Літературний жанр

Анатолій Грабко

Фабрика форматовOblozhka

 

Проліски

 

= Оповідання =

 

Ринок, як і завжди, просинався задовго до світанку і на восьму годину ранку вже гудів і вирував, хоч продавців ще було набагато більше за покупців. Останнім не було куди поспішати: товар нікуди не дінеться, можна подовше поспати, причепуритися, а вже потім піти на ринок за покупками чи за новинами. Тільки перекупщики метушилися, одна з поперед другої вихвачуючи товар з рук та автомашин новоприбулих сільських жителів, поки ті ще не взнали справжні ціни поточного дня.

 

У закутку, де було постійне місце торговців квітами, вже відкривалися ятки, перед якими в кошиках та відрах розкошувало розмаїття барв. Так і хотілося помацати пелюстки незнайомих суцвіть, які більше скидалися на воскові, щоб переконатися, чи живі вони. Такі квіти надходили переважно з Туреччини, від них віяло чужою землею, хоч запахів вони й не мали. Тільки біля центрального входу на ринок кружляли тіточки зі справжніми, живими букетиками – першими, весняними. У порівнянні з „культурними” квітами вони видавалися такими непоказними, як перепілка серед павичів. Ось тільки запах мали свій: сирої землі, пробуджених соків, вітру, сонця, вітальних криків журавлиних ключів… 

 

На півдні України весна приходить на кілька днів раніше, ніж у центральних областях, і Вадим Іванович Шеремет, як і щороку о цій порі, почав видивлятися проліски. Де їх знаходили продавці, він не знав, адже в цій місцевості, на супіщаних грунтах, проліски чомусь не росли. Вадим Іванович підійшов до худорлявої тіточки і придивився до пучечка квітів, зв’язаних суровою ниткою, – таки справжні проліски!

 

- Це у вас останній товар?

 

- Та ні, дядю, якщо треба більше, знайду ще, - усміхнулася тітка, і чоловік тільки тепер помітив біля ніг плетений кошик, прикритий чистим рушником.

 

- Дайте мені п’ять пучечків, бо вони такі малі, що не схожі на букет!

 

- Таке скажете, дядю! Хіба проліски букетами продають? – розсердилася тітка. – Ось такими пучечками їх і беруть, потім чіпляють осюди ось, до пальта, щоб тільки голову повернув – і зразу ж почув запах весни. Чи ви хочете їх оберемками носити?

 

- Так, оберемками, як у дитинстві! – сказав Вадим Іванович, і після цих слів йому аж подих перехопило і в серце кольнуло. Несподівана думка з’явилася: а чому б і ні? Хіба не можна дозволити собі таку розкіш – через двадцять років розлуки відвідати свою батьківщину?

 

Того дня біль у грудях так і не проходив, навіть валідол не допоміг. Він добре розумів причину, про яку народна мудрість давно знає: скільки не міняй адреси, а батьківщиною залишається місцина, де твоя пуповина зарита. Що б не робив, з ким би не розмовляв, а з пам’яті не йшли такі тендітні на вигляд квіти – від корінця мутно-білі, до верху поступово наливаються зеленню, а поміж двома, як в очерета, листочками тягне тонку шийку ніжно-голуба квіточка з пелюсточками, серед яких визирає золота середина.

 

„І дим Вітчизни нам солодкий і приємний!” – пригадав слова поета і подумав, що, мабуть, це перша ознака старості, коли мариться дитинство. А перед очима постала така звична колись картина: ліс стоїть ще чорний, похмурий, і так чітко виділяється на фоні торішнього палого листя кожна гілочка, неначе на контрастному знімку; на тому листі - неначе безхмарне небо на нього впало, синь лежить, аж очі вбирає; це проліски своїми стрілами-голівками один побіля одного пробили товстий шар прілого листя, а де-не-де, натикаючись на трухляві гілки, вони зсунули їх убік або обійшли і таки пробилися до весняного сонця. Мине кілька днів, і поміж пролісками закучерявиться рожево-фіолетовими голівками ряска; не конкурент, а скоріше партнер, якого діти збиратимуть лише для того, щоб понести додому своїм старикам, а ті кинуть цвіт ряски на долівку, топтатимуть і приказуватимуть: „Топчу-топчу ряст, дай, Боже, дістати і на той рік топтати”.

 

У лісі тихо-тихо, тільки поміж стовбурами дерев шмигають веселі синички, вишукуючи поживу, та десь далеко вгорі вітерець з мелодійним посвистом гойдає верховіття. Ляжеш отак ось, горілиць на м’яку й запашну лісову підстилку і задивишся-замрієшся у небесну блакить, а ледь скосиш очі – така ж блакить схиляється тобі прямо в очі та пахне деревним соком, який почав бродити у березах та кленах. А ти лежиш і чуєш, як крапля за краплею сік кленовий булькає у невеличку бляшанку, і сік той такий холодний, неначе й сонця на небі немає, бо коріння дерев ще не прогрілося і висмоктує з глибин залишки зими.

 

„Ні, таки треба їхати! – сказав сам собі Вадим Іванович. – Якщо батьківщина вже сниться, повинен навідатися до неї, може, недарма кличе; мабуть, нагадати хоче про те із дитинства, що загубилося на життєвій дорозі, а тепер треба або відновити його, або повернутися і підібрати. Їду і край!” З’явилася несмілива думка про дорожнечу далекої дороги – вартість  бензину зросла неймовірно, але відігнав її, щоб не заважала виконанню наміченого.

 

Боявся лише одного – що не встигне на появу пролісків. Потім заспокоїв себе: якщо тут проліски на ринку тільки з’явилися, то на його батьківщині лише починають пробиватися до світла. А коли вже й зійшли вони, триматимуться не менше десяти днів, хоч і хотілося встигнути на сам процес проростання.

 

*                                                                     *                                                                      *

 

Після кількох десятків кілометрів подорожі Вадим Іванович на собі відчув, що давно не відправлявся у далеку дорогу. Перше ж крупне місто на дорозі виставило всі умови для створення аварійної ситуації: обабіч дороги-вулиці і над нею так рясніло всілякими рекламними плакатами, покажчиками, малюнками та стрілками, що в них майже тонули дорожні знаки та світлофори. До болю в очах він роздивлявся навсібіч, а потім здався і вирішив чинити так, як місцеві водії, тримаючись за ними. Це допомогло, і далі він їхав спокійно.

 

Хоч і проїхав майже пів тисячі кілометрів, а погода не змінилася: рідна сторона зустріла його пронизливою сирістю, калюжами на узбіччях та розбитими путівцями. Як і раніше, шосе розсікало його село на дві нерівні частини, менша одним краєм заскочила на узлісся і застигла, отетеріло дивлячись на високу стіну дерев очицями-вікнами.

 

Вадим Іванович звернув із траси і спроквола поїхав селом. На що розраховував, і сам не знав: знайомих тут напевне не залишилося, молодь виросла, але її не міг розпізнати. Він тільки придивлявся до садиб, які були і в його час, – тільки тепер старі, перекошені, з позеленілими від моху шиферними покрівлями, а поруч на все село кілька двоповерхових особняків, невідомо ким і з якою метою поставлених у далеко не курортній зоні. Пам’ять населяла подвір’я і хати знайомими людьми: ось там жив дядько Федір Пасічний, вічний комірник і везунчик – весь час вигравав у лотерею цінні речі, аж поки не спіймався на аферах з колгоспним майном; а трішки далі, ліворуч, стояла хата Парасковії Семенівни, дівування якої так затягнулося, що всі почали вважати її „вічно непорочною”, аж поки з’їздила на курорт і „привезла” звідти сина; через кількасот метрів показалася найкраща на той час (із цегли, а не саманна!) хата Андрія Кириловича, який на війні був у похоронній команді і стільки звідти, кажуть, привіз, що й онукам вистачило б, якби вони були в нього, – все пішло за вітром!

 

З острахом, з якимось щемом сердечним наблизився до своєї хати і безсило опустив руки. Мотор автомашини захлинувся, а він дивився і тільки й того, що не плакав: маленька тепер і непоказна, з вибитими провалами вікон, із залізним дахом, по якому хижим язиком пройшлася іржа. Навіть не скажеш, що тут колись жили, працювали, любилися люди, про щось мріяли, чогось добивалися. Після того, як він забрав до себе нині покійну матір, садибу придбали чужі люди, потім і вони кудись виїхали, з хати зникла її душа – людина, а без душі ніщо не здатне жити. А в спогадах садиба залишалася доглянутою, з доріжками поміж споришами, з лавкою ось тут, на причілку, під густою липою. Йому навіть тепле гудіння бджіл почулося… Раптом стало так боляче, що він відчув: не віддалиться від рідної оселі – поїздка може скінчитися трагічно. З трудом увімкнув двигун і потихеньку рушив, хоч перший час і не бачив нічого перед собою.

 

Чим далі Вадим Іванович їхав селом, тим важче ставало на душі – це була не його Кирилівка, а чужий і незнайомий населений пункт. А що ж ти хотів, заперечував сам собі, щоб усе застигло на два десятиліття і чекало на тебе? Ти й сам гайнув із батьківщини і нічого для неї не зробив, а жив би тут – і всі зміни відбувалися б на твоїх очах, і сприймав би ти їх, як належне, тепер не крутив би носом! Суперечка самого з собою нічого не дала, тому він круто розвернувся на грузькій дорозі і поїхав назад, до лісу, сподіваючись, що хоч він його не зрадить, і сумніваючись у цьому, адже перед очима все ще стояла його колишня рідна домівка. З острахом під’їхав упритул до узлісся, зупинився, вимкнув двигун і так сидів деякий час, не наважуючись ступити кілька кроків до таких знайомих-незнайомих дерев. Врешті-решт, вийшов, гримнув дверцями і пішов… на побачення.

 

Уже з перших кроків він зрозумів, що змінився і його друг дитинства: все узлісся засипано побутовим сміттям, чого ніколи не могло бути в роки його дитинства і юності. Він звернув зі стежки і пішов поміж кущами, куди не заходили люди. Але сучасна „цивілізація” ще довго супроводжувала його: пакети вітер розніс у глибину лісу і тільки там, де хащі перепиняли його, Вадим Іванович роздивився і товстий шар торішнього листя, і голубінь пролісків помітив. Вони були ще ріденькими – не настав час їх масового проростання, але навіть одному проліску зрадів би.

 

Через кількасот метрів Вадим Іванович зупинився, глибоко дихнув напоєним весняними запахами лісовим повітрям. Як і пам’яталося, як і мріялося, стояла тиша, навіть шум автомашин із недалекого шосе заплутувався між деревами і стихав, пахло зовсім, як у дитинстві, і верхів’я дерев так же посвистувало вгорі, навіть одну синичку запримітив, що вишукувала ранніх комашок чи личинок. Даремно він, мабуть, запідозрив ліс у зраді! Ні, природа не зраджує. Хіба що люди… Проте й люди свідомо на зраду не завжди йдуть, хіба що під тиском обставин та умов життя.

 

Він уже збирався, як того давно хотілося, лягти на пружне листя, але зупинився: там, на узліссі, хтось підпалив, мабуть, сміття, і звідти потягло огидним запахом горілого пластика. „А пройду я на нашу улюблену галявину!” – подумав Вадим Іванович і попрямував, петляючи поміж кущами ліщини, схилом – „їхню” галявину він і через десятиліття міг би знайти з закритими очима. 

 

*                                                           *                                                           *

 

Тоді, в голодні повоєнні роки, з харчуванням було скрутно навіть у селах, і діти від світанку до смерку пропадали в лісі. Якраз о цій порі починали „плакати” дерева у місцях травм і зламаних гілок. Тож дівчатка збирали квіти – просто так, для себе, а хлопчаки розставляли і розвішували під кленами різноманітний посуд. Чомусь кленовий сік цінувався в них більше за березовий, хоч той і був солодшим. Це пояснювалося, мабуть, тим, що пізніше, коли клен викине три листочки, його молоді пагони теж непогано смакували. Ранньої ж весни діти могли тільки напиватися соку, від чого в животиках булькало, а їсти хотілося ще більше. Це вже ввечері, вдома, вони так смачно вечеряли, аж давилися, кукурудзяним хлібом, а то й просто вареним кукурудзяним зерном, якщо повезе – то й запеченим гарбузом.

 

Чому вони облюбували саме ту, на далекому схилі, галявину, ніхто не міг би сказати. Ось і зараз Вадим Іванович проминув кілька їх, нічим не гірших, але збиралися саме на одній. По дорозі він подивувався своїй ході: і роки минули, і огряднішим став, а як тільки ступив у ліс, ноги самі опускалися на листя так, неначе спочатку промацували його – вологе листя не шелестіло, а гілки під ним нога якось оминала. Мабуть, тому кілька чоловік, що низько схилилися над землею, його не почули. Він запримітив їх ще здалеку, адже чорні постаті ворушилися на фоні непорушних стовбурів, а потім і голоси почув. Деякий час він мовчки спостерігав за таємничою діяльністю двох чоловіків і жінки, поки зрозумів, нарешті, що вони збирають проліски і пакують їх у мілкі ящики. Вадим Іванович уже хотів непомітно пройти мимо, коли звернув увагу на те, що ці „підприємці” не просто збирають проліски, а викопують їх лопаточками з „цибулинками”. І така його злість взяла, неначе його привселюдно образили!

 

Збирачі помітили стороннього, коли той уже стояв поруч.

 

- Вам ніхто не казав, що навіть гриби треба зрізати, а не рвати з корінням. Це ж квіти! – замість привітання накинувся він на літнього чоловіка, що якраз ніс оберемок пролісків до ящиків.

 

- А тобі що до того? – буркнув чоловік, і тільки зблизька Вадим Іванович зміг роздивитися чорне з фіолетовим полиском обличчя, налиті кров’ю очі, нечисту шкіру: типовий бомж підробляє на пляшку. – Он їх скільки, всіх не забереш.

 

- Хіба я забороняю? Лише прошу рвати без коріння, бо на цій місцині потім довго вони не з’являться…

 

- Це що за „цабе” тут з’явилося? – майже впритул підійшов молодший чолов’яга і дихнув в обличчя таким смородом, що Вадим Іванович відвернувся. – Розкомандувався! Хиляй звідси, поки живий!

 

Але Вадим Іванович не збирався лякатися і відступати, чомусь йому здавалося, що в лісі його дитинства йому нічого не загрожує. Він дістав мобільний телефон і заявив:

 

- Або ви збиратимете проліски так, як я прошу, або зараз же повідомлю в екологічну інспекцію, і тоді вам взагалі не дозволять цього робити!

 

- Хлопці, перестаньте! – вмішалася невисока на зріст жіночка, зодягнена в теплий комбінезон і повернулася до Вадима Івановича. – Не треба сердитися, зрозумійте нас: везти проліски далеко, аж до Києва, без коріння вони дорогу не витримають, зів’януть і втратять товарний вигляд. А в мене поки що й без того одні витрати.

 

- Я так зрозумів, що це найняті вами робітники? – запитав Вадим Іванович і після ствердного кивка жінки продовжив: - Якщо ви вже взялися за цю справу, то повинні знати: без коріння проліски живуть довго, зате висока температура і сухість уб’ють їх за добу. Залиште тут коріння – і наступного року можете збирати їх на цьому ж місці.

 

- От спасибі! – вигукнула жінка. – Я і не знала цього! Мені так навіть зручніше: на ринку не треба обривати „цибулини”, витрачати час. Та й місця одні стебла менше займають…

 

Вадим Іванович круто повернувся і зник за кущами. Він уже докоряв собі за те, що втрутився у справи збирачів, – втратив час, зіпсував настрій, що тільки почав налагоджуватися після вражень, які залишила в нього зустріч з батьківщиною. Разом із тим розумів, що інакше вчинити не міг. І раптом засміявся: отак можна й на кулак нарватися!

 

*                                                                *                                                            *

 

Вадим Іванович спустився до вузької лісової дороги, перестрибнув через колії, наповнені водою,  і пішов узбіччям. Галявина одним боком повинна виходити на дорогу, тому проминути її не міг. Проте він ішов надто довго, за його розрахунками, а галявини все не було. Нарешті, зупинився, подумав і прийшов до висновку, що таки проминув те місце. Повернув назад, але піднявся по схилу на десяток метрів і йшов уже поміж кущами. Таке своєрідне прочісування повинне б вивести його до знайомого місця. І справді, незабаром дерева почали розступатися, і він відчув попереду простір. Вийшов на край і зупинився: там теж були люди. Йому нікого не хотілося бачити, волів побути наодинці з природою, а тут знову, мабуть, збирачі пролісків… Проте, які ж проліски на галявині?

 

На протилежному боці невеличкого простору з бурою травою та рідкими кущиками сиділа жінка, щось підстеливши під себе, а далі гралося двоє дітей років п’яти і семи. Не хотілося порушувати цю мирну сцену, але й повертати не мав бажання. Рішуче рушив через галявину.

 

- Добридень! – гукнув ще здалеку.

 

Жінка повернулася, приглядаючись до нього, навіть руку над очима острішком приставила. Потім ойкнула і закрила губи долонею, потім звела руки догори і чисто жіночим рухом поправила хустку.

 

- Невже це ти, Вадику? – нерішуче запитала вона і легко піднялася з ряднинки.

 

Таке, на перший погляд, просте запитання неначе вдарило Вадима Івановича в серце. Він на ходу пильно придивився до жінки і вловив у дещо зміненому – ні, не постарілому! – обличчі такі знайомі, навіть рідні риси. Промовив невпевнено:

 

- А це ти, Свічечко?

 

- Господи, хіба на світі ще бувають чудеса? – з дитинства знайомим голосом Світлани Боєчко промовила-простогнала дещо розповніла жінка і ступнула назустріч.

 

Вони зустрілися посеред галявини, обнялися і завмерли. Неподалік застигли діти, не знаючи, кричати на чужого дядю, чи й далі бігати. А старші через мить відірвалися один від одного і пильно глянули в очі, неначе шукаючи в них відповіді на безліч ще не заданих питань. Подивувався Вадим: обличчя молочної сестрички було свіжим і чистим, не схожим на „бабусине”.

 

- Це скільки ж років ми не бачилися? – запитала Світлана. – Здається, цілу вічність!

 

- Трішечки менше, - засміявся Вадим Іванович. – З села я виїхав більше двадцяти років тому, коли на службу в армію забирали. Ти зникла на рік раніше. Я так і не зрозумів – чи кудись поступала вчитися, чи одружувалася. А, може, все разом?..

 

Світлана потягла його за руку до ряднини, всілися, так і не відриваючи погляду.

 

- Я неначе відчувала, що тут зустрінемося, - голос Світлани здригнувся. – При найменшій нагоді навідуюся сюди, на нашу галявину.

 

Сказати, що вони були друзями з дитинства, - нічого не сказати. Вже дорослим чув Вадим від матері розповіді про її молодість і тоді вона й повідала, що вони із Світланою – майже молочні брат і сестра. Зі своєю подругою Тетяною вони народили дітей з різницею в один місяць. Обидві були жіночками нівроку – ні красою, ні статтю, ні силами Бог не обділив. Одна з них, мама Марія, була дояркою, а Тетяна ланковою на буряках. У той скрутний час роботи було багато, і вся лягала на жіночі плечі. Траплялося, то одній із подруг, то іншій не стачало часу погодувати дитину молоком, і тоді одна з них годувала зразу двох малюків – і обом вистачало!

 

І тільки зараз, занурюючись у спогади, Вадим подивувався про себе: жили поруч, разом ходили до школи, але ніколи не сиділи за однією партою, не ходили разом на танці, не усамітнювалися попід кущами. Чому ж так траплялося? Чи не через те, що підсвідомо вважав Світлану сестричкою, на яку поширювалося своєрідне „табу”?

 

Розповідь Світлани про минуле життя вразила Вадима. Виявляється, вона одружилася з Іваном, колишнім їхнім однокласником, і не тому, що дуже любила, а через його настирні добивання – проходу не давав. Вона тоді й вирішила: раз так сильно любить, буде добрим чоловіком. І погодилася. Лише через кілька років почала жалкувати за своїм рішенням: спочатку Іван просто прикладався до чарки, потім почав бешкетувати на вулицях і вдома, а незабаром настала черга й дружини. Той час вона охарактеризувала коротко: „Всього було!”. Терпіла, бо вже мали двох діток. А коли підросли, діставалося й малим. Подумки молилася (вголос не можна – що, як Іван почує!?), щоб він або пішов до другої, або щез кудись. І накликала на сім’ю лихо: якось уночі, добряче напідпитку, чоловік забрів до річки, здуру вирішив „освіжитися” і втопився. Два тижні шукали тіло, а знайшли кілометрів за два за течією від того місця, де його одяг лежав.

 

Жила з дітьми, аж поки ті вилетіли з родинного гнізда, потім одружилася вдруге. Павло був повною протилежністю Івану: любив і турбувався про неї, жодного поганого слова від нього не почула за п’ять років. А тоді його хвороба звалила, згорів за кілька місяців. І до останнього його подиху Світлана була поруч, доглядаючи немічного.

 

І знову залишилася сама.

 

Тепер ось із онуками…

 

Помовчали. Вадим не знав, що й сказати, - співчуття в цій ситуації видавалося недоречним. Саме через це не зразу відгукнувся на запитання Світлани про його життя-буття. Якось незручно було після її трагічної долі хвалитися своєю – влаштованим життям, повагою людей, матеріальним благополуччям. Навпаки, захотілося пригорнути її, пожаліти, розрадити і… чимось допомогти. Світлана неначе відчула його думки і вагання, бо сказала, не дочекавшись відповіді:

 

- Вадь! Тільки не пробуй мене жаліти чи співчувати! Зараз мені так добре, як із самого дитинства не було. Маю двох діток – сина і доньку, тепер уже й двох онуків мені підкинули, бачиш, ген бігають Сергійко і Даринка, а попередили, щоб чекала ще на двох. Так, мабуть, Господь розділив: ні в молодості, ні в зрілому віці щастя не дав, то зараз повинен його відміряти вдвічі більше. Певне, так воно і є. Недарма ж із тобою побачилися – це хіба не щастя!

