. Вони сиділи в інститутському сквері, і жінка, колишня акушерка, розповіла ту історію з обміном та обманом.

- Пробач, дочко, що звалила на тебе такі вісті, але як узнала про смерть Ліди Василівни, зрозуміла, що не сила мені самій нести таку відповідальність. Не дай Бог, зі мною щось трапиться, ти ніколи не знатимеш, хто твоя справжня мати. Прости мені цей гріх, прости, що грошима спокусилася і пожаліла жінку.

Правда про її народження так ошелешила Настю, що вона нічого не відповіла жінці, тільки запитала про своє справжнє прізвище. Потім піднялася і мовчки залишила співбесідницю. Це вже пізніше, неодноразово обдумуючи ситуацію, вона зрозуміла, що не може судити ні справжню матір, ні прийомну – кожна з них мала свою правду, свої причини і стимули для вчинку.

Уже після закінчення інституту вона наважилася поближче познайомитися зі своєю справжньою матір’ю. Щоб мати гроші на оплату квартири, свою теж здала внайми, потім розпитала колишніх жильців про Діну Григорівну, запакувала найнеобхідніші речі та й пішла до рідної матері.

 Так було неодноразово: уважно вивчаючи цю жінку, вона дивувалася, що стільки років навчалася в інституті, знаходилася поруч з нею, може, навіть зіштовхувалася на вулиці чи в магазині, але серце мовчало, так і не підказало, не закалатало, не заболіло. І тепер вона зовсім не знала, як бути і що робити далі. Пробувала підходити до проблеми з холодним серцем і тверезим розумом. Уже знала, що Іван Степанович, чоловік Діни Григорівни, поїхав десь на заробітки, але повертатися не поспішав. Дітей вони чомусь не мали. Якось тихого й теплого вечора, коли обоє сиділи на ганку і милувалися золотою осінню, Діна Григорівна сказала, маючи на увазі будинок:

- Горбатилися біля нього з Іваном так, що жили витягували – наймати майстрів не мали за що. А я тоді якраз вагітною ходила, трапився викидиш, ледь кров’ю не зійшла...

Таким чином, Діну Григорівну можна було вважати одинокою. Це говорило, начебто, на користь відвертої розмови.

З другого ж боку, Настя не була впевнена у собі. Дослухаючись до свого серця, не знаходила в ньому ні любові до цієї жінки, ні співчуття. Правда, і осуду там не знайшлося. Та і яке вона мала право судити цю людину? Інший час, інші обставини... Спасибі за те, що не в інтернат віддала. Он зозуля, щиро турбуючись про потомство, теж яйця в чужі гнізда підкидає. Але ж то природа, а не обставини!

Кожного разу такі роздуми закінчувалися для Насті сльозами. Щось заважало зробити один-єдиний крок назустріч рідній людині. Чи не те, що навіть через роки мати так і не спробувала знайти свою доньку? А може, потайки шукала?

Питання... Питання... І відповіді – жодної.

Може, й ота птаха, запрограмована природою, шукає і кличе своїх діток?

Чи не тому в її голосі вчувається така невимовна туга?..

“Ця зустріч змінила все моє життя!”

Зразу і начисто

Пізніше, після розпитувань доньчиних учителів та друзів, зіставляючи події, розглядаючи їх з точки зору власного досвіду, Віра Семенівна хоч і не змогла виправдати дії доньки, але зрозуміти – змогла. Але до цього вона вдалася десь на третій день, коли лікарі запевнили, що криза минула, а життю доньки вже ніщо не загрожує. Як же розвивалися події?

Віра Семенівна була щасливою від того, що між нею і донькою панували майже дружні стосунки. Яночка у всьому довіряла матері, ділилася з нею дівочими секретами, часом шукала в неї поради або захисту. З батьком, Іваном Степановичем, вона трималася як з суворим, але справедливим суддею, тому до кінця відвертою не була. Звичайно, і матері не все відкривала, щось залишала для себе. На жаль, Віра Семенівна не звертала належної уваги на оте “щось”, не врахувала, що при певних умовах воно може стати вирішальним. Та хіба на всі випадки в житті застрахуєшся? А ще під час знаменитих конфліктів поколінь...

На тверде переконання Віри Семенівни – Іван Степанович з ним погоджувався лише частково – молодше поколінні не гірше і не краще за них, просто – воно інше. Жило іншими інтересами, не знало гострих нападів голоду, плавало в надто бурхливому інформаційному потоці, а відтак – ще й говорити не навчилося, а оперувало поняттями, доступними батькам хіба що в зрілій порі.

Для матері не було секретом перше кохання доньки. Вона нічого не мала проти нього: Віталій - хлопчина хороший, майже однокласник ( з паралельного “Б”), розумний і хоче знати ще більше. Правда, заплутався в “трьох соснах”: ніяк не може визначитися між математикою, літературою і спортом. Але його батьки, добрі знайомі Івана Степановича, не підганяли хлопця, сподівалися на те, що з часом щось одне стане головним, а все інше – тільки захопленням, своєрідним “хоббі”.

Стосунки між юними закоханими не були стабільно романтичними чи буденними: з романтичного настрою час від часу збивала сувора і досить прозаїчна дійсність, а будні... Де ви бачили будні у стосунках шістнадцятирічних закоханих!?

Досить часто Віталій приходив до Яночки, і тоді Віра Семенівна раділа: все ж не в підворіттях ховаються! Проте молодь зразу ж зачинялася в доньчиній кімнаті, і з етичних міркувань мати жодного разу не наважилася зайти до них. Навіть до голосів не дослухалася, щоб, не дай Бог, не звинуватили у підслуховуванні.

Так і тривало до випускного вечора, коли діти після урочистостей розійшлися по домівках, зняли червоні стрічки з написами “Випускник – 2006” і готувалися до випускного балу, а потім – останній раз усім класом зустрічати сонце.

Яна була збуджена, але її заклопотаність не носила святкового характеру. Мати помітила, що донька чимось схвильована і навіть збентежена. Проте все це відносила на карб шкільних подій, розлуки з товаришами, зміни звичного укладу. Вирішила розпитування відкласти на наступний день, коли вляжеться хвилювання і перший сум. Це пізніше вона кляла свою інтелігентність і називала її боягузтвом, бо й справді боялася необережним словом зламати взаємну довіру, яку леліяла роками.

Ще й не вечоріло, коли за Яною зайшли подружки, і вони веселою щебетливою зграйкою пішли до будинку культури, де мав відбутися прощальний бал випускників. Здивувалася і стривожилася Віра Семенівна лише тоді, коли серед ночі почула в прихожій кроки доньки, потім стукнули двері в її спальні і все затихло. Жінка поглянула на годинник: скоро друга ночі... Щось трапилося, адже дітьми намічалася зустріч сходу сонця! Материнське серце вимагало зайти до доньки, розпитати чи навіть заспокоїти при потребі. Але вона не дослухалася до несміливого веління серця, а віддала перевагу розуму, який вимагав слідувати народній мудрості: ранок мудріший за вечір.

І лише о дев’ятій ранку, коли Яна не вийшла до сніданку, вони з чоловіком стривожилися і зазирнули до кімнати. Те, що вони побачили, було неймовірним  і страшним: Яна лежала на ліжку, зодягнена у своє випускне плаття з червоною стрічкою поперек грудей, а в правій руці тримала жовту троянду. Одну-єдину... Першим отямився Іван Степанович, кинувся до ліжка, взяв дочку за руку, мабуть, щоб перевірити пульс, але помітив поруч порожній флакон від снодійного і схопився за телефон. Тільки тоді, коли “швидка” забрала непритомну дівчину, батьки помітили невеличкий аркуш паперу, що лежав на столі. “Віталію! Я і зараз кохаю тебе. А перед тим, на що зважилася, ще більше, хоч і немає куди рости моєму почуттю. Мені вже зрозуміло, що ти мене розлюбив, а зовсім недавно так палко доводив, як любиш і душу мою, і тіло. Виявляється, що ти без мене жити можеш. Я – ні! Будь щасливим і без мене. Якщо зможеш...”

Розпитування дали змогу скласти мозаїку подій ззовні, а все, що відбувалося в серцях та розумі “діючих осіб”, залишилося невідомим.

Як пам’ятала Віра Семенівна, на бал Яна оділа нове плаття, яке вони удвох вибрали в обласному супермаркеті. Лише в будинку культури дівчина помітила, що таке ж плаття оділа й “люта подруга”, яка давно намагалася відбити Віталія, Тамара. На жаль, це помітили й інші, а дехто злостиво сміявся з приводу “близнючок”. Звичайно, це ще не привід для якихось кардинальних висновків, але настрій зіпсувався.

Додав “дьогтю” і Віталій, який чомусь запросив на перший танець саме Тамару. Правда, пізніше підійшов до Яни і зі сміхом пояснив, мовляв, Тамара стояла спиною до нього, тому він вирішив, що запрошує Яну. А коли помилка виявилася, задкувати стало незручно перед Тамарою. Так і домучився, за словами Віталія, до кінця танцю.

Було вже за північ, коли молодь вирішила пройти берегом річки і саме там зустріти схід сонця. В цей час на дверях з’явилася висока струнка дівчина з товстою косою, перекинутою через плече, і Віталій з вигуком: “Світлана! Доле моя! Де ж ти забарилася!” кинувся до дівчини, пригорнув її і розцілував у щоки. Зачувши цей вигук, Яна спаленіла так, що аж сльози виступили на очах, і кинулася з зали. Більше ніхто тієї ночі не бачив її.

 Плакала мати, коли читали записку, плакала під час розпитувань, не стрималася від сліз і тоді, коли до них зайшов пригнічений і почорнілий з горя Віталій. У першу мить Віра Семенівна хотіла кинути хлопцеві у вічі, мовляв, це через тебе ледь не загинула Яночка. Проте стрималася. І добре зробила, бо першими словами Віталія були:

- Як вона наважилася на таке! Я тільки збирався сестричку, Світлану, познайомити з моєю дівчиною, як вона втекла. Коли б я знав, що вона задумала, неодмінно розшукав би. А так – хлопців посоромився, щоб не сміялися!

- Звідки ж у тебе сестра взялася? – здивувалася Віра Семенівна.

- Мої батьки нікому про це не розповідають... Моя мама – його друга дружина, а Світлана – від першого шлюбу, тобто моя зведена сестра. Тож вона не втрималася, щоб не привітати мене з закінченням школи. Ось і привітала...

- Ти ще не був у Яни?

- А хіба можна? Мене пустять до неї? Я боюся...

- Іди, синку! Повір: твій прихід буде для неї найкращими ліками! На всякий випадок я побуду в коридорі.

Віталій підняв на жінку почервонілі очі, і було в них стільки благання і надії, що вона ледь не заридала. Стрималася. Хтось же повинен бути мужнім!

Через деякий час вона вже була в коридорі, дослухалася до тиші в палаті і ніяк не могла вирішити, як пояснити доньці те, що не встигла (вірніше, не вважала за потрібне) до трагедії. Що життя – не школярський твір на задану тему, що живуть зразу й “начисто” – ні переписати, ні викреслити щось нікому не дано. Кожен рік-рядок треба добре продумати наперед.

Подумала про це Віра Семенівна і гірко посміхнулася: аби ж то можна було кожному так! Їй – теж...

Анатолій Грабко.

 

Козацький тайник

 

І.

 

“Чайки” поверталися з успішного походу добряче завантаженими. Чого тільки не було в них! Вузли, вузлики і просто клунки; діжки й діжечки; сувої і штуки тканин, що аж очі вбирали розмаїттям барв; дорогоцінна зброя і припаси до неї... Ось чого не було, то полонених. Не брали ясир, щоб невільникам більше місця залишилося. А ще – ні харчів, ні води зовсім не залишилося! Розрахували так, щоб вистачило на той бік моря дістатися, а там рідна земля прогодує! Добре, що море всі дні залишалося спокійним, а не дай Бог хоч маленького шторму, який би затримав запорожців на день-два, і не раді були б ні багатій здобичі, ні звільненим з полону побратимам. Та ні, Господь був на їхньому боці! Правда, сприятливі умови для повернення передрікав і дід Галактіон, по вуличному Латюха, якого тільки й брали в похід заради передбачення погоди. А ризик таки був, мало що привидиться дряхлому старому!

 

Пилип Рябокінь смоктав люльку на кормі, колишні бранці підмінили його. І це зрозуміло: настраждалися в полоні так, що де й сили взялися, коли за важенні весла сіли. Звичайно, надовго їхнього запалу не вистачало, а все ж якусь хвилину можна перепочити. А на небі – ні хмаринки, парус обвис, як мокра ганчірка.

 

- Агов, хлопці! – почулося з носа “чайки”, де стояв, приклавши долоню до лоба, курінний Гнат Соха. – Здається, ми вже вдома!

 

Заворушилися козаки, аж човен хитнувся і веслярі закричали: перевантажена “чайка”, борти якої ледь виступали над водою, могла будь-якої миті зачерпнути хвилю- другу, а там, не дай Бог, і на дно піде. А берег рідний, якого кошовий побачив, ледь мріє десь у далині, дістатися б до нього благополучно!

 

Досвідченим оком Пилип оглянув горизонт і зрадів: вдало вийшли, якраз до Дніпрового лиману, до Прогнойської паланки. Його радість, здавалося, всім передалася – почастішали дружні помахи весел, натягнулися жили на руках та шиях, а на давно не голених обличчях навіть зморшки розгладилися – нарешті, вдома!

 

...На березі занетерпеливилося Пилипові. Кілька днів минуло, поки розділили здобич, відпочили, від’їлися – пора і честь знати! Побратими цьому не дивувалися, знали, що так щоразу відбувається: як тільки чалки на берег кинуть, Пилип Рябокінь поспішає до своєї Мокрини, молодиці справної, дебелої, вдачі веселої. Ще й так поспішає, що навіть зайву чарку не вип’є. А цього ж ніхто не забороняє після походу, скінчився “сухий закон”, а в рибалок, що на цей час прибилися до берега, можна виміняти оковитої – хоч залийся. Сміялися козаки, мовляв, для Пилипа “сухий закон” продовжується, бо має ще молодицю приступом брати! Та все допитувалися, де його красуня живе, щоб навідатися, коли він у похід піде, сум жіночий розігнати.

 

А Пилип тільки посміхався у вуса та хитро мружив очі, мовляв, говоріть, веселіться, братики, а я своє ділечко знаю! Ще і те знав чоловік, що муляють багатьом побратимам оті вузлики з “козацьким хлібом”, який вони виміняли на кров та життя. Вистачить їм здобичі ненадовго: по шинках спустять, молодицям віддадуть за хвилинну, часом – крадену, ласку. А далі знову підуть наймитувати, щоб якось прогодуватися до наступного походу. Реєстрових серед них на пальцях перелічиш, іншим же про своє харчування самим треба дбати.

 

Спочатку так само вчиняв і Пилип. Аж поки не прочумався якось біля чужого подвір’я у лопухах. Озирнувся, продираючи очі, але ніяк не міг втямити, якого біса забрів сюди. Навкруги був сонний ранок, десь над тином вовтузилися горобці та ліниво гавкали за ним собаки.

 

- Що, хлопче, добре погуляв? – почув поруч. Озирнувся і тільки тепер помітив старого, геть сивого чоловіка, що сидів, підпершись тином. Пилип мовчав. І не тому, що не було чого сказати, а просто в роті – неначе свині ночували і сухими кизяками його забили.

 

- Ой, добре молодому, - продовжував дідусь, не сподіваючись на відповідь. – І море по коліна, і світ з краю в край видно, - помовчав, похнюпився. – І де ж воно оте все дівається? Не залишилося нічого – ні молодості, ні сили, ні статків. Тільки й радості, що хтось суху скоринку кине!

 

Не так оці слова вразили похмільну голову Панаса, як безнадія, що сочилася крізь них. І міцно задумався, бо не хотілося такої ось старості, боявся безнадії на схилі літ. Не зразу, але додумався.

 

...Хоч і слабенька течія в лимані, а добряче довелося помахати веслами, щоб човник посувався вгору. Проте Пилип не дуже й налягав на них, щоб відстати від ватаги: на те діло, що треба зробити, свідки ні до чого. Десь під вечір показався невеличкий острівець, зарослий товстелезними дубами, акацією та шелюгом. Берег ледь підіймався над водою, але далі, вглиб острова, випинався горбиком, на верхівці якого гордовито височів старезний розлогий дуб.

 

Пилип вистрибнув на зелену мураву, підтягнув і прив’язав човника до куща мотузкою, а потім взяв із суденця невеличкий вузлик і неспішно піднявся до дуба. Кремезний велетень зайняв зручну позицію – і вода близько, і вітру вдосталь, а що вже виднокіл – на кілька верст у далину все проглядається. Козак озирнувся навкруги, потім присів біля вузлуватих коренів, ножем підчепив пласт дерену і обережно відклав його вбік. Під ним виднівся шмат невичиненої телячої шкури. Пилип підняв його і виявилося, що то згорток. Розправив цупкі пластини, і на них заясніла купка золотих монет і прикраси. Козак розв’язав свого вузлика, і на руде шкурятиння посипалися золоті іскорки – монети, каблучки, серги, намисто...

 

Пилип не став милуватися своїм багатством – з дитинства не відзначався скнарістю, а все оце, що лежало перед ним, мусить слугувати порятунком у скрутну годину. Про старість ще не думалося. Він знову загорнув пакунок. Це вдалося не зразу, адже скарб збільшився, і шматок шкури по старих згинав не прийшовся. Довелося згортати заново, притиснувши сувій коліном, а потім ще й очкура зняти, щоб щільніше зв’язати. Потім знову прилаштував дерен на місце і пішов до човна – одне, що не хотілося тут ночувати: від золота тхнуло кров’ю, лихом і... страхом. А до того ж, гаряча Мокрина і справді жде його з подарунком! Здивувався Пилип сам собі: добував оте золото без страху, то чому ж зараз боїться?

 

Зійшов у човна, відштовхнувся від берега. Тихо скрипнули кочети, хлюпнула вода. І знову над острівцем запала тиша, тільки старезний дуб споглядав навкруги з висоти своїх століть. Він зовсім не звернув увагу на оте створіння, що копошилося далеко внизу – шкоди йому не завдало і то добре.

 

ІІ.

 

Мотор автомашини відмовив якраз на невисокому пагорбі серед степового привілля. Віктор, молодий, але досвідчений водій, довго вовтузився з технікою, а вже в сутінках повідомив, що справа, мабуть, в системі електронного запалювання і доведеться податися кудись за буксиром.

 

- Не близький шлях, - сказав Микола Антонович, - це ж ми кілометрів десять від’їхали, не менше. І кого ж ти, на ніч зважаючи, знайдеш?

 

- Є там у мене добрі знайомі, за так відбуксирують. Ну, хіба що могорич поставлю. Поки буду ходити, ви можете подрімати в машині, бо вночі холодно буде.

 

- Не маю ніякого інтересу тут сидіти, - сказав Микола Антонович. – Красти в нас немає чого, та й крадіїв тут щось не видно. Краще схожу я до чабанів, ген, бачиш, багаття горить. Тож напевне чабани гріються.

 

- Таке сказали! – засміявся Віктор. – Де ви в наш час отару бачили? Одну вівцю і ту, мабуть, тільки в Червоній книзі України знайдеш! То, мабуть, бомжі кучкуються. 

 

- Не перебільшуй, Вікторе! Ну, добре, коли не чабани, то, може, рибалки біля багаття зібралися. Послухаю їхні байки.

 

- Та йдіть уже, коли так закортіло. Я потім заїду по вас, коли повернуся.

 

- Сам дорогу знайду. Моли Бога, щоб якось доправив автомашину додому.

 

На тому й розійшлися.

 

Темрява скрадала степову цілину, ноги, звиклі до рівної площини асфальтних тротуарів, раз по раз то ниряли в ямки, аж зуби цокали, то зачіпалися за бугорки, і він шкопиртав, ледь не падав. Чомусь пригадався письменник Олесь Гончар, співець оцього овечого раю. І подумалося: як гірко було б Олесю Терентійовичу, якби все це неподобство у нього на очах сталося! Може, й добре, що не дожив до зубожіння Таврійського краю?     Йому здалося, що йшов цілу годину, а те багаття ніяк не наближалося. І раптом виявилося зовсім поруч. Від нього підвівся величезний пес і з тихим, погрозливим гарчанням ступив назустріч. Тільки встиг подумати, що все відповідає звичній уяві про чабанів (вогнище, герлига біля нього, кудлатий пес і вівці, що збилися до купки), як з-за багаття почулося:

 

- Кузя, на місце, лежати! Нам, здається, Господь гостя послав!

 

Микола Антонович підійшов ближче, і йому назустріч виступив високий худий чоловік у фуфайці, накинутій на плечі, простягнув руку, пильно придивився до несподіваного гостя і заусміхався.

 

- Добрий вечір, Антоновичу! Яким вітром занесло вас у наші краї?

 

Щось в обличчі цієї людини було знайоме, але за безліччю зустрічей годі було впізнати цю людину.

 

- Бачу, не впізнаєте, - засміявся чоловік. – Звичайно, коли б я сидів у президії, та ще при всіх регаліях, то впізнати легше було б.

 

- Невже це ви, Григорію Семеновичу? – не стільки впізнав, як здогадався Микола Антонович. – Скільки літ, скільки зим!

 

Чоловіки обнялися. Микола Антонович добре знав місцеву знаменитість – чабана, Героя Соціалістичної Праці Григорія Семеновича Завірюху. І хоч зараз нагороди колишньої великої держави вже не користувалися особливою повагою, все ж людиною чабан залишився авторитетною. У цьому певну роль зіграла не так нагорода, як велика життєва мудрість досвідченого чоловіка.

 

Присіли до вогнища на розісланий брезентовий плащ, розговорилися. Микола Антонович побідкався, що через аварію час марно втрачає, поцікавився долею Героя.

 

- У моїй долі нічого не змінилося, - засміявся Григорій Семенович, - як був чабаном, так ним і залишився. Тільки й відмінності, що раніше чабанував біля державної отари, а зараз – біля своєї. Коли відбувалося розпаювання радгоспу, я від усього відмовився – і від землі, і від реманенту, а попросив виділити мені залишки овець. Їх там і було всього півсотні, зовсім хворих і худих. Ніхто не думав, що колись приплід він них буде. Тепер ось бачите, вже за три сотні перевалило, більше доглядати сам не зможу.

 

- Чому ж від землі відмовилися?

 

- На мою думку, людина повинна займатися тим, на чому розуміється краще всього. А я виявив, що більше нічого й не вмію, як чабанувати, в цій справі для мене секретів немає. А земля... У мене он скільки її! – широко розкинув руки Григорій Семенович. – Головне, що, крім мене, вона більше нікому не потрібна – піски та солонці. Зате вівцям тут роздолля! Кошару ось думаю збудувати, для цього доведеться десяток-другий голів продати, хоч і шкода: це затримає розвиток моєї отари... Ой, заговорився я і забув: у багатті ж картопля печеться!

 

Григорій Семенович кінцем герлиги викотив з жару з десяток картоплин, а поки вони холонули, підтягнув до себе брезентову торбу. В ній виявився шмат сала, варені яйця, цибуля, сіль у коробці з-під сірників, пластикова пляшка з водою.

 

- Пробачте, повечеряємо без хліба, - вибачився чабан. – Цього разу не брав його, бо швидко черствіє і втрачає смак. Як згадаю материні хлібини!.. Пекла раз на тиждень, і весь тиждень хліб був, як свіжий, ще й запах мав неповторний. Казала мати, що, як діжу замішує, додає склянку сирівцю або соку яблучного – від того й запах мав, і свіжості довго не втрачав. Не знаю, наскільки це правда, але зараз пекарні – хоч державні, хоч приватні – таким хлібом, на жаль, похвалитися не можуть.

 

Вечеряли, як і годиться, мовчки. Микола Антонович розломив печену, в золі картоплину і глибоко вдихнув запах... дитинства. Привиділося, що не лежало між ним і сьогоденням десятків років роботи, пошуків, помилок і знахідок. Усе на мить відійшло, залишилося тільки оце жевріюче багаття, часом – подихи недалекої річки, запах полину і пилу та зоряне небо над головою.

 

Микола Антонович ліг на спину і задивився у нічне небо. Виявляється, він і забув уже, як багато зірок над головою, бо під ліхтарями не дуже роздивишся на зорі. Тут, у степу, вони набагато більші, яскравіші і тремтять, немов наполохані космічним вітром.

 

- Я теж люблю дивитися в небо, - тихо сказав поруч Григорі Семенович. – Дивишся в нього, неначе у вічність, а відведеш очі – зразу ж повертаєшся в будні, - він помовчав. – У жорстокі будні. А в них – і радість, і горе, і навіть чудеса трапляються.

 

- Як на мене, чудеса ось у цьому – в степу, в небі, в зорях...

 

Микола Антонович звівся на лікоть.

 

- Чи ви мали на увазі конкретне чудо?

 

- І конкретне – теж, - раптом засміявся Григорій Семенович. – Мій кум ніколи не вірив у чудеса, а, бач, саме з ним одне диво і трапилося. Ви, мабуть, ще пам’ятаєте Василя Підгірного?

 

- Це той, що колись грав на баяні в сільському клубі?

 

- Так, деякий час грав, а коли перестали платити, перейшов до рибалок. Де тепер – не знаю. Та й навряд чи знає хто.

 

- Чому ж то?

 

- Довга розмова, але нам поспішати немає куди, тож слухайте. Він нікому цього не розповідав, тільки мені, по секрету, як рідному кумові. А трапилося ось що. Якось вони рибалили в цих місцях, а під час відпочинку кум вирішив переправитися на острів, щоб роздивитися, чи не можна на ньому сіна накосити. З переказів чув, що там колись величезні дуби росли, потім їх вивели на човни – “чайки” та дубки, а зараз острів голий, тільки очерет, шелюг і трава росте. Отож, роздивився Василь, що там негодяща трава, для паші не підходить, хотів уже назад вертатися, аж раптом біля ховрахової нірки щось заблищало. Розгріб землю, а там золота сережка – крупна і форми незвичної. Взяв кум гілку і почав копирсатися від нічого робити. І вигріб цілий скарб. Казав, що там були і монети з дивними портретами на них, і персні та намисто, інші коштовності. Враз розбагатіла людина.

 

Григорій Семенович перекинувся на живіт і знову засміявся. 

 

- Ви знаєте, чим найбільше мучився кум? – він почекав хвилинку, але співбесідник мовчки чекав продовження. – Здавати державі скарб чи собі залишити? Ось чим переймався чоловік. Тому, мабуть, і мені все це розповів і слово з мене взяв, що збережу його розповідь у таємниці. А що я мав йому порадити? Сумніваюся, щоб той скарб до держави дійшов...