 

Вадимові подих перехопило: і оте напівзабуте дитяче звернення „Вадь”, і її голос, і ота спроможність відшукувати радість у будь-якій дрібниці (такою і в дитинстві була!), – все разом дістало до серця, змусило деякий час тамувати подих і повернутися в бік дітей, неначе зацікавився ними. І лише через кілька хвилин зібрався з духом, щоб у кількох фразах повідати про себе.

 

Підбігли разом діти, вихваляючись пролісками, серед яких Вадим раптом помітив голівку сон-трави з китицями-вусиками і подивувався, адже рано цій квітці на світ Божий з’являтися. Мабуть, знайшли на осонні, у затінку… Зазвичай, сон-трава з’являється, коли вже перше листячко на кленах розгортається. Він пильно придивився до онуків, потім перевів погляд на Світлану.

 

- Ти теж помітив? Справді, вилитий Іван, усі свої риси передав синові, а той – своєму. Від мене зовні нічого не передалося.

 

- А характер теж його?

 

- Ні, не допущу! – з легким переляком скрикнула Світлана. – Все віддам заради того, щоб були добрими, уважними до людей, лагідними. До речі, синок взагалі не п’є, спортсмен…

 

Вадим не заперечував, тільки подумав, що гени обдурити не завжди вдається.

 

Сідало сонце. Вечоріло.

 

Як і завжди, ліс у собі збирав сутінки першим, а потім посилав їх пасмами на узлісся і далі. І так триватиме аж до того часу, як загориться вечірня зірка і прокреслить своїми слабенькими промінчиками сутінки, перетворюючи їх на ніч.

 

Світлана заклопоталася, що вже пізно, діти втомилися і зголодніли, тож треба поспішати. Вадим взяв на руки меншу, онучку-білявку, і вона майже миттю заснула. Вони разом вийшли на узлісся, де Вадим залишив автомашину, і в онука Сергійка де й сон подівся! „Мужик!” – з теплою гордістю сказала бабуся. Він відчинив двері і поклав на заднє сидіння заснулу дитину. Світлана всілася поруч з онукою і в світлі лампочки  здалася зовсім молодою, хоч точно знав: вони – ровесники. І подумав, що названа сестричка схожа своєю долею на той пролісок, що пробивається крізь пріле листя, крізь сміття і бруд, щоб розпуститися на волі в одвічній чистоті.

 

Вони їхали сонними вулицями – в селі й зараз рано ховаються по хатах, коли на подвір’ї все зроблено, і всідаються перед телевізорами. На задньому сидінні біля бабусі спала Даринка, поруч біля нього не міг угомонитися Сергійко, а він думав про те, як багато ще вони повинні розповісти один одному, звірити свої долі. Далі Вадим Іванович загадувати не збирався і відганяв поки що від себе думку про те, що настав, може, час виправити ту недоречну забаганку долі, що простяглася з дитинства через усе життя.

 

Якщо не завадить „табу”.

 

Анатолій Грабко. 



Чарівниця

І.

Довга дорога потягом, потім – тряським автобусом путівцями від села до села не заморили звиклого до фізичних навантажень Василя Горового, тільки хотілося розім’ятися, і він ледь дочекався, коли, нарешті, висадився з автобуса на перехресті, звідки до його рідного села, якщо йти навпрошки, вела польова стежка. Він і пішов нею, дихаючи на повні груди свіжим повітрям степу. А стежина то бігла обабіч лісосмуги, то пірнала в неї поміж двома рядами акації та кущів шипшини і маслини.

Був кінець липня. Якраз сідало сонце – червоне, повновиде, воно вже не сліпило і навіть не пекло, і він ішов прямо на нього, не мружачи очей. Спіткнутися не боявся, адже ноги „пізнали” рідну землю і ступали по ній власною волею обережно і водночас сміливо.

Шкода, що не кожного року Василеві вдавалося приїжджати додому. Одне, що від столиці село було далеченько. А друге – із дня на день квиток на потяг та автобус ставав все обтяжливішим для студентського гаманця. Не забував ще й про третє: щоб не бути нахлібником у батька-матері, щороку Василь із двома друзями влаштовували імпровізовану будівельну бригаду і під час літніх канікул відправлялися по селах. Роботою не гербували, бралися за все – підряджалися зводити житлові будинки, сараї, гаражі, ферми. Правда, останнім часом, коли радгоспи й колгоспи розпаювали, замовлень на державному рівні поменшало, зате індивідуальні садиби зростали, як гриби після „сліпого” дощу. І все ж за літо вдавалося заробити достатньо для придбання більш-менш пристойного одягу та харчування. До того ж на осінь поверталися в рідні пенати засмаглими, схудлими і зміцнілими: свіже повітря та натуральні продукти сприяли тому. Звичайно, впродовж навчального року по ресторанах не ходили, на дівчат не витрачалися, горілкою не захоплювалися. Мабуть, саме це приваблювало замовників: вели себе хлопці завжди достойно, часу не втрачали, а якість робіт гарантували. Тому й працювали переважно в одному регіоні, адже найкращою рекламою для них слугував добрий поговір, що передавався з уст в уста серед населення та потенційних замовників. Траплялося, що замовлення на ім’я Горового приходили прямо в інститут ще взимку.

Тепер це вже минулося разом із закінченням інституту. До речі, будівельне „хобі” востаннє зіграло позитивну роль: під час монтування басейну він познайомився із замовником, яким виявився директор крупного банку. Вони вже завершували роботу, коли Костянтин Геннадійович, так звали господаря, запросив хлопця до себе. Він уже знав, що має справу зі студентами економічного факультету і після короткої розмови сказав:

- Якщо в економіці ви такі ж знавці і трудоголіки, як у будівництві, радий буду вас бачити в себе після закінчення інституту.

Василь не надто покладався на цю обіцянку – мало що може прийти в голову багатій людині в доброму гуморі. Проте перед державними екзаменами в інститут надійшов лист із замовленням на нього і гарантійне зобов’язання. Він тоді ще не знав, що Костянтин Геннадійович перед цим справлявся про нього та його рівень знань у деканаті.  Ось так і трапилося, що після отримання диплому Василь мав деякий час на відвідання своєї батьківщини, а далі – робочі будні на першому в житті робочому місці за професією. Звичайно, він радів такій удачі, адже молодому випускнику інституту, без досвіду роботи і зв’язків, пристойно влаштуватися не дуже світить.

Зараз він ішов знайомою стежкою і подумки був уже вдома, у знайомих стінах, навіть уявляв, як батько потребує зразу ж пред’явити новенький диплом, а потім почнуться розмови, розмови, розмови; як мати заметушиться біля столу, щоб нагодувати свого охлялого сина, а тоді дістане звідкись пляшку горілки, а батько дивуватиметься, мовляв, заховала стара так, що він і не знав, хоч насправді ніколи й не шукав можливості прикластися до спиртного. Як сам казав: посада зобов’язує – був секретарем у сільраді.

Василь наближався до кінця лісосмуги, за нею, з дитинства знав, піде неширока смуга городів перед рівненьким рядочком садиб. Він не спішив. На краю заростів присів на пеньок між кущами і задивився на село, неначе вітаючись із ним чи прощаючись.

ІІ.

Сутеніло.

Настав той час перед ніччю, коли оживають тіні, все бачиться непевним і розмитим, а  жовтувате світло місяця пом’якшує обриси, надає їм якогось романтично-медового забарвлення, в якому сріблом спалахують перші краплі роси. Це на ранок роса змусить траву посивіти і нагнутися до землі, а з листя дерев падатиме важкими краплями. Та до цього ще далеко, а, може, вона й зовсім не з’явиться, адже мати писала (батько полюбляв тільки отримувати листи), що цьогорічна засуха до всіх строків з’їла траву, тому корову доводиться випасати по виярках та в лісі.

Василь збирався вже рушати додому, коли між городами і ним промайнуло щось дивне: людина – не людина, кущ – не кущ (бо хіба кущі ходять?), але й на тварину не схоже. Примара рухалася дивно – не прямо в певному напрямку, а неначе за синусоїдою. Незабаром одна з петель наблизила дивне створіння до нього, і тільки тоді він роздивився, що це таки людина, тільки оповита гірляндами квітів. Ще ближче – Василь і подих затамував: мимо нього танцювала дівчина чи жінка, здається, зовсім гола, а замість одягу на ній оті квіткові пасма. Він дивився на цю чудову примару, любувався її рухами, в яких вчувалася дивна мелодія. Неподалік нього фігура зупинилася, хоч ноги продовжували танець, і підняла над головою руку, потім щось забулькало. Хлопець зрозумів, що то з затиснутої в руці пляшки на голову дівчина ллє воду.

- Дайте й мені напитися, - раптом тихенько попросив Василь і сам злякався свого голосу, таким недоречним видався він у цій неординарній ситуації. А що вже казати про дівчину! Вона злякано скрикнула, присіла, поруч глухо гупнула пластикова пляшка.

- Ой, хто тут? – дзвінко долинуло до нього.

- Не лякайтесь, дівчино! І пробачте, що завадив у такому чудовому дійстві. Продовжуйте, надалі мовчатиму, як риба.

- Хто ви і що тут робите вночі?

Василь засміявся:

- Таке ж запитання можна адресувати вам. Що стосується мене, то я просто йду додому, а звати мене Горовим Василем. Тепер ваша черга відповідати.

- Так ви, мабуть, Олександра Петровича син, про якого він казав, що вчена людина? Тільки ви не підходьте, поки я не одягнуся.

Василь засміявся, але залишився на місці, а дівчина кудись пропала і незабаром з’явилася перед ним у легенькій сукенці, босоніж, з розкуйовдженим мокрим волоссям. Вона плавно опустилася поруч на землю і зіперлася спиною на кущ, який м’яко подався під нею і обгорнув тоненьким гіллям.

- Тепер я не боюся вас, бо ви свій, - сказала дівчина, а Василь засміявся. – І не смійтеся, бо я вже знаю: ви добрий і делікатний.

- Ось так, сходу вже й розібралися? А кажуть, що треба пуд солі з’їсти…

- А що тут розбиратися? – сказало дівча і раптом попросило: - Дайте свою руку.

Василь простягнув долоню, дівчина взяла її і не стільки роздивлялася при місячному світлі, скільки гладила пальчиками. А хлопець в цей час роздивлявся її. Молоденька, чи й повноліття справила, гарненьке обличчя з такими соковитими губами, що захотілося їх цілувати й цілувати… Тільки так подумав, як дівча підвело на нього величезні загадкові очі й посварилося пальчиком.

- Що, не те щось побачили на лініях руки?

- Я на вашу думку посварилася, а не на руку, - серйозно сказала дівчина. – А рука у вас гарна, роботяща, он які на ній були мозолі, ще й повністю зійти не встигли. А батько ваш запевняв, що син – геніальний економіст…

Вона продовжувала пильно дивитися на нього, а в хлопця чомусь пересохло в роті.

- Відпийте трішки води і не хвилюйтеся так, - сказала дівчина і простягла йому пляшку з водою, але перед тим щось прошепотіла над нею.

Василь ковтнув прохолодної води, і вона видалася йому солодшою за мед.

- І все ж ви так і не відповіли на моє запитання: хто ви і що робите тут у такому незвичному стані?

- Скоро про все довідаєтесь, - тихенько засміялася дівчина, простягла руку і провела нею по його обличчю – від лоба до носа. Василь мимоволі на мить закрив очі, а коли відкрив їх, поруч нікого не було. Він прислухався – ні шелесту, ні стуків; озирнувся довкола – ні силуету, ні тіні, ні руху. Подумав, що коли б він був марновірним, вважав би нещодавню зустріч примарною, а так лише засміявся: ловке дівча!  

ІІІ.

Усе було так, як мріялося Василеві: як тільки переступив через батьківський поріг, його охопили почуття любові, затишку, довір’я. І вечеря була смачною, і диплом довелося показувати, і розмови вести. Та весь час із пам’яті не йшла дивна зустріч. Ловив себе на думці, що обличчя дівчини ніяк не складалося в єдине ціле, бачив окремо очі, губи… і все. Навмисне розпитував батьків про події на селі, про нових людей, але вони й словом не обмовилися про ту дівчину. Нарешті, Василь не стерпів.

- Дорогою додому, вже край села, зустрілася якась дівчинка чи підліток, що танцювала посеред поля. Це що, наша, місцева?

- А, ти, мабуть, про Яну. Так, дивна дівчина, - сказав батько і посміхнувся.

- Нічого дивного в ній немає, - заступилася мати. – Гарна дівчина, душевна! – і, повернувшись до Василя, додала: - Нещодавно прислали до нас фельдшера. Сам знаєш, до лікарні з кожної дрібниці не набігаєшся, тож і відкрили в нас фельдшерсько-акушерський пункт, а Яночка – завідувачка. Ти навіть не уявляєш, наскільки нам легше стало. Та ще й дитина трапилася така вже розумна та гарна. А що вже вислухати кожного!..

- Еге ж, вам, жінкам, аби побалакати! – докинув батько. – Зраділи, що новенька людина на селі та ще й терпляча, накинулися на неї з теревенями!

- Мовчи вже, старий! Сам перед нею розпинався про застарілу болячку в спині, а погладила фельдшерка по спині – зразу ж ожив.

- А таки так, - винувато відвів очі батько. – Двічі побував у неї на прийомі і неначе ніколи й не боліла поясниця. Справді, здається, талановита дівка!

- Заждіть, - зупинив батьків Василь. – На вид вона ще дитина, я думав, що неповнолітня…

- Двадцять перший рік Яні, - сказав батько, - своїми руками оформляв її прописку, дивився документи. Ти ж коли її бачив? Уночі. А в присмерках, що сіре, те й вовк.

За вікном, мабуть, розгулявся вітер, і стара вишня постукала гіллям у вікно, а потім здалеку долинув грім, прокотився над селом, як волоські горіхи дахом.

- Господи, невже дощ піде? – перехрестилася мати і пояснила синові: - Я ж писала тобі, що з самісінької весни жодної краплі з неба не впало. Якби не було в нас зрошення, все вигоріло б. А тепер неначе він не дуже й потрібний, а земля його просить.

Уже в ліжку Василь дослухався до грому, що шамотів усе ближче й ближче, а потім крізь сон чув, як по ночвах, що лежали під вікном, вдарили перші важкі краплі. Далі вони зачастили, задріботіли і злилися в один веселий шум, який заколисував, навівав гіпнотичний сон. І приснилася йому Яна, яка стояла під ринвою, а на неї падав тугий струмінь дощової води, і простягала до нього руки, сміючись.

Василь і прокинувся з думкою про Яну, бо ще з вечора вирішив раненько наступного дня піти до неї на роботу, подивитися, як кажуть, у робочій обстановці та переконатися, що вона йому не примарилася. Проте вирватися з дому вдалося тільки після обіду: з ранку поралися з батьком біля повітки та на городі, потім друзі забігли „на хвилинку”. Тільки після обіду Василь знайшов причину, мовляв, хоче селом пройтися, подивитися на зміни, що в ньому сталися. І зразу ж попрямував до сільського клубу, в одному крилі якого влаштували фельдшерсько-акушерський пункт. Але там його спіткала невдача. Дві бабусі, що сиділи на лавці під тополею, повідомили: „фельдшерка” буде не скоро, бо породіль на селі стало багато після того, як на кожного новонародженого грошей почали багато платити; а „врачиха” має кожну обійти, матір та дитину подивитися й послухати, рецепти виписати, а інколи й показати молодій мамі, що і як робити.

- Та що вона може показати чи порадити, коли сама ще на цій справі не знається? – запитав Василь, щоб і далі послухати думку старих.

- Еге, не кажи! – заперечила баба Явдоха. - Я вже правнуків няньчу, а до Яночки за порадами ходжу. Світла голова. І серцем добра. Ти ще не жонатий? Так не лови гав, бо така в дівках не засидиться.

- Мені рано ще про це думати, - засміявся Василь. – Щоб дружину заводити, треба хоч трішечки обжитися, щоб було куди її вести.

- Дивися, щоб не було пізно, - підключилася до розмови ще одна „сваха”. – Найдорожче те, що разом нажите, а хто на готове прийде, той не цінить дармове.

Як не била Василя нетерплячка, а довелося відкласти зустріч до вечора.

ІV.

Увечері вони таки зустрілися. І дивно почувався Василь перед цим: стукнуло в серці – пора, а далі ноги начебто самі повели не до клубу, а туди, де вперше побачив Яну. Чомусь був переконаний, що повинні зустрітися саме там. Але ще й за крайню вулицю не вийшов, як вона трапилася на дорозі. Стояла і посміхалася назустріч. І світилася вся, як вечірнє сонечко.

- Чи не на мене чекаєш?

- На кого ж би ще? – відгукнулася дівчина.

Вони й самі не помітили, як перейшли на „ти”. Василь підійшов ближче, щоб хоч тепер роздивитися на дівчину. Його пильний погляд не знітив Яну.

- Танцювала перед тобою вчора не така, еге ж?

- Ви різні. І обоє прекрасні! – схвильовано сказав Василь. – Тільки не сприйми ці слова за комплімент. Це – щира правда!

- Спасибі за правду! – тихо відгукнулася дівчина. – Але вчора була і справді не я – то моя бабуся Настя дощу в богині Мокоші просила. Якщо хочеш, я розповім про неї. Чомусь вірю, що не будеш сміятися.

Вони непомітно вийшли за околицю і пішли вздовж тієї ж лісосмуги. Після тривалого дощу парило і, здавалося, було чути, як оживають трава, дерева, як розправляються закручені спекою листочки на них. Василь знову пригадав, як замовляла дощ Яна, і подивувався: дощ таки пішов!

- Мою бабусю називали відьмою, - тихенько, неначе сама до себе, почала Яна. – Зараз я пригадую її і відчуваю, що помилялися люди: не відьмою вона була, а знахаркою, а точніше – чарівницею. Причому, чарівницею доброю. Скільки її і знала, вона жодній людині злого не зробила, навіть тим, хто добра не заслуговував. До неї ішли з хворобами, за житейськими порадами; вона розтлумачувала сни, пояснювала минуле і передбачала майбутнє. Пробувала і мене до своїх таємниць долучити, але занадто малою, мабуть, я була на той час. А коли почала все ж придивлятися до дій бабусиних, було запізно: якраз виповнилося мені дванадцять, коли вона померла.

- Так-таки нічому й не навчилася? – у голосі хлопця відчувалася недовіра пополам з іронією.

- Твоя правда, Васильку, - відгукнулася дівчина і в хлопця серце зайшлося: так називала його тільки мати, коли малим був. – Я тоді навіть не усвідомлювала, що бути поруч із бабусею і нічому в неї не навчитися, - неможливо. Крім того, коли вона відчула наближення смерті, гукнула мене, а всіх родичів із хати випроводила. Попросила нахилися до неї, а тоді сталося щось незрозуміле: чи вона слово якесь сказала, чи лише подивилася в мої очі, раптом якась легка імла раптом оповила мою голову і за мить щезла. Пізніше я намагалася пригадати щось або розпитати, але хто і що міг пояснити? Довідалася тільки, що люди, які знаються на чарівництві, мають комусь передати свої знання, щоб спокійно померти. Але я не відчувала тоді, що бабуся щось передала мені…

- А пізніше?

- Тепер я повинна до всього своїм розумом доходити, бо ні в підручниках про це не прочитаєш, ні наставників не знайдеш. Знаєш, Васильку, інколи мені такі ритуали та слова сняться, що я часом думаю: а чи не спілкується бабуся зі мною з потойбічного світу? – Дівчина засміялася. - От бачиш, яка я недотелепувата.

Вона забігла наперед, зазирнула йому в очі, і в хлопця голова обертом пішла.

- Ти сказала… Що ж ти сказала? Ага, сказала, що не відьмою бабуся була, а чарівницею чи знахаркою. Хіба в цих виразах є якась відмінність?

- Про це можна довго розповідати, але ж тобі на тонкощах розумітися не треба. Так от, відьми належать до нижчої демонології і не спроможні творити добро. А можуть вони багато чого злого. Наприклад, зібрати землю зі слідами людини у торбу, потім підвісити цю торбу в димарі і замовити, щоб людина так само сохла, як і земля. Або таке: заварює відьма чарівне зілля і замовляє: „Терлич, терлич! Мого милого приклич!”. І летить на її поклик милий. Чим сильніше кипить зілля, тим вище і швидше він несеться, а коли вариво стихає, він може розбитися об дерева чи землю. Це – коли відьма „милим” незадоволена. Найголовніші вороги відьом – знахарі та знахарки. Це – носії добрих сил. Ніяких зв’язків з нечистою силою вони не мають. Тут слід визнати, Васильку, що свої таємниці знахарі передають із роду в рід, через що замовляльне лікування хвороб доступне не кожному. Що ж стосується чарівників, то про них важче розповідати. Умовно я їх розмістила між відьмами і знахарями, а в основі їх знань лежать дві можливості: творити шкідливе чаклунство і корисне. Я схиляюся до думки, що бабуся моя була доброю чарівницею ще й тому, що тільки перед ними стояла така умова – перед смертю передати комусь свої знання, не обов’язково родичам або рідним. В цьому вони схожі зі знахарями.

- Якщо все це правда, то ти вже давно мала б розібратися, ким була твоя бабуся і ким є ти. Це не так і складно при глибокому аналізі.

- Але ж як?

- Дослухайся до себе, - занадто вже серйозно сказав Василь, - якщо ти на когось тримаєш зло і бажаєш йому лихої долі, ти – відьма. Коли ж ти здатна тільки творити добро – значить, знахарка. Хочеш, я допоможу тобі вирішити це питання?

- Хочу.

Не встигла Яна вимовити це слово, як Василь міцно пригорнув її і поцілував. Поцілунок тривав так довго, що молоді ледь не задихнулися. Василь, все ще обіймаючи дівчину за стан, тихенько прошепотів:

- Тепер дослухайся до себе: чи зародилася в тобі злість?

- Тепло і радість зародилися, - прошепотіла у відповідь Яна. – Тільки ти даремно насміхаєшся наді мною, я зовсім не жартувала, коли розповідала про свою бабусю.

- І про себе? Ти справді вважаєш себе чаклункою?

- Звичайно, але я тільки виходжу на цю стежинку і не знаю, чи варто так робити. Я ще подумаю. Думай і ти. Хоч уже дещо вмію. Ось хоча б так.

Яна підвелася навшпиньки, обхопила долонями Василя за вилиці і пильно зазирнула йому в очі. Вона дивилася, стояла поруч і водночас віддалялася, танула, перетворювалася на ранковий туман і зникала. Василь стріпнув головою і відкрив очі. Стояла сонна тиша, потім десь далеко проспівав півень. „Перші півні заспівали”, - чомусь подумав Василь і озирнувся навколо. Яни не було.

- Яночко! Де ти? – невпевнено запитав Василь, а у відповідь почулося чи вітер прогудів серед гілок: „Ду-у-май! Ду-у-у-май!”.

А він не думав. І не хотів думати. Бо кохання переповнювало серце без ніякого чарування.

Чи йому так тільки здавалося?

V.

Важкою видалася та ніч для Василя. Думки так щільно облягли голову, що сон не йшов. А думалося про життя, про кохання в ньому і його самого в коханні, про дивну зустріч і тривожні відчуття. Колись, спостерігаючи за тим, як хлопці втрачали розум через кохання, він вірив, що з ним такого трапитися не може. І не через те, що не визнавав глибокі почуття, просто – не доводилося їх відчувати самому. Він принаджував дівчат зовнішністю, силою, розумом, тобто позитивними властивостями, якоюсь надійністю і впевненістю, але сам нічого більшого за дружбу чи повагу до них не відчував і запропонувати не міг і не хотів. Ні, він не був святошею, випадало й переспати з якоюсь, але навіть секс сприймався ним, як один із проявів дружби: допомогла дівчина скинути напругу і при цьому самій отримати задоволення, то й спасибі їй. І не бачив у цьому нічого підлого, низького чи аморального.

Зовсім інша справа в нинішній ситуації. Йому якось навіть на думку не спадало уявити Яну в ліжку або якісь ігри з нею. У той же час він „внутрішньо” бачив її струнке тіло, повненькі груди, що проглядали з-поміж квіткових гірлянд, ніжно-голубі жилки на високій шиї, а про губи та очі вже й говорити не треба. Але це сприймалося так, неначе він стояв перед картиною визначного майстра і милувався витвором мистецтва. Хіба таке буває? Виходить, буває, коли в нього з’являються такі відчуття.

Крім того – чарівництво… Тут узагалі темний ліс!

Мимохіть, за усталеною студентською звичкою, він почав пригадувати, аналізувати і розкладати все по поличках. Так, вона „витанцьовувала” дощ, і він пішов. Це можна віднести на карб примх природи. Вона двічі зникала так, що він цього не бачив і не відчув. Це вже надприродні вибрики або гіпноз. Пригадалося, як він ішов до неї на побачення, – не йшов, а якась сила тягла його в потрібному напрямку.

То що ж виходить? Насправді він не закохався, а його примусили відчути закоханість? Маячня! Як і хто може його примусити? Якісь язичницькі боги, що зникли в далекому минулому після хрещення Русі? Зажди: можна змусити людину ненавидіти? Так – справами, вчинками або навіть одним словом. А любити? Це – антипод ненависті, тож коли можливе одне, то можливе існування й другого.

Ні, не так. Спочатку треба розібратися в собі. Для початку слід відповісти на питання: закоханість у дівчину – навіяна чи добровільна? Василь прислухався до себе і зрозумів: пороблено йому чи ні, а Яну він нікому не віддасть, як і свої почуття до неї. То чи варто сушити над цим голову? Краще приспати свій неспокій, раз він ні до чого не приводить.

Але сон так і не приходив. Василь лежав і дивився, як за вікном світає, як чіткіше вирізняються на фоні неба вишневі гілки, потім по краях з’являється червоне мереживо – сходило сонце. Почув, як за стіною заворушилися батьки, які звикли з сонцем вставати, - поратися біля корови та виганяти її до череди. Потім і самому стало незручно валятися в ліжку, хоч і не мав ніяких справ, як-не-як гість! І все ж підвівся і вийшов на подвір’я. Чомусь закортіло пройти до паркану і відчинити хвіртку. І зразу ж біля неї зупинився старенький „уазик” і у віконці з’явилася Яна, гукнула:

- Васильку, доброго ранку! Не спиш – і добре: потрібна твоя допомога!

- Що трапилося? – зраділо підійшов ближче хлопець.

- Щойно зателефонували з виселок, там, кажуть, у жінки щось із животом чи шлунком. Але я переконана, що це приступ апендициту, от тільки не можу визначити на відстані – простий чи гнійний. Допоможеш транспортувати її, якщо доведеться?

Василь сів поруч і… задивився: Яна знову була в коротенькому платтячку і від порухів ніг під час натискання на педалі воно підбивалося все вище й вище, відкриваючі пругкі засмаглі стегна. У Василя в роті пересохло. Перша швидкість, друга, третя… Спіймав себе на тому, що рука тягнеться до дівочої ноги, і стримався, щоб не відволікати водія. А Яна зосереджено керувала, начебто нічого й не помічала, проте чомусь посміхалася. Деякий час їхали мовчки, потім Василь запитав:

- Поясни, будь ласка, як ти могла на відстані визначити, що це саме апендицит, а не отруєння, наприклад?

Яна засміялася:

- Думаєш, що вдалася до відьомських прийомів? Ні, пояснення просте: я нещодавно проводила там медогляд і попереджала жінку, щоб вона з’явилася на консультацію до хірурга, бо є підозра на таку хворобу. Але ж ти знаєш сільських жителів: звертаються до лікаря, коли вже і працювати не можуть. Скільки не б’юся з ними, намагаючись схилити до профілактичного лікування, погоджуються, а роблять по своєму.

Раптом вона загальмувала і почала розвертатися. Василь здивувався.

- Її вже везуть до мене, - пояснила Яна. – Як тільки під’їдуть, я пересяду до хворої, щоб з нею поїхати до райлікарні, – у мене всі її аналізи, а ти відженеш автомашину додому . Зможеш?

- Без проблем. Тільки не розумію, звідки ти взяла, що її везуть?

- Бачиш, ген курява стоїть? – показала дівчина вдалину, де й справді можна було розгледіти ледь помітну хмарку, а незабаром до них наблизився старенький „Москвич” з таким же за віком дідусем. Яна швиденько пірнула на заднє сидіння легковика, де зігнулася жінка, тримаючись за живіт, і обережно обхопила її руками. Потім знову висунулася у віконце.

- Васильку! – гукнула. – Не здумай їхати до мого пункту, їдь додому і там зачекай на мене!

- Тобі ж до мене далеко добиратися!

- Чув, що кажу: ні за що не їдь до мене, бо якраз по дорозі чорна пляма…

- Яка ще там пляма?

- Поки що не знаю, але в ній – небезпека, стережися!

Спочатку Василь не зважив на попередження дівчини, але подумав, що хотів би побачити її в себе вдома, залишитися в кімнаті удвох, і повернув додому. Батька не було, а мати сказала, що він пішов у „чоловічий клуб”, так жінки називали невеличке кафе, де чоловіки збиралися за пивом.

- Чи батько вже пиво почав пити? – здивувався Василь.

- Хіба він за цим іде? Погомоніти кортить.

Батько прийшов пізно, і мати зразу ж накинулася на нього:

- Сашко, тобі вдома нічого робити, що до вечора десь тиняєшся?

- У справах затримався, - сказав батько і повернувся до сина. – Уявляєш, прямо посеред вулиці біля клубу вантажівка провалилася! Водій чудом живий залишився. Ми з головою сільради організували людей, пробували витягти, але там метрів із п’ять буде, без потужного крану й думати нічого…

- Звідки ж там яма? Та ще й посеред дороги…

- Нас на зборах ще кілька років тому попереджали, що під селом знаходяться чи то карстові печери (і звідки б їм тут узятися?), чи невідомо ким і незрозуміло для чого прориті ходи. Мабуть, ото в них і шугонула машина…

„Чорна пляма”, згадав хлопець. Цікаво, звідки Яна могла знати про неї? Проте, якось обмовилася, що її бабуся вміла передбачати майбутнє. То, може, і вона… відьма-чарівниця-знахарка-ворожка? А, біс його забери, знову про рибу гроші!..

Хай буде чарівницею, моєю чарівницею! І крапка!  



Трутні

Мобільний телефон подав голос перед світанком, тільки починало сіріти, але Артема Вікторовича він не злякав і особливо не потурбував: перед світанком старий спав у пів ока. Зате цікаво стало: кому ще не спиться? Телефонував син, Дмитро, з яким ніколи й нічого не могло трапитися. Він завжди був витриманим, врівноваженим, поміркованим, ніколи не встрявав і тим більше не брався за сумнівні справи. І цілком закономірно, що він поєднував офіційну роботу з бджільництвом. До речі, бджоли давали йому більший прибуток, ніж посада головного інженера невеличкої фабрики.

- Що, сину, не спиться?

- Який у біса сон, коли таке лихо трапилося! Уявляєте, повідомили з сусідньої пасіки, що наш Терентійович, сторож, помирає. Поки викликав швидку допомогу – а ніхто не хотів їхати, аж доки не пообіцяв заправити машину бензином; поки дістався сам – ти ж знаєш, що мій гараж далеченько від квартири. Тож коли зібралися всі на пасіці, було пізно, Терентійович помер. Серцевий напад – і все, немає людини!

- Що ж тепер робитимеш?

- Звичайно, візьму поховання на себе: стільки років з ним працювали, що став Терентійович не чужим. Сам розумієш, днів два – три на це піде, а ще потрібен час, щоб нового надійного сторожа знайти. Може, підмогнеш, га, тату?

- Це ж із якого боку? Взяти на себе похорони, чи, може, підшукати нового працівника?

- Та ні, з цим я упораюся сам. Може, почергуєш кілька днів? Тобі ж до чергувань не звикати… Чи забулося вже?

Артем Вікторович зрозумів сина. Той натякав, що вже близько року батько не просто майор, а майор міліції у відставці. Все життя погони носив. Спочатку, поки молодший був, служив у карному розшуку, а з роками, коли погоні та засідки стали обтяжувати, добився переводу в чергову частину. Так і дослужив до пенсії. Поки відбував усі формальності з виходом у відставку, думав: хоч висплюся на відпочинку. Та десь через місяць почав нудитися, ні з того ні з сього чіплявся до дружини, нагримав на сусіду з верхнього поверху, який три дні поспіль відзначав якесь сімейне свято. Дружина розуміла його стан: щось подібне творилося з ним щороку перед кінцем відпустки. Та й сам Артем Вікторович якось попросив дружину, винувато посміхаючись:

- Ти, Катюшо, не сердься на мене, сам не знаю, що зі мною коїться!

- Що ж тут розуміти: готуєшся до виходу на роботу!

- Яка ж робота, коли я – пенсіонер, списана людина?

- Отож я й кажу, - засміялася дружина.

Тому пропозиція сина в якійсь мірі навіть спокушала.

- Не забулося, сину. Ось станеш пенсіонером, зрозумієш мене. А зараз став переді мною завдання!

- Яке там завдання! На пасіці ти був не раз, допомагав – теж. Тому добирайся на місце і порядкуй. Я ж, як тільки вирішу всі питання, або підміню особисто, або приправлю нового сторожа. Годиться?

- Тільки мій „жигуль” у ремонті. Але це не біда: від автобусної зупинки кілометрів два пройдусь задля здоров’я.

На тому й домовилися. Катерина швиденько зібрала „сидора”: хліба, сала, пшона, солі, пару цибулин; Артем Вікторович засунув у рюкзак дві здорові пляшки мінеральної води і одну – тихцем – горілки. Кинув на плече торбу – і готовий у дорогу.

- Ти ж обережніше там! – гукнула навздогін дружина. – Люди зараз різні трапляються, а пасіка осторонь стоїть. Коли що – дзвони!

- Хай лиходії самі мене бояться! – засміявся чоловік, підкинув зручніше рюкзак і поспішив на автобусну зупинку.

* * * 

До обіду було ще далеко, хоч сонце й пригрівало, але тільки й того, що росу висушило. Степова дорога вилася вздовж лісосмуги, часом пірнала під густе віття кленів та берестків, і тоді під ноги потрапляли гілки, збиті високими автомашинами.

Йти було одне задоволення. Артем Вікторович дихав на повні груди, насолоджуючись давно забутим в умовах міста запахом полину, чебрецю та м’яти. Десь серед високих дерев перегукувалися птахи, одного разу здалеку почувся голос зозулі. Чоловік хотів, як у дитинстві, порахувати свої роки майбутнього життя, потім зупинив себе: а раптом птаха „кукукне” раз-другий і затнеться, тоді весь настрій пропаде. Краще слухати природу і дихати справжнім повітрям, без домішок вихлопних газів. Навіть порадів, що не поїхав автомашиною: на швидкості всі чари природи розмазалися б.

Людей не траплялося, тільки вже неподалік пасіки назустріч проїхала „іномарка” з причепом, на якому стояло чотири вулика на дві сім’ї кожен. Артем Вікторович за звичкою занотував у пам’яті марку автомашини і її номер, ще й подивувався: люди везуть вулики в поле, а ці – з поля. Проте, може, господарі краще місце знайшли, то й переїжджають потихеньку. Та ні, зупинив себе, який же господар серед білого дня вулики з місця зрушуватиме? За це беруться пізнього вечора або вночі… Він чомусь відчув неспокій і прискорив ходу. Від ліричного настрою і сліду не залишилося.

Лісосмуга природно вливалася у змішаний ліс і краєм зачіпала простору галявину, яка півколом вдавалася в гущавину. А над галявиною – неначе небо опустилося на землю: дружно цвіла гречка. Ось тут, на узліссі, і стояла Дмитрова пасіка.

Артем Вікторович скинув рюкзак біля дощатого вагончика – житла сторожа і комірчини для нехитрого спорядження пасічника і подався на пасіку. Двадцять сім парних вуликів стояли трьома рядами, і чоловік ще здалеку відзначив, що один ряд куций. Він зупинився і порахував: у ближньому ряду стояло чомусь тільки сім вуликів, а за ним два ряди – по вісім. Бігцем подався на край пасіки і роздивився: на квадраті, де донедавна стояли вулики, немічна (без сонця росла!) трава ще й не висохла. При такому сонці мала б висохнути за двадцять хвилин… І земля сира… І нараз йому пригадалася іномарка, зустрінута дорогою. Не інакше, як серед білого дня сталася крадіжка. І вкрасти могли тільки свої або добрі знайомі: лихо спіткало сторожа вночі, до ранку тут топталися люди, значить хтось оперативно спрацював!

„Ну, паскуди! – вилаявся Артем Вікторович. – Буде вам добрий зиск від вкраденого!”. І озирнувся, неначе тільки зараз докумекав: він – пішки, а злодії – на автомашині. Безпорадно затупцював на краю пасіки. Оце так влип! Але розгубленість тривала не більше хвилини: ні, ми ще позмагаємося! Артем Вікторович аж засміявся: включилося оперативне мислення. Так, „іномарка” – це добре: навпростець їхати не ризикнуть, осадка машини не дозволить та й поля оборані. Поїдуть дорогою: якщо праворуч – на Іванівну, ліворуч – до міста. Ще є час перехопити їх дорогою! Хоч та автомашина, видать, швидкісна, але з важким причепом не розженешся.

Артем Вікторович присів біля вагончика, зіперся на дерев’яну стінку – думав. Нарешті, дістав мобільний телефон і набрав знайомий номер. Довго ніхто не відповідав.

- Якого біса торохтиш? – почулося враз сердите. – Всю рибу розлякав!

- Яка рибалка, Миколо, коли сонце припікає!

- Я таку місцину знайшов, що в будь-який час риба сама на гачок проситься.

- А не хочеш рибу крупнішу спіймати? – засміявся майор.

Миколу Івановича Часника Артем Вікторович знав, мабуть, усе життя. Знав і його характер – прямий до дурості. За що той неодноразово потерпав, особливо в кінці так званої кар’єри: через свій характер старшим лейтенантом і у відставку вийшов. Державтоінспектором він був класним, якби… Знову ж таки, характер винен. Якось він зупинив „Ниву” за порушення правил дорожнього руху. З-за керма вибрався чоловік у камуфляжі. Представився Микола, потребував документи, а той: „Ти знаєш мене?”. Звичайно, Микола знав „хазяїна” району і тому відповів, мовляв, знаю. А хто? – поцікавився чоловік. Водій, відповідав Микола. І таки склав протокол про порушення.

Пізніше його начальник прочитав йому нотацію і потребував вивчити напам’ять усі номера автомашин „потрібних” людей. Але упертий інспектор і без того знав „в обличчя” чи не всі автомашини, а справу свою продовжував. Зупинити його було важко, вигнати – теж: державтоінспектор Часник неухильно виконував законні вимоги – не придерешся. Неодноразово вів з ним дружні розмови і Артем Вікторович, радив хоч вибірково знизити рамку вимог, зокрема, до крупного начальства. „З цього і починається бардак на дорогах!” – сердився Микола і продовжував своє. Отак, без підвищення у званні та посаді, ледь добув двадцять років служби і вилетів з неї з мінімальною пенсією.

- Не заговорюй мені зуби, розмови по мобільному дорого коштують. Хоч з такою пенсією, як у тебе, можна й поговорити! – огризнувся Микола. - Що там у тебе трапилося?

Артем Вікторович коротко змалював ситуацію.

- Можеш не продовжувати, - озвався Микола Іванович. – Значиться, так. Якщо ти такий багатий, телефонуй Василеві, хай перекриє дорогу на місто, а я тут невід закину, може, виловлю рибку більшу, ніж у цій калюжі. Будь нашим оперативним штабом.

Артем Вікторович раптом зрозумів: Микола нудьгує за роботою ще більше, ніж він. І його можна зрозуміти: донедавна – цар і бог на дорогах, і раптом – ніхто! Він зітхнув від жалю до товариша, хотів словом підбадьорити його, але той уже вимкнувся, поспішаючи взятися до цікавої справи.

Набирати номер Василя Іларіоновича Єременка не хотілося. Ніколи за всю службу не сварилися з ним, але й дружби не водили. Той очолював елітне відділення – по боротьбі з економічними злочинами і не опускався до спілкування з „чорноробами” правоохоронців. І у відставку, на відміну від Миколи, вийшов достойно: за кілька місяців до вислуги йому „кинули” підполковника. Міг би і ще служити, бо злі язики стверджували: якщо Єременко піде у відставку, генерал з голоду помре! Та підвело здоров’я, щось там із шлунком, зробили йому одну операцію, другу, а потім порадили змінити стиль життя, а відтак – і роботу. Навіть справжнім пенсіонером його назвати важко: вже другого дня він очолив охорону крупного банку. Хоч Артем Вікторович ніяк не міг зрозуміти банкірів, адже  Василь Іларіонович від охорони все життя був надто далеким і навряд чи розумівся на таких питаннях. Здогадувався майор, що таке призначення пояснюється саме специфікою колишньої служби Єременка. Але це його не стосувалося.

Василь Іларіонович відгукнувся після першого ж сигналу. Артем Вікторович розповів про своє горе.

- У яку суму оцінюєш збитки? – коротко запитав Єременко.

- Та не в збитках справа, а в нахабстві!

- Добре, зрозумів. Я перебуваю у Кисловодську, п’ю цілющу водичку, але це нічого не міняє. Зараз дам команду хлопцям, у місто жодний транспортний засіб не прослизне з таким вантажем. До того ж нам відомий номер автомашини. Телефонуй, що там у Миколи Івановича, а йому повідомляй про наш оперативний простір.

Артем Вікторович вимкнув телефон і підвівся: далі від нього нічого не залежало, залишалося чекати і час від часу телефонувати „старикам-розбійникам”, чи то пак – колишнім правоохоронцям.

Уже за полудень перевалило, коли Артем Вікторович згадав про обід: пораючись на пасіці, він і про час забув. Готувати куліш не хотілося, вирішив зайнятися цим на вечерю. Дістав із рюкзака хліб та сало, почистив цибулину. Ще раз поліз у надра торби, дістав пляшку горілки, покрутив її в руках і знову поклав на місце: зараз йому була потрібна свіжа голова. Не дай Бог, хлопці по розмові здогадаються, що прохач напідпитку, – образяться. Набрав номер Миколи Івановича.

- Не спіши, товаришу майоре! – озвався той. – Ми рухаємося назустріч крадіям єдино можливою для них дорогою, але ще не стрілися.

- Хто це „ми”?

- Я на своїй автомашині, а за мною – бульдозер.

- До чого тут землерийна техніка?

- Це – моя зброя, оскільки іншої пенсіонеру не положено! Та це моя справа. Що там у Василя?

- Ще не знаю. Зараз зателефоную. Будуть новини, перекажу тобі.

Артем Вікторович вимкнувся і зразу ж набрав номер Василя Іларіоновича.

- У нас все в нормі: як повідомляють хлопці, вони перекрили не тільки три головні дороги, що ведуть у місто, а й другорядні, грунтові, - повідомив той.

- Я тут подумав, що навряд вони повезуть вулики в місто, - висловив сумнів Артем Вікторович.

- Треба передбачити всі варіанти. Наприклад, один із них: злодії заховають вулики у відлюдній місцині, переждуть певний час, а тоді заберуть. Тому ми слідкуємо і за номерами автомашин, які рухаються без причепів.

- Вам видніше, - сказав Артем Вікторович. – Дякую за допомогу. З мене магарич.

- Про це рано ще говорити. Будуть результати, розмову продовжимо.

„От же натура! – подумав Артем Вікторович, зважуючи в руці апарат. – Не відмовився від магарича, значить, доведеться якось розраховуватися з колишнім колегою”. Чомусь дуже захотілося, щоб якихось результатів добився Микола.