 

- Ось бачите, не дотрималися своєї обіцянки, - засміявся Микола Антонович.

 

- Тепер можна розповідати. Мені здається, кум так далеко забрався, що ніхто його не дістане...

 

- Це чому ж?

 

- Задовго до від’їзду виявилося, що його бабуся по матері єврейка, - Григорій Семенович посміхнувся. – І де тільки вона в нього взялася? Казав, що під час війни, щоб до гестапо не потрапити, бабуся змінила національність. Тільки щось не доводилося мені кирпатих євреїв зустрічати... А втім, біс його знає! Його бабусю я ніколи не бачив. Та як би там не було, а невдовзі після своєї знахідки забрав кум усю родину і виїхав кудись. Навіть мені не залишив адреси. Каже, щоб не спокусився на розголос. Знаєте, а мені дуже кортіло розказати в селі про скарб. Не для того, щоб кума “підставити”, ні. Уявляєте, що тоді було б? Наші хлопці весь острів перекопали б у пошуках і своєї крихти щастя. А того й не розуміють, що багатство може дати багато чого – достатку, ситості, зверхності, навіть влади, зате щастя ніколи й нікому не приносило. А ще таке...

 

- А на вашу думку, звідки тут тайник той узявся?

 

- Ламав я вже над таким питанням голову. Думаю, що це, як зараз кажуть, козацька заначка: хтось із козаків приберігав золото на чорний день. Більше нема кому. Та, мабуть, коли той день настав, доля не спитала його – згинув, видать, у далекому поході. Так і трапилося, що жує тепер “козацький хліб” непрямий, незнаний нащадок. Сподіваюсь, що своєю смертю козак змив із нечистого золота гріх, не перейде він на кума Василя.

 

Чоловіки замокли, думаючи кожен про своє. А з високого неба лили на землю холодне світло байдужі зорі, дивилися вниз, як чужинські очі. Чомусь заколисувала, гіпнотизувала ця байдужість. Крізь напливи сну, що лився на нього пасмами туману, Микола Антонович пригадав раптом свою бабусю, давно покійну знамениту травницю, і пучки різних трав, розвішаних по стінах. Серед них, пригадалося, була й така - “Зозулині сльози”, її ще називали тайником. Чому зозулячі? Хіба плачуть зозулі? І взагалі, птахи вміють плакати? Запитання напливали й напливали з напівсну, і вже поринаючи у сон з головою, чоловік так і не побачив їх, отих зозулиних сліз, а чув її голос – тужливий, самотній та неприкаяний, як душа козацька.

Ластівки

Ніколи, мабуть, до кінця ми не зрозуміємо ці дивні створіння – ластівки. На мою думку, саме через незрозумілість ми так багато ніжних почуттів позначаємо цим словом. Справді, пригадайте: ластівка на крилах весну несе; маленьку, любу донечку називаємо ластівочкою; а вже про кохану й говорити не варто, занадто інтимне приходить на пам’ять!

Чи не через цю ніжність, неначе відчуваючи її (хіба неначе? напевне!), ластівки селяться так близько до людини, що часом або заважають їй, або ризикують своїм і без того куцим життям. Цьому ми не переставали дивуватися з того часу, як над ганком будинку культури вперше ластівки почали ліпити своє гніздечко. Зазвичай ми на перекури виходили у вестибюль, за що терпіли нещадні сварки прибиральниць а то й колег-жінок. І їх можна було зрозуміти: коли траплялися в житті нашого невеличкого колективу події “епохального” значення, через просторий вестибюль людям доводилося пробиратися, як через димову завісу. Не кожен міг втримати таке випробування, особливо жінки.

З першого ж дня, коли ластівки зайнялися своїм будівництвом, ми почали палити цигарки на ганку, під невеличким навісом. Тут ми могли подовгу спостерігати за роботою цих маленьких створінь, дивуватися їх майстерності, вірності, любові. І... соромилися. Так-так, соромилися, адже на фоні цих трудівниць наші клопоти видавалися такими мізерними! Коли той сором доходив до серця чи до розуму когось із нас, той спересердя кидав недопалену цигарку, повертався на своє робоче місце і накидався на роботу. З часом навіть виробився певний ритуал. Коли у когось із нас не ладилася робота або не було відповідного настрою, чулося: “Піду до ластівок”. І всім ставало зрозуміло, що людина відправилася за натхненням.

Ні, ми не обожнювали пташок, не робили з них фетишів. Просто, вони стали якимсь дуже необхідним доповненням до життя нашого колективу. І тільки цим можна пояснити ту ситуацію, яка незабаром виникла навколо гніздечка, а проблему, як визначило вище начальство, - спробою зробити з мухи слона. Одним словом, гнила інтелігенція!

А почалося все з того, що наша Віка розлучилася з чоловіком. Віка – це наша директриса, Вікторія Степанівна. Самі розумієте, що серед діячів культури не прийнято величати по батькові. То ми й називали її Вікою.

Відверто кажучи, ми розуміли Івана, її законного чоловіка до недавнього часу. Не могли тільки зрозуміти, як він все ж наважився на розлучення. Галасливу, “чорнороту” Віку “великими порціями” витримати ніхто не міг. Загалом вона аж ніяк не пасувала самому поняттю культури, особливо після того, як почала набирати вагу. Йдеться про тілесну тяжкість. До того ж вона навіть поправлятися стала якось однобоко... Ні, не однобоко, а односторонньо, адже боки в неї залишалися майже незмінними, а стрімко наростав живіт. Незабаром він став таким, що навіть рясні спідниці не приховували його розмір. На нашу колективну думку, причина полягала в тому, що спочатку кожен концерт “обмивався” в тісному колі, потім пиятикою закінчувався чи не кожний робочий день. І на це завжди знаходилися причини, адже недарма кажуть, що тільки дурень п’є без причини, – розумний причину знайде.

Це сталося вже в той час, коли, за нашими підрахунками, у гніздечку ластівка вже відклала яєчка, і самка ось-ось повинна б сісти на них. Якраз напередодні був концерт, який відвідало високе начальство. Більш за все, що воно зробило зауваження директрисі за непорядок на ганку. Справа в тому, що як не прибирали сходинки наші прибиральниці, але ж вони робили це рано вранці, а птахи справляють свої фізіологічні потреби при необхідності, вважай, цілодобово. Тож під вечір трішки пташиного посліду накопичувалося, особливо під гніздечком.

Як би там не було, а наша Віка викликала Андроновича, завгоспа, і поставила завдання: негайно прибрати гніздо. На наше щастя, Андронович був людиною компанійською, тому, перш ніж виконувати наказ, по дорозі зазирнув до методкабінету і поділився своїм горем: що не кажіть, а ламати життя безвинним створінням рука не піднімалася.

Ми теж не могли залишатися осторонь і терміново зібралися на нараду. Звичайно, нічого дивного не було в тому, що гарячими противниками цього “неподобства” виступили саме жінки – мабуть, спрацювало материнське начало.

- Хіба можна так жорстоко вчиняти з живими створіннями? – з обуренням сказала наша бухгалтер, Ніна Олексіївна. – Якщо по-людськи, то якраз тепер не слід брати гріх на душу. Слід було або руйнувати гніздо на самому початку, щоб дати знак пташкам, що не в тому місці будуватися затіяли, або тепер дати їм можливість вивести пташенят, виростити їх. У кого ж підніметься рука на пташину вірність!

І вона, ота рука, не піднялася ні в кого. Поки тривало обговорення проблеми і суперечки, Андронович взяв інструменти, шмат фанери і під гніздом влаштував невеличкий піддашок. Весь час, поки він працював там, навколо нього металося пташине подружжя і обурено кричало. Тільки ж робота скінчилася, обоє по черзі пірнули в гніздо і перевірили його цілісність. А одна з пташок – певно, самиця – так і залишилася в ньому, щоб своїм тільцем зігрівати яєчка і охороняти їх.

 А в той час ми гуртом направилися до Віки. На всі наші прохання залишити в спокої пташок Віка відповідала одним категоричним: “Я сказала!”. Тоді почалися сварки. Спочатку якісь несміливі, далі – більше, нарешті, дійшло до погроз. Невідомо, чим би це все скінчилося, якби не Іван Васильович, баяніст, концертмейстер, диригент, а найголовніше – Заслужений діяч культури!

- Тихо! – прикрикнув він. – Так ми нічого не вирішимо, зате через годину-другу доведеться вибачатися одному перед другим. Зараз у нас демократія в розвитку, тож і давайте вчинимо демократично: влаштуємо збори і винесемо питання на розгляд трудового колективу.

З цим погодилися всі, бо нікого не доводилося скликати: весь колектив знаходився в кабінеті Віки, проспиртованому і прокуреному. Не було серед нас тільки Семенівни, прибиральниці, але за нею тут же побігли. Збори виявилися не менш бурхливими, ніж попередня розмова. Виявилося, що ластівки були тільки приводом для серйозної розмови. Пригадали Вікторії Степанівні все: і погану організацію заходів, і відсутність ремонтів, і пиятику в тісному колі. Нарешті, дійшло до того, що на порядку денному постало питання про недовіру керівнику. Тоді Віка розплакалася і вибігла з власного кабінету, а ми залишилися в розгубленому мовчанні.

- Ну, що ж, раз питання поставлене, його треба вирішувати, - сказав Іван Васильович. – Які є пропозиції щодо недовіри керівнику.

І суперечки пішли по новому колу. Врешті-решт, першими здалися жінки, і всі пристали на їх пропозицію: дати Вікторії Степанівні місяць випробного строку. Якщо нічого не поміняється за цей, винести питання про недовіру на розгляд вищих інстанцій. Якраз на цей час повернулася з коридору Семенівна, наша технічка, яка вискочила за двері вслід за Вікою.

- Плаче, - сказала вона у відповідь на наші погляди. – Каже, що колись Іван, чоловік, називав її ластівочкою.

Усім чомусь стало незручно, неначе піддивилися у спальню, але після хвилинного затишшя справу продовжили і попереднє рішення про випробний строк залишили в силі.

Ну, що я вам скажу: минув рік з часу тих пам’ятних зборів. Ластівки, як і раніше, гніздяться над ганком будинку культури, тільки тепер раз на місяць Андронович знімає піддашок і зчищає з нього пташиний послід. Тепер тут гніздяться, мабуть, уже діти наших перших поселенців. А може, батьки залишилися. Як залишилася і наша звичка влаштовувати перекури на ганку у філософському спогляданні за спробами пташок вижити і продовжити свій рід.

Тільки чомусь здається мені, що кожен із нас задумувався над “ластівчиним ефектом”: як трапилося, що ластівки – втілення ніжності й чистоти, спонукали до відвертої, “крутої” розмови? І не тільки розмови, адже Віка дуже змінилася. Вона так і залишилася директором, але більше уваги приділяє зовнішності та роботі, а менше – застіллям. Ось тільки Іван так і не повернувся до неї. Мабуть, отих змін виявилося замало.

Анатолій Грабко. 

 

Материнський вибір

 

Олег повернувся зі школи з товаришем. Оксана Володимирівна вже до цього звикла, розуміла: у чотирнадцятирічному віці відбувається процес становлення мужчини, йому край потрібні товариші, з якими б не тільки можна було весело провести час, а й відшліфувати на них свою думку, свою позицію. Вона – жінка, мати; чоловік Іван Михайлович – нерідний батько, а хлопцеві потрібні не наставники, які й без того набридливо лізуть у його справи, а однодумці - в запитах, у потребах і задумах.

 

Хлопці зачинилися в Олеговій кімнаті, притихли. Мабуть, на комп’ютері у “війнушки” граються, нехай. Невдовзі до неї підійшов син.

 

- Мамо, у Максима нещодавно мати померла, то можна він у нас трішки поживе?

 

- А батько його що з цього приводу скаже?

 

- Так батько ще раніше помер, каже, років десять тому!

 

Оксана Володимирівна внутрішньо здригнулася: бідна дитина, як ото в такому віці залишитися одному на білому світі!

 

- Звичайно, Олежку, нехай залишається стільки, скільки захоче. Ви ж дружите з ним? Чи це випадкове знайомство?

 

- Звичайно, дружимо! – вигукнув Олег. – Хоч він і в іншій школі навчається, але ж наше містечко маленьке, ровесників моїх не так і багато. Ми часто бачимося.

 

- Ну й добре! – мати навіть звеселіла: буде товариш для її сина, до того ж – обидва перед очима. – Може, тепер, у парі з другом, хоч апетит у тебе з’явиться!

 

Олег засміявся і побіг до кімнати, щоб сказати товаришеві приємну новину.

 

Ось так у сім’ю Залевських увійшов новий член сім’ї. Ні, ще не ввійшов, а тільки ступнув крадькома, однією ногою.

 

Пізніше, готуючи хлопцеві постіль на дивані, Оксана Володимирівна спробувала розговорити Максима. Виявилося, що для цього не треба якихось особливих зусиль: хлопець охоче йшов на контакт, відповідав на всі запитання, здавалося, відверто. Особливо вразило жінку те, що мати хлопця померла в ніч перед першим вересня, коли він мав іти в дев’ятий клас. І померла в нього на руках.

 

- Мама недовго хворіла, трішки більше місяця, - розповідав Максим, пильно стежачи за Мариною Володимирівною чистими великими очима. – Я доглядав її, як міг, годував, прибирав з-під неї, давав ліки, але нічого не міг вдіяти, вона таки померла.

 

І на очах хлопчини з’явилися сльози. А Марина Володимирівна теж не стримала сліз, коли уявила життя Максима в той час. А хлопець, як тільки помітив її сльози, зразу ж відвів погляд, похилив голову, тяжко схлипнув і пішов до кімнати. Жінці так хотілося щось зробити для цієї сироти! Вона не знала, що саме, але якась думка зародилася – ще схематична, невиразна, непродумана.

 

Навіть на сучасну мірку сім’я Залевських належала до заможних. Її статки не виникли на порожньому місці, як це буває з людьми, що скористалися зручною політичною чи економічною ситуацією в країні. Іван Михайлович, військовий юрист, після виходу в запас відкрив приватну нотаріальну контору, для чого не полінився напружено вчитися. Оксана Володимирівна, капітан міліції, слідчий райвідділу, теж отримувала пристойну зарплатню. Тож сім’я не мала більшості тих побутових проблем, які випадали на долю пересічного громадянина.

 

За роки подружнього життя у сім’ї Залевських склалося так, що Іван Михайлович відав “зовнішніми” справами, а Оксана Володимирівна – “внутрішніми”. Часом сміялися обоє, мовляв, у нас сімейний “Кабмін”! Інколи “внутрішні” справи плавно переливалися у зовнішній світ, і тоді ними продовжувала займатися дружина. А що так траплялося досить часто, Іван Михайлович охоче поступався “кермом правління” їй і не надто рвався відібрати.

 

Входження в сім’ю Максима належало до “внутрішніх”, тому його особою займалася Оксана Володимирівна. При першій же нагоді вона проїхала на квартиру, де колись жила сім’я Максима. Це був невеличкий двоповерховий будинок на чотири сім’ї. Сусідку, Ніну Микитівну, літню жінку давно за п’ятдесят, Оксана Володимирівна трішки знала: свого часу вона працювала в аптеці провізором, а та її, як “міліціонера”, – добре, тому розмова зразу вийшла відвертою. Та й те сказати, чому б сусідка мала щось приховувати, коли “про мертвих погане не говорять”?

 

За словами Ніни Микитівни сім’я Рубанів жила по сусідству з нею вже років з двадцять. Спочатку Олена і Юрко видавалися звичайними молодятами: працювали в сусідньому радгоспі, народили двох дітей...

 

- Так у них не один син? – здивовано перебила Оксана Володимирівна.

 

- Максим молодший, а ще є старша сестра Ліда, вона кілька років тому вийшла заміж і поїхала до чоловіка.

 

Потім щось трапилося в сім’ї – чи то легких грошей захотілося, чи щось змусило, але зачастили до них молодики певного виду. Причому, навідувалися на квартиру до сусідів у будь-який час доби, затримувалися ненадовго. Ніна Микитівна лише пізніше “змикитила”, в чому справа, - коли Юрко вже став наркоманом і якось чіплявся до неї, щоб дістала ацетону або морфію.

 

- Мабуть, все починалося з бажання мати гроші, - сумно сказала жінка. – Знаєте, як у молодих: хочеться всього багато і зразу. Я так думаю, що спочатку Олена продавала наркотики, була реалізатором, потім до них пристрастився Юрко. А вже коли він став наркоманом, попробувала того клятого зілля і Оксана. Якби ви знали, як ми, сусіди, всі жалкували за ними! Молоді, гарні, їм би тільки жити й жити, а пустили все коту під хвіст. Юрко давно вже помер від передозування. А Олена задовго до смерті не просто помирала, її тіло розвалювалося на шматки, мабуть, підхопила якусь хворобу. І в той же час їхні діти... Ви б тільки бачили: здорові, красиві, розумні, хоч і зачали їх батьки вже, мабуть, у наркотичному стані... Як думаєте, не позначиться батьківська хвороба на дітях? Ну, там - на здоров’ї, на розумовому розвитку... На таку тему у нас, в аптеці, розмови заборонялися, бо офіційно в країні наркоманії не було, а все ж чула, що батьки-наркомани роблять своїх дітей нещасними...

 

- І що, невже ота дитина, син доглядав матір сам?

 

- Казав, що доглядає, - спохмурніла Ніна Микитівна, - хоч медсестра від Червоного Хреста через день навідувалася. А Максим... Він більше по сусідах та знайомих був, підгодовувався. Ми всі його жаліли...

 

Інтонація в голосі жінки повинна була б насторожити капітана міліції, вдатися до подальшого розпитування, але не звернула увагу.

 

Уже пізно ввечері, коли обидва хлопці закінчили з уроками, Оксана Володимирівна поцікавилася в Максима його ставленням до наркотиків.

 

- Та що ви, Оксано Володимирівно, я про них і чути не хочу! Свого часу надивився на все це, з мене досить... Я вчитися хочу, диплом отримати, людиною стати.

 

Це прозвучало переконливо і щиро.

 

- Яку ж ти професію обрав?

 

- Ще не знаю. Задумок багато, але ж я тільки в дев’ятому класі, попереду достатньо часу, щоб визначитися. Може, юристом...

 

- А як ти дивишся на те, щоб Олег  став тобі братом? – обережно поцікавилася Оксана Володимирівна.

 

- А ми й так брати, - засміявся Максим. – Правда ж, Олежку?

 

Він обняв Олега за плечі, зазирнув йому в очі і все це зробив так невимушено й природно, що навіть тіні сумнівів у голові жінки розвіялися.

 

Того ж вечора Оксана Володимирівна переговорила з чоловіком, а вже на ранок зайнялася оформленням опікунства. У міській мерії ідею опікунства зустріли позитивно, оскільки сім’ю Залевських і її можливості – матеріального та морального плану – знали добре. Одна із працівниць міської ради зізналася:

 

- Так шкода хлопчика і рада за нього! Я з ним неодноразово розмовляла і плакала. Душевна дитина. Якщо ви йому допоможете, доля віддячить за добру справу!  

 

Пізніше, аналізуючи всі обставини, дрібниці в поведінці, у словах Максима, Оксана Володимирівна зізнавалася сама собі, що доля все таки попереджала її. То чому ж вона, досвідчений слідчий, не звернула на це увагу? Мабуть, причина полягала в тому, що це не було її роботою, просто – життям. Ще на початку своєї служби вона за порадою батька, теж юриста, взяла за правило: вдома відкидати геть усі думки про свою специфічну роботу, забувати про весь той людський бруд, з яким доводиться мати справу. “Інакше ти поступово забудеш, що ти жінка, зачерствієш, загрубієш,” – попереджав батько. Тепер ця звичка зіграла з нею жорстокий жарт: деякі деталі, які під час слідства відіграють неабияку роль, у сімейному житті пройшли мимо свідомості непоміченими.

 

Взяти хоча б таке. Ще під час оформлення документів вона не знайшла свідоцтво про народження Максима і вирішила навідатися до школи. Якраз була перерва, коли вона під’їхала до шкільного подвір’я і в закутку за будинком побачила гурт старшокласників, які стояли кружком і смалили цигарки. Серед них, теж із цигаркою, стояв і Максим. До гурту несміливо наблизився хлопчина, мабуть, із молодшого класу. По його красномовному жесту було зрозуміло, що просить у старших цигарку. Максим повернувся до нього, ударив по шиї, а коли той зашкопиртав, додав ногою під зад. Хлопчина врізався у стіну, а гурт розреготався.

 

Тоді Оксана Володимирівна почекала дзвоника, і попросила вчительку викликати Максима на кілька хвилин у коридор. І нічого не сказала йому про побачене, хоч і була здивована і палінням (Максим стверджував, що до цигарок байдужий), і проявом жорстокості. Списала все на ефект юнацького стада.

 

Поки тривало оформлення опікунства Залевські виділили і прибрали для хлопця кімнату, купили йому телевізор, відеоприставку, мобільний телефон, який вважали необхідним для того, щоб постійно знати, де знаходяться обидва хлопці. Не для контролю, а в порядку інформації – все ж вік їхній такий нестійкий!

 

Нарешті настав час, коли за вечерею Оксана Володимирівна повідомила своє сімейство, що Максим тепер повноправний його член, показала документи про опікунство. Попередила, що квартира залишається за Максимом, стане на ноги – вона йому знадобиться. А допомогу від держави за втрату годувальників збиратимуть на банківському рахунку – гроші будуть потрібні на навчання у вузі та під час пошуків роботи.

 

- Спасибі, Оксано Володимирівно, я буду старатися, щоб ви на мене не ображалися, - сказав почервонілий Максим і раптом попросив: - А можна тепер називати вас мамою?

 

- Справа твоя, звичайно, називай, як хочеш, - відповіла Оксана Володимирівна і обережно додала: - Проте, як на мене, мати в тебе була одна. Хороша чи погана – не в тому справа, а все ж її ніхто не замінить.

 

Максим так і не назвав її мамою. Жодного разу.

 

Пригадуючи ті дні, Оксані Володимирівні здавалося, що до тієї миті – оформлення опікунства – Максим з усіх сил намагався тримати себе в руках, контролювати і слова, і вчинки. Їй не вірилося, що юнак – фактично, дитина! – спроможний на такий самоконтроль, але ж факти – річ уперта. Вже через кілька днів після пам’ятної події Максим почав “відпускати вуздечку”, яку сам собі одягнув.

 

Почалося, начебто, з дрібниці. Якось Олег повернувся зі школи раніше за Максима (у того, казав, була якась позакласна робота) і прямо накинувся на обід, хоч раніше змусити його обідати було складною справою. Це зацікавило матір, почала розпитувати. Олег не вмів брехати і зізнався, що гроші, які дають на обід, забирає Максим.

 

- Але ж я вам однакову суму даю? Для чого йому ще гроші?

 

- Не знаю. Він сказав, що йому треба, а я за цей час від голоду не подохну.

 

Оксана Володимирівна таке ж запитання задала Максимові. Той пояснив, що складалися в класі на фарбу. І вперше жінка перевірила слова свого підопічного. Виявилося, що ніхто в класі грошей не збирав. Навпаки, учителі поскаржилися, що Максим прогуляв кілька уроків.

 

Тепер Оксана Володимирівна насторожилася і якось пізно ввечері навідалася на дискотеку, куди хлопці направилися з її дозволу. Виділила їм і гроші – обом порівну – на квиток і напої чи морозиво. До дискотеки в парку вона близько не підходила, але здалеку помітила Олега, що стояв по цей бік паркану і через нього дивився на танцюючих. Максима видивитися не вдалося. Проте додому обидва повернулися разом, і від Максима пахло спиртним.

 

Оксана Володимирівна вибрала час, коли хлопці розійшлися по своїх кімнатах, і зайшла до сина.

 

- Олег, пробач, але я була поблизу дискотеки і бачила тебе. Чому ти не танцював?

 

Як і завжди, син на обман не спромігся.

 

- Перед дискотекою хлопці збирали гроші на випивку. Я відмовився брати участь, тоді Максим забрав у мене гроші, сказав, що вони мені не потрібні, бо випити не хочу і дівчини, за яку б треба заплатити, не маю... Тільки, мамо, прошу тебе, нічого не кажи Максимові. Добре?

 

- Ти що, боїшся його?

 

- Не його, а хлопців. Вони зроблять усе, що він скаже...

 

Мати пообіцяла. І даремно, бо через кілька днів вона не чула, коли Максим повернувся з танців, але вранці холодильник був облапаний його закривавленими руками, а в кімнаті стояв густий сморід перегару. Оксані Володимирівні захотілося допитатися, що трапилося, чи не накоїв чогось хлопець. Щось розповісти Максим відмовився, тільки буркнув з якоюсь дивною злістю:

 

- Краще голодна воля, ніж золота клітка.

 

Щось розповісти не змогли і вчителі. Тільки класна керівниця знову поскаржилася, що Максим пропускає майже половину уроків, весь час пропадає з хлопцями, якими верховодить. Потім додала, із співчуттям дивлячись на Оксану Володимирівну:

 

- Важко вам буде з ним!

 

Але тепер опікунка боялася вже зовсім іншого: вона помічала, як Олег все більше потрапляє під вплив Максима, стає неврівноваженим, дратівливим, а одного разу і від нього почула легкий запах спиртного, мабуть, після пива. Син все більше часу проводив з Максимом та його друзями. Знаючи нестійкий, ще не сформований характер сина, вона розуміла, що він зараз іде вузькою межею, з якої так легко ступнути в будь-який бік. І боялася, що може програти в протистоянні з недосвідченим юнаком, адже той може запропонувати синові більше спокус, хай і протизаконних, на його боці юрба (поки що не зграя!) таких же однолітків, а далі – вседозволеність.

 

Кілька ночей Оксана Володимирівна не могла сказати – спала чи ні. Чоловік бачив її мордування, але мовчав, розумів: назріє проблема, сама скаже, а зараз його участь не потрібна. І якось вона виклала йому свої думки і побоювання.

 

- Бачиш, - відповів Іван Михайлович, - я теж не сліпий і тому на щось подібне чекав. Звичайно, вирішувати тобі, але я радив би, поки не пізно, відмовитися від опіки.

 

- Але ж соромно, Ваню! Невже оцей підліток переможе нас, дорослих, досвідчених людей, професіоналів?

 

- У цій ситуації можливі тільки два варіанти. Один із них - переможемо ми, але занадто висока ставка. Чи варто ризикувати?

 

Кілька днів минуло у роздумах і ваганнях. Край сумнівам поклав сам Максим. За весь день Оксана Володимирівна так і не змогла зв’язатися з ним по телефону. Коли повернувся зі школи, виявилося, що мобільного в нього немає. На розпитування сказав, що комусь позичив на кілька днів. Проте жінка незабаром довідалася, що він віддав його у заставу за позичені гроші. Для чого вони йому – не сказав.