Вони ще кілька разів переговорили, але нічого певного ніхто не міг повідомити. Артем Вікторович подумав, що пошуки певної автомашини на величезній території більше нагадують пошуки голки в чистому полі, і знову взявся за буденні справи біля вуликів. Він налив у коритця свіжої води, навів лад у сторожці, потім виніс триніг, щоб зайнятися приготуванням кулешу з салом. Спіймав себе на тому, що готовий зайнятися, чим завгодно, аби не думати про „операцію” – неспроможність самому вплинути на пошуки, а тим більше взяти в них участь, нервувала.

Багаття під казаном на тринозі розгорілося, вже почала закипати вода, коли біля пасіки зупинився старенький „москвич” і посигналив. Артем Вікторович відставив торбину з пшоном і підійшов до автівки. За кермом сидів зовсім незнайомий чоловік і посміхався назустріч. Привіталися.

- Чого тобі? – запитав водія, кремезного чоловіка років сорока.

- Я за вами, - сказав той.

- А ти хто будеш?

- Мене послав за вами Микола Іванович. Знаєте такого?

- Обов’язково. А чому він сам не приїхав?

- Він якраз дуже зайнятий, тому наказав привезти вас і не відповідати на ваші запитання. То поїхали? Микола Іванович чекає…

- Зараз, тільки вогонь заллю, щоб пожежі не наробити. А далеко їхати?

- Та ні, хвилин тридцять-сорок.

- А все-таки, що трапилося?

- Е, ні, сказати нічого не можу, бо Микола Іванович за це приб’є мене! Побачите самі.

Далі їхали мовчки. Польова дорога крутилася поміж лісосмугами, часом ледь не повертаючи назад, і було незрозуміло, чому і хто на плоскій, як стіл, рівнині змушував її петляти. Артем Вікторович подумав: якби його тут залишили, до „цивілізованих місць” він ішов би не одну добу. „Москвич” торохтів корпусом, щось дзвеніло в багажнику, але рухався спритно і досить швидко.

Артем Вікторович уже почав дрімати, коли водій раптом сказав:

- Ну, ось ми й приїхали!

Ліворуч бігла й бігла лісосмуга, попереду, впоперек дороги, виднілася ще така ж – і ні людей, ні автомашин.

- Куди це ти мене завіз? – здивувався Артем Вікторович.

- Ось за тою посадкою все й побачите.

Вони проїхали ще кількасот метрів, повернули вздовж поперечної лісосмуги і тоді справді побачили: посеред дороги передом до них стояв бульдозер з високо піднятим ковшем, під ним – легковик з причепом, а біля нього розмахував руками Микола Іванович.

Артем Вікторович виліз із кабіни і попрямував до автомашини з такими знайомими вуликами на причепі. Мовчки потиснув руку Миколи Івановича і зазирнув до салону „іномарки”. На вулиці було тепло, проте вікна автомашини були підняті до упору, смикнув за ручку дверцят – зачинено. Через затемнене скло не можна було розгледіти, хто сидить в салоні.

- Що тут діється, Миколо?

- Хіба сам не бачиш? Ми перерили дорогу, а коли ці падлюки під’їхали до рову, ззаду закрили шлях бульдозером. А вони не хочуть вилізати і нас не впускають. Нічого, ось зараз Павло ковшем зверху натисне на дах машини і далі можливі два варіанти: або їх розчавить „на бойовому посту”, або здадуться на нашу милість.

- Ти це серйозно? Хіба й справді ковшем їх…

- А ти як думав? З таким падлом інакшої розмови не може бути. Вони людську мову не розуміють.

- І ти готовий відповідати за свої дії перед судом?

- Який суд, Артеме? Хіба ми винні, що вони втікали з краденим і перекинулися? Дорога любить порядок, а вони, мабуть, перевищили швидкість і не впоралися з кермом. Таке буває! Давай, Павле, починай! – крикнув Микола Іванович бульдозеристу.

Чоловік у кабіні бульдозера взявся за важелі, і ківш ривками почав опускатися на кабіну „іномарки”. Із салону почулися якісь крики, потім дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вивалився чоловік. Микола Іванович підскочив до нього і вчепився в комір.

- Артеме, тримай водія! – гукнув він.

Але на водія Артем Вікторович не дивився, він не зводив очей із злодія в руках Миколи.

- Ти ба, оце так зустріч! – вигукнув відставний майор. – Бермуд власною персоною! Давненько не бачилися!

- Що, знайомого зустрів? – зацікавився Микола.

- Атож, років десять тому тримав його, як оце ти зараз. Олег Юрійович Толочко, рецидивіст. Тільки не думав так рано зустрітися: тоді йому дванадцять років дали суворого режиму, - він не зводив очей з чолов’яги. – За твоєю статтею амністій начебто не буває. Чи ти не втік часом, Бермуде?

- Під президентську потрапив, - хмуро відізвався злочинець.

- Ти ж, начебто, пасічником ніколи не був. І що б ти робив із вуликами? Чи це тебе напарник підбив?

Артем Вікторович перевів погляд на водія, що теж вибрався з-за керма і від здивування отетерів. Микола Іванович позирнув на товариша і засміявся:

- Що, Артеме, невже ще один знайомий трапився?

- Ти вгадав, друже, оце і є справжній пасічник, який на дурняка хоче свою пасіку розширити. Таке в нього хобі. А по роботі він – водій директорський і давній знайомий мого Дмитра. Ніколи не міг подумати на тебе, Гришо!

- Ах ти ж сволота! – почав пручатися Бермуд, але Микола Іванович тримав міцно. – Ти ж мене запевняв, що терміново треба перекинути твої вулики на нове місце! Ще й збирався медом пригостити! Ну, я тебе ось пригощу!

- Цить, падлюча морда! – смикнув чоловіка за комір Микола Іванович. – Артеме, що будемо з ними робити? Давай відправимо до хлопців у райвідділ, хай підберуть статтю – сума вкраденого тягне років на три, не менше.

- Відверто кажучи, не хочеться на цих трутнів ще й час витрачати – багато честі. Зробимо так. Оскільки я звідси до пасіки дорогу не знайду, ти поїдеш попереду, а я на оцій ось машині з вуликами – за вами. Зробимо так, як чинять із трутнями бджоли: викидають їх із вулика. Тож і наші „трутні” нехай залишаються тут і повертаються додому пішки…

- Якщо дорогою не повбивають один одного, - докинув Микола Іванович.

- А це вже їх особиста справа.

Артем Вікторович хотів ще щось додати, як озвався його мобільний телефон.

- О, Василь Іларіонович непокоїться! – зауважив Артем Вікторович і відізвався: - Так, Василю Іларіоновичу, все в порядку, злодіїв спіймано, вкрадене повернуто, тож відбій тривозі. Спасибі вам за допомогу.

- Та ні, Артеме Вікторовичу, - озвався абонент, - як у нас колись казали, „спасибі” не дзвенить і не булькає, за тобою боржок.

- Віддячу, чого там! Готовий прийти на допомогу в будь-який час.

- Ну, і добре. А відступне взяв?

- Це про що мова йде?

- Що тут незрозумілого? Злодії повинні сплатити за ваші турботи, за моральні збитки. Так що не втрачайте нагоди, а розколіть їх на кілька тисяч доларів.

- Я подумаю, Василю Іларіоновичу!

Він вимкнув телефон і ошелешено глянув на Миколу Івановича.

- Судячи з твого виду, Василь знову про гроші вів мову, - зауважив Микола Іванович. – Можеш не відповідати, його натуру я свого часу добре вивчив. Ну, що, поїхали?

Відставники сіли по машинах і рушили в зворотну дорогу. У дзеркало Артем Вікторович бачив, як поволі віддалялися дві самотні фігури посеред дороги, потім здалося, що одна фігура кинулася до другої. Він скрутно похитав головою: такого фіналу слід було чекати. Хоч у природі подібні перетворення не спостерігалися, в житті, на практиці трапляється, що трутні в несприятливих або екстремальних умовах перетворюються на павуків. 


 

Аосія

 

= Оповідання =

 

Десь із глибини квартири почулися перші такти вальсу із кінофільму „Мій ніжний і лагідний звір”, і Лада кинулася на пошуки мобільного телефону. При цьому нещадно картала себе: завжди залишає телефон у найнесподіваніших місцях. Цього разу він виявився чомусь під подушкою, і тільки тоді дівчина пригадала, як сигнал почувся серед ночі, а вона з досади засунула його сюди.

 

- Сергію! – почулося в телефоні. – Я вже добу телефоную, а тебе неначе вітром зітерло з білого світу. Ми ж домовилися…

 

- Називали мене по всякому, але Сергієм – ще жодного разу, - засміялася Лада. – Це по-перше, а по-друге, виховані люди спочатку здороваються.

 

- Хіба це не Сергіїв телефон? Здрастуй!

 

- До цього часу він був моїм. Як, до речі, й номер.

 

- Оце так номер! – скаламбурив абонент. –Ти купила в нього телефон, чи він його загубив, а ти знайшла?

 

- У мене цей мобільний уже рік. Мені зауважують, що він морально застарів і технічно відстав, але я звикла до нього і не хочеться розлучатися. А ще тут у мене багато чого записано, - сказала Лада і раптом схаменулася: що це вона розговорилася з випадковим співбесідником? – Ось що, молодий чоловіче, забудь цей номер, а зі своїм другом розбирайтесь самі. У мене власних проблем вистачає!

 

Лада вимкнула телефон і тяжко зітхнула: голос співбесідника їй сподобався і чомусь не хотілося переривати розмову, але з неї досить, без будь-яких нових знайомств! Тим більше, випадкових…

 

Як незнайомець сказав: „…вітром зітерло з білого світу”. Скільки поезії в чотирьох словах! Зараз мало хто висловлюється поетичними образами. Особливо ті, з ким раніше зустрічалася.

 

На її думку, всі попередні знайомства ні до чого доброго не приводили. Ще в одинадцятому класі вона почала зустрічатися з Ігорем. Майже рік тривали походи по дискотеках, поки вона не зрозуміла, що серед маси відвідувачів вона – найстаріша і видається їм, мабуть, древньою. По дискотеках бігали дівчиська дванадцяти – чотирнадцяти років, а з її сімнадцятьма залишалося тільки змиритися – пізно, матінко! А тоді дискотеки раптом обірвалися, бо Ігор пішов служити в армію і звідти вже не повернувся, залишився на контрактну службу.

 

В інституті якось випадково познайомилася з Павлом. Зустрічалися майже місяць, аж поки не трапилося разом обідати в ресторані, куди хлопець запросив її з нагоди якогось свята. Тож за обідом її насторожили дивні звуки: під час жування розлягалося клацання і скреготіння зубів. Це було так огидно, що Лада не стрималася і поцікавилася, чи не має хлопець вставної щелепи, хоч і розуміла, що фізична вада – не його провина.

 

- Ще одна дурепа! – зарепетував Павло і вискочив з-за столу. – Що ви всі чіпляєтесь до моїх зубів? Хіба в людині тільки щелепи залишилися від усіх частин тіла? А розум? А вихованість?

 

Це була їх остання зустріч. Ні, кілька разів зовсім випадково траплявся він на дорозі. Навіть цього року зустріла його з немовлям на руках, а поруч дріботіла, вчепившись у рукав, миловидна жіночка. І дивно: Лада не відчула після цієї зустрічі абсолютно ніяких емоцій – так зустрічаються з сусідами по квартирі або з колегами.

 

Потім приїжджав на побачення Олександр Володимирович, огрядний чоловік років за сорок. Прогулянки на старенькому „мерсі”, яким він не міг нахвалитися,  вечері в ресторанах – все це супроводжувалося його розповідями про комерцію, яку він „прокрутив” або задумав. Слухаючи збоку, можна було подумати, що Олександр Володимирович – „крутий” бізнесмен і має супермаркети, торговельні бази, безліч магазинів. Яким же було здивування Лади, коли від знайомої дізналася, що її „кавалер” – власник двох яток, у яких торгують канцелярськими та господарськими товарами. Викритий хвалько здивувався:

 

- Тобі на масажний салон та шпильки вистачить, а чого ще треба?

 

Тоді Лада подумала, що крім достатку людина повинна мати ще й порядність. Хотіла про це сказати Олександру Володимировичу, але вчасно згадала приклад із класики – гоголівського Манилова – і зупинила себе: на таких людей мораль не діє.

 

Кожен із трьох претендентів на її „руку і серце” зразу ж претендував і на її тіло і намагався якимось чином затягнути в ліжко. Щодо цього Лада була „твердокам’яною” і піддалася тільки раз, коли після випускного вперше в житті спробувала солоденького шампанського і отямилася в ліжку з Ігорем. Але в цьому випадку лаяла себе не так за втрату цноти, як за невчасну, на її думку, випивку, що спричинила зайву розкутість.

 

Вранці другого дня телефонний дзвінок застав її у ванні і довелося бігти до вітальні, обмотавшись рушником і розбризкуючи з волосся краплі по дорозі.

 

- Сергію, нарешті я тебе знайшов! – почувся вже знайомий голос.

 

- Хлопче, коли ти навчишся цікавитися, хто відгукнувся на твій дзвінок? – сердито запитала Лада.

 

- О, дівчино, це знову ти? Тоді доброго ранку тобі!

 

- Як він може бути добрим, коли ти псуєш мені настрій на весь день?

 

- Настрій, що псується від такої дрібниці, не шкода і втратити, - засміявся співбесідник. – Давай я побажаю тобі хорошого, повноцінного, вдалого дня – і настрій зразу ж підніметься, досада мине і ти перестанеш гніватися на мене.

 

- Так „давай”, чи все ж бажаєш?

 

- Бажаю! Бажаю від чистого серця. І дякую за те, що відгукнулася, тепер у мене теж буде весь день приємним. До зустрічі! – почувся голос. Телефон вимкнувся.

 

Лада опустила свій мобільний на стіл і в дзеркалі навпроти помітила, що посміхається. Бач, правий цей нахаба: настрій і в неї поліпшився! Тільки чому він сказав „до зустрічі”? Кому потрібна ця зустріч двох незнайомців?

 

Справи так закрутили її, що весь день було не до випадкової розмови. Тільки під вечір вона пригадала її і чомусь захотілося ще раз почути дивно теплий, усміхнений голос. І буває ж таке: неначе її почуття передалися на відстані, пізнього вечора телефон знову заграв улюблену мелодію. Зазвичай упродовж дня вона чимало вела телефонних розмов, а тут неначе щось підказало: він!

 

- А ось і я! – усміхнувся голос в мобільному. –Доброго вечора, чарівна незнайомко!

 

Лада поздоровалася стримано.

 

- І що далі? – поцікавилася вона. – Мабуть, почнеш з анкетних даних чи зразу із сімейного стану?

 

- Як ти вгадала? – здивовано-весело поцікавився голос. – Якщо ти така противниця шаблонних розмов, то скажи хоча б, як тебе звати?

 

- Це запитання треба було задавати ще під час першої розмови, щоб переконатися: я – таки не Сергій. Якщо ж робити це зараз, то першим мав би представитися ти. Але зробимо відступ від правил хорошого тону, бо в цьому ніякого секрету немає: Лада Наливайко, мені двадцять чотири роки, новоспечений інженер за освітою, але працюю не за профілем. Неодружена. Тепер твоя черга.

 

- Денис Шеремет до твоїх послуг! – озвався співбесідник. – Двадцять сім років маю, за освітою програміст, працюю за фахом. Нежонатий. А чим ти зараз зайнята?

 

- Розмовляю з тобою.

 

- А далі?

 

- Приготуюсь до сну і бай-бай.

 

- Спокійної ночі! – і тиша.

 

А вже вранці – знову коротка розмова.

 

-А ось і я! Доброго ранку, чарівнице!

 

- Того ж і тобі бажаю, Аосія! - зробила наголос на передостанньому складі дівчина.

 

- Це що за ім’я ти придумала? Щось із древнєперсидського…

 

- Не я придумала, а ти.

 

- Коли ж це трапилося?

 

- Ти, Денисе, мабуть, і сам не помітив, що починаєш розмову з вигуку: „а ось і я!”. До того ж, вимовляєш його так швидко, що воно зливається в одне слово. Я тільки наголос переставила, і вийшло нове, дуже підходяще для тебе ім’я – Аосія. Правда, оригінальне?

 

- Так, у принципі, як кажуть люди, - хоч горшком, аби в піч не саджали.

 

- Так тобі не подобається?

 

- З твоїх милих вуст усе смачним виходить. Хай буде! Але ж і ти повинна мати кодове ім’я!

 

- Це – твоя турбота, твоя черга виявити фантазію.

 

- Складне завдання: я давно не читав казок, не бачив казкових снів, навіть не фантазував. У мене приземлена, надто прозаїчна уява. Проте… Ні, кращого не придумаєш: я пропоную для тебе ім’я Ладушка.

 

- Але ж це моє ім’я! Так і мама зве мене!

 

- Дозволь і мені так називати тебе. Тим більше, що це ім’я народне, пісенне і означає „кохана”. Якраз відповідає моїм почуттям.

 

Майже місяць тривали такі розмови двічі на день – про все і ні про що. Це – з точки зору стороннього, для них же кожне слово сприймалося з підтекстом, наповнювалося іншим змістом, а головне – тембр голосу, тепло, що містило кожне слово, мрійні натяки на щось незвичайне, чарівне. Потім Денис запропонував обмінятися фотознімками.

 

- Я і без того подумки бачу тебе, але хочу звірити свою уяву з оригіналом.

 

Лада зразу ж виконала прохання і почула:

 

- Мамо! Підійди сюди і глянь на мою наречену – правда ж, така, як я тобі описував?

 

- Гарна дівчина, - почулося приглушене жіноче, - але… Життя покаже!

 

Голос матері видався якимсь… не байдужим, не чужим, а настороженим. Але не це стривожило Ладу – крізь нього вчувався незрозумілий, якийсь звичний біль чи розчарування.

 

- Не сподобалася я матері, правда, Денисе? Даремно ти назвав мене нареченою…

 

- Тут зовсім інша справа, - гаряче заперечив Денис. – Ти сподобалася їй, тільки вона вже не вірить, що я знайду справді гарну, справді надійну і люблячу дівчину.

 

- А що, тобі вже траплялося помилятися?

 

- Траплялося… - голос Дениса затух, потім він продовжив: - Тільки давай не будемо продовжувати цю тему. Я вже забув про минулий гіркий досвід, а тому й тобі нічого не скажу.

 

Таке віртуальне спілкування тривало ще деякий час. Потім зайшла розмова про потребу зустрітися.

 

- Аосія, ти хоч тепер скажеш свою адресу? У якому місті я живу, ти знаєш, бо тут твій товариш, а я навіть здогадатися не можу.

 

- У силу деяких причин я навряд чи зможу найближчим часом до тебе приїхати, - сказав Денис, але не тільки назвав адресу, а й вивів її на дисплей.

 

„Далеченько”, - подумала Лада, майже добу діставатися до такого ж містечка, що знаходилося з іншого боку країни. І раптом пригадала, що фірма, в якій вона працює менеджером (колись ця посада називалася „постачальник”), має тісні матеріальні зв’язки з обласним містом, біля якого живе Денис.

 

Вона про це не сказала хлопцеві, але з часу розмови назва містечка не виходила з голови. Уже тижнів через два потому постачальники мали роз’їхатися у своїх справах по партнерах, і Лада постала перед вибором, до кого з них поїде. У списку значилася й знайома адреса. Звичайно, вона могла вибрати будь-який об’єкт, але без вагань вибрала Денисове місто.

 

Для своїх менеджерів фірма виділяла престижні марки автомашин, враховуючи, що „зустрічають по одягу”, устатковані „клімат-контролем”. Їхати було зручно і затишно, тільки Лада навряд чи відчувала комфорт поїздки. Перші години вона думала про те, чи варто зайти до Дениса. З одного боку, вони начебто добрі знайомі, які можуть обходитися без умовностей; з другого ж, знайомство між ними обіцяло перерости в дещо інші почуття. Чи не розцінить Денис такий крок, як спробу нав’язатися йому? Під кінець подорожі вона відклала вирішення особистих питань „на потім”, а думки сконцентрувала на виконанні службових обов’язків.

 

Партнери виявилися на диво порядними: жодних заперечень договір не викликав, за один день вдалося „утрясти” деталі – оплату, строки доставки, види транспорту. Можна було б увечері вирушати в зворотну дорогу. А Лада все ще вагалася. На допомогу – цілком несвідомо – прийшов Остапович, її водій: попросив дозволу виїхати вранці, щоб, як він висловився, не знущатися над собою вночі. Лада змирилася: так, значить, доля велить. В офісі якраз закінчувався робочий день, коли вона попросила Остаповича відвезти її до сусіднього містечка.

 

Місцевість їй сподобалася: містечко перетинала неширока річка з надзвичайно чистою, аж голубою водою, а над нею схилили кучеряві, з довгими косами верби. Через кількасот метрів вулиця повернула до багатоповерхівок. Вони стояли купкою, тому проблем з пошуком потрібного будинку не виникло. На просторому подвір’ї було порожньо, тільки поблизу дитячого майданчика в інвалідному візочку сидів чоловік. Усі три під’їзди мали кодові замки, і Лада розгублено зупинилася – відвідати Дениса „сюрпризом” не вдалося. Що ж, доведеться телефонувати. Вона дістала мобільний телефон і набрала такий знайомий номер. Ще не підносячи телефон до вуха, вона поблизу почула знайому мелодію. Телефон Дениса відгукнувся зовсім поруч. Лада озирнулася: чоловік на візочку, який сидів до неї спиною, підніс до вуха мобільний. Вона повторила його жест.

 

-Ладушка, який я радий, що ти обізвалася! – почувся голос Дениса. – Ало, чому ти мовчиш? Що трапилося, сонечко?

 

Рука Лади з телефоном безсило опустилася. Денис і отой безпомічний чоловік на інвалідному візочку – одна й та ж людина! Першим порухом її було втекти, провалитися крізь землю, згинути з цього двору і з цього світу. Вона й сама не помітила, як почала задкувати, віддаляючись від двору, але не від такого рідного, теплого голосу, який линув із її опущеної руки. Вже на виході з двору вона помітила, як із дверей під’їзду вийшла жінка і швидко пішла, майже побігла до Дениса. Мати, здогадалася Лада. Жінка нахилилася над візочком, щось запитала і раптом озирнулася. Ні, вона не могла в сутінках помітити дівчину, але та відступила за паркан і вже звідти побачила, як мати покотила до дверей візок із сином.

 

Лада повернулася до автомашини і сіла на заднє сидіння. Водій мовчав, тільки пильно дивився на неї в дзеркальце.

 

- Щось трапилося, Ладо Володимирівно?

 

- Ні, Остаповичу, нічого не трапилося.

 

- Тоді чому ж ви плачете? Вас образили?

 

- Поїхали, Остаповичу, це просто так, особисте, - відповіла Лада і заховала обличчя в хусточку.

 

Увесь зворотній шлях вона мовчала. Мовчав і водій: зі свого чималого життєвого досвіду він знав, що не слід допитуватися про щось у людини, яка сама не йде на відвертість. Так і промовчали до готелю, також мовчки Лада вийшла з салону і попрямувала до дверей. Остапович подивився їй услід і скрушно похитав головою.

 

А Лада, механічно переставляючи ноги, й сама не помітила, як дісталася до готельного номера. Вона намагалася розібратися в ситуації, розібратися в собі, у своїх почуттях. Не роздягаючись, упала на ліжко. Від образи на Дениса закипали сльози. Через деякий час перейшла до нарікань на саму себе. Звинувачувала себе у зайвій довірливості, за що й поплатилася. А він? А що він, заперечила собі. Справді, хіба є підстави звинувачувати в чомусь хлопця? Він жодного разу не збрехав їй, адже про фізичний стан кожного в їх розмовах не йшлося. Не міг же він почати розмову так: я – інвалід, виходь за мене заміж і будь мені доглядальницею чи медичною сестрою. Але ж який оптимізм! Яка віра в життя і мужність! За весь час знайомства – жодної скарги на біль чи безпорадність, жодного нарікання на жорстоке життя (а воно ж, напевне, не було до нього добрим)!

 

Нарешті, Лада піднялася і забігала по кімнаті, подумки розмовляючи сама з собою. А тепер давай, дівчино, казала собі, поглянемо на цю ситуацію з іншого боку. Ти обнадіяла хлопця, разом із ним дійшла аж до розмов про весілля. За цей час ти заочно закохалася в нього – в голос його, в розум. Тепер побачила перед собою інваліда і порачкувала. Як це називається? Чому на його щирі почуття ти відізвалася переляком? Значить, ти шукала в людині тільки те, що тобі потрібно, а відтак – не готова щось віддати цій людині. Виходить, ти – егоїстична особа, яка шукає в усьому вигоду, так? Виходить, що так!

 

Лада зупинилася, неначе з розгону налетіла на стіну, потім підійшла до телефону і набрала короткий номер. Почувся заспаний голос водія.

 

- Остаповичу, ви завтра їдьте додому, а я ще трішки затримаюсь. Є одна невирішена справа.

 

- Буде зроблено, - відповів водій, не розпитуючи про причини такого раптового рішення, поклав слухавку і посміхнувся: чогось подібного він чекав.

 

Якби вона жила у північних широтах, могла б подумати, що почалися білі ночі. Здавалося, заходила до готелю у вечірній присмерк, а тепер за вікном – ранкові сутінки. Минула ніч. Мабуть, правду кажуть, що ранок вечора мудріший: кудись у щілини заповзли нічні жахи, а сама ситуація видалася не такою вже й екстремальною чи безнадійною. Яким би не було рішення, а без побачення з Денисом повертатися додому не можна.

 

Як тільки Лада прийшла до такої думки, заметушилася по кімнаті, збираючи свої речі, потім переодяглася, підправила макіяж і вискочила з готелю, неначе за нею хтось гнався. І тут же, на ганку, зупинилася: біля під’їзду, з вікна автомашини до неї посміхався Остапович.

 

- Ви не поїхали, Остаповичу? – нічого розумнішого запитати не спромоглася.

 

- Та я подумав, Ладо Володимирівно, що ту невирішену вами справу „на колесах” розв’язати легше і швидше. От я і почекав на вас. Сідайте і поїхали – час не жде!

 

Лада збиралася запитати, куди він поспішає, якщо вже залишився, але зразу ж і забула про своє невисловлене запитання. Вона думала про те, що через кілька хвилин скаже: „Здрастуй, Аосія! Пробач мені хвилинну слабкість і розгубленість. Виявляється, мені важко жити без твого голосу”.

 

Ні, не так! Вона скаже: „Здрастуй, Аосія! Чому ти не примусив мене приїхати до тебе раніше? Чому приховав свій біль?” Або інакше: „Аосія, рідний! Будь моєю головою, я – твоїми ногами, а серце поділимо навпіл!”.

 

Тільки сталося трішечки не так. Вони зустрілися, і вона сказала: „Здрастуй, Денисе! А ось і я!” А на більше слів не вистачило, бо вона з головою поринула у великих сірих очах, як у море, де багато незвіданого, радісного й тривожного.

 

Анатолій Грабко.


…І тихий шелест падолисту

= Оповідання =

Його сни в чомусь нагадували сучасні багатосерійні телефільми, і хоч Денис не любив серіали, проте вдіяти нічого не міг – сни приходили, не питаючи дозволу. Він не міг навіть визначити, коли це почалося і з чим пов’язано. Знав тільки, що спочатку сни були чорно-білими, потім з’явилися фарби, і останнім часом стали багатобарвними, соковитими, ще яскравішими, ніж у житті.

Затурбувався Денис після того, як сни почали про щось попереджати, але про що – здогадатися не міг. І це непокоїло, адже він не любив загадок, які не можна було якщо не відгадати, то хоча б зрозуміти. Звертатися до психологів не хотілося – здавалося, що тоді стороння людина копирсатиметься в його душі, в його пам’яті, - а розібратися в явищі самому не вистачало ні відповідної підготовки, ні знань, ні інтуїції.

Була ще одна особливість снів: вони зранку не забувалися. Зазвичай, прокинувшись, Денис не міг пригадати найцікавіші сни, вони залишалися у пам’яті нетривкий, примарний слід, який поступово розмивався разом із ранковими сутінками. Ці ж сни і справді довго і чіпко трималися в пам’яті і не зникали навіть під вранішнім сонцем.

Настав час, коли Денисові захотілося, щоб сни хоч якось справдилися: як краплі точать камінь, так і повторення загадкових снів спочатку почало набридати, потім – дратувати, а часом, коли хотілося перед сном обдумати якусь проблему, згадки про наступний, обов’язковий сон доводили до нестями. А снився йому він сам у дитячому віці та якісь незнайомі люди навколо. Були там і покійна мати, і бабуся, і якісь чоловіки, частина з яких була німецькими солдатами. Все це разом створювало ореол якоїсь містики.

Тому, коли прийшла телеграма, Денис розраховував, що вона принесе хоч якісь зміни, що допоможуть позбутися нічних кошмарів. Так і трапилося, хоч він ще не міг навіть передбачити, що отримає замість нічних снів. Телеграма чомусь прийшла на офіс і складалася тільки з двох слів: „Приїжджай негайно”. Викликала тіточка Шура, як він звик з дитинства називати молодшу материну сестру.

Була якраз п’ятниця, і хоч роботи вистачало й на вихідні, він, як начальник відділу, мав можливість перекласти частину справ на своїх заступників, а самому зайнятися вирішенням власних проблем. До села, де жила тіточка, де, між іншим, і сам він народився і виріс, і сотні кілометрів не набиралося. Денис вирішив скористатися службовою автомашиною, але водія відпустив: все ж не в службових справах їхав!

Чим ближче під’їжджав до села, тим більше просиналася дитяча пам’ять, наростало хвилювання. Не напівголодне існування, не благенький, ношений-переношений одяг, не початок трудового стажу ще в дошкільному віці (на селі робота знайдеться для будь-якого віку) спливали у пам’яті, а веселі дитячі ватаги, розваги, купання у ставку, катання на санках та лижах…

Денис поставив машину біля паркану і пішов через подвір’я зарослою поруділим споришем стежкою, як раптом скрипнули двері і на порозі рідної оселі постав… він сам! Ні, одяг різнився, а все інше – його!

Денис зупинився. Зупинився і знайомий незнайомець. Обидва уважно роздивлялися один одного, потім дружно запитали:

- Ти хто? – і засміялися.

За плечима чоловіка показалася тіточка. Тільки вона не сміялася.

- Що ж, хлопці, заходьте до хати і знайомтеся швиденько – відчуваю, що часу обмаль.

- Про який час ви говорите, тіточко? Я, наприклад, маю повертатися додому тільки в понеділок, а за два дні багато чого можна встигнути, - заспокоїв Денис, намагаючись не дивитися на невідомого гостя.

- У нас, може, час і є, зате в твоєї бабусі Марії він кінчається, - сказала тітка і заплакала. – Помирає твоя бабуся Марія. Це вона веліла тебе викликати. І твого далекого брата – теж.

- Звідки в мене брат узявся? – здивувався Денис і тепер уже прямо подивився на чоловіка навпроти.

- Що ж, мабуть, розповіді Вадима та бабусі внесуть ясність у це питання. А тепер немає часу розбиратися або відпочивати з дороги. Йдемо…

Шлях був недалекий – бабуся Марія жила через три подвір’я у середньої дочки, Катерини, ще однієї тіточки Дениса, яку він не бачив уже більше року.

- Ти звідки тут узявся? – запитав дорогою Денис.

- Із Новосибірська.

- А сюди чому подався?

- Дідусь заповідав розшукати вас, - тільки й устиг відповісти Вадим, як дорога скінчилася.

Утрьох вони пройшли вузькою стежкою серед засохлих лопухів, а перед тином знайомої садиби на них неначе й справді чекала тьотя Катя. Вона стояла, зіпершись на ворину, маленька, суха, пов’язана білою хусточкою, і Денисові аж в очах защипало, такою видалась вона старенькою та безпорадною.

- Заходьте, гості дорогі, заждалися вас!

Марія Пилипівна Покотило лежачою була вже років п’ять. Щоразу, коли потрапляв додому, Денисові незвично було дивитися на бабусю, яку з дитинства не бачив лежачою, навіть сидячи вона щось робила: то шила, то квасолю перебирала або, щоб зайняти чимось руки, швиденько перебирала пальцями, неначе вовну скубла.

Бабуся відмовилася займати в будинку спальню („Дух від мене тяжкий”, - казала), а вибрала собі літню кухню, до якої дядько Микита прилаштував із шлакоблоків невеличку кімнатку. Тут вона й лежала роками, нікого не турбуючи, заглиблена у свої думки чи спогади.

- Здрастуйте, діти! Як добре, що наостанок обох онуків побачила! – прошелестіла з ліжка старенька. – Підійди, Денисочку. Тільки в губи не цілуй – нечиста я, а смерть цілувати не годиться.

- І що ви таке кажете, мамо! – обурилася Катерина. – Гріх передчасно про смерть говорити!

- Мовчи, Катре! – тихо, але рішуче обірвала дочку. – І залиш нас. А ти, хлопче, підійди і назвися.

Вадим підійшов і став поруч з Денисом.

- Ось, бач, як природа жартує! – сказала стара, вдивляючись у молоді обличчя. – Старшенька моя, Ніна, мати твоя, Денисе, від Клима нічого не взяла, так він на онукові відігрався. І другий його насіння перебрав. Міцне коріння мав мій суджений! Хіба скаже хто, що ви не брати?

Хлопці уважно слухали бабусю, і хоч на язиках в обох крутилося багато запитань, перебивати стареньку не наважувалися.

- Ви, діти, зараз підіть умийтеся з дороги і перекусіть, чим Катря з Шуркою дадуть, а тоді повертайтеся до мене. Розмова довга вийде. І, мабуть, остання. Кінчається мій строк, сил на довгі розмови не вистачає, а забрати з собою таїну не можна. Ідіть, ідіть, діти. І повертайтесь. А я подрімаю, сили наберуся.

Вечеря затяглася, але бабуся Марія терпляче чекала, хоч і відчувала, що треба поспішати. Коли ж усі зібралися біля неї, запитала Дениса:

- Ти ще не забув, онучку, як тебе дражнили в дитинстві?

- Було одне прізвисько, але ним мене називали тільки Крохмалі.

- Яким же було воно?

- „Фрицем” дражнили, - невдоволено буркнув Денис, бо й зараз образа на людей не минула.

- Ось із цього, із „фрица”, й почнемо, - прошепотіла бабуся, закрила очі, але за мить зібралася з силами і продовжила: - Якраз напередодні війни мені пішов вісімнадцятий рік. Гарною, мабуть, я була, коли хлопці біля мене роїлися, але війна всіх женихів покликала в пекло…

*                                                                *                                                             *

Звечора Марія забула підтягти ланцюжок годинника, і гиря за ніч опустилася на підлогу. Дівчина, мабуть, і прокинулася від цієї тиші. Полежала дрімаючи, поки не заспівав у Гаврила Федосійовича півень, що один і залишився на селі, бо лейтенант Крафт, постоялець Крохмалів, був фермерським синочком, а тому зберіг добру пам’ять про голосистих півнів своєї матусі.

Не хотілося Марії підніматися так рано, але настав час братися за діжу: хліба в хаті не залишилося й крихти. Вона тихенько опустила ноги на глиняну долівку й відчула її приємну прохолоду. Одягаючись, дослухалася до дихання матері – неначе спить. Горе з нею! Вже більше року минуло, як люди переказали про смерть батька, з тих пір і не встає мати. Десь під Харковом прорвалися крізь нашу оборону фашистські танки і зразу ж  натрапили на велику череду, яку гнали колгоспники. Щоб не витрачати боєприпасів, а чи заради розваги, ганялися танками за людьми і давили їх, а разом із ними і худобу, що потрапляла під гусені. Коли б знала, що батько загинув від ворожої кулі, було б, мабуть, легше: навіть могили не залишилося від чоловіка!

- Що у вас болить, мамо? – питала згорьована Марія.

- Ниє щось усередині і серце немов кліщами здавило.

Марія тяжко зітхнула, засвітила каганець і розкрила діжу. Непогано підійшла! А вона боялася, що спаде, бо хіба ж то борошно, коли наполовину з кропивою? Тай то ще добре, бо всю весну рвала та сушила лободу й кропиву, а тепер ось товче та добавляє в тісто.

Дівчина вже кінчала місити, коли їй почувся якийсь шкребіть по той бік дверей. „Мабуть, Найда в хату проситься”, - подумала вона про собаку, та нараз пригадала, що фашисти її ще в перші дні пристрелили. А за хвилину вчувся і стогін.

Марія підійшла до дверей і зупинилася в нерішучості: свої гукнули б або й так зайшли: не мали звички на селі двері защіпати. А чужий? Так звідки ж? Потягла клямку, а вона не піддавалася, немов двері привалило знадвору щось важке. Потягла дужче, і під ноги важко звалилося людське тіло. Вона злякано відсахнулася. У темряві годі було зрозуміти, що то за людина. Нахилилася: запалі очі, давно неголена борода, а одяг, хоч і пошматований, а видно, що військовий. Куди ж його? Треба заховати, а мати що скажуть? Та й лейтенант німецький поруч, і вартовий вигупує попід хатою дядька Гаврила. Вагалася недовго: підхопила чоловіка під пахви і потягла до хати.

- Чого ти там товчешся? – проснулася мати.

Марія втягла чоловіка і обережно поклала посеред кімнати.

- Отакої! – мати аж руками сплеснула, звісившись із печі. – А як німці взнають?

- Що ж робити? – не стрималася дочка. – Чи нехай на вулиці лежить, поки німці знайдуть та доб’ють?!

Мати замовкла.

Марія швиденько розтопила піч і поставила гріти воду. А тим часом роздягла чоловіка, щоб укинути весь одяг у вогонь. Щось тверде вдарило в пальці, напомацки дістала пістолет, з острахом повертіла в руках і, щоб не помітила мати, кинула його під припічок. Обережно оглянула розпростерте тіло: трохи вище лівого соска темнів круглий отвір поранення, а на спині запеклася ще одна ранка.

- Чи ж тобі не соромно? – бурчала мати з печі. – Ще й вісімнадцяти немає, а вже на голого чоловіка дивишся, безсоромниця!

- Так злазьте з печі та й купайте! – огризнулася дочка.

- Сама знаєш, що не можу я, а ти хоч підштаники на ньому залиш.

- Тільки й назви, що підштаники: зіпріло все, зате воші аж кишать. Батькове одягну.

У світанковій млі біліло чоловіче тіло, і хоч худий був та безпам’ятний, тіло мав гарне. Тільки шия, обличчя та руки темніли, як дубова кора. Тепер Марія могла роздивитися на парубка, бо молодим виявився, чи й не набагато старший за неї. Ніс рівний, брови густі та розлетисті, вуста гарно окреслені, тільки пошерхли, порепалися.

Довго сперечалися з матір’ю, де заховати пораненого. Зійшлися на тому, що найбезпечніше – горище, хоч ночами вже відчутно холодає. Зібрала Марія старі ковдри та ганчір’я, настелила сіна і через силу затягла хлопця на горище.

*                                                                      *                                                                 *

Ще тяжчий час настав для Марії – тепер вона поралася біля двох немічних. Вона й раніше мало спала, і вві сні дослухаючись до дихання матері, а тепер більше дослухалася до горища, адже через тоненьку стелю навіть шурхіт сіна чувся. Нічого ще так гаряче не чекала, як тієї миті, коли хлопець отямиться. І боялася.

Марія тільки-но спустилася з горища після перев’язки, як стукнула клямка, і в хату вкотилася Ніна – невисока, кругленька й моторна, а очі чорні та жваві.

- Здрастуйте вам у хаті! Марієчко, що ж ти й не виглядаєш на вулицю? Німці не дозволяють вночі гуляти, то хоча б удень зібратися!

- Не до гульок мені, Ніно! Мати он хворіють, куди ж я піду?

- Тьотю Наталко! А ви дозвольте у вас збиратися на вечорниці. А то вже така нудьга, така нудьга… Хлопців немає, одна малеча.

- А Гнат зі своїми лобуряками чим не парубки?

- Ой, ні, тьотю, - посуворішала на мить дівчина, - хіба вже ми якісь останні, щоб з поліцаями водитися? Краще дівкою залишатися.

Раптом зробила таємничий вигляд – де й поділася серйозність.

- Ледь не забула – Грицько Крохмаль повернувся. Гаврило Феодосійович і не знає, чи радіти йому, чи плакати. Лівої руки у сина ж немає! – стишила голос майже до шепоту: - Кажуть люди, їздив Грицько на поїздах разом із городськими мішочниками та вишукував, у кого добра побільше, а тоді вночі скидав їх на ходу з поїзда. Розказують, що нарвався на такого, який його самого викинув, а поїздом і відрізало руку по лікоть. Хай радіє, що хоч голова ціла!

І знову засміялася, дзигою закрутилася по хаті.

- Ну то як, тьотю, дозволите?

- Ні, дитино, збирайтесь десь в іншому місці. Не до веселощів мені, то й вам тільки настрій псуватиму, бо ви ж тихенько не всидите.

Марія чула ту розмову й не чула, бо все дослухалася до горища: боялася, що хлопець почне марити. І схаменулася раптом: чому вона вже й кращої подруги боїться? Адже самій не впоратися! Що Ніна вертка і багато базікає – не біда, вже не раз довіряла секрети подрузі і переконалася, що Ніна говорить багато, але знає, де і язик прикусити. Коли прощалися, Марія вийшла за подругою.

- Ніно, зачекай, чи не допоможеш мені? – і коротенько розповіла про пораненого. Ніна слухала і від захвату аж рота розкрила.

- Ой, Марієчко, це ж яке добре діло ти робиш! – і запитала про те, без чого це була б не Ніна: - А він гарний?

- Як ти можеш, Ніно! Адже він безпам’ятний і ще невідомо, чи виживе! – обурилася Марія, а в самої щоки рум’янцем зайшлися. – Краще сходи до діда Омелька по звіробій та принеси полотна на перев’язку.

- Та не соромся мене, ач, як зашарілася! А можна мені подивитися на нього?

І не встигла Марія і слова сказати у відповідь, як її прудкі ноженята задріботіли по щаблях. Марія кинулася вслід, та ледь не впала, зіткнувшись з подругою, що викотилася назустріч.

- Марійко! Я туди, а він… а він… - захлиналася Ніна.

- Що там, що? Та кажи швидше!

- Я тільки туди, а він… дивиться!

Марія піднялася й собі по драбині й зазирнула на горище: високий, худий настільки, що біла сорочка висіла на ньому, як на жердині, хлопчина стояв, учепившись обома руками за бантину, і посміхався.

- Я – Клим, а ти хто?

*                                                               *                                                            *

Чим більше набирався сил хлопець, тим тривожніше ставало в невеличкій сім’ї Покотилів: Марія пропадала на горищі, і мати бурчала, що дочка за нею зовсім не дивиться. Та сердилася Покотилиха не тому, що потребувала якогось особливого догляду – склянку води подати чи цеберку винести, тільки й того. Вона помічала те, про що дочка сама собі боялася зізнатися, і не знаходила собі місця, не знала, як зупинити неминуче. Може, молодь ще довго не відала б про своє кохання, може, таїла б його в собі, соромлячись зізнатися, та Покотилиха сама відкрила їм очі, заходившись соромити дочку. Іншим часом вона й не хотіла б кращого зятя, ніж Клим: красивий, здоровий, освічений (з другого курсу інституту добровільно пішов на фронт) – що можна бажати кращого? Коли б не війна…

- Війні кінця-краю не видно, і хтозна, чи залишиться живим Клим. Не буде ж він усе життя на горищі сидіти, - умовляла мати.