 

У міській раді дуже здивувалися рішенню Оксани Володимирівни. Проте після її детальної розповіді погодилися: справді, ризикувати сином, сім’єю не варто. А як же тепер?

 

- Єдиний вихід – відправити Максима до старшої сестри, - сказала Оксана Володимирівна. – Не можу його залишити напризволяще.

 

Працівники міськради розшукали адресу сестри. Виявилося, що живуть вони з чоловіком у сусідньому районі, в невеличкому селі поблизу райцентру. Звали сестру теж Оксаною.

 

Уже наступного ранку Оксана Володимирівна зібрала все майно хлопця, переважно куплене нею, найняла автомашину і удвох з Максимом відправилися до сестри. Всю дорогу Максим мовчав, відвернувшись до вікна. Мовчки вийшов з автомашини біля охайного подвір’я, на яке вказали перехожі в селі, і пішов до будинку. Назустріч вийшла гарна, білява жіночка, кивнула Максимові головою, а потім виглянула з воріт і привіталася з Оксаною Володимирівною.

 

- Чула про вас, - сказала старша сестра, - і все думала: чи довго ви витримаєте? Я ж добре знаю свого братика...

 

- Пробач, Оксано, що так вийшло. Хотілося допомогти дитині, а, бач, не подужала.

 

- Та не карайтеся так, Оксано Володимирівно, не вартий він того. І за нього не переживайте: біля мене він не затримається надовго, на його вік добросердних людей вистачить, знову когось зуміє розчулити...

 

Оксана помахала рукою вслід автомашині. А на хатньому порозі стояв Максим і з посмішкою спостерігав за сценою прощання. І та посмішка Оксані Володимирівні видалася чомусь глумливою. 

Нещаслива лавка

У цьому подвір’ї, оточеному багатоповерхівками, чомусь перестали з’являтися “доміношники”. Чи то з моди вийшла ця гра, чи зовсім постаріли та роз’їхалися її любителі, але як би там не було, тихими й теплими вечорами з-під густих кленів, куди спеціально ліхтаря причепили, не розлягалися виляски “кісточок”, не чулося реготу, ніхто не пролазив попід столом після програшу. На них, отих гравців, часом сердилися, сварилися, а коли вони зникли, спорожніло у дворі, навіть незатишно стало.

Десь під осінь, коли дні стали коротшими й прохолоднішими, тамтешні лавки “окупували” три бабусі. Спочатку вони почувалися, мабуть, незручно, часто озиралися, особливо на під’їзди, щомиті готові були підхопитися й звільнити місця для гравців. Та з часом звикли, стали господарками території і не пропускали байдуже мимо себе жодну людину. Тут оцінювалася зовнішність, одяг, хода, навіть вираз обличчя. Потім, коли людина віддалялася, відбувався обмін враженнями, які часто не співпадали.

Людмила Павлівна, висока, худа жінка, завжди приходила з в’язанням і не випускала його з рук навіть у “найвідповідальніші” моменти – коли на подвір’ї з’являлася стороння людина. Все життя вона працювала бухгалтером, і на пенсію пішла, бо, як сама пояснювала, витіснила з роботи суцільна комп’ютеризація – перевчатися на нові методи розрахунків не захотіла. Так вона всім говорила.

Марія Петрівна, огрядна жінка з густим голосом і вусами, теж густими, все життя пропрацювала двірником у цьому ж дворі і готова була не здавати позиції до останку, але підвели ноги. Мабуть, тому й поміняла свою двокімнатну квартиру на третьому поверсі на однокімнатну, зате – на першому. Це вона так пояснювала ситуацію.

Анжела Остапівна якось випадала з цього загалу. Уже важко визначити, якою вона була в молодості, але якщо судити з нинішньої, дещо манірної поведінки, років тридцять тому вона ціну собі знала і її планку встановила досить високо. Навіть зараз вона ніколи не виходила у двір без ретельної підготовки: манікюру, помади, трішки рум’ян, зачіски тощо.

З перших же днів знайомства цієї трійки головною дійовою особою на лавці стала Анжела Остапівна. Це відбулося само собою. Якось автоматично дві бабусі визнали її верховенство – без сварок, без спроб відтіснити на задній план. Сама Анжела Остапівна сприйняла це як цілком зрозумілу закономірність. Для себе вона вирішила, що сусідки намагаються не сваритися з нею, бо мають “рильце в пушку”, обидві.

Одного разу, коли з якихось причин Людмила Павлівна затрималася вдома і вчасно не вийшла на лавку, Анжела Остапівна якось обережно промовила:

- Повезло Павлівні!

- Це ж чому? – поцікавилася Марія Петрівна.

- Доводилося чути, де вона працювала і яким головним бухгалтером була. Якби ще на місяць-другий затрималася на службі, напевне ж строк отримала б. У в’язниці...

- Не кажіть, Остапівно! – відгукнулася сусідка і раптом, неначе отямившись, додала: - Не нам судити, адже записано: не судіть, аби не судимі були.

- Воно то так, але ж чого з себе якесь цабе корчити?

Тут “на горизонті” появилася Людмила Павлівна, і розмова вщухла.

Іншим разом, коли дві жінки вже давно сиділи на місці, а Марія Петрівна тільки показалася з віддаленого під’їзду, Анжела Остапівна співчутливо зауважила:

- Добре, що вдалося Петрівні помінятися квартирами, а то як би вона ходила сходинками?

Потім помовчала хвилинку і додала:

- Та й матеріально тепер краще почувається: все ж кілька тисяч “зелених” доплати отримала.

- Вона й без них могла б обійтися, - зауважила Людмила Павлівна. – Живе одна, пенсію має пристойну. Хіба одинокій жінці багато треба?

- Чому ж одинокій? А ну, як заявиться синок – після строку засудженим багато не руки грошей не дають, буде за що жити хоч перший час, поки не проп’є до копійки материні гроші.

- Так вона сина має? – здивувалася Людмила Павлівна.

- Колись мала. А почала торгувати самогоном, то біля апарату й синок привчився до оковитої. Це діло так сподобалося йому, що не просихав. А якось по п’янці бійка зав’язалася, то він комусь голову пляшкою розвалив. Так і сів не знаю вже й на скільки років. І з тих пір про нього ні слуху, ні духу. Може, й загинув там. А все матуся рідненька, отруйниця...

Поруч, важко відсапуючись, опустилася на лавку Марія Петрівна, і жінки дружно змінили тему розмови. 

Отак старенькі сиділи годинами, перемиваючи кісточки всім, хто на очі потрапляв. Тільки про себе не вели розмов. Час від часу Анжела Остапівна відривалася від компанії. Загалом це траплялося тоді, коли біля її під’їзду зупинялися люди, переважно молоді хлопці, і терпляче чекали, позираючи в бік жінок. Тоді Анжела Остапівна нехотя підводилася і йшла до них зі словами:

- Як набридли ці студенти! Знову за конспектами прийшли, хоч Вадима й немає, на практиці він. Та все ж піду, молодим треба допомагати!

Обидві жінки мовчали, поки та віддалялася на достатню відстань, а потім починалася зовсім інша розмова.

- Хотіла б я знати, ким вона була в молодості, - почала Марія Петрівна. – Не схоже, що високі посади займала, хіба що партійні. Більш за все, на утриманні якогось “крутого” начальника безбідно жила. Бач, як задницею крутить!

- Ну що ви, Петрівно, зразу збиваєтесь на щось негативне? – заступилася Людмила Павлівна. - У нашому житті існує багато посад, на яких інтелігентна жінка почувається комфортно. Може, була вона завмагом чи, бери вище, в райкомі партії працювала...

- Отож, я й кажу: на утриманні в когось. Воно ж так, якщо розуму немає, повинно щось його замінити. А наша Анжелка свого часу, певно, мала всього в достатку, для ліжка.

- Ні, не схожа вона на ділову жінку. Та й плітки полюбляє. Хіба керівні жінки будуть цим займатися? Вже й про вас, Павлівно, натякала, мовляв, на роботі чимось таким займалися, що й до в’язниці могли запроторити!

- Мене? – захвилювалася Людмила Павлівна так, що аж обличчя багровими плямами взялося. – Ой, і стерва ж! Вона, до речі, й про вас говорила, Петрівно, мовляв, своїм самогоном не тільки чужих дітей труїла, а й свого власного сина до в’язниці довела.

Тепер настала черга Марії Петрівни хвилюватися, обурюватися і злитися. Через кілька хвилин обидві дружно проклинали Анжелу Остапівну. Правда, заочно, бо того вечора обидві бабусі так і не дочекалися її. І все ж вони не втрачали надії на зустріч з тепер уже колишньою подругою, щоб у вічі висловити їй все, що вони про неї думають.

Незабаром з’ясувалося, що цієї зустрічі доведеться чекати довго. Аж до закінчення слідства. Про це розповіла Людмила Павлівна, зять якої, виявляється, працював у районній прокуратурі. Під великим секретом жінка повідала подрузі про те, що міліція затримала Анжелу Остапівну за торгівлю наркотичними засобами, і тепер слідчий відділ міліції працює з нею.

- Ви тільки подумайте, що витворяє наша красуня! – не могла заспокоїтися Людмила Павлівна. – Виявляється, вона на своїй дачі сіяла мак, а на численних пустках на місці колишніх хуторів чи то вирощувала коноплю, чи збирала пилок із дикої. І так активно торгувала зіллям, що й міліція звернула на це увагу. Ото ж тоді, коли ми чекали її, якраз до неї і прийшли клієнти. Вона побігла обслужити їх, а то виявилися переодягнені міліціонери.

Ось тільки послухайте, як вона “заливала” слідчому! Каже, що робила так, як і її предки: сіяла мак, щоб потім пиріжки випікати. Вам випадало хоч раз почути, що вона вміє здобу готувати? Отож бо! Тоді, каже, головки розлущила, насіння вибрала, а бадилля викинула за межі дачі, щоб потім спалити, як підсохне. Аж тут до неї заявилися якісь хлопці, вони попросили дозволу забрати цей непотріб, а їй за нього чомусь ще й гроші пропонували. Звичайно, від грошей вона відмовилася (уявляєте?), бо незручно, мовляв, за сміття ще й гроші брати. А про те, що мак сіяти заборонено, вона і не чула.

Тепер слідчі мають доказати, що вона вирощувала мак без мети збуту, не для наживи. От дурні закони в нас! Та чого б ото вона з ним панькалася, якби не мала “навару”? Ця жінка за так нічого не робитиме.

- Бог їй суддя! – якось стомлено промовила Людмила Павлівна. – А в нас і своїх гріхів вистачає.

- Та при чому тут Бог? – захвилювалася Марія Петрівна. – Люди мають її судити! Бач, яка свята і непорочна, про мого сина так гидоту розповідала, а про свого змовчала. Студент, каже, на практиці!... Коли б не так! На лікуванні він уже давно, від наркозалежності. Як укинувся в наркотики, це було перше попередження долі для матері, щоб кинула те зілля, не труїла ні свого сина, ні чужих дітей. Не дослухалася до перестороги, а тепер ні грошей, ні сина. Та і власна доля ще невідомо, як складеться!

- А що, про вашого сина вона правду казала?

- Та... правду... – ледь видавила з себе Марія Петрівна. – Щоб вона, та правда, їй поперек горла стала! Будь воно прокляте, таке життя!

І не стрималася жінка від гірких сліз.

Спорожніла з того часу дворова лавка. Два чи й більше місяці на неї зрідка присідали хіба що сторонні люди, а дворовий люд чомусь вважав її такою, що приносить нещастя. Та справа була, мабуть, не в негативному поголосі, бо якось на лавці зібралася молодь з гітарою і перетворила її на своє постійне місце, як клуб чи що. І нічого, слава Богу, з новими поселенцями не траплялося, хоч мешканці квартир, яким до пізньої ночі допікав галас, лаялися, сварилися, навіть до мерії скаржитися збиралися. А тим хоч би що!

Одним словом - молодь! Що ти з неї візьмеш!

Анатолій Грабко.  

Нічний дзвінок

Телефон закричав пізньої ночі. Іван Степанович і справді сприйняв той дзвінок, як механічний крик. Кому доводилося чути, як гупотить доріжкою їжак, як голосно біжить через кімнату миша, як торохтять папірцем, повзаючи по ньому, таргани, - кому знайомі ці звуки серед ночі, той зрозуміє людину, що здригається в такий час від телефонного крику. Бо не в силі звуку справа, а в тому, що лунає він у повній тиші.

І ще з однієї причини можна зрозуміти Івана Степановича. Ще з часів журналістської діяльності любив він той нетривкий час на грані сну, коли даленіють у свідомості денні враження, а підсвідомість виходить на перший план і пропонує чудові варіанти рішень, оригінальні знахідки. Ціни їм немає, якщо, звичайно, трапиться не забути їх на ранок: не хочеться лякати сон, підійматися і записувати думку. Цю властивість розкріпаченої свідомості він неодноразово використовував і на вчительській роботі, і навіть тепер, коли відав в адміністрації гуманітарними питаннями.

За ті кілька секунд, що рука намацувала слухавку на столику поруч, Іван Степанович миттєво проаналізував поточну роботу і прийшов до висновку, що дзвінок не може бути “робочим”.

- Я слухаю.

У першу мить він розгубився: замість очікуваних слів – якими б вони не були – почув таке бурхливе ридання, що аж слухавку відвів від вуха. Кілька хвилин мовчки слухав ридання, крики, схлипування, сьорбання носом, гучне ковтання, які поступово – не зникали, ні! - зменшували інтенсивність, аж нарешті крізь них розібрав:

- Іване Степановичу... рідненький...  допоможіть... більше не можу... не хочу жити... він мені не простить... без нього... дурепа!..

В інтонації годі було й розібратися, проте дівочий голос видався знайомим. Так трапилося, що за десятки роки перед його очима, через його розум, а інколи – і через серце пройшли сотні або й тисячі молодих людей. І все ж пам’ять блискавично аналізувала, перебирала, пригадувала...

- Оля Петрусенко, - сказав упевнено.

- Ні, - почув у відповідь, - Петрусенко,.. так,.. але молодша, Людмила...

- Пробач, помилився, бо такі вже ваші голоси схожі, - не виправдовуючись, пояснив Іван Степанович, а сам похапцем перебирав у пам’яті юні обличчя і ніяк не міг пригадати Людмилу, хоч сестру її, Ольгу, уявив зримо. – А тепер, дівчинко, давай спокійно і з самісінького початку, бо я нічого не второпав. У вас, жінок, таке трапляється: хочете так багато і зразу сказати, що язик не встигає, і тоді й самі забуваєте, чого хотіли.

Іван Степанович говорив і говорив, щоб дати дівчині час заспокоїтися, навести лад у думках, висловити головне, те, що і призвело до сліз і розпачу. Поступово між своїми ж словами він почув, як заспокоюється дихання дівчини, рідшають схлипування.

- Ну, от і добре. А тепер розповідай.

Після тривалої і плутаної розповіді прояснилася досить банальна історія. Це – з точки зору сторонньої, до того ж літньої людини. Але максималістська юність у силу своєї недосвідченості та категоричності все ускладнює і загострює, що інколи доводить до абсурду або... трагедії. Якраз така ситуація вимальовувалася й у цьому випадку.

Справа в тому, що Людмила зустрічалася з хлопцем (дивно, коли ж вони, наші діти, встигають вирости?). І ось десь, звідкись, невідомо з чого народилася якась плітка. Іван Степанович не добивався до її суті, щоб не збивати дівчину з розмови; як на нього, суть була не в плітці, а в її наслідках. А наслідки такі: Людмила повірила непорядним чуткам і відвертим недовір’ям образила свого коханого. Вже наступного дня вияснилося, що плітка, як їй і належить, є брудним домислом якихось недоброзичливців. Але коханий так образився на Людмилу, що й не дивиться у її бік. Вона б почекала, поки він пересердиться, але скоро йому, моряку, йти в рейс. І повернеться він через кілька місяців, а то й через рік. І весь цей час він вважатиме її, Людмилу, непорядною...

Довго чекав Іван Степанович, поки дівчина виговориться, потім запитав:

- Тепер скажи, чим я можу допомогти? Це справа настільки особиста, приватна, що стороннім вмішуватися в неї ніяк не можна, щоб не ускладнити ситуацію.

- Я хотіла, щоб ви надрукували в газеті, що я винна перед ним і прошу вибачення.

- Отакої! Невже ти здатна винести своє кохання і свою провину на широкий розгляд, на обивательське хихотіння? Звичайно, хоч я давно не працюю в газеті, але написати можу і попрошу газетярів опублікувати. Але ж подумай сама: таким широким розголосом ти не тільки принизиш себе, а й свого хлопця! Обов’язково знайдуться люди, серед них і твої знайомі, які назвуть тебе наївною дурепою, а його – теж, бо з такою зв’язався. Твоя воля, а я не радив би так поступати.

- А ви напишіть, не вказуючи прізвище...

- Тоді вся писанина втрачає сенс, як і будь-які безадресні слова.

- Іване Степановичу, на вас тільки моя надія! Підкажіть, що ж мені робити, як виправити помилку, як дати йому знак, що каюсь і люблю тільки його?

- Люба дівчинко, ще раз кажу: це справа сугубо особиста, і кожен мусить вирішувати сам. Тому я не можу тобі давати рецептів. Можу тільки розповісти, як би вчинив я, коли б таке трапилося зі мною.

- Ой, спасибі, Іване Степановичу, кажіть, я все зроблю!..

- Вибрав би я час, коли моя люба залишиться наодинці, підійшов до неї і сказав: “Біс його знає, що зі мною сталося! Це ж треба: повірити такій нісенітниці! Пробач мені, люба, за те, що хоч на хвилинку засумнівався у тобі!”. Ось так сказав би я. Що скажеш ти, я не знаю. Хай тобі серце підкаже.

На цьому розмова скінчилася, і Іван Степанович знову вклався в ліжко. Хотів, як і завше, подумати перед сном про невирішені проблеми, що чекають на нього завтра, але з голови не виходила смішна, безглузда і в той же час така життєва ситуація, в яку дівча загнало само себе. Вже впадаючи в сон, подумав, що тут більше допоміг би Денис, його син. Він працює штурманом на суднах, знає місцевих морячків, може, знає і того хлопця, з яким посварилася Людмила. Справа молода, тож Денисові залагоджувати її личить більше. З цим і заснув.

Як не дивно, але з цією думкою і проснувся ранком.

За сніданком Денис сказав:

- Тату, вчора хлопці зателефонували з мобільного, що на днях прибудуть в Одесу, де сподіваються на заміну, адже в рейсі знаходилися сім місяців. Спочатку невеличкий ремонт, а потім і мені треба заступати на вахту. Так що наприкінці тижня або з понеділка я вже поїду.

- Але ж ти й місяця вдома не пробув! – жалібно подала голос Галина Сергіївна, мати. – Так швидко...

- Справа не в тому, скільки я відпочивав, - зауважив Денис. – Мені важливо потрапити на своє судно і до своєї команди. Не хочеться заново знайомитися з господарством та людьми. Що не кажіть, а коли місяцями з одними й тими ж людьми спілкуєшся – багато значать і їх характери, і навіть звички. Одним словом, психологічна сумісність.

- Тоді дай слово матері, - подав голос і батько, - та й мені теж, що наступного разу повністю весь відведений час залишатимешся вдома. Всі гроші не забереш, а ми не вічні.

- Заради Бога, облиш цю тему! – скрикнув Денис і підняв догори руки.

- Добре, закрили тему! – стукнув долонями по столу Іван Степанович і позирнув на годинник. – У мене ще є трішки часу, треба поговорити.

- То я проведу тебе і поговоримо.

Вони йшли тротуаром, і люди проводжали їх поглядами: обоє високі, стрункі, дужі і такі схожі. Тільки в одного сивина густо припорошила голову та зморшки обличчя покроїли.

Іван Степанович коротко, не вдаючись у деталі, розповів про нічну розмову і поцікавився, чи не знає часом Денис Людмилиного хлопця. Той на хвилинку задумався, уникаючи погляду батька, потім сказав:

- Добре його знаю.

- То натякни йому, щоб не був таким жорстоким. Дівчині тільки нещодавно вісімнадцять виповнилося, і не треба вимагати від неї досконалого знання людської психології. Спіймалася на плітках – з ким не буває. З власного досвіду знаю, що інколи плітка виглядає правдивішою за саму правду. Тільки в бюрократичному апараті вона називається “мнєніє”. А дівча хороше. І взагалі, я її сім’ю знаю – глибоко порядні люди. Так що, коли хлопець ввійде в цей рід, нічого не втратить, а тільки виграє. Ти йому так, по дружньому підкажи. Звичайно, з порадами не лізь, не кожному подобається, коли його долю силоміць влаштовують. А все ж...

- Я все зрозумів, тату, - відгукнувся Денис, не повертаючи голову. – При першій же нагоді дам йому дружню пораду, а він нехай вирішує. Ну, бувай, тату, до вечора!

Підійшов рейсовий автобус, і Денис побіг до зупинки, а батько проводжав його поглядом, хитро мружачи очі.

Зійшлася сім’я тільки на вечерю, коли Іван Степанович повернувся зі служби, мати – зі школи, а Денис якраз збирався, як він сказав, іти до друзів, щоб попрощатися перед тривалою розлукою.

- Ну що ж, мати, - сказав Іван Степанович, присуваючи стілець до столу, - я так зрозумів Дениса, що нам треба особливо старанно готуватися до його повернення з рейсу. Чи не так, сину?

- А що трапилося? – не зрозуміла Галина Сергіївна.

- Женитися затіяв син. І мовчить. А тоді приведе до нас за руку дівчину, наприклад, якусь Людмилу, і скаже: “Знайомтесь, це – моя дружина!”. І що нам тоді робити?

- Скажеш теж, тату! – вигукнув почервонілий Денис, потім підхопився і вибіг на вулицю. Незабаром він повернувся, і справді тримаючи за руку дівчину, сказав майже батьковими словами: - Знайомтесь, це моя наречена, звуть Людмилою.

А бідна дівчина не зводила розгубленого погляду з Івана Степановича, який на той час вирішував глобальне питання: чи зателефонувала б йому Людмила Петрусенко, якби знала, що Денис – його син?   

Анатолій Грабко.

Номенклатурна

- Усе життя, вважай, я була номенклатурним працівником, - сказала вона, і не можна було зрозуміти, чого в голосі вчувалося більше – торжества чи гіркоти. – Я дуже цього хотіла. І ще з комсомолу поставила перед собою таку мету: потрапити до номенклатурного списку.

Ми сиділи в невеличкій кімнатці геріатричного пансіонату або, як його називають у нашому містечку, будинку престарілих. У кімнаті чисто й охайно, проте нічого зайвого немає. Я маю на увазі оті дрібнички, які зразу засвідчують, що тут мешкає жінка: скатертинки, квіти, вишиванки, фотокартки тощо. І пахло старістю.

Як ви гадаєте, чи може старість мати запах? Як на мене, обов’язково, тільки не кожен може його розрізнити. Свій запах мають також недоглянутість, самотність, образа, горе... І найголовніша його особливість, спільна для всіх випадків, - запах гіркоти, як пахне щойно зірваний пучок полину. Цей запах пронизував усю кімнатку, і перший час все кортіло роздивитися, чи, може, висить десь на стіні полиновий сніп. Та знав уже, що годі його шукати, це людське горе так прогіркло.

Проте Ганна Андріївна аж ніяк не виглядала нещасною чи ображеною. Напередодні нашого знайомства саме з нею мені порекомендували зустрітися, бо жінка, мовляв, має багату біографію, чимало заслуг, а свого часу була чи не найвпливовішою людиною району, багато зробила для його розвитку.

Та мене цікавила не колишня посада Ганни Андріївни, а її життя.

- Кому воно цікаве, моє життя? – з сумом запитала старенька. – Це колись я була потрібна, зверталися до мене за допомогою, за порадами. І я ішла людям назустріч. А вони ж вилися біля мене!...

Колись, ще в школі, Ганнуся відзначалася схильністю до громадської роботи. Нічого милішого для неї не було, як організувати піонерський зліт, закликати однокласників до збирання макулатури чи металобрухту, повести їх на збирання колосків або організувати доставку свіжої води жниварям. А коли в старших класах навчалася, призначили спочатку піонервожатою, потім обрали секретарем шкільної комсомольської організації.

Тоді ж як було: партія готувала собі зміну ще з піонерів, придивлялися старші товариші до дитини, а коли помічали її здібності, навчали, просували, підказували. Коли Ганнуся закінчила школу, питань про подальше навчання або роботу не було: ще до випускних екзаменів вона знала, що працюватиме в райкомі комсомолу. Фактично, екзамени для неї були чистою формальністю, бо не залежали від її підготовленості: не могли ж учителі поставити їй, шкільному лідеру, погану оцінку!

Домовленість в райкомі була така: вона починає працювати і паралельно готуватиметься до вступу у вуз, бажано гуманітарного спрямування. За рекомендацією з комсомолу і райкому партії затримки не буде. А це, вважай, готовий студент.

І вона того ж року поступила до педінституту, але не стільки вчила предмети за програмою, скільки вивчала свою роботу, знайомилася з новітніми методами організації мас, знаходила потрібних людей. Екзамени складала між справами, які для неї видавалися головнішими.

Отак же, між справами, познайомилася з гарним хлопцем, Володимиром, і вийшла заміж за нього. Довго не хотіла мати дитину, але так трапилося, що не вбереглася, аборт робити виявилося запізно. І народила Вадима.

Ще не було синочкові й восьми місяців, як довелося здати його в дитячі ясла: їй запропонували нову посаду – інструктором райкому партії. Спочатку, забираючи сина двічі на тиждень додому з манежику, де кілька замурзаних діток у мокрих повзунках чекали своїх мам, вона плакала і кляла себе за бездушність, черствість, називала себе не матір’ю, а мачухою. Потім захопилася роботою, все більше сімейні справи перекладала на Володимира, який був начальником невеличкого цеху і міг розпоряджатися своїм часом.

І був один вечір, який тільки зараз (тоді це розцінювала зовсім інакше!) вона може назвати часом початку свого падіння.

Тоді вони постійно роз’їжджали по району, а чи не щотижня в області відбувалися то наради, то семінари, то лекції. Часто доводилося ночувати там, де змушували справи. Справді, який сенс повертатися додому, коли партійні збори закінчилися опівночі, а о четвертій ранку починається ранкове доїння корів на молочній фермі, де треба організувати, націлити, пояснити міжнародне становище, проконтролювати...

Після партзборів вони затрималися ще й на “шостому” питанні – вечеряли. Звичайно, не без спиртного, бо воно таки добре підіймає тонус після трудового дня. Та й повинні ж бути в них колись свята?!

Тієї ночі заснула, як у яму провалилася. Серед ночі відчула, як по ній шарять чужі руки, а потім зверху навалилося важке тіло. По диханню, по запаху і тихих словах вона пізнала другого секретаря райкому Івана Васильовича, який відав ідеологією. Відбиватися не хотілося, бо, відверто кажучи, чоловік цей був не з гірших, а вона скучила за чоловічою ласкою. Віддалася без відрази, але й без особливого задоволення.

Потім подібне повторилося в поїзді, коли вони їхали до столиці в одному купе. Були й інші чоловіки, часом – зовсім випадкові, навіть підлеглі, секретарі первинних парторганізацій. Надто часто подібного вона собі не дозволяла, тільки для того, щоб не забувала, що вона таки жінка!

Іноді ловила себе на тому, що сімейні справи, чоловік, дитина відходять все далі, і спочатку жахалася, а потім утішила себе тим, що це в ній просипається атавістичне почуття жінки-рабині, додатку до кухонних інтересів. Чоловік у перші роки намагався якось поставити все на свої міста, але після розмови з директором заводу, потім – серйозного втручання райкому партії якось притих, збайдужів і до неї, і до Вадима, інколи теж не приходив ночувати. І навіть виправдань чи пояснень не намагався придумати. А що він міг сказати своїй дружині, коли годувала сім’ю все ж таки вона – і зарплата більша, і з господарств завжди свіжі продукти привозили. Та й знає дружину весь район, поважає.

Лише пізніше, згадуючи ті часи, Ганна Андріївна приходила до висновку, що сім’ї фактично і не було. Це, як у гуртожитку, де співмешканці живуть кожен сам по собі, своїм життям, а сусідам лише ввічливо посміхаються і підтримують розмову.

Так тривало роками. Незабаром Ганну Андріївну призначили завідувачкою парткабінетом, але характер роботи від цього не змінився: і уповноваженим була, і у відрядження виїжджала. Жінка не просто звикла до своєї роботи, а просто жила нею. В ній вбачала сенс свого існування – їй дуже подобався вираз “жити для людей”. Вона й сама щиро вірила в те, що жертвує своїм спокоєм, своїм життям заради народу, що без її керівного втручання справи в районі занепадуть.

Кілька разів начальник райвідділу міліції починав з нею розмову про дітей, про їх виховання, але вона, не вникаючи в суть розмови, відсилала його до ідеологів чи відділу освіти, мовляв, це не входить в її коло обов’язків. Та коли виявилося, що її Вадим, чотирнадцятирічний хлопчина, зв’язався з наркоманами, було запізно нарікати на когось. Вона відправила сина до нарколога і на цьому свій обов’язок вважала виконаним.

Настав час, коли обвалилося все, що вона так довго зводила і називала благополуччям. Спочатку після кількох крадіжок, які вона прикрила своїм авторитетом, Вадима спіймали в числі наркоманів, яких підозрювали в пограбуванні з убивством. Справа виявилася настільки серйозною, що материного авторитету не вистачило, і Вадима засудили до восьми років позбавлення волі з примусовим лікуванням від наркоманії.

Другою сходинкою до низу стало розлучення, ініціатором якого був чоловік. У прядку партійної дисципліни Ганна Андріївна не могла піти на розвал сім’ї, але Володимир затявся, ніяких доказів і умовлянь не слухав і, врешті-решт, довелося дати згоду.

Усе це травмувало жіночу душу, але не зачіпало головного: її партійного обов’язку, її служби. Тому вона мужньо (як їй тоді здавалося) витримала ці удари долі, тільки ще більше занурилася в роботу. Отямилася тільки після відомих подій: розвалу СРСР, заборони Компартії України, масової відмови від членства в партії. Пам’ятає, що найбільше її вразило: ще під час путчу в райкомівському туалеті першим спалив свій партквиток другий секретар райкому, Іван Васильович – її навчитель і поборник партійної дисципліни.

Настали дні, коли зачинилися двері райкому партії, і вона раптом опинилася вдома, у чотирьох стінах, де не було нічого живого, навіть кота чи собаки. Кілька днів вона просиділа вдома. По-перше, не знала, чи має право кудись відлучитися від телефону – сподівалася, що її викличуть на бюро, просто для розмови; по-друге, не мала друзів або добрих знайомих, з якими могла б обсудити останні події.

Тоді вона вперше згадала про свою спеціальність – викладач російської мови і літератури. Після тверезих роздумів зрозуміла, що спеціальності вона не має ніякої, лише диплом десь валяється, бо за фахом не працювала жодного дня. Забула навіть те, що знала. Одне втішало: менше року залишилося їй до виходу на пенсію. Була впевнена, що номенклатурних працівників у біді не залишать.

Так і трапилося: після кількох місяців чекання її призначили завідувачкою бібліотеки, де вона й досиділа до пенсії. Потім навалилися болячки, підкралася старість і неміч. Боялася, що колись серед ночі просто зупиниться серце, і не буде кому навіть “швидку” викликати. Була невеличка надія, що Вадим після ув’язнення повернеться додому і догляне її, але не вийшло: залишився син десь поблизу Якутська, не захотів повертатися ні до матері, ні на Україну. Спасибі, знайшлися добрі люди, порадили поклопотатися про ветеранський пансіонат. Ось тут і доживає віку.

- За громадською роботою не сумуєте? Все ж таки звикли серед людей...

- Помилуй, Боже! – вигукнула Ганна Андріївна. – Я навіть думати про неї не хочу. Зараз мені наймиліше – спілкування з людьми, які мене зовсім не знають... Відверто скажу вам (не для преси, звичайно): все таки для нашого району свого часу я багато зробила, але говорити про це нікому не збираюся. Добре, що мій партійний стаж зарахували в державну службу, тепер маю пристойну пенсію, добрий догляд і чимало подруг.

- Звичайно, це не те, що бути номенклатурним працівником, – ризикнув зауважити я і покартав себе, коли побачив сльози на старечих очах.

- Не нагадуйте мені про неї, - витиснула крізь сльози жінка. – Тільки зараз я зрозуміла, що з юності поставила перед собою хибну мету. І не знайшлося нікого, хто б поправив мене. На що я потратила своє життя? Та й чи було воно, оте життя?

Важко відповісти на таке запитання. Особливо своїй совісті.

Обпалена доля

Не часто випадало йому побувати на батьківщині. По молодості за справами та численними захопленнями не дуже то й згадувався рідний край – життя і без того було цікавим і насиченим новими подіями. Але з роками невеличке село, в якому вперше побачив білий світ, почало непомітно вкрадатися в сни, і тоді вранці чомусь псувався настрій, не хотілося бачити нікого з друзів, а пригадувалися ті, з якими і сварився, і на побачення бігав, і з уроків утікав. Чи не є оте почуття тим, що називають ностальгією?

Одного разу Кирило проснувся з таким відчуттям, неначе щось кликало його у дитинство, і він твердо сказав собі: їду додому. І хоч насправді був удома, але під цим словом розумів щось інше, не найменування місцевості – більше, значиміше, хвилююче до щему в серці.

Мабуть, щось подібне відчув і батько, адже звідки йому знати, що через рік відсутності синок заявиться додому. Проте він зустрічав рейсовий автобус і видивлявся саме його, свого Кирила. А тому й невтямки, що батько мало не щодня при будь-якій нагоді навідується на оцю зупинку.

- Ти бач, Кирило! – вигукнув він, обіймаючи сина за плечі. – А я дивлюся: неначе знайомий хтось, то й затримався, щоб роздивитися.

Батько ще говорив щось, але Кирило не дослухався. Від вигляду батька тільки додалося того дивного щему - таким він видався висохлим, щуплим і немічним. Чи, може, він давно такий, тільки синові не до роздивляння було, як ото власного обличчя не бачиш, хоч і голишся кожного ранку перед люстерком.

Вони ішли широкою вулицею, зарослою обабіч цупким споришем та лопухами, і Кирило тільки встигав розкланюватися навсебіч. Неначе й людей не багато тут живе, а побачивши його, кожен намагався вискочити на подвір’я, щоб привітатися. Отак пройдеш вулицею – і всіх побачиш, привітаєшся, а то й здоров’ям поцікавишся.

Порівнялися з невеличким кафе, влаштованим заїжджим підприємцем у хаті покійної баби Прісини, що довгий час пусткою стояла. Здалося, що у “забігайлівці” (так, здається, колись корчму, шинок та чайну називали) бійка, стільки галасу звідти долинало. Тільки на близькій відстані розібрали, що сварилася одна людина. Навіть не сварився той чоловік, бо у відповідь жодного слова не чулося, а щось доводив комусь.

- Знову старий Сябро воює! – невдоволено промовив батько.

- Це ж який Сябро?

- Ти мусиш пам’ятати його – Микола Сябро, тракторист...

- Так це той, Шмалений?

- Еге ж, так його діти й досі дражнять. Раніше він зовсім не пив, бо не було коли – знатний тракторист, шофер, комбайнер. А як вийшов на пенсію, так і почав вживати. Мабуть, від безділля. А як вип’є хоч одну чарчину, так і починає розповідати про те, як фашистів танком давив та як йому за це Героя присвоїли.

- Хіба він Герой? – здивувався Кирило.

- Та каже так, - знехотя відповів батько. – Як здорово нап’ється, то бідкається, мовляв, представили його за щось до високого звання, а воєнні бюрократи десь бумаги заникали. І все доказує, що справедливість восторжествує.

Тепер і Кирило пригадав дядька Шмаленого, Миколу Панасовича Сябра. Це, кажуть, з війни він таким повернувся: по правій щоці колись вогонь пройшовся, обпалив, шкіру стягнув рубцями, помережав ямами і так і залишив на все життя. Колись, ще хлоп’ям, він дуже боявся підійти до дядька з правого боку, а якщо все ж таке траплялося, вночі погано спав, жахався й кричав.

А дядько не любив тоді розповідати про себе. Проте й бачити його на вулиці доводилося мало – все він у полі пропадав, неначе соромився людям на очі потрапляти. А може, й так... Так ось до чого призвели горілка та роки! Розв’язали таки чоловікові язика.

Пізніше, вже по вечері, Кирило знову повернув розмову з батьками на дядька Сябра. Чомусь лише зараз закортіло довідатися про нього більше.

- Тату, чи не знаєте, звертався кудись Микола Панасович щодо своїх нагород?

- Звертався. І не раз. Справа в тому, що всі ордени й медалі в нього на місці, ось тільки вперся і твердить про Героя. Куди не писав, звідусіль приходить відповідь, що відносно цього ніяких відомостей немає.

- Значить, погано шукали, не може чоловік так брехати. Для чого це йому?

- Знову ти про Миколу! Хіба нам немає про що поговорити? Якщо вже так близько до серця сприйняв Миколину нагороду, так ти – журналіст, ось і займись цим ділом, тобі й карти в руки, - вже сердито відказав батько.

Мати мовчки подавала на стіл, прибирала з нього, а тут не стрималася і гримнула на чоловіка:

- Хоч дитину не втягуй у цю мороку. Ти ж один такий залишився, що віриш Миколі, всі інші скоро й дражнитимуть його інакше - Героєм!

- Отож, нехай дитина й розвіє той туман, - батько навмисне вимовив слово “дитина” з насмішкою. – Доведе або брехню, або правду.

Увечері другого дня – завтра понеділок, робочий день – Кирило повертався додому і подумки прикидав, що і як він може зробити. Що дядько Микола посилав запити до архіву Радянської Армії, він знав. Як знав і те, що це нічого не дасть. Треба їхати особисто, але не йому: до відпустки далеко, а в службове відрядження редактор не пошле. Йому спало на думку звернутися до пошукового загону школярів. Він знав, що в одній із міських шкіл вже давно працює музей бойової слави, а при ньому – допитливі діти, які вишукували земляків-фронтовиків, поховання загиблих тощо. І на рахунку пошуковців було чимало цікавих знахідок, не одну білу пляму зітерто з бойових років за їх допомогою.   

Кирило Іванович не звик відкладати якусь задумку до кращих часів. Тому вже через кілька днів він навідався до школи, і коли пояснив дітям свою задумку, умовляти їх не довелося, тим більше, що починалися канікули. Ліна Федорівна, класний керівник, вона ж – директор музею, попросила тільки про одне: знайти для них спонсорів – на дорогу грошей діти не мали та й у музеї тепер жодного документу не дадуть без оплати. Довелося Кирилові “пустити шапку по колу” між керівниками і підприємцями. Ось так і трапилося, що вже через місяць група пошуковців у складі трьох учнів дев’ятого класу і своєї вчительки виїхала до Ленінграду. Тобто, до Санкт-Петербургу.

Повернулася команда допитливих тільки через тиждень, але Кирила на той час у місті не було: дві доби він просидів у віддаленій сільраді, розглядаючи скарги селян на свого сільського голову. Вранці другого дня вся група завітала до нього і зразу ж заповнила вщерть і без того тісний кабінет. Перебиваючи один одного, діти заговорили всі разом, а вчителька тільки посміхалася. З усього гомону Кирило тільки й зрозумів, що поїздка вдалася.

- Ось дивіться самі, Кириле Івановичу, - сказала, нарешті, Світланка, одна із пошуковців, і подала йому якийсь папірець.

Це виявилася ксерокопія телеграми, в якій була тільки одна фраза: «ЗА ПРОЯВЛЕННЫЙ ГЕРОИЗМ В БОРЬБЕ С НЕМЕЦКО-ФАШИСТСКИМИ ЗАХВАТЧИКАМИ К ЗВАНИЮ ГЕРОЯ СОВЕТСКОГО СОЮЗА ПРЕДСТАВЛЯЕТСЯ СЯБРОНИК ОЛАЙ АФАНАСЬЕВИЧ».

- То що ж виходить? – вигукнув Кирило, вчитавшись у зміст телеграми. - Правий, значить, був Микола  Панасович, коли говорив про воєнних бюрократів?

- Не спішіть звинувачувати, Кириле Івановичу! – заперечила Ліна Федорівна. – У мене був час подумати над цим. Ви бачите, це ж телеграма, а в ній проста помилка, до того ж паперова стрічка була розірвана на імені, тому і вийшло: “Нік” окремо від “Олай”. Пригадайте: армія радянська була багатонаціональною, можна допустити, що були там і “олаї”. А хто міг зайнятися пошуками в круговерті воєнних років! Не до того було! Краще прочитайте опис його подвигу, який дав привід командуванню клопотатися про високу нагороду.

Читав Кирило скупі рядки, написані колись полковим писарем, а перед очима стояло спотворене обличчя сільського механізатора Шмаленого. І не вірилося, що це про нього йде мова.

Це трапилося під Харковом, якраз тоді, коли його брали втретє. Той бій був переважно танковим. Це, звичайно, не нагадувало Курсько-Орловську дугу чи Прохорівку, але десятки танків ішли лоб у лоб. Коли вже залишки їх диміли на полі бою і до справи взялася “цариця полів” – піхота, ожила фашистська оборона, вдарили доти і дзоти. Вогонь був таким щільним, що піхота змушена була залягти. Зривалася вся операція.

На той час у Т-34, водієм-навідником якого був сержант Сябро, влучив фауст-патрон, і танк загорівся. Команда почала вибиратися з нього, тільки Микола залишився. Страшенна лють охопила його: поруч гинуть його товариші на рідній землі, а ця наволоч змушує їх ховатися! І, залишившись наодинці, він повів палаючий танк на фашистські укріплення. Мабуть, повезло відчайдушному танкісту: танк руйнівним вихором промчав по ворожих вогневих точках, відкриваючи дорогу піхоті. Його борт, досить вразливе місце танка, був відкритим для фаустників. І жоден з них не поцілив у цю палаючу смерть!

Коли Микола вирішив покинути танк, який ось-ось мав вибухнути, через верхній люк дороги не було. Вибирався він через нижній, тоді й обгорів так, що товариші ледь упізнали. Звичайно, його довго лікували. Та пересадкою шкіри тоді не було коли займатися. Коли Микола вперше побачив своє порубцьоване обличчя, заплакав.

- Нічого, солдате, не горюй, - втішив хірург. – Очі цілі, руки й ноги є, а чого ще ти хочеш? Кохання? Так буде й воно. Скільки гарних дівчат не дочекалися своїх наречених!

Так і трапилося пізніше. А тоді, в госпіталі, Миколі повідомили, що за результатами бою його представили до найвищої нагороди. І бач, коли вона знайшлася!

Далі справи пішли також успішно. Кирило зв’язався з військовим комісаріатом, надав усі необхідні документи, домовився про день, навіть пообіцяв написано репортаж на тему “Нагорода знайшла героя”. Наприкінці вересня, коли всі узбіччя доріг були завалені кавунами, над якими кружляли бджоли та оси, а в повітрі завис яблучний дух, Кирило заявився у рідне село у складі високої делегації. І знову на дорозі трапився йому батько. Кирило попросив водія зупинитися і вискочив на дорогу.

- Сину! – сторопів батько. – Ти звідки тут узявся? То роками не заявляєшся, а тепер зачастив. Невже скучив?

- Пробач, тату, я не сам, - Кирило показав у бік машини. – Ціла делегація прибула до дядька Шмаленого, щоб вручити йому зірку Героя. Знайшлася таки нагорода!

Спохмурнів старий.

- Це добре, бач, що не брехав Микола. Тільки пізнувато ви прибули: тижнів два не дочекався чоловік торжества справедливості, помер. А як – не питай, нічого не скажу.

- Та як же це... – розгубився Кирило.

- Нічого, синку, вручите нагороду вдові, Трохимівні. Хоч її порадуєте. А краще б їй гроші дали, оті, що за всі роки за Героя Микола Панасович не отримав. Бідує стара...

Розмовляючи на ходу, батько з сином попрямували до скособочених дерев’яних воріт. За ними тихенько їхав “уазик”. Зашаленів пес, заторохтів ланцюгом, у відповідь закричали кури. На цей гвалт із дверей ще дебелої хати вийшла старенька жінка і, непевно хитаючись, пішла до воріт. Привіталися, представилися, а до хати не захотіли заходити. Військовий комісар, підполковник Дубров, пообіцяв вручити жінці чоловікову нагороду ввечері, у клубі, привселюдно.

- Не любив Микола на люди показуватися, то й мені немає чого перед ними величатися, - сказала Марія Трохимівна. – Давайте вже мені ту нагороду, якщо надумали.

Вона розкрила маленьку коробочку, дістала з неї заяснілу зірку і поклала на чорну, помережану тріщинами долоню, немов зважила її.

- Така легенька, - тихо сказала стара, – невже долю людську переважить?

Усі мовчали, бо це не їх питалося.

 - А я, грішна, не сперечалася з чоловіком, а все ж у його героїзм не вірила. Прости мене, Миколо!

Марія Трохимівна нахилилася і притулила зірку до пошерхлих губів.

 

Остаточне розлучення

 

Віталій за звичкою провів рукою за наличником дверей у пошуках ключа і схаменувся: зараз ключ у кишені, бо немає для кого його залишати. Він – один! Саме усвідомлення цього видавалося нестерпно осоружним, неприйнятливим. Але відповідало дійсності: Леся покинула його заради іншого. Кращого? Багатшого? Красивішого? Тільки на друге запитання він знав відповідь: суперник – підприємець мав грошей досить, щоб не рахувати копійки, а відтак – виконувати всі забаганки дружини.

 

Уже за порогом рідної хати витримка зрадила його: хряснув дверима так, що посипалася штукатурка; куртку не повісив, а кинув на вішалку, через що обірвалася петелька, і її довелося піднімати з підлоги. Це був наслідок довго стримуваних почуттів. Зате процес розлучення він, на його думку, витримав цілком достойно. Ось тільки хто міг оцінити це? Хіба що суддя... Так йому не звикати до цього. Леся? По ній було зрозуміло, що вона тільки й чекає закінчення процедури розлучення, щоб полетіти до свого нового коханого.

 

Ще напередодні суду Віталій для себе все вирішив: ніякого розподілу майна, хай Леся забирає все, що вважає потрібним. Свого часу йому довелося начутися про сцени розлучень з поділом нажитого – сварки, бійки за ложки-тарілки, взаємні образи і докази, кому належить те чи інше майно. Йому це ні до чого. А ось із сином... Не хотілося, щоб Юрасик залишався з матір’ю, проте Леся настояла на своєму, а синові лише восьмий рік – не той вік, щоб мати право вибору. Тоді Віталію здалося, що таке рішення Лесі продиктоване бажанням якось дошкулити колишньому чоловікові, вивести його з рівноваги (є така дивна жіноча особливість: ненавидіти чоловіка за те, що він тебе любить, а ти його зрадила!). Стерпів і це. При потребі змирився б і з її зрадою, бо до цього часу кохав.

 

Звичайно, минуле попереджало його про Лесину ненадійність, але він відмахнувся від нього. Зустрічатися вони почали ще до закінчення школи, хоч Віталій був старшим на два роки. Так і трапилося, що він цілий рік зустрічався з Лесею-школяркою і чекав призову в армію. Служити випало йому тільки рік, а коли повернувся додому, Леся якраз отримала атестат зрілості і готувалася вийти заміж за іншого. А інший – Артур, до якого нині вона й подалася.

 

Тоді Віталію довелося добряче побігати за дівчиною, поки Леся все ж порвала стосунки з Артуром, забрала заяву про реєстрацію шлюбу і тут же підписала інше, вже з Віталієм. Так і минуло десять років. З часом ота зрада дівчини забулася. Ні, не забулася, а якось віддалилася, втратила гостроту і значимість. Так здавалося Віталію.

 

...У порожніх кімнатах ще все пахло Лесею, а кожна річ нагадувала про неї. Дружина збиралася, мабуть, поспіхом, тому до валізи вкинула тільки речі першої необхідності. У шафі ще висіли її плаття, внизу стояло кілька пар взуття, у ванній кімнаті висіли її рушники та інші дрібниці. Першої миті Віталію захотілося зібрати її речі і викинути. І не з ненависті до колишньої дружини, бо нічого подібного Віталій не відчував. Іншого боявся: що довго не зможе витримати оцю незриму Лесину присутність. І все ж знову стримався: нехай все залишається, як і було, а з часом щось може змінитися. Він не знав – що. Про повернення Лесі думати не хотілося, хоч і була така надія. Не думав і про те, чи зможе прийняти її назад. У першу мить, як подумалося про це, рішуче відкинув таку можливість. Але самому собі не варто брехати: якби таке трапилося, він тільки зрадів би цьому.

 

Але дні йшли за днями, а Леся не поверталася. Навпаки, якось здалеку бачив її з новим чоловіком. Місто, хоч і велике, виявилося тісним для двох. Ішли вони під руку, і Артур щось гаряче доводив дружині, догідливо зазираючи їй в очі. Віталію не хотілося бачити їх, але очі самі поверталися услід. Вони були такими доглянутими, навіть шикарними, що він зразу відчув і свою щетину на обличчі, і давно не прасовані штани, і витерту на рукавах куртку. Чомусь стало соромно за свій вигляд, і він дав собі слово слідкувати за собою.

 

А потім до нього забігла сестричка Оленка, на два роки старша за нього. Допитливим поглядом озирнула кімнату, потім – його і, мабуть, побачене заспокоїло її, але не надовго.

 

- Ти, братику, неначе в порядку, - сказала вона нарешті, - але знаєш чого тут не вистачає? Жіночої руки.

 

Віталій промовчав. А що тут заперечувати, коли сестричка говорить і без того очевидні речі?  Проте добре знаючи її характер, він запитав:

 

- Хочеш щось запропонувати? То кидай свого Петра і перебирайся до батьківської хати. А можете селитися тут всією сім’єю.

 

- Ні, братику, сюди нам вороття не буде, маємо своє господарство, дітям до школи ходити недалеко. А ти ж не збираєшся бути вічним холостяком? Буде в тебе й гарна дружина, і дітки підуть... До речі, якраз про це хотілося б поговорити.

 

Віталій уже й не радий був, що своїм запитанням спровокував сестру. Знав: її хлібом не годуй, а дай тільки можливість влаштувати чиюсь сім’ю. Так що вона і справді обмовилася “до речі”!

 

Олена перерахувала чи не з десяток своїх знайомих жінок його віку – вдовиць, розлучених, перестаркуватих дівок. Якщо повірити їй, то більша частина міських жінок гибіє в самотині і тільки й чекає на нього.

 

- Схаменися, сестро, - не витримав Віталій і жартома зауважив: - Якщо вдова, то чоловіка своїм характером у домовину ввігнала; розлучена – ще треба розібратися, з якого приводу; а ті, що в дівках засиділися, нікому не потрібні, то й мені – теж. А взагалі, ніхто мені не потрібний. І самому добре.

 

Радше б він промовчав. Що тут піднялося! Довго сварилася сестричка, а потім видала – особливою делікатністю не відзначалася:

 

- Ти теж розлучений, то що, став непотребом!?

 

Далі – гірше: почала Олена водити до нього кандидаток у наречені. З них особливо запам’яталися дві. Тоді Віталій зустрів сестру з незнайомкою, як і годиться: нагрів чайник, поставив на стіл цукерки й печиво, запропонував на вибір – чай або каву. Познайомила сестра з Ліною, подругою – худенькою, манірною жіночкою з метким поглядом, який вона, видно по всьому, стримувала. Та Віталій помітив, що вона встигла крадькома оглянути обстановку, оцінила його одяг і накритий стіл, Мабуть, залишилася задоволеною, бо почала приязно посміхатися і присуватися ближче, намагаючись “ненароком” підсунути йому свою ногу, щоб він міг доторкнутися. Віктор не тільки не доторкнувся, а, навпаки, пересів на другий бік столу. І чомусь подумав, що Леся так себе ніколи не повела б.

 

Ще одна – сьома чи восьма претендентка ледь встигла поздоровкатися, мабуть, і господаря не роздивилася, як оббігла всі кімнати, все оглянула, про себе щось прикидаючи. А пізніше, коли сестра вийшла, щоб зателефонувати додому, хутенько оббігла стіл і вмостилася Віталію на коліна.

 

- Ти не подумай щось погане, хлопчику, я добра господиня, зразу тут лад наведу. Ось той простінок викинемо – і буде велика вітальня. А там поставимо японську стінку. Знаєш, із бамбуку?

 

Жінка ще про щось щебетала, а Віталій мовчав. Йому і сидіти було незручно, і прогнати геть молодицю не наважувався. Чомусь пригадалося, що Леся не була такою важкою. Пізніше він, не стримавшись, нагримав на сестру:

 

- Ти своїх знайомих до мене водиш, чи до батьківської хати?

 

- Повір, братику, в цьому немає моєї провини, не запрошувала я отих останніх. Вони самі до мене чіпляються, щоб познайомила з тобою, прямо проходу не дають. Хіба я знала, що Людмила така аферистка!