- Не всіх убивають, мамо, чому якраз його? А коли й поранять, хоч і без рук, без ніг – все одно він мій, - відказувала донька.

- Та й не пара він тобі. Хлопець городський, грамотний, після війни в інститут повернеться, вченим буде, а ти хто? Колгоспниця репана, - заходила мати з іншого боку.

Цього Марія і сама боялася, але не тільки матері – собі зізнатися не хотіла.

- Подумаєш! Я теж сім класів скінчила. А захочу, після війни з ним учитися піду!

Покотилиха розуміла причину затятості доньки. До шістнадцятиліття була Марія незграбним дівчиськом, а як на вісімнадцятий повернуло, налилася соком, хоч і жилося впроголодь. Для дівчини прийшла пора кохатися, але на селі залишилися жінки та діти. Не любити ж їй поліцая!

Билася-билася Покотилиха та й покинула. Тільки не знала вона, що Клим майже все чув зі свого горища.

Часто забігала Ніна: то приносила цілющі трави, то полотняні рушники, що мати наладнала їй у придане. Та коли помітила, як віддаляється від неї подруга, як збайдужіла до всього, - перестала турбувати молодят. Залишала в кімнаті потрібне для перев’язок, а інколи й кілька картоплин або чудом роздобутий шматочок сала, перемовлялася з тіткою Покотилихою та й бігла собі далі. Тільки якось перед вечором покликала Марію, вивела подругу за поріг.

- Біда в мене, Марійко, - сказала Ніна й заплакала.

Це було так не  схоже на Ніну, що Марія, немов прокинувшись, пильно придивилася до неї. Подруга змарніла. Опали круглі щічки, де й поділися ямки на них, під очима залягли тіні.

- Що трапилося, Ніночко? – пригорнула дівчину.

- Грицько чіпляється, щоб ішла за нього. Каже, що він із однією рукою зробить для мене більше, ніж десяток дворуких. Ти ж і не знаєш, мабуть: він тепер за старшого в поліцаїв. Чимось зумів догодити Гаврило Феодосійович лейтенантові.

- Та плюнь на нього, знайшла через що плакати!

- Еге ж, плюнь. Він каже, що зі світу зживе, якщо не погоджуся. Ти не знаєш його, а я боюся.

Ніна відсторонилася, втерла сльози і поглянула на подругу.

- Пробач, Марійко, я своїми сльозами й тебе засмутила. Та нічого, якось буде. Не відчепиться, то втечу, у нас у сусідньому районі родичі живуть. Туди його пазурі не дістануть.

Знову пригорнулася до подруги.

- Щаслива ти, Марійко! Ой, що я кажу! Тьфу-тьфу, щоб не зурочити!

І Ніна дзвінко засміялася. Вартовий біля хати Крохмалів озирнувся на них. Ніна з комічним жахом прикусила язика.

- Ну, й сусіда в тебе, дівонько!

*                                                               *                                                                    *

Грицько Гаврилович, як називали його у вічі односельці, зовсім розперезався. Ходив селом у козацькій папасі набакир, халяви хромових чобіт збивав у гармошку нижче литок, а на губі назавжди прилип заслинений недопалок. Тяг із людей усе, що в око впадало, а коли що не по його, розмова коротка – в морду! Сарай, де жила сім’я Крохмалів після того, як у будинку оселився лейтенант Крафт, незабаром перетворився на склад.

- Скільки кажу: не зобижай, Грицьку, людей, не бери в них, сеє-теє, останнє, - бідкався на людях Гаврило Феодосійович, - не слухає. Обідився  через своє каліцтво на весь білий світ.

-Добре, синку, добре, - причмокував товстими губами вдома Гаврило Феодосійович, оглядаючи награбоване, - поки можна – бери. Тільки боронь тебе Боже убивати! Якщо й повернуться совіти, за це багато не дадуть – молодий був, дурний, а від власті, сеє-теє, голова запаморочилася, - а вб’єш кого, самі люди не помилують. І не дери високо голову. Дай із цього щось лейтенантові, щоб не зиркав скоса. Я, думаєш, чого принижуюсь, тулюся в сарайчику? Чи будуть німці, чи совіти, а хата моя, сеє-теє, залишиться.

- Де ти бачив їх, тих совітів? Чи не вони ото з лісу ночами вилазять, трясуть вошами та канючать хоч гнилу картоплину? – завжди напідпитку Грицько махав наганом.

Люди віддавали все, чого йому бажалося, і коли спіткнувся на Ніні Тихоненко, спочатку тільки здивувався, потім обурився: відмовлено йому, єдиному парубку! Пробував настрахати дівчину – вона тільки посміювалася. Приніс якось подарунок, але тільки погіршив справу. Якраз перед цим прийшов із волості наказ підготувати списки бажаючих їхати до Німеччини, люди прознали про це і почали задобрювати Грицька хто чим міг. Покотилиха „подарувала” йому чоловікову кожушину, ще зовсім нову, та барвисту, з чистої вовни хустку. ЇЇ і приніс Грицько Ніні в подарунок, а та, часто буваючи у подруги, неодноразово бачила хустку в скрині тітки. Пожбурила подарунок у пику, ще й мародером обізвала. Багато чого пробачав Грицько дівчині, бо тільки перед нею почувався ніяково, а тут вирішив, що досить йому терпіти. До цього часу сподівався, що Ніна піде за нього, та коли відмовилася навіть від подарунку, зрозумів: надіятися немає на що.

Усю ніч поліцаї пиячили, а перед світанком пішли по хатах виганяти тих, кого записали їхати до Німеччини. Хоч і був Грицько добряче напідпитку, а все ж не наважився зайти до Тихоненків, послав свого приятеля, Гната.

Тітка Мокрина вже поралася по господарству, а Ніна ще дивилася останні, такі солодкі сни, коли Гнат, заточуючись, увірвався до хати. Не здороваючись, підійшов до ліжка, зірвав із Ніни ковдру і зареготав, витріщивши очі на білі повненькі ноги, що злякано підібгалися під збиту сорочку.

- Не зуміла розпорядитися таким багатством тут – вези до Німеччини! – крикнув, бризкаючи слиною. – Там забудеш і гонор свій!

Перелякана Мокрина кинулася до поліцая умовляти, сльозами залила йому рукав, навіть на коліна стала, хоч робила це тільки перед іконою Божою.

- Геть, стара курва! – гримнув поліцай і відштовхнув матір ногою. – Не зуміла воспитати дочку раніше, тепер і не проси!

- Не треба, мамо! – підбігла Ніна. – Хоч і Німеччина, а не край світу.

Схилилася над матір’ю. Пружні груди, як дві груші, виглянули з прорізу сорочки, а вона вже й не звертала увагу на Гната, наче й не було його поруч. Утішала матір, а в очах застиг відчай, бо слова призначалися старенькій, сама ж добре знала: рабство – то є рабство, якими словами його не прикривай.

У світанковій каламуті тяглися до шкільного подвір’я сльози та стогін людські. Несли в руках дівчата та підлітки вузлики з харчами на дорогу, і не одній видадуться солоними ті останні домашні сухарі.

Уже перед відправкою до Ніни підійшов Грицько, відвів убік.

- Востаннє запитую: підеш за мене?

- Краще померти! – відповіла Ніна, а поліцай усе дивився та чекав на щось. – Що, незрозуміло кажу? – обпекла темними очима, до серця дістала і скипіла раптом: - Іди від мене! Чи вже й залишки совісті на барахло проміняв?

Грицько замахнувся на неї правицею, аж культя на протилежному боці сіпнулася, але не вдарив – скреготнув зубами і відійшов.

І вирушили „добровольці” у свій далекий страдницький шлях у супроводі поліцаїв та німецьких солдат, а з горища через маленьку дірку в стрісі, зціпивши зуби, дивився їм услід Клим.

*                                                               *                                                                *

Коли почулися кроки на горищі, Марія швиденько піднялася по драбині. Клим кинувся до неї.

- Марусю, рідненька, не можу я так: дивитися, як знущаються ці гади над людьми, і нічого не робити! Поки був поранений, оце лежання виправдовувалося – обставини змушували, а тепер…

Марія опустилася на сіно й заплакала. Петро обняв її, почав утішати.

- Я хотіла тобі щось сказати, - схлипувала дівчина, - а ти… а ти…

Підняла на хлопця заплакані очі.

- Дитинка в нас буде, от що! – і залилася слізьми ще більше.

- Так  чому ж ти плачеш, зоренько моя! Це ж радість яка!

Петро цілував, лоскочучи борідкою, а на вустах його залишалася гірка сіль від сліз коханої. Підхопив її на руки, колисав, мов малу дитину. Сухо шелестіло сіно… І настала тиша, тільки їм удвох чулося часте тепле дихання та глухий перестук сердець.

Марія сіла, підібгавши ноги.

- Климе, Климе, які ж ви, мужчини, нерозумні. Як зараз жити з маленькою дитиною? Ти про це, мабуть, і не подумав…

- Подумав, Марусю, подумав. Це ж у тебе тільки початок, а поки час настане родити, наші вже тут будуть. А там і я повернуся.

Марія мовчала. Тільки опущені плечі здригалися від стримуваного плачу. Вона розуміла Клима і знала, що розлука неминуча. Не думала тільки, що це трапиться так скоро.

- Коли йтимеш? – запитала тихо.

Непідробне горе чулося в її голосі, і Климу стало страшно за неї, слабку і беззахисну в цьому жорстокому світі, та вчинити інакше не міг.

- Марійко, не гнівайся на мене.

Уже було за північ, коли Клим зібрався в дорогу. Зайшов до Покотилихи, і та не витримала, схлипнула й перехрестила.

- Щасти тобі, сину. Коли живим залишишся, повертайся до цієї хати. Приймемо, як рідного.

- Спасибі, мамо, - Клим уклонився і повернувся до Марії.

- Я проведу тебе трішечки, - випередила вона його, бо не хотілося прощатися на очах у матері.

Ішли городами, сторожко дослухаючись до нічної тиші. Марія міцно трималася за руку Клима і чи то від нічної прохолоди – все ж листопад уже йшов, - чи від нервового напруження злегка тремтіла.

- Вертайся, Марійко, а то ще на німців наскочимо, - прошепотів Клим.

Він повернув її обличчям до себе, легенько притиснув, і завмерла Марія, неначе боялася, що дихання розірве оцю мить і зникне навіть те куце щастя, що так несподівано трапилося їй у житті. Тремтіння минало, тільки іноді поверталося крупними хвилями і гасло в коханому.

Раптом хлопець насторожився і порухом руки змусив дівчину присісти. Від лісосмуги, стиха розмовляючи, прямо городами йшли німецькі солдати. Сухе картопляне бадилля голосно тріщало в них під ногами. Патруль? Так чому б йому ходити городами? А може, повертається варта від того колючого дроту, що під лісом?

Обоє сиділи так тихо, що й дихання свого не чули. Ще кілька кроків – і солдати пройдуть мимо. Та один із них раптом зачепився за бадилля, спіткнувся, вилаявся і ввімкнув ліхтарик. Промінь ковзнув уперед, висвітлив темними плямами ями від зібраної картоплі, химерне сплетіння бадилля, нараз яскравим еліпсом побіг до зіщуленої пари і зразу ж освітив обох. Якусь мить вони ще сиділи нерухомо, неначе не вірили в таку несправедливу випадковість.

- Тікай! – крикнув Клим і дужим поштовхом відкинув Марію геть із проклятого світла.

Марія простяглася на дряпучій землі, а Клим вихопив пістолет і вистрілив у солдата з ліхтариком. Ті попадали, зірвали з плечей автомати, і нічну тишу прорізали автоматні черги. У відповідь в небо знялися ракети і залили тремтливим світлом геть усе навколо. Марія розуміла, що треба тікати, але заціпеніння скувало руки й ноги. Вона притиснулася до рідної землі і тільки й молила Бога, щоб він дарував Климові життя і волю. А постріли віддалялися, бо Клим у перервах між спалахами ракет відходив до рятівної лісосмуги, що непомітно вливалася в ліс.

*                                                            *                                                                      *

Лейтенант Курт Крафт не був ні злим, ні дурним. Справді: коли б він був злим, усі сили віддав би, щоб потрапити до військ СС або гестапо, адже там є чим потішити душу; коли б був дурним, сидів би десь на передовій, ризикуючи щомиті отримати кулю. А він служив командиром взводу охорони складу пального, що розташувався на узліссі біля села Світлого. Звичайно, і ця служба мала свої негативні сторони, наприклад, бомбардування чи партизани. Та хіба є місце на війні, де б не мав найменшого клопоту?

Батьки його були надто різними людьми як за складом характерів, так і зовнішньо. Вольфганг Крафт, високий, дужий чоловік, усе життя воював. Він був типовим ландскнехтом. І хоч теоретично цей вид найманців давно вже повинен би вимерти, та, бач, виявився живучим. За довгі роки блукань світом Вольфганг побував і в Африці, і в Південній Америці. Гроші мав непогані, що й дало йому змогу в короткочасні наїзди додому купити невеличку ферму, а потім і одружитися. Ферма йому знадобилася не стільки для зиску, а як куточок для відпочинку.

Але фрау Герта, молода дружина, виявилася жінкою практичною. Вона не покладалася тільки на заробіток чоловіка, якого в будь-який час могли вбити свої або чужі. Раціонально використовуючи кожен шматочок землі та робочу силу, вона добилася непоганих успіхів і навіть без чоловіка змогла б прожити безбідно.

Крім грошей, Вольфганг заробив собі в одному з походів малоприємну хворобу. Сама по собі вона не була смертельною, але відсутність лікарів (де їм узятися в джунглях?) і тропічні умови ускладнили хворобу, що призвело до тяжких, хоч зовні й непомітних зрушень в організмі. Повернувшись додому, він ще спромігся на сина, але разом із своєю зовнішністю передав йому й своє каліцтво. Так що спадкоємець Крафт у молоді літа був імпотентом. Як відомо, жодна вада не прикрашає людину, особливо прихована. Кожному солдатові взводу лейтенанта Крафта було відомо, що їх командир – запеклий жононенависник, хоч причину цього вони й не знали.

 Ось до такої людини й привела доля Марію.

Лейтенант підхопився після перших же пострілів. Гукнув денщика, наказав вияснити причину переполоху й нетерпляче чекав донесення. Та невдовзі замість денщика до нього в кімнату вштовхнули майже непритомну Марію. Довелося чекати ще й на перекладача. За цей час фельдфебель розповів усе, що знав про перестрілку. Розповідь доповнив солдат, поранений у руку. Поступово обставини прояснилися, і лейтенант міг би й не допитувати Марію. Він уже прийшов до висновку, що її супутник не був ні партизаном, ні, тим більше, парашутистом. За кілька місяців окупації про партизанів і не чули, а парашутистів присилати в цю місцевість не мало рації: важливих об’єктів, які могли б зацікавити радянське командування, тут не було. Висновок один: хтось із військовополонених або з оточення зазирнув до рідні в село, де й наскочив на солдат. Шкода, що не пристрелили його, а, може, це й на краще, бо тоді довелося б писати рапорт, а це порушувало спокій і привертало увагу вищих командирів до підрозділу. А йому ще немає з чим виходити з тіні.

- Хто така? – запитав для годиться, бо перекладач уже розповів про неї, що знав. – Хто був із тобою?

- Чоловік мій, - видушила з себе Марія, бо вже трішки оговталася, а перекладач від себе додав, що бреше вона, ще не одружена.

- Куди він пішов? Яка його мета?

Марії не було потреби щось придумувати, а запитання свідчило, що ні живого, ні мертвого взяти Клима фашистам не вдалося. Це підбадьорило дівчину.

- Воювати, куди ж іще.

- Партизан? Диверсант?

- Кажу ж вам, що то мій чоловік, - стояла на своєму Марія.

Лейтенант був невдоволений, що перервали сон, та раптом у голову прийшла думка, від якої він звеселів. Так, це гарний вихід – він одним пострілом убивав кількох зайців, як кажуть червоні: покарає дурне дівчисько, зробить собі приємне і зміцнить авторитет серед підлеглих.

- Так-так, чоловік твій, говориш? – перепитав лейтенант і криво посміхнувся, від чого Марія злякалася більше, ніж побоїв.

Марія не зрозуміла, що сказав офіцер вартовим, чому ті ожили і засміялися, але вирішила, що її розстріляють, бо вивели, підштовхуючи, на вулицю.

*                                                              *                                                                    *

Покотилиха лежала, потерпаючи, і чекала на Марію. Коли почалася стрілянина, вона була впевнена, що це пов’язано з Климом та Марією, але жевріла надія, що якось усе обійдеться.. А вже за мить упадала у відчай від думки, що дочку уб’ють, і вона залишиться без єдиної своєї опори. Вона аж кинулася, коли стукнула клямка. Думала, що то Марія, аж ні – Мокрина забігла.

- Ой, Яківно, що ж то буде? – заголосила з порогу простоволоса Тихоненчиха. – Та не буде ж у тебе дочечки, не буде єдиної! Осиротієш ти, як і я осиротіла!

У Покотилихи холодом війнуло поза спиною і язик відібрало – не змогла ні запитати, ні сказати щось.

- Повели ж Марієчку до школи, мабуть, розстрілювати, - тужила Мокрина.

Де й сили взялися в немічної жінки: сповзла з печі, почала вдягатися, не потрапляючи тремтячими руками в рукава.

- Куди ж ти, Яківно? – спробувала зупинити її Мокрина. – Хіба ти лиху зарадиш? Тільки себе занапастиш!

Подивилася на неї Покотилиха безтямними очима, нічого не сказала у відповідь і почовгала з хати, спираючись на стіни. Мокрина тільки руками розвела: і шкода їй було подругу, але розуміла, що не життя їй без Марії.

Недалека дорога до школи, а й ту не помітила Покотилиха, хоч ноги підгиналися і ледь тримали її. Село неначе вимерло. Відчувала, що за темними вікнами ніхто не спить, та всякий і голос подати боїться. Тільки шкільні вікна яскраво світилися. Кілька кроків залишалося до дверей, коли болісно вдарив по серцю розпачливий крик Марії і додав сили. Вартовий зацікавлено дивився у вікно і не зразу помітив стару. Вона вже двері збиралася відчинити, коли солдат щось крикнув і відкинув її.

- Пусти мене, хіба ти не людина? Там же дочка моя, Марія. За що її катують?

Знову хотіла бігти до дверей, та вартовий так стусонув межи плеч, що довго не могла прийти до тями. Тоді поповзом підібралася до вікна і, шкрябаючи нігтями стіну, підвелася. Вона встигла побачити, що посеред кімнати збилися солдати, оточивши щось. А коли розступилися, зрозуміла, що оте „щось” – її Марія: лежала гола-голісінька на підлозі, а з неї піднімався солдат, притримуючи спущені штани. Та за мить потьмарилося в голові – навіть не ойкнула Покотилиха, коли вартовий зацідив важким прикладом по голові, осіла під вікном і застигла навіки. А вартовий зазирав до приміщення і нетерпляче тупцювався, очікуючи своєї черги.

Уже зовсім розвиднилося, коли Марію, як непотріб, викинули зі школи. Вслід полетіли залишки одягу. Полежала якийсь час, потім піднялася, натягла подерте плаття і поволеньки пошкандибала додому. Ні про що не думала, нічого не хотіла, та ішла додому безлюдною вулицею, ще не знаючи, що там ніхто на неї не чекає. Село вимерло, тільки Гаврило Феодосійович проводив її поглядом, нишком виглядаючи з-за яблуні, та осіннє листя шурхотіло під ногами.

*                                                             *                                                               *

Марії хотілося одного – самотності. Вона не розуміла, що в ньому не порятунок її, а поступове згасання. Але це добре розуміла Тихоненчиха: злигодні та поневіряння, звідані нею в наймах, підказували, що залишати дівчину наодинці з горем не можна. Мокрина зустріла Марію на порозі її оселі, не дала навіть поріг переступити, щоб до часу не помітила відсутність матері. Повела до себе, роздягла, хотіла покласти в ліжко, але та відвела її руки.

- Помитися хочу, - промовила змертвілим голосом.

Милася довго, неначе хотіла ликовим мочалом зітерти з себе бруд насильства разом із шкірою. Доторкалася до себе бридливо – сама собі противною видавалася, а тоді довго не могла заснути: не встигала задрімати, як здригалася й широко відкривала безтямні очі. Мокрина сіла поруч, взяла її руку й тихенько гладила, наспівуючи щось крізь сльози, бо згадала, як колись співала малій Ніночці, заколисуючи її.

І потяглися дні за днями – порожні та чорні для однієї і заповнені клопотами для другої. Чи жила Марія весь цей час? Важко назвати життям оте животіння. Підіймалася ранками, ходила по хаті, коли нагадувала тітка Мокрина, їла щось, не добираючи смаку, просила щось зробити – автоматично виконувала.

- Поплач, Марійко, поплач, рідна! – умовляла Тихоненчиха. – Може, полегшає.

Але сліз не було, як не було відчуття горя, бо для цього треба думати, осмислити всю глибину втрати й наруги. Вона нічого не знала: дні злилися в один каламутний потік.

Чи то дрімала Марія, чи знову на розум навалилася пустка, тільки якось серед ночі відчула легкий поштовх у животі, а потім щось повернулося. Занудило. Швиденько підхопилася з ліжка, кинулася надвір і довго стояла там, зігнувшись над засніженою землею. Стривожена Мокрина вискочила вслід, бідкаючись, що Марія несвіже щось з’їла. А Марія неначе прокинулася – пам’ять поступово повертала напівзабуте.

- Де мати? – запитала серед ночі, немов бачила, що й тітка Мокрина не спить.

Мокрина розгубилася, не знаючи, чи можна говорити правду.

- Кажіть, тітко, не бійтеся.

- Чого ж, доню, боятися мені? Хай вороги наші бояться, бо прийде колись розплата за гріхи їхні. Забили її, Марійко. Під школою. Отоді, як і ти там… - і заплакала, не договоривши.

Знову потяглися дні за днями, і знову в хаті було тихо й сумно, як при покійнику. Начебто й часу минуло небагато, а Мокрина стала помічати, що з названою дочкою щось негаразд. Марія дуже схудла, щоки запали, а очі побільшали і неначе придивлялися до чогось, відомого тільки їй. Руки стали тонкими, пальці – прозорими, боязко було дивитися на них, бо, здавалося, що тримаються на голубих нитках жилок. Тільки стан не тоншав, Мокрині здалося, що живіт побільшав.

- Марійко, ти не той… не вагітна? – наважилась якось стара.

- На шостий місяць пішло, тьотю.

- Рідненька моя, щось робити треба, - забідкалася Тихоненчиха. – На гірчиці паритися вже пізно, так ти хоч зі столу поплигай. Як на гріх, і баба Олита у вакувації.

- Не треба нічого робити, тьотю.

- Невже наважишся фріценя породити?

- Не фріценя! – аж скрикнула Марія. – Не від них це!

- Та не від духу ж святого, прости мене, Боже, грішну.

Марія тільки загадково посміхнулася, та очі навіть у посмішці не звеселіли. А невдовзі все село тільки про це й гомоніло. Дивувалася Мокрина, звідки люди прознали, адже вона нікому й словом не обмовилася. Зустріла якось біля колодязя Гаврила Федосійовича, а той теж про це:

- Невже позволиш, щоб у твоїй хаті байстрюк німецький з’явився? – вкрадливо запитав він, роззираючись у боки. – Не простить тобі, сеє-теє, цього Ніна, коли повернеться.

- Не тобі над цим бідкатися! Твій синок чоботи німецькі лиже та останнє з людей здирає, так ти не переживаєш, а який гріх тяжчий – прийдуть наші, розберуться! – сердито відрізала Мокрина.

Гаврила Феодосійовича як вітром здуло!

Підійшли до колодязя ще дві молодиці, зупинилися, чекаючи, поки Мокрина цеберку витягне.

- Про що це ви з дядьком Гаврилом шепотілися? – запитала ставна зеленоока Віра. – Ой, дивіться, щоб тітка Ганна не дізналася: видере вам волосся!

- Та бодай він пішов і не повернувся! – вилаялася Мокрина. – До всього йому діло є.

Коротко переповіла молодицям розмову.

- Е, ні, тіточко, - зблиснула веселими очима Віра, - чий би бичок не плигав, а телятко наше! – і зажурилася молодиця: - Ще невідомо, скільки наших повернеться з війни, може, не буде кому й дітей робити.

- Та воно то так, - зітхнула її подруга Варвара, - тільки важко тепер з малою дитиною, ой, як важко!

- Нічого, виняньчимо, хіба це так важко – одна дитинка на село.

Варя ближче нахилилася до жінок:

- А подейкують, що наші вже гонять німчуру!

Марія не чула цих розмов, не бачила цікавих поглядів: всередині зріло нове життя, а разом з ним просипалося і її власне. Всі думки, кожен порух були пов’язані з тим таємничим і важливим, що відбувалося всередині. Іноді, коли плід починав занадто вже бешкетувати, на вустах її з’являлася посмішка, і тоді очі майбутньої матері тепліли, як літні зорі.

Так і трапилося, що на початку червня, коли тільки-но налилися червоним соком перші черешні, Марія народила гарненьку крикливу донечку і назвала її на честь подруги – Ніною.

Якраз те, що Марія народила доньку, найбільше розчарувало… лейтенанта Крафта.

Мабуть, від безділля та вседозволеності у глухому селі з ним відбулися дивні зміни або, як кажуть люди, клепку втратив. Інакше не можна пояснити його наміри. Ідея лейтенанта Крафта була проста, і саме в цьому, на його думку, полягала її геніальність. Спираючись на думку дорогої матусі та на свої власні спостереження, він прийшов до висновку, що слов’яни працювати можуть і працюють добре, коли над ними є постійний суворий нагляд. Не без винятків, звичайно, бо сім’я, у будинку якої він жив, викликала в нього і презирство, і навіть дещо схоже на повагу своєю чіпкістю у боротьбі за існування.

Цілком і повністю розділяючи погляди фюрера на расову неоднорідність населення земної кулі, він вважав, що оскільки вища раса покликана тільки панувати над світом, цілком ясно: хтось повинен і працювати. Для цього треба не винищувати зразу всі народи, а залишити найжиттєздатніших, фізично розвинутих осіб жіночої статі. Від німців-батьків (вірніше, донорів) вони повинні народжувати дітей, які вберуть у себе фізичну витривалість матерів і високу культуру донорів. Таким чином, шляхом штучного добору буде виведена нова порода рабів. Тільки тоді всі інші дикунські племена можна стерилізувати.

Цей грандіозний план, розрахований на покоління, виник у голові Курта Крафта не випадково, адже він давно шукав нагоди залишити своє ім’я у пам’яті нащадків. Проводячи перший дослід з сільською дівчиною Марією, він чомусь був упевнений: має народитися син – провісник нової раси на окупованих землях. Тому народження дівчинки стало для нього справжнім ударом. Весь вечір він прикладався до шнапсу, шукаючи в ньому втіху. І таки знайшов: вирішив експеримент повторити, але вже в більшому, ширшому масштабі. Для цього передбачалося зібрати по селу стільки молодих жінок, скільки він має солдатів у своєму взводі, і влаштувати масову злучку. У високому розумінні цього слова, звичайно.

І знову лейтенанту не поталанило: на світанку, коли ще й сонце не сходило, здалеку долинули глухий гуркіт грому – це розпочався остаточний, третій наступ радянських військ під Харковом…

*                                                           *                                                             *

- Ну, от і все, діти, зняла свій тягар із душі, - тихо прошелестіла бабуся Марія і безсило зронила на груди поорані глибокими тріщинами, помережані синіми жилами руки. – Далі самі розберетесь, а я трішки перепочину, - і закрила натомлені очі, задихала рівно і спокійно.

Тітка Катерина поманила їх від дверей, і вони вийшли надвір, ступаючи навшпиньки. Стояла остання погожа листопадова днина. Вже давно оголилися дерева, тільки молодий дубок біля воріт по одному скидав багрове листя. На причілку стояла широка лавка, на яку й присіли і господарі, й гості.

- Так ось що снилося мені всі останні ночі! – в задумі сказав Денис.

- Що, так і снилося все, що мати розповіла? – з недовірою перепитала тітка Шура.

- Не все і не зовсім так, бо я нічого не міг второпати в них. Але снилися жінки, і я маленьким, а біля мене чомусь німці…

- Учені вважають, що родова чи спадкова пам’ять може „догнати” людину через покоління. Мабуть, праві вони, як ти думаєш? – подав голос Вадим.

- Чому ж тоді тобі не снилося нічого?

- Значить, я по другій лінії, по чоловічій, а жіноча пам’ять сильніша.

- Не про те говорите, хлопці, - перебила розмову тітка Катерина. – В іншому давайте розбиратися. І почнемо з тебе, Вадиме: чому ви такі схожі з Денисом?

- Я тільки здогадуюсь про причину, - відповів Вадим. – Мабуть, через те, що в нас дід один, - Клим Назарович Рахно. Я не пам’ятаю його, помер, коли я ще  немовлям був. Але батько не тільки багато розповідав про нього, а й передав його заповіт: розшукати на Україні село Світле, а в ньому сім’ю Покотилів і низько вклонитися їй за те, що врятували життя йому. Казав моєму батькові, що після війни, коли відлежався у госпіталях, посилав листи сюди, щоб знайти Марію, але йому повідомили, що вона вийшла заміж за місцевого хлопця, про Клима нічого не хоче чути і просить не нагадувати про батьківство, щоб не травмувати нового чоловіка.

Тітка Катерина здивовано обвела поглядом родичів.

- Так он у чому справа! Мати жодної звістки від Клима Назаровича не отримувала, а самій шукати гордість не дозволяла. Вирішила, що загинув на війні. А що його листи до неї не дійшли, нічого дивного немає: після звільнення обов’язки листоноші поклали на Гаврила Федосійовича – він запрягав у воза свою корову і їздив до сусіднього села, де пошта знаходилася. Ну, що листи перепиняв – нічого дивного, але він, виявляється, ще й відповідь брехливу не полінився написати!

- Він ще живий, той Гаврило? – поцікавився Вадим.

- Ні, давно здох! – сердито сказала тітка Шура. – Після звільнення села його сина забрали енкаведисти, дали десять років, працював, кажуть, у Сибіру, на лісозаготівлях. А коли повернувся, вимагав від батька якогось золота, яке той, буцімто, украв у нього, засперечалися, і Грицько, хоч і однорукий, чимось так ударив батька, що той і кінці віддав. Зараз, мабуть, смажиться Гаврило в чортів на сковорідці. А Грицько після цього забрав у хаті все цінне і зник у невідомому напрямку. Золота, кажуть, так і не знайшов. Та біс із ними, з Крохмалями, розкажи, Вадиме, про свого діда…

 - Та, здається, і розказувати вже нічого, - знітився Вадим. – Після того, як дідусь отримав звістку про одруження бабусі Марії, він побрався з медсестрою, яка доглядала його в госпіталі, і залишився в Новосибірську. Народився в них мій батько Антон, потім – тіточка Ліза. Як я вже казав, дідусь давно помер, мабуть, поранення далося взнаки, а батько доручив мені виконати останню волю дідуся. Спочатку я думав звернутися до знаменитої телепередачі „Жди меня”, але батько заборонив, сказав, що такі речі треба вирішувати особисто, а не розголошувати на весь білий світ. От і все, - розвів руками хлопець. – Для мене ще одне питання незрозуміле: чому ви всі так і залишилися з цим прізвищем – Покотило?

- На цьому мати настояла, - сказала тітка Катерина. – Думаю, що вона все ж продовжувала чекати на вашого дідуся, тому й прізвище не міняла, щоб її легше було знайти на випадок чого. І все даремно… Правда, десь через рік після війни зійшлася з нашим батьком – важко тоді було без чоловічої підтримки вижити. А він теж залишився одинаком на білому світі: згинула його сім’я десь в окупації. Так і зійшлися дві згорьовані душі, - тітка Катерина підвелася. – Ну, ви тут балакайте, а я до мами загляну.  

- Тіточко Шуро, а як склалася доля тезки маминої, Ніни? – поцікавився Денис. – Я давно відірваний від села, тому нічого про неї не чув.

- Як це – не чув? А, так-так, ти був якраз в армії, коли вона приїжджала в гості, - сказала тітка Шура. – Вона у війну працювала на фермі матері того лейтенанта, що в нашому селі був: він і послав своїй мамі такого ось „гостинця” із трьох наших дівчат. У сорок п’ятому ту місцину окупували американці, а Ніна Тихоненко на той час познайомилася з молодим французом, який працював у сусідньому господарстві. Після звільнення побралася з ним і додому вже не повернулася. А кілька років тому, кажу, приїжджала. Там така дама, куди тобі! Спочатку навіть мову українську не могла пригадати. Проте, ненадовго вистачило гонору. Вже другого дня з нашими жінками самогону покуштували та як врізали „Ой, за гаєм, гаєм”, аж у сусідньому селі чули. Правду мати казали: весела та заводна, як і в молодості. За кордоном її душу не переробили! Теж доньку народила, вже і внуки є…

Нараз тітка замовкла: на порозі, притулившись до одвірка, постала її старша сестра, дивилася на всіх, а сльози котилися й котилися з очей.

- Що там, Катерино? Невже…

- Так, померла наша бабуся Марія, як заснула… Сповідалася перед дітьми та онуками і заснула. Навіки.

Вечоріло. З молодого дубка злітало останнє листя і тихо лягало на землю – природа готувалася до тривалого сну і відродження. Денис нахилився, підняв один листок і вдихнув його гіркуватий запах. Поруч Вадим потягнувся до гілки, зірвав такий же листок і вложив його у записник.

- Повезу дідусю привіт від першого кохання. Не заперечуєш?

Анатолій Грабко.


Батьки „по совісті”

= Оповідання =

- Помилка… Помилка…

- Ні, злочинна халатність…

- Моліть… Моліть Бога… Як не виживе…

- Тампон!..

- Тримай! Вище… Вище, кажу!..

Звуки долинають глухо, невиразно. Хтось зачепив якісь жили всередині і тягне їх, неначе на руку намотує. А болі не чутно. Тільки неприємно і дуже марудно. Хіба вони не знають, як їй це неприємно? А ще про Бога згадують! Ні, немає в них ні Бога, ні милосердя. Хай відступляться, залишать її в спокої! І без них якась чорна порожнеча затягує кудись.

Дивина, її послухалися і залишили в спокої. Тепер кудись везуть, тверді руки перекладають на щось м’яке і таке ж холодне, як те, на чому вона лежала раніше.

І тиша…

Порожнеча…

Суцільна темрява…

Десь у місиві чогось волохатого і – навіть не темного! – невизначено бридкого і страшного блиснула іскорка, погасла, знову загорілася. Спочатку, як літня зірка, що тремтить від байдужості абсолютного нуля, потім гасне рідше, а незабаром розгоряється стійким світлом, наливається ним, повнішає. Ще не відчувається ні середовища, ні свого єства, а вже навалюється лютий біль, десь усередині спалахує пожежа, в якій плавляться навіть зародки думок…

- Температура… Тиск…

- Крапельницю не прибирай… Є надія…

- Це ж треба! Як вона не розгледіла вагітності?

- Пошкоджень було стільки, що хіба все помітиш? Хоча, звичайно, таке повинна б розпізнати.

- Та що тепер! Виживе – то й добре, а ні – крайнього знайдуть, у нас без цього не можуть!

Про кого це вони? Невже про неї? Щось про дитину кажуть… Ні, це не про неї. Краще заснути, все одно повіки не підіймаються.

…Настя Свирида довго не хотіла відкривати очей, намагаючись на слух визначити, де вона знаходиться і що з нею трапилося. Якщо вірити запахам, вона в лікарні. Проте лежати зручно, що не відповідає лікарняному сервісу. Припустимо, вона потрапила до лікарні. Чому? Спробувала пошукати відповідь у пам’яті, але там була болюча порожнеча. Дослухалася до свого тіла. Сказати, що в неї щось болить, не можна, адже болить усе.

- Настусю, відкривай уже очі, досить придурюватися! – почувся поруч знайомий, грубуватий і водночас теплий голос. Так, це сусідка, Ніна Макарівна, при ній і справді можна „прокидатися”: із закритими очима якось незручно розпитувати.

- Це ви?

- Аякже, звичайно, це я. А це ти, хоч і не схожа на саму себе, і вже, бачу, вибралася з того світу. Тепер житимеш довго і щасливо. Правда, останнє залежить тільки від тебе.

- Скажіть: чому я в лікарні? Захворіла, чи що? У мене й справді все болить…

- По великому рахунку, ти хвора на голову, а звідси всі інші болячки. Це я стверджую як хірург, хоч ставити діагноз замість психіатра – не моя професія, - сказала Ніна Макарівна і тяжко зітхнула. – Твій лікар заборонила розповідати правду, але я притримуюсь іншої думки: людина повинна знати про себе правду, якою б тяжкою вона не була. Так що слухай, Насте, чому я вважаю тебе дурепою. По-перше, на одному чоловікові світ клином не зійшовся. Ти маєш молодість, здоров’я, вроду, а все інше – від лукавого. По-друге, спасибі тобі, що вистачило розуму направити машину в дерево, а не на зустрічний транспорт. – Жінка помітила, що Настя хоче щось сказати і гримнула на неї: - Якої б ти не була думки про „даішників”, але вони не такі вже й дурні, змогли відновити події. Якраз перед аварією ти розмовляла по мобільному (уявляєш, він уцілів!) з чоловіком. Так? І він сказав щось таке, що ти вирішила краще загинути, ніж терпіти сказане. Подумала, дурепа, тільки про себе, а вже час було думати й про майбутню дитину…

З останніми словами сусідки голос її кудись пропав, і Настя залишилася один на один із собою. Так, все правильно. Вона їхала на роботу, коли зателефонував Вадим, чоловік. Вона спочатку зраділа, бо вже три ночі він не з’являвся вдома, а вона заспокоювала себе бізнесовими справами чоловіка і вирішила не набридати йому. Та коли він сказав, що додому більше не повернеться, що буде з другою жити, після цих слів в очах у неї потемніло. Фактично, тільки зараз вона опритомніла. І не треба відносити до її заслуг те, що вона спрямувала свою автомашину на дерево. Так трапилося випадково: на той час вона хоч і не хотіла жити, але й позбавляти себе життя не збиралася.

Так вона і слідчому відповіла. Правда, не уточняла, через що в очах потемніло. Лікарка тому ж слідчому пояснила, що при першій вагітності таке буває. Зате їй, Анастасії Свириді (у дівоцтві Чуєнко), ніхто не міг пояснити, як трапилося, що на двадцять шостому році життя вона опинилася без чоловіка, без сім’ї, навіть без автомашини. І головне – без надії.

Це вона вже могла потихеньку прогулюватися коридорами лікарні, коли почула розмову лікарки з медсестрою.

- Що то значить молодість, - сказала Ніна Макарівна, - і місяця не минуло, а ребра зрослися, з ноги вже й гіпс можна знімати. У народі недарма кажуть: заросло, як на собаці. В одному ми все ж безсилі.

- Це ви про дитину? – почувся дівочий голос.

- Так, не судилося Насті дітей мати вже ніколи! – сумно відізвалася хірург. – Спеціалісти винесли присуд одностайно. А шкода. Красиві діти були б у Насті!

Від почутого для Насті й світ не милим став. Мабуть, саме через це процес одужання дещо затягнувся. Але все має кінець, закінчилося й лікування молодої жінки.

*                                                          *                                                          *

З часом фізичні поранення загоїлися, але в душі так і залишився біль. Настя, бувало, днями никала квартирою, скоса позираючи на набридлий телевізор, придумувала собі справи, щоб хоч чимось зайняти час. Безкінечні прибирання в чотирикімнатній квартирі все ж закінчилися, рукоділля вона не знала, та і не бачила в ньому сенсу, подруг близьких не мала, а з випадковими людьми не знала про що говорити. Пробувала завести спочатку собаку, потім кота, але безсловесні тварі не забирали й частини її тепла: невдоволене материнство вимагало більшого. Коли і як зародилася думка про всиновлення дитини, вона не пам’ятала. Більше всього, що в цьому винна одна з телепередач про багатодітні сім’ї. Вона гарячково вдивлялася в дітей, в щасливі обличчя батьків, дослухалася до галасу. І зріло рішення.

Перші ж розпитування здивували Настю: на всиновлення вимагалося стільки документів та довідок, що за час, необхідний для їх збирання, дитина могла б вирости. А ще й черга на всиновлення… Шукаючи виходу, Настя дивувалась: у їхньому невеличкому містечку чомусь усиновлення не користувалося особливою популярністю, а про сімейні притулки ще й мови не було. Своїми проблемами Настя поділилася з Ніною Макарівною.

- Могла б і сама додуматися до причини, - у своїй різкій манері відповіла лікарка. – Як це відбувається у великих містах? Сім’я, що бажає взяти на виховання дитину, жде своєї черги і збирає документи, потім приходить до притулку і вибирає дитину. Загалом, орієнтуються на зовнішність або стать дитини, на те, чи вона сподобалася. Ні батьками, ні чому дитина опинилася без них, їй не скажуть. І це правильно, щоб не виникло ускладнень морального плану. У невеличких містах, як у нашому, наприклад, – фактично, великих селах – про кожного мешканця всі знають все. І коли тобі запропонують, приміром, дітей наркоманів, що померли від передозування, ти добре подумаєш, перш ніж їх усиновити. Чи не так? А ще залишаються діти алкоголіків, померлих від спадкових хвороб… У великих містах їх би всиновили, а в маленьких вони залишаються нещасними дітьми держави. Відверто кажучи, майже нікому не потрібними. У наших умовах опіка чи усиновлення відбувається переважно по лінії родичів.

- Тоді не можу зрозуміти: для чого така складна система усиновлення?

Ніна Макарівна засміялася:

- А щоб люди мали час добре подумати. Кому конче необхідні діти, той витримає всі бюрократичні знущання. Коли ж людина подумала про всиновлення під впливом хвилинного настрою, вона на півдорозі зійде з дистанції і махне рукою на свої примхи. Мені доводилося зустрічатися з такими випадками.

Проте Настя була переконана: її бажання мати дітей – не якась примха знудьгованої жінки.

- Я вас дуже прошу: підкажіть, як мені прискорити цей процес, - благально попросила вона. – Ви ж мене добре знаєте, як і знаєте, що хочу мати дітей не з примхи.

- Знаю, дівчинко, знаю. А все ж радила б не поспішати, - стара лікарка всілася на дивані і запалила цигарку. – На мою думку, щось таке є у світі, що допоможе тобі зорієнтуватися в ситуації, дозріти, дійти до кондиції внутрішньо, духовно. Як тільки це трапиться, трапиться і нагода, повір мені.

- А ось ви. У вас теж дітей немає, ви не пробували взяти їх на виховання? – запитала Настя і прикусила язика, вражена своєю безтактністю. Але сказаного не повернеш.

Жінка збила з сигарети попіл і, не дивлячись на молодшу, попрямувала до виходу. Вже взялася за дверну ручку, коли зупинилася і, не озираючись, хмуро буркнула:

- Мабуть, не дозріла ще.

Настя знову залишилася одна, але – дивна справа! – тепер її чекання мало глибоке значення і переносилося значно легше, хай навіть вона чекала не чогось конкретного, а лише щасливого випадку.

*                                                           *                                                           *

І дочекалася. Правда, навряд чи знайшлася б людина, яка назвала той випадок щасливим.

Настя була в родині Свиридів пізньою дитиною. Мати народила, коли життя наблизилося до сорока років. Її попереджали про небезпеку перших родів у такому віці, але батьки так довго чекали на дитину, що відмовитися не могли. І трапилося те, про що попереджали лікарі – породілля не витримала пологів, маючи слабке серце. Батько тоді одружився вдруге, навіть не дочекавшись року, як кажуть, поки могила покійної дружини травою заросте. Його можна було зрозуміти: з немовлям на руках, без годувальниці та грошей на найману прислугу важко було не розгубитися.