 

Віталій заборонив сестрі приводити до нього будь-кого. А незабаром небажані гості вилетіли з голови. І була тому причина. Якось під вечір він повернувся з роботи і за звичкою провів рукою за одвірком. Та не встиг вилаяти себе, як намацав там ключ. Від несподіванки і руку відсмикнув, поліз до кишені – його ключ був на місці. Значить, цей може бути тільки Лесин. Але чому він тут? Що б це мало означати?

 

Віталій відімкнув двері, зайшов до хати і зупинився у здивуванні: зразу ж кинулася у вічі відсутність багатьох речей – трюмо, журнального столика, деяких картин, а далі, в кімнаті, блищав голий лінолеум там, де мав бути килим. Не роздягаючись, він пройшов до столу і на ньому побачив папірець, на якому почерком Лесі повідомлялося, що вона забрала належні їй речі, тому ключ уже не потрібний. Розділ хати пропонувалося провести окремо.

 

Ошелешений Віталій розгублено сів біля столу. Отака-то дружина багатія! Бач, не погребувала навіть стареньким килимом! Та хіба в цьому ганчір’ї справа? Він її боготворив, відганяв від себе всі негативні спогади про неї – і раптом така дріб’язковість! Що з нею трапилося? Невже за цей короткий час так позначився вплив Артура? А проте... Може, вона зовсім не змінилася, просто він бачив у ній ті риси, які хотів бачити?

 

Ось із того часу Віталію і стало не до гостей. Через посередника Леся повідомила, що половина хати належить їй, а якщо Віталій не хоче ділити навпіл батьківську хату, то мусить сплатити за належну їй половину ринкову вартість. Віталій знав, що ніякої частини будинку Лесі не належить, бо вона отримана ним у спадок від батьків ще до одруження. Але сперечатися не став. Пізніше за це сестричка з десяток разів обізвала його недалеким телепнем і тюхтієм.

 

Звичайно, грошей на сплату в нього не було, довелося продати будинок. За кілька тижнів він знайшов покупця, тільки попросив дозволу деякий час пожити в хаті, поки підшукає собі нове помешкання. В цьому йому повезло: за свою частку грошей вдалося придбати однокімнатну квартиру, в яку не вмістилася й третина його майна. Правда, дещо погодилася взяти Оленка. “Як пам’ять про батьків”, - сказала.

 

Поступово життя на новому місці налагоджувалося. Деякий час Віталій звикав до третього поверху, де була його квартира, ще довше скучав за садом, навіть за ганком, на якому звик сидіти вечорами, перед сном. Та людина звикає до всього – і хорошого, і поганого, без цієї властивості життя було б нестерпним.

 

А якось пізнього осіннього вечора він повернувся з роботи і на сходинках перед своїми дверима помітив невеличку фігурку. Аж кинулося серце:

 

- Юрасику! Що трапилося?

 

Хлопчина підхопився на ноги і, як колись, кинувся до батька, обхопив обома руками його ногу.

 

- Я до тебе, тату. Назовсім.

 

Віталій підхопив сина на руки і разом зайшли до кімнати.

 

- А мама ж знає, що ти пішов до мене?

 

- Так вона ж сама мене до тебе послала. Сказала, що я зовсім неслухняний. І дурний, як ти. То який подаватиму приклад сестричці, яка скоро народиться. А я сказав, що піду до тебе. А вона сказала: то й іди. Я і пішов.

 

- І правильно сказав, синку! Будемо жити вдвох. І ніхто нам не потрібний. Правда?

 

Віталій продовжував ще щось говорити, обіймаючи сина, і сам здивувався тій думці, що промайнула в голові: оце тільки зараз він справді остаточно розлучився з дружиною. Назовсім.

Павуки

Процедура поховання, на думку всіх учасників, пройшла на високому рівні. Чомусь усі саме так називали сумну подію: не похоронами чи просто похованням, а “процедурою”. В чому ж була причина? Начебто все було, як і повинно бути, коли в останню дорогу проводжають людей високого рангу (не обов’язково шанованих!): багато вінків і ще більше людей; процесію супроводжувала солідна кавалькада автомашин; на цвинтарі знайшлося пристойне місце для могили – майже поруч із центральною алеєю; над нею виголошувалися промови, в яких згадувалися і незаперечні заслуги покійного на партійній та господарській нивах, і його благодійність. Усе йшло за звичним сценарієм.

Що ж іще? Звичайно, були і сльози на очах вдови, ще досить свіжої молодиці в траурі. Правда, плакала вона так, що, здавалося, у хусточці тримає цибулину, щоб ті сльози лилися на замовлення. Хоч і кажуть, що на людину тричі за життя дивляться: коли родиться, коли жениться і коли помирає, а все ж на похоронах дивляться і на вдову. Звідси висновок: треба виглядати відповідно.

То чому ж – “процедура”? Пояснення лежало зверху: сторонні або просто знайомі відбували повинність або з цікавості, а близькі... таку ж повинність, але з інших позицій. А може, то лише здавалося, що ця сумна процесія не має душі, яка повинна бути присутньою в кожній події, – хоч народження, хоч смерть, хоч щось “вікопомне” між ними.

Серед численних учасників траурної церемонії, як і завжди, думки про небіжчика були неоднозначними. Хтось пригадував, як колись отримував із його рук ордер на квартиру, хай він і не зробив нічого для її отримання, а все ж ордер саме він вручав! Інший подумки кляв його за те, що відібрав посаду, щоб влаштувати “потрібну” людину, а через це вся кар’єра пішла шкереберть. Були й такі, що один і той же факт біографії покійного тлумачили по своєму. Наприклад, дехто із задоволенням пригадував численні “шості” питання з його подачі – обіди чи вечері після різних нарад, насправді ж – гулянки, наповнені жінками та “морем розливаним” спиртного; а поруч люди сухими очима проводжали труну до ями і відзначали про себе, що покійний багато зробив для людей, а ще більше – для себе та своїх родичів (якраз під час отих горезвісних “шостих” питань). Ніхто не може сказати, скільки державних коштів прилипло до його рук! І що тут зробиш? Скільки людей, стільки і “мнєній”. А гроші... Що ж, вони мають таку властивість - липнути до рук. Тільки й того, що з ними слід розумно поводитися.

Проте вголос ніхто цього, звичайно, не промовляв: про покійного – або добре, або нічого. Може, тому й панувала тиша над цвинтарем, коли замовкав оркестр? А починав грати знову – і тихенько, на вухо сусідові, щоб зберегти видимість пристойності, - бач, мовляв, хапав-хапав, а в могилу з собою не забереш. Нічого, “утішали” у відповідь, зате діти забезпечені!

Майже всі люди, як тільки груддя землі загупало по домовині, розійшлися, тільки вдова Алла Никодимівна, двоє її синів – Едуард і Мирослав, донька Ельвіра та кілька родичів залишалися, аж поки робітники обшльопали горбик лопатами, потім позносили на нього вінки. Ще трішки затрималися, щоб на вимогу вдови поламати їх – інакше, пояснила, вже завтра вінки продаватимуть на ринку.

Перед цвинтарем людей не залишалося, лише терпляче чекали кілька шикарних “іномаром”. В одну з них всілася осиротіла сім’я, по інших розмістилися родичі. Перед від’їздом Едик, на правах старшого сина, глави сім’ї, гукнув двоюрідного дядька, Василя Пилиповича, і розпорядився:

- Ми пом’янемо батька вдома, а ви, дядьку, порядкуйте в кафе. Сподіваюсь, ви там усе замовили?

- Ще вчора, Едуарде Власовичу, як і домовлялися, на тридцять персон... Тільки треба б іще доплатити, я вчора вніс тільки половину суми. Може, добавите?

- І вам не соромно таке казати, дядечку? Ви з мого батька тисячі мали, а сотню зажимаєте! Щоб я такого більше не чув!

- То наші з Власом розрахунки, - раптом визвірився тихий дядько. – А ти, племінничку, на дурняка отримуєш такий спадок, то хоча б копійки не рахував!

- Ну, дядечку, ми з тобою ще поговоримо! – Едуард Власович шарпнув до себе двері і махнув водієві, щоб їхав.

Під час цієї розмови і всю дорогу в салоні всі мовчали.

Вдома на них чекав накритий стіл. Мовчки всілися і мовчки випили, не цокаючись, першу чарку. Нарешті, Едуард не витримав:

- Так і будемо в мовчанку грати? Всі ми знаємо, що батько по собі залишив, тож давайте домовлятися, кому і що відійде у спадок! Наскільки мені відомо, заповіту немає...

- Помовч, Едику! – раптом гримнула Алла Никодимівна. – Якщо законів не знаєш, то я нагадаю: отут, серед нас, єдиний спадкоємець, це – я, бо я його супруга, і все, нажите нами, моє. І вже мені вирішувати, як спадком розпорядитися, а не тобі!

- Це чому ж не мені... – звузив і без того вузькі очі Едик і тут же поправився: - ...не нам? Ти маєш на спадок не більше прав, ніж ми. Навпаки, ти стільки на одяг і дорогоцінності витягла з батька, що нам до старості вистачило б. А чи наживала його ти?

- І правда, мамо, - несміливо подав голос Мирослав, - усі ми спадкоємці, і якщо хочеш його справедливого поділу, так помовчи.

- Що знову дозу закортіло отримати? – хижо засміялася мати. – Так іди, вколися і не втручайся! Тебе тільки допусти до грошей, згинеш уже за кілька місяців від передозування.

Мирослав сполохано зігнувся на стільці і безпорадно глянув на сестру, Ельвіру, яка весь час мовчки спостерігала за сваркою і смоктала кісточку маслини.

- На сестру не поглядай! – перекинулася на інший об’єкт мати. – Вона тобі нічим не допоможе. У неї навіть зараз, у день похорон батька, думка одна: як би швидше дременути до чергового хахаля.

- Що, мамо, жаба давить? – виплюнула на стіл кісточку і ліниво випросталась дочка. – Так твоє вже відійшло... А проте, чому ж, за гроші ще не одного молодого знайдеш. Хоч тоді заспокоїшся і перестанеш мені заздрити!

Щоб припинити сварку, яка набирала обертів, Едуард стукнув кулаком по столу і знову повернувся до матері.

- Закінчуй свою думку. Про брата й сестру сказала, а тепер – щодо мене: чому не вважаєш мене спадкоємцем?   

- У тебе і без того все є. Ти попрікнув мене вбранням та дорогоцінностями, а про те не подумав, скільки ми виклали за твоє навчання в інституті, за диплом, за влаштування на престижну посаду... А квартиру тобі та обстановку в ній, думаєш, за копійки придбали?

Голос Алли Никодимівни зривався, вона готова була будь-якої миті перейти на крик і стримувалася з усіх сил.

- Все, кінчай базар! – крізь зуби промовив Едуард. – Потрачене вами на мене і справді копійки у порівнянні з тим, що залишилося після батька. Думаю, цієї квартири і дачі тобі вистачить, нам з Мирком віддай рахунки в банках, Елі – половину дорогоцінностей...

- Дудки вам, Едуарде Власовичу! І Елі – теж! – закричала, нарешті, мати. – Якщо захотілося вам сварки, то отримаєте її сповна! Спробуйте щось відсудити в мене! Нічого не дам! Я – єдина спадкоємиця!

- Ой, та подавися ти своїм спадком! – ліниво процідила Ельвіра і вийшла з кімнати.

Сварка в кімнаті спалахнула з такою силою, що ніхто не звернув на неї уваги. А дівчина між тим прослизнула до спальні батьків, взяла там одну із материних сумок і заходилася зсипати в неї ювелірні вироби із шкатулок. Потім пройшла до батькового кабінету і добре, неспішно попорядкувала там. При цьому відчувала задоволення від того, що батько не мав від неї секретів, а тому вона знала, де і що лежить

Коли галас у вітальні досяг апогею, Ельвіра повернулася до скандалістів.

- І не набридло вам, братики? У нашої матусі серед зими мерзлого лайна не випросиш. Краще почекаємо, що скаже суд.

- А що може вирішити суд, коли всі судді призначені на посади за підтримки нашого батечка та матусі? – засумнівався Едуард.

- Ось над цим нам усім і треба попрацювати, - заявила Еля. – Хорош, пішли по домам, час і відпочити. Ви як хочете, а я спішу!

Вона направилася до дверей, але Едуард, що не зводив погляду із сумки в її руках, раптом захвилювався і крикнув:

- Зажди, разом підемо, нам тут уже немає чого робити!

На вулицю всі троє вийшли разом, і як тільки завернули за ріг будинку, Едуард вихопив із рук Елі сумку.

- Віддай зараз же! – закричала дівчина і смикнула сумку до себе, але брат не випустив, навпаки, ударив по сестриній руці так, що вона заніміла.

- Подивимося, що ти знайшла у материній спальні, тоді поверну, - сказав він і підійшов до ліхтаря на стовпі. – Так, брязкальця тут, - підняв жмут ювелірних виробів, - але, здається мені, це ще не все. Викладай, сестро, що там прихопила, а ні – ми з Мирком поділимо дорогоцінності вже без тебе!

- Ой, та подавись ти! – тими ж словами, що перед цим матері, сказала Еля і кинула до братових ніг кілька ощадних книжок. – Забери їх, вони мені не потрібні, як не потрібні тобі прикраси. Зате ми, жінки, цінимо їх понад усе!

Еля відібрала в Едуарда сумку, закинула ремінець на плече і швидко пішла, майже побігла. Едуард підібрав книжечки і разом з Мирославом почав їх роздивлятися. Коли побачили записи в них, а потім підсумували, Едуард присвиснув від подиву:

- Якби сестричка знала, що кинула мені до ніг, навряд чи й обміняла б оцю суму на кілька прикрас!

- А може, Едику, повернемо її і поділимо між трьома? – невпевнено промовив Мирослав.

- Якщо тобі до вподоби утримувати за власний кошт її коханців, я не заперечую: зі своїми грошима можеш розпоряджатися на власний розсуд. А я знайду їм краще застосування!

Деякий час хлопці ніяк не могли поділити книжки, на яких були хоч і крупні, але різні суми. Едуард хотів забрати їх з собою, а після отримання готівки поділитися з братом. Але Мирослав, мабуть, не зовсім довіряв братові або не хотів розлучатися з “носіями” достатку. Врешті-решт, оскільки книжок “на пред’явника” було п’ять, три з них дісталися Едуардові, дві – молодшому брату. По сумі ж виходило, що старшому дісталося на кілька тисяч більше. Мирослав не суперечив, йому хотілося якомога швидше опинитися вдома.

На той час Алла Никодимівна, позбувшись своїх занадто раціональних дітей, полегшено зітхнула, замкнула за ними двері і вирішила хоч трішечки відпочити. У спальні вона зняла з пальців персні, підійшла до шкатулки і вражено застигла: там було порожньо! Жахливий здогад майнув у голові, зупинив серце, і вона ледь не втратила свідомість. Зіперлася на столик, деякий час відпочивала. Весь час з очей котилися крупні сльози – тихо і страшно. Жінка й сама не могла зрозуміти, за чим її душа тужила: чи то через підступність дітей, чи за втраченим багатством.

Раптом вона випрямилася і метнулася до стіни, біля якої стояв телевізор, а за ним – килим. Закотила край, і за ним виявилися непомітні дверцята. Жінка зняла з шиї невеличкий фігурний ключик на золотому ланцюжку і відімкнула сейф. Одна його поличка, найбільша, доверху була наповнена тугими пачками банкнот, а під нею виявилася ще одна, менша, на якій лежало кілька коробок з ювелірними виробами. Алла Никодимівна побачила це і... розреготалася.

- Ось вам, дітки, викусіть! Пограбували, називається, рідну матір!

Після похорон сім’я, що до цього часу перебувала на видноті, втратила свої позиції, громадськість перестала нею цікавитися. Та, мабуть, її члени не дуже й хотіли тієї гласності. Винятком була хіба що Ельвіра. Проте її популярність обмежувалася тісненьким колом молодих людей з певними нахилами. Кілька разів її бачили в дорогих ресторанах, обвішану, як новорічна ялинка, дорогоцінностями. Тільки їх з часом ставало менше й менше.

Люди, які ще остаточно не втратили цікавості до знаної сім’ї, з подивом помічали, що деяких молодих людей з оточення Ельвіри можна було зустріти і в оселі Алли Никодимівни. Проте так тривало недовго: незабаром залишився один, красень років  ледь за тридцять, з яким Алла Никодимівна кудись виїхала із міста. Знайомі не радили так ризикувати, адже мине рік – другий, і різниця у майже двадцять років неодмінно позначиться. Це може скінчитися катастрофою. Жінка відмахувалася, мовляв, скільки того життя, хоч на старості порозкошує!

Деякий час люди сподівалися, що слава сім’ї відродиться через Едуарда, який раптом “розкрутив” власний бізнес. Проте виявилося, що вираз “гроші роблять гроші”, хоч і справедливий, але має певні особливості. І найголовніша з них та, що навіть з грошима людина повинна мати ще й розум. Тож Едуард без знання економіки, не маючи комерційного хисту, кілька разів устрявав у непевні афери і “пролітав”. На залишки грошей відкрив невеличкий магазин, але найняти продавців не мав за що, тож останнім часом його бачили тільки покупці, яким трапилося зайти в його магазин.

Як жалкував чоловік, що свого часу не вчився у батька, як хазяйнувати, як робити гроші, з ким ділитися, а кого і обідрати. Правда, батько про свої справи ніколи не розповідав, та якби старший син виявив інтерес, навряд чи відмовив у хоча б у консультації. Вже не кажучи про те, що міг би передати свої зв’язки з потрібними людьми. Тепер же виявилося, що “голі” гроші відмовляються працювати.

Найбільше здивував усіх Мирослав. Після похорон його кілька місяців не бачили, потім він знову з’явився у містечку. Давні знайомі свідчили, що він зовсім змінився! Це була впевнена у собі людина, сповнена гідності й поваги. Пройшли чутки, що він десь лікувався від наркоманії, а простіше – взяв себе в руки. Деякий час він намагався знайти своє місце в рідних місцях, але, мабуть, колишня слава батьків заступала йому перспективу. Під осінь він поступив на платне навчання до якогось престижного столичного інституту і більше його в рідних місцях не бачили.

Ось так, на жаль, розсипалася колись міцна й відома, авторитетна сім’я. А може, вона тільки здавалася міцною? Буває і таке...

Іще одне слід сказати. На роковину смерті батька очікувався “великий збір” всієї родини. Проте прибув тільки Мирослав. Він купив добрий пам’ятник, найняв майстрів, щоб поставили його на батьковій могилі. Це було зразу ж після Паски, а вже на кінець літа той величний пам’ятник заховався у височенних бур’янах – не було кому прибирати хоча б раз на місяць. Давно ж відомо, що бур’яни чомусь найкраще ростуть на цвинтарі.

 І дивно: як тільки пам’ятник з верхівкою закрили бур’яни, у них неначе поринула і пам’ять про людину.

Анатолій Грабко.

Перша проба

Молодого випускника столичного інституту журналістики в обласній газеті зустріли тепло і привітно. Йому, як першій ластівці, були і справді раді: колектив з року в рік старів, нове поповнення не надходило, а брати “з вулиці”, вчити, витрачати сили й час нікому не хотілося. Був час, коли з такими майбутніми кореспондентами займалися охоче, але з часом вони – уже майже готові журналісти! – один за одним зникали в напрямку комерційних видань. На них сердилися маститі журналісти, але водночас і розуміли: комерційні видання, хоч і часто з’являються і теж часто зникають, проте можуть запропонувати своїм працівникам набагато кращу оплату. А молодь ще не думає про пенсію!

Проте поповнювати колектив молодими було край необхідно. Отак і став для них Андрій Житко “ластівкою надії”. Для початку і визначення нахилів та досвіду його призначили у відділ листів та скарг. Уже через кілька місяців Андрій міцно ввійшов у колектив. Виявилося, що він різнобічно обдарований: зовнішньо – симпатичний, з великими сірими очима, що поринали у довгих мохнатих віях, добре малював, грав на гітарі і співав, досить вправно володів пером, хоч це вміння його оцінювалося неоднозначно. Він міг вправно “в’язати мережива” зі слів, але коли доходило до конкретики, до практики, навіть героям його писанини було б, мабуть, соромно читати. Дехто із найнетерпеливіших почав запевняти, що з хлопця “всеїдного” журналіста не вийде, що йому тільки б етюди писати, а не вісті з полів і ферм. Не здавався тільки головний редактор, Василь Гірський.

- Колеги, згадайте свою молодість! – утихомирював він. – У такому віці ви й десятої долі не вміли того, що робить Андрій.

- Знайшли з чим порівняти! – обурювався Іван Козубський, відповідальний секретар. – Хіба в нашій молодості ми мали такий потік інформації, як зараз?

- Помовч, Іване! – гримнув Василь Васильович. – Пригадай себе у цьому віці!

Козубський зразу ж замовк, неначе ображений. Проте він не мав права на образу, адже колеги пам’ятали, як його, молодого літературного працівника газети, відправили на примусове лікування від алкоголізму, скільки сил затратив головний, щоб не тільки забрати молодого колегу з ЛТП – лікувально-трудового профілакторію (були такі колись!), а й приховати цей факт від широкої громадськості. Пам’ятали і його перший вихід на роботу після лікування: худий, сутулий, з якимсь посірілим обличчям. І в розтоптаних кросовках!..

- Оперативності йому теж не вистачає, - буркнув Іван, ховаючи очі. – Це тільки в пісні можна «трое суток не спать, трое суток шагать ради нескольких строчек в газете!». Для нас це завелика розкіш: за три дні газету треба зробити!

- Ось і вчіть цьому! – підкинув Василь Васильович, діючи за відомим принципом про ініціативу.

Незабаром відбулася щовівторкова летучка, на якій не тільки визначалися пріоритетні напрямки наступного тижня, а й проходив “розбір польотів” минулого тижня.

- Знову, колеги, не впоралися з завданням: написати про Героя України, - з досадою сказав головний. – Їздила до нього Алла Іванівна і повернулася ні з чим. З такими ж наслідками повернувся з відрядження і Микола Остапович. А це – завдання звідти, - Василь Васильович показав пальцем у стелю, де, як знав Андрій, розташувалося управління державної служби області. – Ми мусимо його виконати, інакше сорому не оберемося. Які будуть пропозиції?

Головний обвів присутніх суворим поглядом. А колеги мовчали, боячись наразитися на небажане відрядження до “незручного” героя. Про цей випадок Андрій уже чув. Справа в тому, що скотарю однієї з віддалених тваринницьких ферм цими днями присвоїли високе урядове звання, бажано було б про подію написати нарис або хоч інтерв’ю взяти. Але клятий дядько нікого з пишучої братії до себе й близько не підпускав. Та якщо Аллу Іванівну випроводив досить делікатно, то Миколу Остаповича обізвав чорним вороном, який кряче там, де падлом тхне. І це був найм’якіший вираз!

Коли вже мовчанка в кабінеті стала нестерпною, Андрій раптом подав голос:

- А можна, я спробую, Василю Васильовичу?

Сказав і сам перелякався: ну, куди йому змагатися з такими досвідченими людьми? Але нічого не міг з собою вдіяти: з дитинства звик брати на себе те, від чого інші відмовлялися – задля інтересу. За що й потерпав інколи.

 А головний аж зрадів і вдячно поглянув на хлопця.

- З Богом, молодий колего! Будемо вважати, що це ваш перший бій. Якщо виграєте його, то...

Він не закінчив фразу, але Андрій так зрозумів, що успішне виконання редакційного завдання зміцнить його позиції в колективі.

На ранок, ще тільки сіріло, Андрій вирушив у дорогу – хотілося упоратися за один день. Але до невеликого села, на околиці якого була молочно-товарна ферма, дістався лише під обід – останні кілька кілометрів проїхав з молочарем на возі. Користуючись нагодою, хотів у діда розпитати про героя, але нічого не вийшло.

- Про Степана-героя? – перепитав дід і раптом заусміхався. – Ось приїдеш і сам про все в нього розпитаєш. Якщо вдасться.

- Та він у вас кусається, чи що? – не стерпів Андрій.

- А чому б і ні, він такий, що й покусати може, - підтвердив їздовий і замовк, думаючи про своє. Андрій теж більше не намагався розговорити діда, роздивлявся на поля, зручно спираючись на порожні бідони.

Біля ферми він зістрибнув із воза, подякував дідові і затримався на хвилинку, роззираючись навкруги. Ферма як ферма: довгі присадкуваті будівлі, огороджений латами вигін – тепер порожній, бо корови, мабуть, на випасі, осторонь причілку – величезні купи гною, який давно просився в поле. Андрій давно не був вдома, але оце видовисько було знайоме йому з дитинства, бо мати працювала дояркою, а батько – там же слюсарем. З малих літ на фермі крутився й Андрій, тому запах гною, молока, гудіння мух сприймав, як тимчасове повернення в дитинство. 

 Андрій зайшов у темне приміщення і зразу не міг нічого роздивитися. Потім почув десь із іншого кінця корівника дзенькіт і пішов на нього. Степан Григорович, майбутній герой Андрієвої оповіді (якщо вдасться!), сидів на дерев’яній годівниці, палив цигарку, а в руках, вимащених гноєм і мазутом, тримав ключі, вибиваючи ними якусь сердиту мелодію. І так же сердито дивився на величезну купу гною, під якою, Андрій це зразу помітив, зник один кінець розірваної стрічки транспортера.

Якийсь час хлопець стояв у нерішучості, потім раптом розсердився на себе і спробував уявити, що він – у рідному селі, а там ось сидить батько.

- Думаєте, що коли так сердито дивитися на купу гною, то ланцюг сам вилізе з-під неї? – з зухвалою насмішкою запитав чоловіка.

- А коли такий розумний, то дістань його!

- Без проблем!

Андрій помітив віддалік вила, скинув піджак, закотив рукава і взявся до роботи. Незабаром десь із тону гною перекидав, руками вигріб з-під залишків стрічку транспортера і зупинився: тримаючи в руках один кінець, до другого він не дотягувався. А кінці треба було звести так, щоб вставити палець і зафіксувати його. Він озирнувся на дядька: той уже кинув цигарку, але так і сидів, спостерігаючи за прибульцем.

- Ну, чому розсілися? – сердито кинув Андрій. – Подайте другий кінець і палець!

Степан Григорович мовчки зліз із годівниці і теж взявся до роботи. Працювали мовчки. По закінченню помили руки, всілися на годівницю вже вдвох і взялися за цигарки. Палили кожен свою. Нарешті, Степан Григорович не витримав:

- Ти хто ж такий будеш?

- З газети, кореспондент.

Знову помовчали.

- Так, значить, і такі кореспонденти трапляються?

- Та буває!

Чоловік затоптав цигарку й підвівся.

- Ну, от що, пішли обідати. Здається, заробили.

Удвох пройшли до третьої від краю хатини, яка виглядала з-за вишень та малинових хащ, і всілися за столик, збитий з гладенько виструганих дощок, під грушею. Господар підняв рушник, яким на столі було накрито хліб, сало, цибуля, часник і глечик молока.

- Борщу немає, дружина дітям у місто гостинці повезла, а мені ніколи, - буркнув Степан Григорович. - Чарку не пропоную. Чи будеш?

- Поки робота не зроблена – не п’ю, - поважно виголосив Андрій. – Ви ще й слова не сказали, тож мені немає чого писати. На цей час лише ваша робота зроблена, не моя.

- Тільки не кажи, що хочеш знати, як я героєм став...

- Не скажу, - засміявся Андрій, - бо зовсім інше хочу від вас почути. Наприклад, механізація тваринництва занадто відстала від загального рівня технічного розвитку країни. Чи я помиляюся?

Ні, він не помилявся, бо це питання настільки зачепило за живе співрозмовника, що десь із годину він не вгавав: детально розібрав фермську механізацію, тупість завфермою, байдужість директора радгоспу, складні характери доярок, які не ризикують лаятися з начальством, а в усьому винуватять його. Закінчили розмову вже опівночі.

- Ти ось що: залишайся ночувати в мене, - запропонував Степан Григорович, - бо вночі п’ять кілометрів з гаком тьопатися до траси, а там ще невідомо, чи трапиться оказія. Вранці не будитиму, спи, скільки захочеться. Сніданок ось тут і буде, на столі.

Ще й не сіріло, коли Андрій крізь сон почув шамотіння: господар збирався на роботу. Можна було б встати разом з ним, але хлопець не захотів: у думках уже вирізьбився краєчок майбутнього нарису, і він боявся, що стороннє слово або вчинок зламають його настрій, як ото лише одна краплина переповнює посудину, і рідина переливається через край. Матеріалу для нарису було достатньо.

Він ішов степовою дорогою, а в голові вибудовувався сюжет, одна за другою виникали деталі, деякі з них він навіть записував на ходу. І намагався уявити, як сприймуть старші колеги його першу пробу пера...

Але будь-яка уява пасувала перед дійсністю, коли в газеті вийшов нарис А.Житка під назвою “Із землі прийдеш...”. По-перше, нарис було відзначено на тижневій летучці та підвищеним гонораром; по-друге, колеги визнали в ньому журналіста; по-третє... Оце кляте “третє” змушувало часом жалкувати за тим, що йому заманулося “показати себе” перед старшими: більше ніяких скидок йому не робилося – ні на молодість, ні на відсутність досвіду. Рівний серед рівних, будь воно неладне!

Пустоцвіт

Пам’ятається, в ті роки дискотека, простіше – танцювальний майданчик, відбувалася на літньому майданчику, обнесеному високим парканом. Звичайно, господарі дискотеки ніяким парканом не могли відгородити звуки музики, а тому та частина молоді, яка не мала грошей на квиток, робила вигляд, що танцями не цікавиться, юрмилася біля дискотеки, часом все ж не витримувала і пританцьовувала під дармову музику, під шелест палого листя – так було, на їх думку, навіть оригінальніше.

По той бік паркану майданчик був заасфальтований, але від часу та без належного догляду асфальт порепався, і тому деякі дівчата, навчені гірким досвідом, на танці не взували туфлі на “шпильках”: вони застрявали в тріщинах, і дівчина могла навіть ногу виламати. По периметру майданчика стояли садові лавки. Це пізніше їх прибрали - чи то, щоб не ремонтувати, чи для збільшення території. І від цього майданчик лише програв, бо не всі могли витримати кількагодинне перебування на ногах. Проте, може, в цьому і був сенс: маєш слабке здоров’я та недужі ноги – нічого робити на дискотеках.

А на той час, коли вперше побачили тут цього молодика, лавки стояли і на них з самого початку “танцювальної процедури” вмощувався той чоловік. До нього чомусь швидко звикли, перестали чіплятися з пропозиціями потанцювати, випити чи навіть “морду набити”. Він щовечора звідкись непомітно з’являвся, займав своє звичне місце, ні з ким не розмовляв, не загравав, не жартував, навіть не усміхався. Жили тільки його очі. І те життя було якимсь особливим: він не дивився нікому в обличчя, проте не дивився, начебто, й на ноги. Він дивися “загалом” – на всіх разом, а чи бачив конкретну людину – біс його знає!

Якось дискжокей, мабуть, під впливом настрою чи за чиєюсь підказкою або і з жарту ввімкнув старовинний вальс і оголосив “білий” танок. “Для понту” дівчата почали запрошувати хлопців, але більшість із них взагалі не мали уявлення, як танцювати вальс, а просто топталися перевальцем посеред майданчику. До самотнього чоловіка підійшла одна із місцевих красунь і присіла в реверансі. Той мовчки підвівся, схилив перед нею голову і простягнув руку до її талії. Танцював він чудово. Навіть дівчина, що вальсувала невпевнено, але чуйно дослухалася до його рухів, нарешті, вловила ритм танцю, і пара закружляла. Поступово інші зупинилися, спостерігаючи за ними, а коли вальс закінчився, хлопець провів свою партнерку на місце і промовив:

- Дякую, але більше так не робіть і не запрошуйте мене.

Він повернувся і пішов на своє місце, а дівчина проводжала його очима, і загадка, пов’язана з цим чоловіком, занепокоїла її. Тим більше, що партнер був видний собою: високий, стрункий, якийсь “чистий” – прозорі сірі очі не несли в собі і тіні хтивості, руки теплі й доглянуті, високий лоб - з великими залисинами, хоч йому, здавалося, ледь минуло двадцять літ. А той повернувся на звичне місце, всівся і, здавалося, зовсім забув і про дівчину, і про танець. А, може, йому хотілося все забути?

Софія Коваль вперше була на дискотеці в цьому містечку. Раніше, коли приїжджала до дідуся під час канікул в університеті, все якось не випадало побувати тут. А цього разу дала умовити себе подругам. Вона майже нікого не знала на гулянні, а цей хлопець настільки виділявся з натовпу, що дівчина мимоволі зацікавилася ним. Спробувала дізнатися щось у подруг, але Валентина, найближча з них, тільки відмахнулася.

- Ми вже звикли до нього, - пояснила вона. - Сидить – то й нехай сидить, нікому від цього ні холодно, ні жарко. Хлопець начебто й симпатичний, а немов не з цього світу.

- Він місцевий?

- Та ні, з переселенців. Чи то з Тюмені, чи з Чорнобильської зони – не цікавилася. Ти ж знаєш, наше містечко – перевалочний майданчик, особливо у курортний сезон. Але цей – не з сезонних, уже кілька років у нас живуть з матір’ю.

- А хоч знаєш, як його звати?

- Начебто Денисом, а втім – не буду стверджувати, не знайомилися.

Другого дня, під час пізнього обіду, Софія знову думала про дивного хлопця і, неначе ненароком, згадала про нього в розмові з дідусем. Зробила це свідомо, адже знала: дідусь – старожил, тим більше – колишній працівник “органів”, як він казав про свою службу в слідчому відділенні міліції, а тому знав у містечку “кожну собаку”.

- Цікавий хлопець, чи не так, Сонечко? – хитро примружив очі на онуку Анатолій Никифорович. – Бачиш, як у житті несправедливо виходить, жорстоко доля з ним обійшлася, хоч і не завинив перед нею. Ще перед отим лихом Чорнобильським жили вони під Києвом, у бік Білорусії, а мати його вагітною ходила. Народила сина наступного дня після аварії. Ще ніхто і нічого не відав, під якою бідою ходили. Точно не знаю, але якось подивився по карті і виявив, що місцина, де жила та сім’я, якраз під вітром чорнобильським знаходилася. Так що, сама розумієш, без трагічних наслідків для людей це не минулося. Переселили їх звідти, але вже з підірваним здоров’ям. З таким же успіхом і в рідних місцях могли б залишатися. Чи має трагедія якесь відношення до характеру хлопця, не знаю, але думаю, що саме ті події так на нього вплинули. А взагалі, дайте спокій дитині!

- А що тут такого, дідусю? Він не схожий на хворого!..

- Еге, Сонечко, не всі хвороби зверху сидять!

А Софія таки спокій втратила. Чомусь вразив її цей хлопець та його доля. Добре розуміла, що нічим розрадити його не зможе, а все ж подумки тяглась до нього. На черговій дискотеці все було, як і завжди: товпилася молодь, гриміла музика так, що аж вуха закладало, сидів у куточку Денис. Дівчина потихеньку, непомітно наблизилася до нього і коли почався черговий танець, нахилилася до вуха.

- Так і не годилося б робити, але дуже хочеться, щоб ти запросив мене на танець.

- Я ж просив не турбувати мене! – непривітно прокричав Денис, та все ж підвівся і взяв Софію за руку.

Вони потанцювали ще раз, потім іще і так трапилося, що Денис проводжав свою знайому додому. Так вони почали зустрічатися. Тільки на дискотеці вже не з’являлися. Їм дуже добре було удвох. Поки що тільки за розмовами.

Якось Денис кілька днів підряд не телефонував, на дискотеці та навіть на вулиці не з’являвся. Софійка місця не знаходила. Дідусь помітив це і теж затурбувався: чи не образив хтось онучку? Проте він був розумною людиною і не наважився лізти в душу дитині, хоч між ними давно і міцно склалися дружні стосунки, Софія могла говорити з дідусем на будь-які теми, крім, звичайно, суто жіночих. За пізньою вечерею Анатолій Никифорович уважно глянув на онучку і розважливо сказав, немов відповідаючи на її думки:

- Мусить бути якась причина. Одне, коли він просто не хоче зустрічатися, друге – якщо ви посварилися. Але ж, може, він просто захворів і , крім матері, поруч немає жодної близької людини. Тяжко!..

- Захворів так, що й до телефону не дотягнеться? – саркастично відгукнулася Софія.

- Всяке буває!

- Так що ти пропонуєш?

- Нічого, бо не маю права, це – твоя особиста справа, сама вирішуй. Але скажу все ж, що дівоча гордість у цьому випадку стоїть далеко не на першому місці.

Софійка поклала виделку і встала з-за столу.

Містечко не було великим, тож і до Дениса шлях виявився коротким. На дзвінок визирнув сам хлопець і здивувався.

- Чому це ти зник і ніде не показуєшся? – зразу ж запитала дівчина, не даючи його здивуванню розростися і проявитися в якійсь нетактовності.

- Заходь. Правда, вдома нікого немає, - Денис відійшов убік.

Кімната, до якої зайшла Софія, справляла враження чогось середнього між науковою лабораторією і житлом. А ще тут було багато літератури, але, судячи з палітурок, вона не належала до художніх.

- Я вирішив, що наші стосунки ні до чого доброго не доведуть, крім сорому, - сказав Денис після того, як дівчина зручно вмостилася на дивані.

- Ти вирішив? – перепитала Софія. – А в мене ти поцікавився, як я ставлюсь до наших зустрічей? Чи, може, я для тебе зовсім нічого не значу?

- Ось тому й вирішив так, бо ти для мене – не перша зустрічна. Але наші стосунки не мають майбутнього, - знову повторився Денис.

- Але чому? Всьому можна знайти пояснення, а ти втаємничуєшся...

- Якщо вже так наполягаєш, то скажу, хоч і соромно про це говорити. Так трапилося, що з перших же днів мого народження моє тіло отримало високу дозу опромінення, і хоч потім мене лікували, але відновити стан здоров’я не змогли, - Денис почервонів так, що аж сльози на очах виступили, і Софія вже хотіла його зупинити. Не встигла. - Розумієш, я тільки зовні чоловік, а насправді... ніхто. Це ти можеш зрозуміти! – Вже кричав хлопець. – Для чого тобі такий друг... ні, чоловік? Неповноцінний... На ваші дискотеки я ходжу тільки для того, щоб не здичавіти! Тягне мене до ровесників, але боюся я тієї заздрості, що розростається в мені, коли дивлюся на них – здорових, веселих, часом жорстоких і нерозумних. Але вони живуть, розумієш? Живуть справжнім життям!..

Софійка вже стояла поруч з ним і тримала його руки в своїх.

- Заспокойся, Денисе! Поясни мені: ти шукаєш друга чи самку? Я хочу, розумієш – хочу бути твоїм другом!

Денис похилив голову.

- Мине час, і тобі захочеться повноцінного життя, подумаєш про материнство. А я нічого не можу дати тобі.

- Не вірю! Якщо будемо сидіти, склавши руки, годі сподіватися на якісь зміни. Треба боротися. За себе, за нас, за наше майбутнє! Пробач, що вдалася до прописних істин, але як тобі ще пояснити, що для мене – не ліжко головне. Якщо ти сам собі не віриш – інша справа! Коли ж хочеш чогось добитися, оця твоя самодіяльність нічого не дасть, - Софія кивнула в бік приладів, що стояли в кутку кімнати на столику. Ти ж навіть вищої освіти не маєш!..

- Я переписуюсь із багатьма науковцями, постійно вишукую новинки в інтернеті... - почав виправдовуватися Денис.

- Але ж погодься: така робота некваліфікована і безсистемна, - заперечила дівчина. – Якщо і вдасться чогось добитися, то тільки для себе коханого. А ти не думав про те, що з таким захворюванням живуть сотні, а, може, й тисячі людей на світі. Чому ж ти не поставиш питання інакше: рятуючи себе – допоможи людям! Зараз твоя позиція – суцільний егоїзм, і мені образливо за тебе!

Софія розуміла, що чинить жорстоко по відношенню до Дениса, але іншого шляху пробудити його віру в майбутнє через особисту образу не бачила. Та він не образився.

- Спасибі, Сонечко, - зовсім як дідусь назвав він її. – Ти права, що дивишся ширше і далі за мене. Особисте горе застило мені все на світі. Значить, ти підтримаєш мене?

- Уже підтримую, - засміялася дівчина. – Я неначе знала, що тебе зустріну, коли поступала на навчання на біологічний факультет університету. Кола наших інтересів дуже близькі. А буде потреба, навчатимемось поруч...

Уже була пізня ніч, коли Софія повернулася додому. Але дідусь не спав, сидів за столом на веранді і читав книжку. Зачувши легку ходу онучки, відклав окуляри і уважно подивився на неї.

- Якщо судити з твого сяючого, натхненного вигляду, ти налаштувалася на подвиг, - засміявся дідусь, але чомусь той сміх не видавався веселим.

- На подвиг я навряд чи здатна, - присіла навпроти Софія. – Не про це думаю зараз. Мені здається, на першому плані в мене повинна бути чутливість. І підтримка, звичайно. У всьому. Було ж колись, що дружини йшли за чоловіками у заслання до Сибіру!

- Еге ж, я і кажу про твою готовність на подвиг!..

- Ой, не знаю, дідуню, нічого не знаю! – дівчина тепер уже не стримала сльози, які довго стояли скраю, розплакалася і заховала очі в дідів піджак.

-Я теж не знаю, чим усе це скінчиться, Сонечко! Чомусь шкода мені тебе, страшно за твоє майбутнє! – він підвів заплакане обличчя внучки. – Одне знаю і можу твердо обіцяти: житиму, доки не побачу, що в тебе все гаразд.

Анатолій Никифорович на мить задумався, потім продовжив:

- Може, тобі потрібна порада старого, відсталого, хворого діда? То ось вона: якщо ти будеш вважати своє подальше життя подвигом чи самопожертвою, нічого доброго не вийде. Просто, готуйся до життя – важкого, часом немилого, виснажливого, але життя. Не подвигу, якого не буде кому оцінити.

Тієї ж осені Софія та Денис побралися і поїхали до столиці. Казали, що Денис поступив на навчання до якогось інституту, мабуть, до медичного. Не показувалися вони в рідному місті кілька років. Уже й розмови та пересуди про них припинилися, коли вони приїхали до Ковалів у гості. Анатолій Никифорович вірно тримав слово, дане онучці, хоч і сильно здав останнім часом – геть посивів, почав товстішати, припинив прогулянки, а все більше бачили його на веранді за книгами.

А Софійка та Денис дуже здивували всіх, кого свого часу так цікавила їх доля: вони приїхали з маленькою донечкою. І коли йшли з нею вулицями, всі милувалися дитиною. Вона була водночас схожою і на батька, і на матір, а загалом – на казкову Мальвіну, як її малюють у книжках: ніжна хмаринка з великими голубими очима, які прозирали з-під золота кучерів.

Правда, пішов поголос, що Софія зовсім не народжувала дитину, а взяли з притулку. А ще одні щось говорили про сурогатну матір. Та хіба людей розбереш? Найкраще на цю ситуацію відреагував дідусь Коваль, який онучку з рук не спускав:

           - Хай побалакають!  

“Ця зустріч змінила моє життя”

П’ятірка за поведінку

Що й казати, повезло Настусі з заміжжям! Такої думки притримувалися всі, хто знав обидві сім’ї – Настусі та Артура, особливо подруги. До речі, в останніх така оцінка одруження подруги мала два варіанти. Перший: “везе убогим та п’яничкам”; другий – просто заздрість, яка теж у свою чергу розділялася на “чорну” і “білу”. Другий варіант до нашого випадку майже не має відношення, зате перший...

Зразу ж слід сказати, що ні убогою, а тим більше п’яничкою Настуся не була. Убогість передбачає якийсь недолік фізичного чи психічного плану. Дівчина ж нічого такого не мала. Навпаки, як на погляд стороннього, вона відповідала образу південної красуні-степовички: невисока на зріст, але струнка й метка, русява, з темними великими очима на кругленькому личку та повними усміхненими губами.

Ось-ось, якраз оця посмішка, мабуть, і призвела до того, що недоброзичливці називали її убогою. Безперечно, була вона красунею, але не мала в собі якогось стрижня або таїни, що підкреслювало б, піднімало її красу. Навпаки, трималася Настуся привітно аж до запопадливості, готова щомиті прислужитися кожному, хто цього потребує. Це створювало враження легкодоступності, відкритості, своєрідної приземленості. Їй неодноразово старші подруги радили “нести” себе, вчили “подавати” свою красу. А Настусі - хоч би тобі що, ніяк не бажала змінюватися і надалі щедро ділилася своєю вродою, посмішкою, добрим словом з кожним – від бездомної собаки до людини.

На думку деяких знайомих Настусі, її доброта і стала причиною заміжжя. Справа в тому, що Артур був прямою протилежністю дівчини: весь час похмурий, але не сердитий; нерішучий, але в деякі моменти неначе спалахував, і тоді міг накоїти казна чого. Звичайно, бажання врівноважити, доповнити характер хлопця доброзичливістю, лагідністю, навіть догідливістю могло спонукати Настусю на ближче знайомство з Артуром. Та більше всього, що воно було вторинним, а на першому плані все ж стояло кохання. А воно, як стверджують поети, не підлягає психологічно-анатомічному розтину.

Як би там не було, а зразу ж після весілля молода дружина залишилася в оселі Артура. Сюди ж він перевіз її придане. Вірніше було б сказати, не перевіз, а переніс. В руках. Сім’я Настусі ніколи не була заможною. І не через лінощі – працювала вся родина, як і всі, від зорі до зорі. Але чи такі професії мали – загалом, гуманітарні: вчителі, вихователі дитсадків, медики, - чи не вміли стягувати копійку до копійки, але особливих статків не помічалося. Правда, всі речі родина купувала тільки високого гатунку, притримуючись принципу: “ми не такі багаті, щоб купувати дешеві речі”.

Свекруха, Катерина Сергіївна, прийняла невістку ні тепло, ні холодно. Настуся зрозуміла, що жінка просто змирилася з вибором сина, хоч мала на меті зовсім інший варіант. З перших же днів стосунки жінок, здавалося, коливалися на якійсь критичній межі – один непевний чи невірний крок міг переважити в бік неприязні або порозуміння.

Проте перші роки молодій сім’ї на встановлення стосунків просто не вистачало часу: затіяли будівництво. Хоч і просторою була стара хата, але таки ж стара. Молодому подружжю місця цілком вистачало. Спонукало вдатися до будівництва зовсім інше.

Таке часто трапляється з населеними пунктами: спочатку був хутірець, потім – сільце, а коли час показав, що місцина вдала і тут вигідно жити, воно виросло до села, селища, міста. Тож свого часу мікрорайон містечка, де оселилося подружжя, належав колгоспу, а садиби колгоспникам нарізалися по гектару. Потім присадибні ділянки почали “зсихатися” – з них виділялися окремі наділи, аж поки міські депутати вирішили обмежити площі садиб. Катерина Сергіївна мала присадибну ділянку, вдвічі більшу за нову норму, тому її попередили, що на “зайвій”, відведеній по закону, землі влаштується “чужий” забудовник. Щоб уникнути цього, не пустити в город чужинців, молода сім’я за порадою Катерини Сергіївни подала заяву до міської ради і після виконання деяких бюрократичних процедур їй відвели ділянку з “маминої” землі та й почали молодята будувати власне житло майже поруч зі старою хатою.

Що й казати, майже три роки, поки тривало будівництво, важко було, сім’я рахувала кожну копійку, і до матері зверталися тільки в найскрутніший час. Сама допомогу Катерина Сергіївна не пропонувала, хоч син щодня, а то й кілька разів на день бігав до матері. Чимало робіт Артур виконував сам, бо вже на третій місяць Настуся виявилася вагітною, але працювала поруч з чоловіком і тоді, коли живіт уже заважав нахилятися. Потім з’явилася донечка, Світланка, і Настуся розділила час між нею і будівництвом та кухнею: Катерина Сергіївна їжу для них не готувала і на обід не запрошувала.

Коли молода сім’я вселилася у власну оселю, почалася в країні чехарда: рублі-талони-купони-гривні, закриття численних підприємств та організацій, виникнення нових економічних відносин, нових підходів і нового бачення. Одним словом, капіталізація суспільства. Радгосп, у якому Артур працював гідротехніком, “розпаювався”, і чоловік залишився без роботи; у самостійній Україні скоротився попит на викладачів російської мови та літератури, і Анастасія Кирилівна вже не могла повернутися на попереднє місце роботи, скрізь радили їй перечекати, поки все влаштується.

Легко сказати: “перечекати”, а важче це зробити, адже якось жити і виживати треба. Артур перебивався випадковим підробітком, що траплялося все рідше, хоч він і не гребував роботою. І тоді Настуся взялася за “кравчучку” – загальновідома назва двоколісного візка для перевезення непідйомних валіз та вантажу. Почався новий, незнайомий і неочікуваний період її життя. І не тільки її.

Для початку Настуся позичила у свекрухи кількасот гривень, поїхала з подругами до обласного центру. Там, на оптовій базі, придбала товар – переважно з жіночого туалету, на чому добре зналася – і почала торгувати з невеличкого розкладного столика на центральному ринку. Дивувалися подруги вже наприкінці першого дня: їм не вдалося реалізувати й половину товару, а Настуся вже під обід повантажила столик на “кравчучку” і подалася додому, до донечки, яку залишила на весь день з чоловіком. Анастасію ж Кирилівну такі наслідки першого дня не здивували. І цьому було кілька причин.

 По-перше, як учительку її знало багато людей різних поколінь, тому до неї не тільки приязно віталися, а й дещо купували. Справді, коли один і той же товар по однаковій ціні можна знайти в різних торгових точках, то чому б не придбати його у знайомої?

По-друге, допомогла сімейна традиція користуватися тільки речами сучасними й дорогими. Настуся вільно орієнтувалася в моді й попиті, бо взяла на реалізацію тільки ті речі, які придбала б для себе. З подивом дізналася, що подібні смаки має не тільки вона.

На цьому молода жінка вичерпувала причини свого успіху в торгівлі. Проте вона й сама не знала, що головною запорукою її успіхів була ота “убогість” – її щира посмішка, безпосередність. Дивлячись на неї, люди відчували: на ринку звично обдурюють усі (“на базарі два дурні: один продає, другий купує”), але тільки не оця наївна дівчина. Врешті-решт, у неї так і хочеться щось купити!

Так і повелося: Настя через день їздила на базу, через день торгувала і бігла додому. Там вона віддавала чоловікові виручені від продажу гроші, собі залишала тільки суму, необхідну для чергової закупівлі. Справжнім святом для неї був понеділок – вихідний день на ринку. Тоді вона весь час віддавала донечці. А ще – наводила порядок у своєму одязі. Його все частіше доводилося штопати. Коли ж справа дійшла до білизни, вона не стрималася:

- Артурчику, дай грошей на білизну. Так уже все зносилося, що навіть труси, як решето, скоро зовсім розповзуться на мені.

- Подивися в гардеробі, там їх багато було, - буркнув Артур, що якраз лічив гроші.

- Коли це було! – заперечила Настуся. – Уже й на переміну немає нічого.

- Ладно, візьми ось п’ятірку, купи парочку.

Молода жінка простягла руку за грошима, і їй чомусь так гірко стало на душі – до сліз! Вона могла б з виручених грошей купити для себе все потрібне, але ніколи не наважилася б, звикла за кожну витрачену копійку звітувати перед чоловіком. Тепер ця звичка повернулася проти неї. Настуся стримала готові пролитися сльози і заховала п’ятірку до кишені халатика. Щоб чоловік не помітив її образи, вискочила на подвір’я, схопила граблі й заходилася вигрібати під деревами сухе листя. За роботою заспокоїлася, втішилася тим, що чоловік, мовляв, кожну копійку береже для сім’ї, навіть пива не купує, як інші чоловіки.

Ще до світанку наступного дня вона зазбиралася на ринок, одягнулася, потім згадала про ту п’ятірку і полізла до кишені халатика. Грошей не було. Настуся перешукала скрізь – клята п’ятірка неначе крізь землю провалилася. Жінка бачила, що запізнюється, тому похапцем поцілувала сонну дворічну Світланку (у спальню до чоловіка не зазирнула, щоб не потурбувати) і побігла на автобус. Вирішила пошукати ще раз після роботи.

Але грошей так і не знайшла. Сказала чоловікові, що десь загубила, мабуть, ту п’ятірку. Що тут піднялося! Артур підвищеним тоном пояснив їй, як заощаджує кожну копійку, не п’є, живе впроголодь, все для сім’ї! А вона розтринькує гроші! А може, ховає від чоловіка? Якраз на цей час нагодилася мати, Катерина Сергіївна, і зразу ж включилася в розмову. Ні, вона не кричала, а так просто і тихо сказала:

- А звідки ти, сину, знаєш, скільки в неї грошей насправді? Ти, як ягня довірливе...

Сварки не було, адже Настуся мовчки терпіла. Артур не вгавав, його дорікання вже давно перейшли в образи, безпідставні підозри і звинувачення. На день чи два він утихомирювався, а після відвідин матері все починалося спочатку. Молода дружина інколи починала сумніватися сама в собі: може, й справді витратила на щось ті гроші? І злякано сахалася: це ж треба до такого стану довести її, що почала сумніватися в очевидних речах! Вона розуміла, що Артурові було б легше, коли б вона сперечалася. Але розуміла й те, що істина в суперечці не завжди народжується, частіше – гине. І мовчала. Поступово обставини склалися так, що тільки донька змушувала її повертатися до такого осоружного будинку. На ринку вона зморювалася фізично, а відпочивала морально. Назрівала критична ситуація, коли достатньо якогось незначного поштовху – вчинку, події, навіть слова, - щоб вона розрядилася. Як не дивно, а такий поштовх спричинила давня подруга Олена, з якою разом починали торгувати.

З друзями у молодої сім’ї не склалося – то будівництво, то народження дитини, то матеріальні нестатки якось віддалили їх він давніх друзів, не було часу на посиденьки, на частування. Із втрачених друзів тільки Оленка підтримувала стосунки з Настусею: то на ринку перекинуться словом, то до хати забіжить на хвилинку. І треба ж такому трапитися, що Настуся знову заклопоталася в городі: якраз обкопувала на зиму дерева. За нею пішла й Олена, прихопивши лопату.

- Допоможу, подруго, - сказала вона. – Заодно й поговоримо.

Вони заходилися копати, ще й кількома словами не встигли перекинутися, як Олена раптом сказала:

- Оце так розбагатіла, Настусю, що гроші й під ногами валяються? - І вона підняла з-поміж листя вже злегка почорнілу купюру. – Бери, чому дивишся, неначе ніколи не бачила? Це ж, мабуть, твоя?

- Ні, - глухо відказала Настуся, - не моя. Це Артурова “п’ятірка” за мою поведінку.

Уже під вечір вона з донькою була справді вдома, у своїх батьків. Від чоловіка нічого не взяла – ні ганчір’я, ні аліментів.

І ніколи не жалкувала за цим.

Анатолій Грабко.

Родима пляма

По телефону, вже після другого дзвінка, відізвався дзвінкий дівочий голос.

- Дівчино, будь ласка, гукни бабусю! – попросив Дмитро.

- Яку бабусю? Чию?

- Та вашу ж, Валентину Михайлівну.

- Мою бабусю звали Наталкою Яківною, і померла вона ще до мого народження. А якщо вам потрібна саме Валентина Михайлівна, то я вас слухаю.

Дмитро на мить розгубився: давно звик спілкуватися за допомогою телефону, навіть часто розгадував характер людини за короткі хвилини розмови. І раптом так схибнути!

- Перепрошую, але ваш голос кого завгодно може ввести в оману, - відверто зізнався він. – Пробачте, що зразу не представився: я журналіст і хотів би з вами зустрітися, поговорити.

- Про що, коли не секрет?

- Загалом, про життя, зокрема, про минуле.

- Згодна, - зразу ж погодилася співбесідниця. – Мені  немає чого соромитися минулого, та й секретів у ньому не тримаю. Якраз збиралася по скверу прогулятися, погода стоїть чудова. Ось туди й приходьте.

Погода й справді стояла на диво прекрасна. Напередодні вона була “гнилою” – з ранку стояв туман, на день він розвіювався, а з неба сіявся і сіявся дрібний дощ, який під вечір знову переходив у туман. І раптом неждано-негадано в місто повернулася золота осінь, під сонцем заблищало, попливло павутиння. Вже грудень наближався, і для “бабиного літа” всі строки минули, але природа бавилася з людьми, і про зиму не думалося.

- З дитинства люблю цю пору, - сказала Валентина Михайлівна і глибоко вдихнула повітря, настояне на палому листі.

Дмитро скоса поглядав на жінку, і йому ніяк не вірилося, що оця п’ятдесятилітня (більше аж ніяк не даси!) молодиця кілька років тому переступила через своє шістдесятиліття. Молодили її не тільки обличчя та струнка постава, а й рухи, жвавий блиск очей, швидка мова. Деякий час говорили про погоду, посміялися з Дмитрової “бабусі”, потім він вирішив, що настав час для запитань.

- Мені сказали, що ви належите до “остарбайтерів”, були в концтаборі. Загалом, ця тема дуже цікава, а ще почути деталі від людини, яка далека від забудькуватості...

- Ви мали на увазі старечий маразм? – перебила Валентина Михайлівна і дзвінко розсміялася. – Називайте речі своїми іменами! Щоб не збивати вас із пантелику, зразу ж попереджаю, що вас неправильно інформували, а тому ви зробила кілька невірних припущень. Ну, по-перше, до “остарбайтерів” належали мої батьки, а не я; в’язнем концтабору теж не була: я в ньому тільки народилася. Отже, якби в Європі діяли американські закони, я мала б право бути підданою Німеччини. Все зрозуміли?

Жінка знову зблиснула красивими зубами, а Дмитрові було зовсім не до сміху. З одного боку, редакційне завдання носило однозначний характер: підготувати статтю або нарис про колишнього “остарбайтера”; з другого ж, у словах жінки було стільки таємничості, інтриги, що матеріал міг би вийти ще кращим. Народилася в концтаборі! Невже це може бути правдою? Якщо так, то чи не суперечить таке твердження розповідям про жахи фашистських концтаборів? Жінка, здається, сучасна, контактна, добре було б, якби все розповіла. А ще якби і не прибрехала... Йому вже доводилося зустрічати цілком здорових психічно людей, які заради красного слівця таке видумували! Один із стариганів на повному серйозі розписував атаку на Зимовий у 1917-му, а він – учасник тих подій!

Валентина Михайлівна неначе зрозуміла його думки і заспокоїла:

- Не хвилюйтеся так, хлопчику, розповім усе, що знаю. Відверто кажучи, мене давно дивує, як це журналісти ще не розкопали нашу сімейну історію. Пояснення  може бути одне: у минулі роки не можна було визнавати, що люди боролися  не тільки з фашизмом, а відстоювали й інші загальнолюдські цінності. Звичайно, про ті події я знаю переважно з розповідей мами. Вона за всі минулі роки кілька разів описувала мені історію мого народження і жодного разу не змінила свої слова. Значить, правда.

Деякий час мовчали. Валентина Михайлівна помітила на дереві над головою кілька кленових листків, що не встигли облетіти під осінніми дощами, молодо підскочила і зірвала один. Отак, тримаючи листок, що нагадував жовту долоню з короткими пальцями, часом прикладала його до вуст, вдихаючи гіркий запах осені, а очі її якось подаленіли, відсторонилися і від парку, і від осені, і від сьогодення, мабуть, повели у минуле.

...Окупація застала сімнадцятилітню Дуню, Якименко Євдокію Василівну, в своєму рідному селі. Вони тільки побралися з Михайлом, прожили два тижні, а потім його забрали на фронт. Побивалася Дуняша, та що зробиш – війна ні в кого згоди не питала!

Спочатку здалося, що війна нічого не змінила. У них навіть німців не було. Кажуть, у сусідньому селі був невеличкий гарнізон і староста з наших, місцевих. І попервах влади ніякої не було. Та незабаром приїхало троє хлопців з пов’язками на рукавах і гвинтівками, сказали, що вони поліцаї і відповідають за порядок на селі, а тому першим ділом будуть розстрілювати всіх, хто зв’язаний з партизанами. Але ж у них і партизанів не було!

Потім приїхала крита автомашина, з неї висипався десяток німецьких солдат і за допомогою поліцаїв почали зганяти молодь на майдан, “добровільно” вантажити і відправляти, кажуть, на роботу в Германію. Приїжджала і вдруге, і втретє. Кожного разу Дуняші везло: вона зранку виганяла корову з дворічною телицею в плавні на пасовисько. А щоб худобу не вкрали випадкові люди – дезертири, місцеві злодії чи просто голодні, - знаходилася біля неї, вважай, цілий день. Тому про наїзди людоловів узнавала тільки ввечері від батьків. Коли ж на селі молоді майже не залишилося, на сімейній раді вирішили її з подругами-однолітками, Катериною та Марією (це і вся молодь, що залишилася), заховати у плавнях, де вони повинні пересидіти лихий час. Ще й не сіріло, коли три подруги переправилися човником на острівець, який по весні поринав у воді так, що тільки верхівки очерету залишалися на виду.

Більше місяця просиділи там дівчата, а потім у них скінчилася сіль. Дівчата не могли їсти остогидлу рибу без солі, тому тягли по черзі очеретинки, і коротша випала Дуні. Це її ані трохи не засмутило. Скочила до човна, тихенько загрібаючи одним веслом, дісталася до берега і зразу ж потрапила до рук поліцая Григорія Безверхого.

- Я тебе заарештую і розстріляю! – кричав представник “влади”. – За зв’язок з партизанами! Пішла! – і він стусонув дівчину прикладом межи плечі.

Гриць так горланив, що й жаби перестали співати. Дуня і не намагалася втекти, бо не вірила в погрози поліцая. Проте трапилося гірше: як тільки вони вийшли до центру села, якраз на майдані зупинилася вже знайома людям машина.

Отак почалися поневіряння дівчини. Спочатку довга дорога в товарному вагоні разом з десятками таких же нещасних, потім, уже в Германії, - втеча від фермера. Але не надовго: не встигла й кордон з Польщею перейти, як потрапила на очі місцевим жителям (цей випадок гідний окремої розповіді), її спіймали і відправили тепер уже в концентраційний табір.

У тому, що її втеча провалилася, дівчина звинувачувала тільки себе. Це ж треба: без продуктів, без знання місцевості вирушати у таку небезпечну дорогу! Вона знала на той час тільки напрямок – на схід. За що й поплатилася.

Фактично табір, у якому опинилася Дуня, був пересильним: тут відбувалося сортування кожного нового поповнення. Одних відправляли на роботу на різні об’єкти, інших – стариків, євреїв, циган – до найближчого крематорію. Щодня через оцю своєрідну “перевалку” проходили сотні, а то й тисячі нещасних. Тут не вербували помічників з місцевого контингенту чи серед полонених-зрадників, занадто, на думку гестапівців, була відповідальною робота. Тож більше сотні солдат і офіцерів належали до нацистів. Вони хотіли мати пристойні умови служби, а відтак – пральню, кухню, прибиральниць. Комендант табору Вільгельм Штамм вважав себе справжнім арійцем настільки, що навіть волосся визнавав лише біляве. За цим принципом відбувався і підбір обслуги: обов’язково білявки, голубоокі, в білих чепчиках і фартушках, охайно зодягнені і чисто вимиті. За відсутність посмішки карав негайним “звільненням”, що значило – на роботу в каменоломнях або до крематорію (що було рівнозначним). Вибір обер-лейтенант мав величезний, а тому свої бажання не обмежував. Білява, з довгою косою і голубими очима Дуня саме й потрапила до обслуги. На її щастя, як показали подальші події, випало Дуняші працювати на кухні.

Настав час сказати кілька слів про оте “щастя”. За нетривале сімейне життя молода жінка не встигла й зрозуміти, що вона – молодиця. А тоді переховування серед очеретів, тяжка подорож через пів країни, втеча, побої, табір з димним крематорієм край огородженої території – все це не залишало часу дослухатися до себе. Тільки в лазні, коли дівчат купали перед початком виконання нових обов’язків, вона звернула увагу на те, що дуже схудла за час поневірянь, але животик дивно випинається. Незабаром почалися напади нудоти. Вслід за цим промайнула думка, що в неї давно вже не було... Ну, загалом, не було того, що буває щомісяця у дівчат. Як же так трапилося? Чому саме з нею і так невчасно?

Із двох десятків дівчачої обслуги було кілька й “совєтських”. Євдокія тихцем переговорила з ними, але подруги по нещастю нічим не могли зарадити їй: і родити не можна (як тільки помітять вагітність, зразу ж замінять), і позбутися плода вже запізно.

Хотілося Дуні, щоб про її лихо знало якомога менше людей, проте вже наступного дня в секрет були посвячені всі. Треба зрозуміти дівчат, які хоч і опинилися в екстремальній ситуації та належали до різних країн і націй, але не втратили свого материнського начала. Молодій жінці співчували, проте знайшлися й такі, що по доброму заздрили. Після відбою дівочий колектив допізна обговорював ситуацію і вирішив: народжувати – не вічно ж триватиме війна! Як приховати стан Дуні від пильного ока наглядачки, вирішуватимуть по ходу справи.

Слід сказати, що до останнього дня приховати вагітність допомагало саме тіло, його конституція: Дуні довелося тільки стягувати живіт рушником та злегка відставляти зад, все інше за неї робила природа. І, звичайно, дівчата. Дуні не дозволялося виходити в залу, з’являтися на очі офіцерів, вона тільки чистила картоплю та мила посуд. Ось так і народила вона донечку в комірчині, на купі картоплі та брукви. В останній момент, намагаючись не кричати, жінка все ж на мить втратила свідомість, але, як пізніше засвідчили дівчата, і тоді вона зціпила зуби, крізь які навіть стогону не почули.

Далі колективу довелося вирішувати ще складнішу проблему, бо що ж то за маля, яке голосу не подає. Коли підходить час обіду, в залі стоїть такий гам, що новонародженого навряд чи почує хтось, але ж наглядачка або комендант можуть зайти в будь-який час. Вихід знайшовся, хоч і не дуже зручний, а все ж... Під кухнею був чималенький підвал, у якому зазвичай взимку зберігали продукти і вина. Ось там, за діжками на лантухах, влаштували дитячу кімнату. Ніхто не знав, коли маленькій випаде побачити голубе небо та золоте сонечко, проте вибирати не доводилося. Тільки на час годування Дуня приносила з собою запалену свічку, але й ту готова була загасити в будь-яку мить.

А дівчинка, маленька Валюша (гуртом ім’я вибирали), вдалася, як на гріх, занадто активною: вже у шість місяців почала повзати, звичайно, далі діжок дістатися не могла, а тоді зчиняла крик. Доводилося матері кидати роботу, переморгуватися з подругами і бігцем спускатися у своє “підпілля”. За кілька місяців контингент обслуги наполовину обновився – дівчат за якусь провину забирали, і яка їх подальша доля, ніхто не знав.

Дуняша найбільше боялася, щоб і її не забрали, тому намагалася вести себе тихше води, нижче трави, особливо в той час, коли до них заходила “фрау”. Есесівка зазирала в кожну шпаринку, тому сховатися від неї ніхто й не намагався, а молода мати найбільше боялася підвести на неї очі: раптом вони викажуть таємницю? Розуміла, що страхи її даремні, але нічого не могла подіяти з собою – не за себе вболівала, а за донечку.

Був час, коли молода жінка втратила всю надію на благополучний кінець. Донечка підростала, починала вже спинатися на ніжки, а ходити не могла, бо для цього не було ні місця, ні умов. Щоб дитина не втратила зір, доводилося залишати біля неї свічку, лише кілька разів на початку літа вдалося на світанку винести дитину нагору, піднести до вікна, щоб хоч перше проміння сонечка доторкнулося до неї.

Це вже більше року було Валі, коли такої ж пори, на світанку, біля табору з’явилися наші розвідники. Спочатку вони вирішили, що тут знаходиться якийсь важливий військовий об’єкт, і влаштували фашистам “прощальний салют”: зняли вартових із вишок, а казарму закидали гранатами. Ще до початку бою забігло двоє розвідників і до їдальні. Усі дівчата спали, тільки Дуня біля вікна гойдала на руках дитину і тихенько мугикала пісеньку без слів. Тому на неї першу і наштовхнулися хлопці. Дуня злякано відсахнулася, притискаючи дитину до грудей. А один із розвідників, здоровань у маскхалаті, роздивився на жінку і зі злістю кинув, як ударив:

- Що, фриценя забавляєш?

- Це моя донечка! – скрикнула Дуня. – Ще вдома завагітніла, а тепер тут від фашистів ховаємо дитину!

Другий розвідник смикнув напарника за рукав, і вони зникли, неначе розтанули в світанковій каламуті. Від цієї короткої розмови проснулися дівчата, а далі вже було не до сну – почалася стрілянина. Пізніше Дуні було соромно зізнатися, що не про успіх бою, не за своїх вона переживала. Билася в голові одна думка: бій затихне, наші непомітно зникнуть, як і з’явилися тут, а їх залишать. Знову приїде гестапо, почнуть допитувати, обшукувати, і тоді вже не вдасться заховати донечку. Як тільки вщухла стрілянина, Дуня наважилася: загорнула дитя в простирадло і вибігла на територію табору, де ще не розвіявся запах вибухівки та горілого заліза.

- Ви командир? – кинулася вона до одного із розвідників.

- Тікай звідси, молодице, і швидко, - кинув у відповідь вусатий і горбоносий солдат. – Зараз відходимо! Ми своє завдання виконали!

І все ж їй вдалося знайти командира. Як не умовляла взяти її з дитиною, і слухати не хотів. Допоміг той же горбоносий, мовляв, своя людина, та й дитину шкода, хай до лінії фронту з ними дійде. На суперечку часу не було, і командир тільки рукою махнув. Цей жест жінка сприйняла як дозвіл, і від розвідників не відставала. Десь ззаду бігли вслід усі дівчата-полонянки.

До лінії фронту було кілька кілометрів. Здавалося, розвідники йдуть нормальним кроком, але Дуні з дитиною на руках довелося бігти за ними. Хтось із розвідників забрав у неї дитину, а вона так і бігла, тримаючись за його рукав. Відпустила його тільки в окопах на передовій. Звідти її з дитиною відправили на дивізійний командний пункт, де вона мала кількагодинну розмову з представником НКВС. Загалом, це не була розмова у прямому розумінні, Євдокія Василівна Якименко ніяк не могла переконати слідчого в тому, що до Німеччини її забрали вже вагітною, і ніяких статевих стосунків з ворогом вона не мала. Врешті-решт, молодий лейтенант відпустив її, хоч при цьому попередив, щоб після повернення додому вона негайно з’явилося в місцеве управління Наркомату Внутрішніх Справ. Її “справу” буде направлено поштою за місцем проживання.

Чи прийшли якісь папери районній владі, Євдокія Василівна не знала. Проте перші дні її перебування на батьківщині перетворилися на муку: поповзла селом чутка, що Дунька Якименківська в Німеччині була згвалтована фашистами і там же дитину народила. Та оскільки гвалтівників було багато, годі й визначити, хто батько дитини. Та поступово плітка витончилася і всохла, бо рідним та односельцям, на щастя, не було потреби доказувати, що дитина не нагуляна від якогось фашиста: дівчинка, як у краплі води, повторювала риси свого батька, Михайла. І на тому спасибі долі!

- Про дорогу додому мама не любила розказувати, - в задумі сказала Валентина Михайлівна, – а добиралася майже пів року. За цей час наш край звільнили від фашистів, дійшла і пошта, в якій була “похоронка” на рядового Якименка Михайла Андрійовича. Виявляється, загинув мій батько вже в перші місяці війни, тільки повідомлення про це не могло потрапити на окуповану німцями територію. Уже по війні мати двічі виходила заміж, але невдало: кожного із своїх чоловіків ховала через рік-другий подружнього життя. Справа в тому, що вона працювала операційною сестрою в госпіталі, де і знайомилася з пораненими. А здоров’я у них відомо яке! Потім уже не одружувалася, мабуть, заморилася плакати над чоловіками.

Деякий час обоє мовчали, нарешті Дмитро таки наважився:

- Історія настільки неймовірна, що важко повірити. Особливі сумніви викликає те, що стільки часу роди і дитину вдавалося зберігати в таємниці в самій гущі ворогів. До того ж, про її існування знало, як ви кажете, два десятки жінок...

- А я вірю мамі, - негайно відгукнулася Валентина Михайлівна, - хоч спочатку й сама сумнівалася, неодноразово допитувалася в неї. Тоді вона головний доказ мені привела. Так, казала, дівчата в таборі зібралися різні, з різних країн, різних націй, ходили всі по лезу: один невірний крок – і ти загинеш. Але слід взяти до уваги жіночу солідарність та жіночий інстинкт продовження роду, їх материнське начало. Зберігаючи породіллю та дитя, вони таким чином мстилися фашистам за свою зганьблену долю. Чи не так? Оце, мабуть, було головним.

Уже сутеніло, коли вони під бесіду непомітно зробили коло парком і повернулися до будинку, в якому жила Валентина Михайлівна.

- І все ж я не можу зрозуміти, - сказав Дмитро, - звідки взялися розмови про те, що саме ви були в’язнем концтабору, що у вас на руці й номер виколотий?

- Хіба ви людей не знаєте? – засміялася жінка. – Вони постійно граються у “зіпсований телефон”. На самісінькому початку знаходилася достовірна інформація – я таки й справді в концтаборі була. Татуювання на руці мені ніхто не міг зробити, бо фашистам на очі мати мене не показувала. Хіба що ось це?..

Валентина Михайлівна зупинилася і закотила рукав кофтини. Вище зап’ястя на руці явно виділялася овальна продовгувата пляма, більше схожа на синець від удару.

- Оце в мене з дитинства така мітка. Ми з мамою порівнювали: синець знаходиться точно на тому місці, де в мами виколотий табірний номер. Цього ми не можемо пояснити...

- То, може, в дитинстві десь забилися?..

- Ми й таке допускали, бо двоє дітей маю, і в жодного такої “відзнаки” не знайшли, проте... От добре, якраз Михайлик уже бабусю виглядає. Внучку, підійди до нас!

Від будинку відділилося хлоп’я років десяти, підбігло до Валентини Михайлівни і пригорнулося до неї.

- Знайомтесь, це мій наймолодший онук Михайло. – Хлопчина по дорослому подав Дмитрові руку і знову заховався за бабусю. – Та ні, внучку, ти не ховайся, а покажи краще дяді свою руку.

Михайлик несміливо висунувся з-за бабусі і простягнув руку. Дмитро не повірив своїм очам: на руці, там, де бабуся мала синювату пляму, в онука була така ж, тільки густо-коричневого кольору.

Сон під Новий рік

“Газелька” сьогодні вела себе на “відмінно”: пробігла за двадцять годин майже тисячу кілометрів, а мотор працює ритмічно, без “сюрпризів”. Не те що водій. Денис таки заморився. У спині, як кілок застряв, під повіками – неначе пісок насипаний. Спати не хотілося – і те сказати: поруч літровий термос кави майже порожній. Додому зовсім мало залишилося, якось добереться.

Зустрічних машин не було, і Денис увімкнув далеке світло фар. У потужному конусі обабіч дороги забілів (забруднів? засірів?) сніг, що на день перетворювався на брудну кашу, а під вечір, схоплений легким морозом, намагався повернути нещодавно втрачені форму і колір.

Денис ковзнув поглядом по спідометру і прибрав ногу з педалі: поспішати по такій погоді не варто. Та й взагалі, йому немає чого гнати машину, вдома - нікого, звітувати за затримку ні перед ким не треба. Одне погано: сьогодні настав час зустрічати Новий рік, а він не те що не має з ким (друзів багато!), а просто не здатен витримати застілля після майже добової поїздки. Ну, і добре, новорічне свято сімейне, тож він хоч виспиться без перешкод.

Це вже два тижні минуло, як вони з матір’ю отримали листа від Люди, старшої сестри, одруженої, в якої народилася друга дитинка. Дитя занедужало, кладуть у лікарню разом з мамою, а старшенького, дворічного Сашка, немає з ким залишити, бо чоловік знову на якихось курсах підвищення. То бабуся й поїхала. А перед цим наварила й насмажила повні каструлі їжі, наказала харчуватися регулярно і тільки домашніми продуктами, бо вона знає, як водії перебиваються бутербродами та кавою і чим все це кінчається. І не подумала мати, як оті каструлі тягнути в машину, де їх тримати. У його “газельці”, крім нього, вміщується експедитор (менеджер, як на сьогодні) та інколи – хазяйка. Як ви, мамо, уявляєте: в такому товаристві на сидінні каструлі розставляти? Сміхота!

Щось кава перестала допомагати. Все частіше Денисові хотілося опустити повіки і більше не підіймати їх – занадто боляче очам. Він зупинився на узбіччі, вискочив з теплої кабіни і розтер обличчя пухким снігом, що зберігся під верхньою скоринкою. Сон відступив, і знову наїжджена колія потяглася під колеса.

Та ось, нарешті, й рідне подвір’я. Денис вийшов, розчинив ворота і загнав машину під навіс. Таїса Григорівна, хазяйка кількох магазинів, які залишив їй чоловік після розлучення, вже не раз пропонувала йому звести на подвір’ї гараж, навіть обіцяла оплатити і матеріали, і роботу. Не погодився Денис, бо вже добре вивчив її: якщо доведеться кинути роботу – незалежно від причин, Таїса Григорівна вирахує з його платні все до копійки. А йому гараж ні до чого, бо власної машини не має.

А про те, що рано чи пізно (краще – раніше!) кидати роботу доведеться, Денис уже розумів. Розлучена жінка, багата жінка, хоч і на десяток років старша за нього, останнім часом все частіше подавала натяки на близькість. І розумів хлопець: неминуче настане час, коли він змушений буде або піддатися, або міняти роботу. Про такі ситуації йому доводилося чути неодноразово, а відчути на собі – вперше.

Деякий час Денис посидів у кабіні, прямо таки насолоджуючись тишею і спокоєм, потім вийшов на подвір’я і вперше подивився на будинок. Подивився і здивувався: зовнішньо в садибі нічого не помінялося, як і повинно бути, чорніли вікна, тільки ось димар! Із нього тонкою хмаринкою кучерявився дим! Невже мати повернулася? Та ні, для чого б вона камін розпалювала, коли центральне опалення справно працює?

Щоб довго не гадати, хлопець штовхнув двері, чомусь упевнений, що вони не замкнуті. Справді, легко відчинилися. Денис ступнув через поріг у темряві і за звичкою правою рукою провів по стіні, намацуючи вмикач.

- Не треба, Денисе, - почулося дзвінке, дівоче і таке знайоме, - відпочинь біля вогню, без зайвого світла.

- Оленко, ти? – запитав Денис чомусь хриплим голосом. – Як ти сюди зайшла? Я ж замикав двері.

- Отакої! Чи я не знаю, де ви з матір’ю ключ ховаєте!

Його руки торкнулися теплі пальці, міцно вхопили і повели в теплу темряву, на вогонь, що здалеку висвітлював кімнату мерехтливими рожевими сполохами. Пройшли до каміна, всілися на заздалегідь розставлених стільцях. Обом так багато хотілося запитати-розказати, що деякий час мовчали. Денис помітив, що Оленка й далі тримає його за руку. Незручно так сидіти. І відібрати не годилося: а раптом образиться? І мовчали.

З Оленою вони з дитинства знайомі, бо зростали на одній вулиці. А “відкрили” один одного значно пізніше, бо різниця у п’ять років за дитинства видається чорною прірвою, яку годі й перескочити. Це вже коли Денис відслужив строкову і повернувся додому, вони – знайомі незнайомці! - зустрілися і познайомилися заново. Вона побачила його своїми очима: високого, дужого, розумного і доброго; він – своїми: струнку красуню з великими карими очима, в яких і втопитися не гріх. Тільки їх стосунки розвивалися якось дивно – часті зустрічі й палкі поцілунки чергувалися з відчуженням на тривалий час, Оленка старанно уникала його, а коли доводилося зустрітися віч-на-віч, намагалася не залишатися наодинці. А потім знову зустрічав Денис теплий погляд карих очей і йшов на їх поклик, нічого не розпитуючи. Мабуть, зараз настав час їх нової “зустрічі”.

Олена підняла очі на електричний, з підсвіткою годинник над каміном і раптом прибрала свою руку.

- Ой, Денисочку, скоро північ! Давай зустрінемо Новий рік так, як нам предки заповідали – з вином, з вогнями на ялинці!

- Пробач, дівчинко, але сама бачиш – я тільки приїхав, і ні ялинки, ні шампанського, - виправдовуючись, сказав Денис. – Навіть на стіл щось зібрати немає.

- Вино я принесла, а на стіл твоя мати стільки всього наготувала, що нам і за тиждень не з’їсти.

Денис раптом пригадав, що в “газельці” лежить соснова гілочка, яку він по дорозі підібрав так просто, на всякий випадок. Він швиденько збігав до машини. Надворі бралося на серйозний мороз, який на ранок обіцяв ще посилитися, бо небо всіяли великі зорі. Над містечком стояла тиша, тільки десь на другому кінці його хтось із нетерплячих вже пробував ракетницю, і зернистий вогняний прочерк майнув серед зірок.

Оленка вже встигла присунути до каміна невеличкий столик і накривала його для святкової вечері, коли Денис заніс до кімнати пишну гілку, яка ще й відтанути не встигла, а вже послала навкруги терпкий смолистий запах. Хлопець дістав із шафи величеньку вазу, прилаштував у неї гілку і відійшов у бік, щоб оцінити побачене. Імпровізована ялинка зразу ж прикрасила стіл, надала йому піднесеного значення.

Обоє всілися до столу, а що він був маленький, коліна їхні зіткнулися, але жоден з них не відсунувся вбік. Неначе нічого й не було, дивилися на стрілки годинника, тільки їхні коліна гріли (ба, навіть вогнем горіли!). А чому б ото за ними спостерігати, коли зразу ж після того, як стрілки зійшлися, у кімнаті стало видно, як удень: за вікном розцвів святковий фейєрверк.

Вони цокнулися бокалами, і в кімнатній тиші розлігся короткий мелодійний звук.

- З Новим роком, Денисе!

- З новим щастям, люба!

При цих словах рука дівчини здригнулася, і на стіл упало кілька крапель червоного вина. Денис не звернув на них уваги, бо якраз у цей час губи їхні потягнулися назустріч, зустрілися, злилися, потім він відчув усе її тіло біля себе... під собою і себе в ньому.

Скільки минуло часу, вони не змогли б сказати. Тільки через якийсь час обоє зрозуміли, що лежать на дивані в солодкому запамороченні, і не було такої сили на світі, що могла б їх розлучити. Чи була? Не хотілося думати, а тільки відчувати, як донедавна сторонні тіла, немов дві половинки, стали єдиними  – одним подихом, одним ударом сердець, однією мрією, якої вдалося досягти.

О, цей передсвітанковий час! Коли сон незримо переходить у нетривку дійсність, а вона, дійсність, видається сном. Чи снилося це, чи й справді почулося йому, що тіло коханої здригається, неначе в плачу? Та ні, від чого плакати? Хіба що від щастя? Йому ж хотілося сміятися навіть у сні... Чому ж тоді щоки коханої здаються такими солоними? І знову легке пірнання у світанковий туман забуття.

- Пора мені, Денисочку, любий! – піднялася на лікті Оленка.

- Куди поспішати, дівчинко? Новий рік тільки почався, а разом з ним і нове життя...

- Ото ж до нього, того нового, я і мушу поспішати!

Денис хотів заперечити, мовляв, їхнє щастя біля них, то чому б до нього поспішати, тепер воно нікуди від них не втече! Але дівчина рвучко підвелася і потяглася за одягом. Денис не міг відвести від неї погляду. Буває ж таке, що вміло підібраний одяг людини приховує якісь її недоліки, а трапляється і навпаки: під одягом знаходиться краса невимовна, яку гріх таїти і тільки заради пристойності доводиться вдаватися до ганчір’я.

- Не проводжай мене, Денисе!

- Залишайся, Оленко, хіба сьогодні можуть знайтися причини, щоб кудись бігти?

- Є такі, любий, і нема куди подітися!

Не дивлячись на заборону, Денис теж швиденько одягнувся, вийшов за дівчиною на ганок  і неначе наштовхнувся на невидиму перепону. А спочатку було тільки здивування, адже по той бік воріт стояла припорошена інеєм іномарка. Тільки-но вони вийшли на ганок, як дверцята машини відчинилися і звідти вийшов... Вадим Корнійович, колишній чоловік його хазяйки. Денис зразу ж упізнав його, хоч і бачив лише двічі або тричі.

- Поїхали, Оленочко! – гукнув чоловік. – Зачекався я тебе!

Дівчина збігла на засніжене подвір’я і пішла до воріт, не озираючись. А Вадим Корнійович відчинив перед нею двері і раптом повернув голову до хлопця:

- Денисе, гукніть маму!

- Для чого вона вам? – здивувався Денис і, сам не розуміючи для чого, збрехав: - Вона тільки що заснула, не хочу турбувати.

- Виходить, так? Ну, добре! – буркнув чоловік, оббіг машину і втиснувся за кермо. Авто рвучко зірвалося з місця і незабаром зникло за рогом. В останню мить він побачив через скло великі тривожні очі коханої, в яких йому привиділось... прощання?

Він так нічого й не зрозумів. Що це було – новорічний подарунок чи сон? І чи буде його продовження?..

Староста

Дорога у журналістику для Дениса складалася далеко не просто. В юності, через свою наївність, він зразу хотів стати письменником. Але спочатку виявилося замало для цього знань, потім – досвіду, та оскільки досвідчених наставників не мав, то до знань ішов через самоосвіту, а до досвіду – через часту зміну професії та місця роботи. Його процес становлення міг би прискоритися, якби мав під руками радників і... сяке-таке матеріальне благополуччя. Та міг Денис покладатися лише на власні сили, тому на факультет журналістики університету потрапив уже під тридцять років і був чи не найстаршим на своєму курсі.

Частково саме це зіграло вирішальну роль під час призначення старостою групи. Десь на другому курсі староста курсу Катерина Зайцева взяла академвідпустку, і Дениса призначили старостою курсу, але при цьому від турбот про свою групу його теж не звільнили. Зазвичай до старостування студенти не рвалися: для чого така халепа, коли й своїх турбот вистачає? Проте знаходилися й такі, хто прямо таки рвався до цього громадського доручення, підмовляв товаришів-студентів, бігав до деканату. Пояснювалося це тим, що староста трішечки ближче стояв до викладачів, саме через нього вони контактували зі студентами, через нього йшли поради і накази.

У той же час від старости залежала кількість прогулів студентів, навіть – частково - успішна здача сесії. Таким чином, виходило, що контакт зі старостою – річ потрібна.

Та не цим принаджувала посада старости, а можливостями особистого плану. Посилаючись на крайню завантаженість, староста завжди міг розраховувати на позитивну оцінку на сесіях. Погодьтеся, староста з “хвостами” аж ніяк не прикрашає весь факультет, не те що курс чи групу. Така традиція підтримувалася не перший рік – на трійку староста завжди міг розраховувати, а коли від цього залежала стипендія, то й на бал вище.

Денис, як і годиться для творчої людини, був у першу чергу індивідуалістом, а тому сам від себе не чекав, що старостування йому сподобається. Подобався він і товаришам. Зазвичай староста під час екзаменаційної сесії здавав екзамен останнім, щоб організувати групу. Денис же ввів за правило: ішов завжди першим, щоб дати більше часу на підготовку товаришам, налагодити контакт з викладачем, а часом і підняти його настрій. Загалом це вдавалося, бо Денис ніколи не спекулював своєю посадою, готувався до екзаменів ретельно, відповідав чесно і ніколи не випрошував злощасну трійку. Після здачі екзамену він залишався з групою до останнього студента, а коли паралельно здавало кілька груп, снував між ними, організовував допомогу ненадійним, а часом – і шпаргалку.

Десь уже до четвертого курсу багато студентів взагалі не могли обійтися без свого старости: у нього уточняли завдання, з ним домовлялися про ліквідацію заборгованості, про зустрічі, про збір напередодні початку навчального року для студентського “сабантуйчика”.

Для себе Денис залишав лише літо. На цей час він викидав з голови навчання, “забував” про нього, а весь віддавався заробіткам. Таких, як він, що не мали допомоги від багатих родичів, набралося троє. Тож вони достроково здавали літню сесію і відправлялися на заробітки. Не гребували нічим: зводили приватні будинки, гаражі, сарайчики, цегляні паркани, одного разу навіть підрядилися в багатому господарстві звести корівник на сотню голів. Роботи вистачило на всі канікули.

Оскільки всі троє мали по кілька спеціальностей, то керував роботами той із них, хто мав відповідну кваліфікацію і краще розумівся на справі. Хоч бригадиром вважався Денис, проте старшим він був під час кладки стін. Коли справа доходила до покрівлі, керівництво переходило до Степана Гунька. А що стосується зварювальних робіт і влаштування опалювальної системи, тоді Денис і Степан переходили під начало Григорія Драгана – хлопці визнавали, що в цьому йому немає рівних.

Під час перших літніх канікул хлопці працювали у складі різних студентських загонів і заробленого ледь вистачило на два семестри. Сама доля звела їх до купи: всі були роботящими, непитущими, не гулящими, а тому вже після другого курсу, коли вони зійшлися в одну бригаду, заробленого вистачило аж до кінця навчального року. Правда, по ресторанах не ходили, дівчат особливо не пригощали, але на скромне харчування та більш-менш пристойний одяг вистачало.

Навчені гірким досвідом першого літа, коли доводилося працювати за кількох товаришів – то на побачення пішов, то свіже пиво завезли, то немає настрою, - хлопці вставали разом із сонцем і працювали, доки висок і шнур було видно, навіть перекурювали на ходу. Вихідний був лише тоді, коли дощило, але й у такі дні знаходилося чимало організаційних проблем або робіт під дахом.

Так вони і працювали та навчалися разом. Цю трійку студентів поважали всі, хоч, звичайно, з неї виділявся Денис як організатор. Уже під кінець навчання, коли постало питання про майбутню роботу, виявилося, що призначень не буде, треба самім знаходити роботу. І тут трійця не мала проблем: кожен із них планував повернутися додому і працювати газетярем. Ніхто з них не розраховував на якусь високу посаду – кореспондентом чи заввідділом у районній газеті їх цілком влаштовувало.

Чомусь особливо всіх цікавила доля Дениса. На курсі були представники всіх галузей засобів масової інформації – телевізійники, радіомовлення, газетярі. Кожен із них намагався перетягти на свій бік “старосту”, навіть пропонували сприяти влаштуванню у столиці. Але Денис усім відмовляв. Його не розуміли, навіть засуджували, мовляв, добровільно свій талант зариває.

На час випуску, коли вже й клятву приймали, ніхто інакше не називав Дениса, як старостою. Інколи йому здавалося, що товариші забули і його ім’я. Проте він не ображався і не протестував: називайте хоч горщиком, тільки в піч не саджайте!

Закінчилися роки навчання, розійшлися стежки-доріжки колишніх студентів, почалося нове життя. У кожного своє. Часто від них до Дениса доходили новини, він постійно був у курсі справ багатьох своїх однокурсників. Перемовляючись по телефону з Григорієм чи Степаном, Денис сміявся, що роки йдуть, а він так і залишився старостою. Ще й бідкався, що добра половина однокурсників влаштувалася на роботу, дуже далеку від журналістики – виявилося, що ішли вони на цей факультет заради диплому про вищу освіту. Іноді в центральних газетах або журналах він зустрічав знайоме з часів навчання прізвище, доскіпливо вивчав матеріал, а потім телефонував автору і влаштовував “розборки”: або хвалив, або вказував на помилки, недоречності, хибність позиції. У більшості випадків з ним погоджувалися і клялися “старості” врахувати зауваження. Таке траплялося на різних рівнях, часом досить високих, а Денис так і залишався завідувачем відділу районної газети.

Так і тривало багато років підряд. А потім у країні почалися зміни, які зачепили й головні орієнтири: те, що раніше переслідувалося і підлягало критиці, тепер піднімалося на щит, а дещо “більшовицько-комуністичне” засуджувалося. Відповідно трапилися зміни і в середовищі журналістів. Тепер дзвінки надходили не тільки з України, а й з близького і далекого зарубіжжя. Проте навіть “за бугром” для колишніх однокурсників Денис залишався “старостою”.

Особливо вразило його перше повідомлення. Телефонував Віктор Ільнівський з... Тель-Авіва. Денис ще пам’ятав, як той старанно списував у нього контрольні роботи впродовж усіх років навчання, особливо такі предмети, як українська мова чи література та з журналістської майстерності. По закінченню навчання влаштувався редактором на телебаченні.

- Як ти опинився в Ізраїлі, Віталію Івановичу? – поцікавився Денис.

- Де ж мені й бути, як не на землі предків моїх! – почув у відповідь.

- Зажди, ти ж народився і виріс у Києві...

- А тепер повернувся на батьківщину, - перебив Віталій. – І не Іванович я, мій батько – Ізраїль Ісаакович.

- Але ж ти був, пам’ятається, весь час Івановичем...

- Був, бо де ти бачив Ізраїльовича редактором чи партапаратником?

- Чому ж, траплялося...

- Дуже рідко, і високо ніхто не піднімався, про кар’єру й мови не йшло. Тільки тут я знайшов себе!

- І ким працюєш?

- Поки що оператором у приватній студії, але маю надію відкрити власну справу.

Дуже переживав після цієї розмови Денис. Чомусь відчував себе ображеним, обдуреним, хоч Віталій нічим не був йому зобов’язаний.

Були дзвінки з Португалії, Іспанії, Данії, а про повідомлення зі Сполучених Штатів Америки вже й говорити не треба – там чомусь виявилося найбільше “однокашників”, хоч ніхто з них не працював за фахом. До журналістики там, виявляється, зовсім інший підхід і інші вимоги. Проте всіх колишніх товаришів дуже цікавило, що відбувається на батьківщині, і найбільше - про що не пишуть і не говорять офіційно.

Денис звернув увагу на те, що телефонні перемови тривали різний час: певно, той, хто мав досить грошей, розмовляв довго й грунтовно, обмежені у статках коротко повідомляли про себе, довідувалися, що в його долі ніщо не змінилося, і прощалися. Якось він придбав для дітей глобус і на ньому відзначив усі точки, звідки йому телефонували. Земна куля вкрилася мереживом ліній, які сходилися в один вузол, - до його містечка. “Я – неначе павук у центрі павутиння”, - подумав Денис. Пізніше, роздумуючи над цим визначенням, він почав розуміти, що ніякий він не павук, нікого не ловить у свої тенета. Все пояснюється просто: люди звикли за багато років йому довіряти, а спогади про Батьківщину не дають спокою, хоч і не солодко в ній жилося. Звичайно, вони читають газети, дивляться телепередачі, але живого спілкування з довіреною особою це не замінить. “Тоді вірнішим буде порівняння з громовідводом, - подумав він, - блискавки ностальгії б’ють у мене звідусіль”.

Якось йому зателефонував Степан Гунько. З Італії, де він, виявляється, уже мав громадянство.

- А тебе чому туди занесло? – здивувався Денис.

- Маю подвійне громадянство, - пояснив колишній заробітчанин, - тому можу додому повернутися в будь-який час. Хочеш, і тобі посприяю тут влаштуватися? Повертатися я не поспішаю, треба почекати, поки у вас все налагодиться.

Оте “у вас” найбільше вразило Дениса. І він не стримався:

-А чи не подумав ти над таким можливим випадком: коли в нас “усе налагодиться” без тебе, без твоєї участі, на якого біса ти тут будеш потрібний?

І вимкнув мобільний телефон. Чомусь перехотілося бути старостою.

Анатолій Грабко.    

 

Точка приземлення

Вадим Валентинович повернувся з роботи незвично рано. Останні приготування до релігійних свят – Пасхального тижня - вимотали так, що в голові не затримувалося жодної думки, хотілося зручно вмоститися на дивані, включити телевізор і бездумно дивитися який-небудь детектив, що не зачіпав би ні розуму, ні серця. З іншого боку, якраз напередодні цих свят люди тратять найбільше грошей, щоб достойно відсвяткувати і пом’янути родичів, а відтак – торгівля приносить найбільший зиск: заощаджені гроші витрачаються не так для себе, як про людське око – не дай Бог осудять! Додавало турботи й прохання мерії до підприємців узяти участь – звичайно, фінансово! – у святкуванні Дня Перемоги. Вільних коштів зараз не було, до того ж батько, учасник бойових дій, помер...

Вдома ще нікого не було: дружина завіялася, мабуть, у своїх справах до подруг, а син... Вадим Валентинович все ж спромігся пригадати, що Юрко попереджав: працюватиме в бібліотеці аж до її закриття, бо має терміново закінчити курсову роботу. Це інтригувало батька, адже Юрко останні два тижні майже не виходив вечорами зі своєї кімнати, до глибокої ночі сидів за комп’ютером, але що там робив, не казав.

Вадим Валентинович пройшов до синової кімнати. Фактично донедавна це була спальня його батьків, які один за другим кілька років тому пішли із життя. Тоді й оселився там Юрко, онук. Батьки пропонували зробити в кімнаті косметичний ремонт, поміняти меблі, але син на ремонт погодився, а меблі й численні стоси паперів, які залишилися після діда, виносити не дозволив.

Зараз увесь стіл навколо комп’ютера заповнювали папери. Вадим Валентинович присів у крісло, підняв кілька папірців. Чи ти ба! Це ж батькові листи з фронту, а це ось – його нотатки-спогади. Для чого це Юркові? Він увімкнув комп’ютер, поклацав “мишкою”. На цій справі не дуже розумівся – на рівні користувача, але все ж знайшов файл, з яким працював син. Інтуїтивно відкрив його, бо привернула увагу незвична назва: ”Точка приземлення”, і почав читати.

“Над лісом загустіла тиша. Тільки здалеку, зі сходу, глухо долинав якийсь невиразний, незрозумілий гул. Сірий з рудим відтінком заєць вихопився з лісу, злякано запетляв по узліссю, а потім враз присів на задні лапи, витягся стовпчиком до безхмарного голубого неба, настовбурчив у нього довгі вуха, скосивши врізнобіч наполохані очі. Загрози не було, але він з далеких, ледь чутних громів виділив один, що дедалі дужчав, слухав його недовірливо, потім присів на чотирьох, а коли над головою ген-ген високо майнуло щось гуркотливе, а з його черева висипало безліч чорних цяток, які раптом розквітли ромашковими пелюстками, він інстинктивно притис вуха до спини і поспіхом пірнув назад, у гущавину, яка тільки-но виштовхнула його під сонце”.

Вадим Валентинович нерозуміюче стенув плечима: при чому тут заєць? Для чого писати таке – робити немає чого, чи що? Все ж читав далі, намагаючись зрозуміти писанину і того зайця...

“...А даремно тікав сірий, адже не йому загрожувала небезпека. І коли б він знав про те, що думав командир десантного батальйону капітан Гненний, то спокійно пасся б на узліссі. А думав Володимир Семенович про те, чим зустріне їх тихий ліс, як зустрінуть вони ворога і чи зустрінуть взагалі, хоч, здавалося, все передбачено.

Команда “Пішов!” захопила його зненацька, та він, пропускаючи перед собою бійців батальйону, звично і дружньо підштовхував кожного, немов благословляв десантників на вирішальну справу. І забувалося, що їм стрибати в тил ворога – не первина, битися у ворожому оточенні – теж. Це стало вже буденною роботою, яку щоразу сприймав особливо гостро. Знав, що не всі після бою вишикуються перед ним. Він бачив, немов знаходився на далекій ще землі, як небо розцвічується пелюстками парашутів; як спритно і швидко його хлопці гасять їх, сторожко озираючись і готуючи зброю до зустрічі з ворогом. А тоді й сам, перезирнувшись з командиром полку Лебедєвим, коротко кивнув йому і звично пірнув у голубінь за люком.

Ліс притих. І нишкнув доти, поки мовчазні тіні поспіхом складали ранці, легенько подзвякуючи чимось металевим, потім глухо пролунали команди, і ліс враз спорожнів, немов і справді між стовбурами не причаїлися люди. Отоді знову ожило під старезними шатами, заворушилося, зашамотіло, зацвірінькало: природа терпеливо прийняла прибульців.

Офіцери повітряно-десантного батальйону, який входив до складу 22-го гвардійського полку 9-ї гвардійської дивізії, обережно вийшли на узлісся. Ген до обрію між далекими лісами та пагорбами розляглися лани, з-під яких прозирали хатини. До них було далеко, а ближче до лісу ледь ворушилися незрозумілі цятки, і командири підняли біноклі.

- Розвідка, - сказав комбат Гненний і поглянув на командира полку.

Лебедєв опустив бінокль.

- Мабуть, що так, але це не може бути пов’язане з десантом: не чекали вони на нас. Більше за все – розвідка авангарду. Не завадило б ближче познайомитися з нею.

Короткий жест комбата – і кілька автоматників нечутно зникли в гущавині. Поки командири обговорювали деталі майбутнього бою, минуло досить часу, і комбат уже хотів запитати про розвідку, аж позаду легенько шелеснуло, і чотири дужих десантники випхнули наперед зв’язаних фашистів.

Короткий допит. Так, це дійсно була розвідка авангарду кількох фашистських дивізій, які чудом вирвалися з оточення під час Яссько-Кишинівської операції і пробивалися на з’єднання з основними силами. Точка приземлення була вибрана вдало, якраз на шляху відступаючих. З цієї миті в дію вступали закони війни, які треба було не тільки знати, а й передбачити несподіванки: чим їх менше, тим більше друзів залишиться в строю.

Через якусь годину виросла складна мережа окопів, ходів сполучення, бліндажів. Потім до комбата привели ще сім ворожих солдатів-розвідників. Фашисти концентрували сили в недалекому селі, готуючись до прориву”.

Вадим Валентинович задумався. Він пам’ятав нечасті розповіді батька про війну, а тепер, під впливом написаного сином, вони почали об’єднуватися в одне ціле. Батько казав, що саме перед війною його направили на курси удосконалення політпрацівників Червоної Армії, і якраз 21 червня у них відбувся випускний вечір. Коли його призивали, розраховував, що відірветься від дружини і дворічної доньки на кілька місяців. Бачиш, ніколи не слід загадувати, бо та зустріч відбулася тільки через сім років.

А випускний вечір тоді перетворився на ніч, адже не хотілося розлучатися з друзями. Майже до ранку тривали розмови, аж до того часу, як фашистські літаки почали бомбардувати Запорізьку ГЕС, поблизу якої містилися їхні казарми. Ось так політрук Гненний ступив у війну. Лаштував оборонні укріплення, бився з ворогом, відступав і знову йшов в атаку, як і годиться політрукові. Вже на початку 1942-го був поранений. Пізніше, після одужання і короткого навчання на курсах, був переатестований на стройового командира і призначений на Північно-Західний фронт, у 9-у повітряно-десантну гвардійську дивізію, 22-й десантний гвардійський полк командиром роти.

Пам’ятається, батько казав, що воював на Курській дузі, тричі випало форсувати Дніпро – у районі Ново-Григор’ївська, під Черкасами і поблизу Золотоноші, тримав плацдарм на березі Дністра... Важко з’єднати розповіді батька в одне ціле, бо розповідав скупо, час від часу – під настрій. І як це вдалося Юркові проникнути не просто в часи війни, а в життя, в окремий епізод війни?

“Коротко дзв’якнув телефон, капітан Гненний позирнув на годинник: минуло двадцять хвилин. Доповідали спостерігачі: фашисти скупчуються в селі, готуючись, певне, на світанку атакувати. Комбат не поспішав, хоч і знав, що треба завдати удару першим. Поступово у ворожому розташуванні затихло. А на околиці села, край вигону, вже принишкли дві роти десантників. Глупої ночі вони піднялися і мовчки пішли в атаку. Керувати нічним боєм майже неможливо, але командир був упевнений у своїх хлопцях: конкретне завдання поставлено не тільки перед кожним підрозділом, кожен окремий десантник знав, що робити в наступну мить і сам собі був командиром.

Короткий, запеклий нічний бій... І ось командири доповідають: фашисти розбиті, серед трофеїв – чотири танки, сім бронемашин. Та небезпека наростає, адже ворожі дивізії продовжують підходити.

На світанку фашисти пішли в атаку. Як відомо, десантники не можуть взяти з собою багато боєприпасів. Батальйон Гненного мав по півтора боєкомплекту на бійця, зате кожен умів користуватися ворожою зброєю. Підпускали ворогів на сотню метрів і тільки тоді відкривали вогонь

Бій тривав до сьомої години вечора і був найзапеклішим з усіх, які випали за війну на долю Володимира Семеновича. Зрівняти міг би, якби мав змогу зазирнути у майбутнє, хіба що з тим, який був пізніше, у 45-му, у Відні. Та до нього ще належало пройти чимало доріг. А поки що вони стояли тут, на смерть. Билися прикладами, ножами, кулаками, в люті шматували ворога зубами. І все ж вистояли, втративши третину особового складу. Загинув і командир полку Лебедєв – українець, земляк.

Надвечір комбат по рації зв’язався з командуючим армією, доповів обстановку. Невдовзі над зчорнілим полем битви закружляли літаки: на чолі першого батальйону прибув сам командуючий. Тут же, на полі бою, відбулося нагородження сміливців. Відзначені були всі – і живі, і мертві. На грудях капітана Гненного до орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів добавився орден Олександра Невського”.

Вадим Валентинович вимкнув комп’ютер і задумався. Видно по всьому, що ця розповідь ще не закінчена, і йому стало ніяково, неначе він побачив чи прочитав щось глибоко особисте, хоч і рідного сина. Молодець Юрко! Може, підказати йому, щоб написав про діда документальну повість? Ні, не треба, якщо вважатиме за потрібне, напише – з примусу це не робиться.

А міській раді треба таки допомогти: батько вже не зможе святкувати, але його побратими тут, занесені навічно на стелі. Напевне, він підтримав би таке рішення сина...

- Точка приземлення! – сказав Вадим Валентинович вголос і скрутнув головою. – Спадковість...