Мачуха виявилася доброю жінкою, хоч і молодою. Настя довго не знала, що то нерідна мати, адже і батько, і мама Клава любили її однаково. Але, як часто таке трапляється, любов до чужої дитини увірвалася зразу ж після народження власної. Далі події розвивалися за сценарієм, давно і багато описаним у різних як документальних, так і художніх творах, про це ж ідеться в казках. Головне, що Настя все ж благополучно дісталася до свого повноліття, вступила до вузу і з того часу вдома не бувала. Контакти з сім’єю – простіше кажучи, з батьком – підтримувалися спочатку листівками-вітаннями на свята, потім – короткими розмовами по мобільному телефону. Після смерті батька контакти взагалі припинилися.

З яким же здивуванням почула Настя голос зведеної сестри, Люби. Вона б і голос не впізнала, якби Люба не назвалася. Виявляється, молода жінка тяжко хвора і відкритим текстом повідомила зведену сестру про те, що лікарі дали їй лише кілька днів – легені „доїдав” туберкульоз. Навіть телефон давав змогу переконатися в тяжкій хворобі Люби.

- Я не можу довго говорити, - задихаючись, вимовила сестра. – Ти, мабуть, не знаєш, що в мене вже двійко дітей – трьох і чотирьох років. Тобі їх довіряю… Прошу… Заради всього святого, що є на світі, не здавай їх у притулок.

- А чоловік хіба не буде проти?

- Він у в’язниці, позбавлений рішенням суду батьківських прав. Так що мої діти залишаться повними сиротами. Настусю, рятуй діток, вони ж ні в чому не завинили ні перед Богом, ні перед людьми!

- Добре, я все зроблю, - утішила сестру Настя, а самій чомусь спало на думку, що востаннє вони з сестрою перекинулися словом, коли від’їжджала до інституту. – Завтра з ранку виїду до вас, а ти не хорони себе передчасно!

- Я всі розпорядження вже зробила, останні, - не слухаючи її, сказала Люба і поклала слухавку.

Ще й сонце не зійшло, як Настя викликала таксі і поїхала на залізничний вокзал, при цьому вперше пожалкувала, що не має автомашини, яка після аварії не підлягала відновленню. Потяг майже дві доби тягнувся від станції до станції, випробовуючи її терпіння.

Як не поспішала Настя, а все ж устигла тільки на похорони. Вірніше, з похорон люди вже розходилися, коли вона на таксі приїхала до цвинтаря. Постояла поруч зі свіжим горбиком землі, поклонилася могилі, потім озирнулася. Неподалік стояла мачуха, а віддалік неї двоє діток з якоюсь жінкою. Настя пересилила себе – не ті обставини, щоб пам’ятати образи, - і підійшла до мачухи.

- Прийміть мої щирі співчуття, Клавдіє Юхимівно!

- Взаємно, - відповіла мати і Настя здивувалася: моложава жінка зовсім не справляла враження згорьованої. – Діток шкода. Куди їм тепер подітися?

- Хіба вони з вами не будуть жити? – про всяк випадок запитала Настя.

Клавдія Юхимівна, мабуть, нічого не знала про заповіт доньки, тому скрушно похитала головою.

- Ні, не те в мене здоров’я, щоб брати на себе таку відповідальність. Доведеться, певне, в інтернат здавати. Буде і їм спокійніше, і мені. Та й взагалі, ми з дочкою мало спілкувалися, так що з дітьми я майже не знайома.

- А що то за жінка пригортає їх?

- Сусідка, - коротко кинула мачуха.

Настя зразу ж підійшла до дітей. Чотирирічна Даша від пережитого дрібно трусилася і вже не плакала, тільки схлипувала та гикала. Трирічний Денис, як і годиться мужчині, незручності, пов’язані з похоронами, переносив стійко, хоч і видно було, що незадовго до цього плакав.

Познайомилися. Огрядна молодиця, Єфросинія Семенівна („Називай мене просто Фросею”), як квочка, пригортала до себе обох малюків, але вигляд мала вкрай розсерджений.

- Про що ви з тою курвою говорили? – різко кинула вона Насті.

- Про долю дітей, яких їй не дозволяє взяти до себе стан здоров’я.

- Ах, вона ж кобила! Хай скаже спасибі, що на кладовищі не можна її за патли потягати! На ній ще гній на поле можна вивозити, а туди ж – хвора! Для чого ж тоді збирається оформляти опікунство і вже оголосила про продаж квартири? – Жінка почервоніла, та за мить зауважила спокійніше: - А, може, це й на краще, що діти ростимуть подалі від такої сучки! Я ніколи не відмовлюся від них. Не зазнали тепла і ласки від батьків та бабусі, то хоч погріються біля чужої тітки. А ти хто будеш?

- Зведена сестра.

- Так це тебе Люба називала останньою надією?

- Мабуть.

- Тоді швидше оформляй бумаги, поки та мегера не перехопила все нажите разом із квартирою.

Ні, „мегера” нічого не могла зробити, бо Люба перед смертю все ж устигла оформити доручення на дітей і все майно на Настю. Тій залишалося тільки підписати документи. За порадою того ж державного нотаріуса Настя не продала квартиру, а доручила Єфросинії-Фросі здавати квартиру наймачам, а плату за неї класти в банк на рахунок дітей.

- Це ти правильно вирішила, - чомусь сердито зауважила Фрося. – Як справлять повноліття, а тоді захочуть вчитися далі, гроші будуть потрібні.

Настя ще одне правильно розрахувала, коли настояла на тому, щоб діти не чекали дев’яти і сорока днів смерті матері. Далека дорога, пов’язані з нею клопоти, потім нове місце повинні б розважити дітей, відсторонити їх від сумних подій. А взагалі, в такому віці все швидко заживає – і фізичні, і душевні поранення. Сприяло цьому і близьке розташування нової квартири від Дніпра, і походи всіх разом по дитячих магазинах та бутиках, де могли придбати будь-які іграшки. Діти хотіли купити все і зразу, Настя ледь не плакала від жалю, але купувала тільки те, що ніяк не могли обійти увагою діти. Але й без того дитяча кімната, в яку Настя перетворила одну із спалень, виявилася вщерть заповнена іграшками, книжками, одягом. Того дня всі втрьох довго вовтузилися серед безлічі коробок, аж поки Денис так і заснув серед них. Настя взяла його на руки і, перш ніж покласти в ліжко, нахилилася над дитиною і глибоко вдихнула такий незвичний і такий хвилюючий запах, що не стрималася і заплакала.

- Не плачте, тьотю, - пригорнулася до неї Даринка, - ми будемо слухняними.

Вона підняла голівку і запитала:

- Як братик проснеться, ви дозволите вас мамою називати?

- Звичайно ж дозволю, маленька моя донечко… Ти дозволиш новій мамі так називати тебе?

Замість відповіді Даринка ще тісніше пригорнулася до колін Насті.

*                                                          *                                                               *

Так вони і зажили втрьох. Спочатку Настя не збиралася віддавати дітей у дитсадок, але на цьому настояла Ніна Макарівна, як і на тому, щоб дітей обов’язково оглянули спеціалісти.

- Сама могла б додуматися: якщо мати померла від такої хвороби, треба вияснити, чи не стане вона спадковою. Я, правда, на цьому не дуже розуміюся, це справа терапевта, але впевнена, що перевіритися необхідно. Крім того, після обстеження обов’язково нехай відвідують дитсадок.

- Незручно якось виходить: я сиджу вдома, а дітей віддам у чужі руки…

- Ти про себе думаєш чи про діток? – спалахнула лікарка. - Одне, що вони будуть під наглядом спеціалістів, а друге – їм жити в суспільстві, тож хай звикають до колективізму, простіше – до натовпу. Якщо ж тобі кортить самій займатися ними, для цього є довгі вечори та вихідні. Часу в тебе вистачить. А там, дивись, на роботу влаштуєшся.

Але Настя, хоч і погодилася з Ніною Макарівною стосовно дітей, про роботу не думала: потреби мала не великі, тому грошей, що залишив чоловік, вистачило б надовго. При цьому вона знову, за звичкою, мала на увазі тільки себе. Проте виявилося, що хоч її родина стала втричі більшою, витрати зросли чи не вп’ятеро. Грошей вимагав і дитячий заклад: батькам постійно „пропонували” допомогти: придбати фарби на ремонт приміщень, іграшки, посуд, постільну білизну, оплатити похід у театр ляльок тощо. Часто виникала потреба брати фізичну участь у якихось заходах, проте Настя вважала за краще вносити гроші.

Ще й року не минуло, коли вона виявила, що рахунок у банку без постійного поповнення витончився настільки, що настав час подумати про роботу. За дітей вона була спокійною: хоч з обліку їх і не зняли, проте обстеження та аналізи не давали підстав для тривоги, дитсадок виявився досить хорошим, і можна було вдень працювати. Якось Настя завела про це розмову з  сусідкою, поцікавилася, чи не знайдеться в лікарні місце санітарки чи прибиральниці. Ніна Макарівна пильно подивилася на Настю і скрушно похитала головою.

- І не погребуєш виносити судна з-під хворих чи збирати закривавлені бинти?

- Ні, гидливою ніколи не була.

- Все ж, думаю, ця робота не по тобі, - сказала лікарка і на хвилину задумалася. – Ти, здається, економіст із вищою освітою? Тоді дай мені час, я потрясу деяких колишніх пацієнтів, з твоїм дипломом та зовнішністю пряма дорога в секретарі-референти…

- Та куди і ким завгодно, тільки без відряджень, щоб дітей не залишати.

Ніна Макарівна обіцяла подумати, але наступна подія змусила на непевний час відкласти пошуки роботи. Це трапилося під вечір, коли діти вже були вдома, а Настя готувала вечерю. Дверний дзвінок тринькнув коротко і начебто несміливо. Настя нікого не чекала, але відчинила двері беззастережно. У коридорі переминався з ноги на ногу зовсім незнайомий чоловік років тридцяти, високий, білявий, з залисинами, у пом’ятому костюмі та якимсь затертим пакетом у руці.

- Ви Свирида Анастасія?

- Так, а ви щось хотіли?

- До дітей прийшов, - несміливо сказав чоловік, намагаючись через плече Насті зазирнути в кімнату. Вона вийшла в коридор і зачинила за собою двері.

- Нічого не розумію, - сказала молода жінка. – про яких дітей ви кажете. І взагалі, хто ви?

- Ага, пробачте, що зразу не сказав. Я Микола Сторожук, Микола Іванович, батько Даші та Дениса. Мені сказали, що Люба, моя дружина, померла, а ви тепер опікуном…

Настя внутрішньо наїжачилась. Вона знала цього чоловіка тільки з коротких слів Люби, пригадала, що його засуджено і позбавлено батьківських прав. У голові зразу ж промайнула думка: цей чоловік ніяких юридичних прав на дітей не має, а все ж остерігатися треба. І вона наважилася стати суворою – у цьому вбачала свій материнський обов’язок.

- Ось що, я могла б зразу зачинити перед вами двері, але зробимо інакше. Щоб не травмувати дитячу психіку, ідіть погуляйте, поки вони повечеряють і вкладуться спати. Тоді приходьте, поговоримо. Може, й на дітей подивитеся…

- А куди ж я піду? Мені немає куди…

- Ну, це вже ваші проблеми, – відрізала Настя і зачинила перед чоловіком двері. Деякий час стояла, дослухаючись до того, що робиться в коридорі – ні слів, ні звуку кроків, тихо.

Настя спробувала взяти себе в руки, але як у них себе тримати, коли вони тремтять, неначе після довгої виснажливої праці? Або з переляку. Вона готувала вечерю, годувала дітей, читала їм на ніч казку, а подумки і сяк і так прокручувала ситуацію. Тривога не полишала серце, хоч переконливо доводила сама собі, що загрози немає. Потім і діти заснули, вона поправила на них ковдри, вийшла у вітальню, а чоловіка все не було.

Настя не витерпіла, визирнула в коридор і побачила його – сидів у куточку, зіпершись спиною на стіну і дрімав. Під світлом, що впало на нього у прочинені двері, стрепенувся, підхопився на ноги, запитально-жалібно дивлячись на неї, і чомусь пошепки запитав:

- Уже можна?

- Заходьте, куди ж вас подінеш.

Розмова мала бути зовсім не простою.

- Ви не бійтесь, - сказав чоловік, примощуючись на краєчок стільця в кухні. – Я добре розумію, що ніяких прав на дітей не маю. Так трапилося…

- Тоді чого ви ждете від мене? – додала суворості в голосі Настя. - І від дітей?..

- Тільки подивитися! – заспішив Микола Сторожук. – Мені сусідка, та ви її знаєте, Фрося, написала, що народився Денис, я його і не бачив. А Даша в пелюшках була, коли мене… забирали. Зараз, мабуть, виросли, а мене так і не знають… Ще не питали, де їх батько?

- Коли запитають, скажу правду!

І раптом з Миколою Івановичем сталися зміни: він випрямився, з обличчя зник догідливий вираз, і перед Настею сидів змарнілий, виснажений, але сповнений гідності чоловік.

 - Про яку правду ви говорите? – перепитав він. – Чи не ту, за яку я три роки відбув за гратами і втратив дітей?

- Хіба інша є?

- Так, я маю на увазі ту правду, яку приховала від людей та правосуддя моя покійна дружина. Звичайно, про померлих говорять добре або мовчать, але я не зможу мовчати перед власними дітьми, хоч правосуддю нічого доказувати не збираюсь, - чоловік замовк, потім запитав: - Ви з Фросею чи іншими сусідами про мене говорили?

- Ні, - розгублено відповіла Настя, яку дуже вразила зміна в поведінці чоловіка, - на це я просто не мала часу. Зразу ж після похорон ми виїхали з містечка, щоб і далі не травмувати дітей.

- А проте вони могли б розповісти іншу правду, справжню. Як потихеньку теща з дружиною зробили мене чужим у сім’ї, як постійно принижували, ображали. Як я вперше напився до свинячого стану, коли довідався, що дружина заміну мені підшукала; як вони з коханцем уже й ховатися від мене перестали; як у нетверезому стані я скоїв злочин, а, може, мені його приписали, не знаю…

- Де ж він подівся, той коханець?

- Фрося казала, що зник, як тільки довідався про хворобу Люби. Ось таку маленьку частину правди розповіли б вам сусіди. Тепер я поставив перед собою завдання: відмитися від невільного бруду, і не заради себе, заради дітей моїх. – Микола Іванович підхопився. – Як думаєте, вже можна до них зайти?

- Чому б і ні. Тільки тихенько, не розбудіть.

Настя залишилася на кухні, а батько навшпиньки прослизнув до дитячої спальні. Жінці дуже кортіло піти за ним, щоб чогось не трапилося, але стрималась: хай батько знайомиться зі своїми дітьми без свідків. Довгенько ж довелося їй сидіти самій! Нарешті, не витримала і зазирнула до спальні. Микола Іванович стояв на ліжечком Дениса і плакав. Настя зайшла до кімнати, взяла чоловіка за руку і повела геть. Він не опирався.

У кухні Настя подала йому салфетки, і він довго стояв біля вікна спиною до неї, заспокоюючись. Потім присів навпроти до столу, попросив дозволу запалити цигарку. Настя відмовила, хоч і розуміла, що зустріч з дітьми вкрай розхвилювала чоловіка. Проте виявилася ще одна причина для його хвилювання.

- Коли вже між нами почалася розмова на відвертість, то змушений ще про одне сказати, покаятися, - Микола Іванович зітхнув з полегшенням, навіть спромігся посміхнутися. – Знаєте, всі роки, що минули після того, як я довідався про народження сина, мучила мене підозра, що син – не мій. – Чоловік помітив здивування Насті і пояснив: - За моїми підрахунками виходило, що зачаття відбулося якраз тоді, коли в Люби зародився роман на стороні. Ось я і подумав, що не від мене вона зачала. Тепер гора з плечей звалилася: подивився на Дениса, – а він моя копія. Ще й ім’я гарне вибрали!

І така гордість і радість почулися в голосі, що Настя махнула рукою на всі свої страхи. Їй здавалося, що людина, яка вміє любити дітей, не здатна на підлість.

Уже пізньої ночі Микола Іванович зазбирався йти.

- І куди ж ви підете? – поцікавилася Настя.

- Переночую на вокзалі, а на ранок щось вирішуватиму.

- Та ні, залишайтесь тут, ранок вечора і справді мудріший. Диван у вітальні вільний. Зараз принесу білизну, постелю. – І кинула через плече: - Ванна у вашому розпорядженні.

І знову попереду була безсонна ніч. Як вчинити в цій ситуації? З одного боку, за законом, батька в дітей немає; з другого, по совісті, - він є! Край жорстоко було б позбавити їх батьківської любові. Проте і вона не може й не хоче залишатися без неї.

А діти не діляться…

Анатолій Грабко.


„Бомжі”

= Оповідання =

Після тривалої розлуки Іван Васильович Манько повертався додому. При цьому він не відчував ні сорому, ні втрати, ні навіть розчарування – на душі було пусто і сумно, хоч ні перед ким він не завинив, не заборгував. Так трапилося, що останнім часом усе відбувалося всупереч його волі і не залежало  від його настрою чи бажання. Одним словом, обставини. А він за ними плив.

Після смерті дружини він, молодий пенсіонер – тільки п’ятдесят виповнилося, – кілька років жив одинаком, потім зовсім випадково зустрів своє перше кохання, Зіну Третякову. Колись вони разом навчалися в одному класі, тільки за однією партою не сиділи, щоб уникнути насмішок однокласників. Але свою дружбу не могли приховати так пильно, щоб цього не знав ніхто, і „дражнилок” не уникли. Далі, після закінчення школи, стежки їх розійшлися, і сталося це так непомітно, що згадалося перше кохання, коли Іван уже був одружений і мав двох діток.

Зараз він не міг і пригадати, з якого дива проснулася юнацька пам’ять. Та він тоді вже нічого не міг удіяти, адже совість не дозволяла сиротити власних дітей, міняти їх на нетривкі спогади. Тільки після смерті від злоякісної пухлини дружин, коли діти вже визначилися і могли обійтися без батьків, зважився на ще одну зміну в житті. Відверто кажучи, цього б не трапилося, якби не та зустріч.

Перший час після смерті дружини він ходив на кладовище через день. Приносив із собою квіти, клав їх на горбик землі і сидів деякий час поруч, гортаючи в пам’яті сторінки життя. Лише тепер він розумів, що одружився не через палке кохання, а більше – через статевий потяг: дуже гарною була в ліжку Клава! А далі пішли діти, зв’язали подружжя обов’язками і потягли за собою звичку. Сказати, що виправдалося прислів’я „стерпиться – злюбиться”, не можна, якісь почуття таки були, вони замішувалися на повазі, обов’язку, звичках. Ось тільки коханню там не знаходилося місця.

Проте смерть дружини нанесла йому відчутний удар. Це при тому, що Іван Васильович був готовий до неї: після операції на грудях дружини лікарі попередили його, що хвора звернулася до них пізно, метастази проникли глибоко, а тому він повинен чекати гіршого.

Клава соромилася свого змарнілого виду, тому в кімнату завжди панував півморок, і тільки після смерті чоловік роздивився, що залишилося від нещодавньої красуні-дружини. Це вже незадовго до смерті Клава сказала йому:

- Знаю, не кохав ти мене, але за вірність спасибі, за надійність – теж. Я старалася бути тобі хорошою дружиною, а коли щось не так, пробач!

Іван Васильович бурмотів якісь утішні слова, а сам думав, що якесь прозріння, мабуть, настає в людини перед смертю, цьому годі опиратися чи виправдовуватися.

Під зиму він, щоб не засиджуватися вдома, влаштувався в охорону, тому навідувався на кладовище тільки раз на тиждень. Отоді й відбулася його зустріч з дитинством. Ще переповнений глухим сумом, він ішов алеєю, коли йому почулося тихеньке: „Ваню!”. Раптово зупинився, покрутив головою в тісному комірі: чомусь здалося, що це гукнула небіжчиця, і вже рушив далі, коли перед ним з’явилася жіночка.

- Мабуть, я так змінилася, що вже й не впізнаєш, - сказала вона. – Старою стала, еге ж, Ваню?

Після стресу, коли він подумав, що гукає дружина, будь-які події не могли його вразити, тому й відповів спокійно:

- Чому ж не впізнаю! Тебе, Зіночко, роки не беруть, хіба що кілограми…

- Зате ти точно не змінився! – посміхнулася Зіна. – Навіть на цвинтарі можеш жартувати. А на вигляд такий уже поважний та серйозний, куди там!

Вони пішли між надгробними пам’ятниками, пригадуючи минуле, прослідковуючи долю відомих їм однокласників. Уже на виході, за цвинтарними воротами Іван Васильович схаменувся, що так і не спитав, з якої причини Зіна зустрілася тут.

- Дивно інше, - сказала жінка, - що ми раніше не бачилися. Я вже рік навідуюся сюди, на могилу сина і чоловіка. Загинули вони в автокатастрофі.

Сказала це спокійно, без надриву, мабуть, притерпілася за рік до своєї втрати. І оцей відсторонений спокій  так схвилював Івана Васильовича, що він ні про що далі не розпитував, сприйняв її долю як щось наперед визначене, як аксіому.

Вони почали зустрічатися. Ні, про якусь подобу побачень мова не йшла, вони, не змовляючись, на кладовище приходили в один і той же час, в одні й ті ж дні. Так їм було спокійніше, начебто в свідки чистоти своїх помислів брали небіжчиків. Так тривало майже повний рік. А потім настав час, коли вони вирішили, що й далі зустрічатися в такому місці не зовсім етично: якщо раніше вони приходили до своїх дорогих померлих, то зараз – заради своїх інтересів.

Після довгих вагань обоє погодилися, що зручніше Івану буде переїхати „у прийми”, бо в нього квартира, а Зіна має просторий приватний будинок, з яким їй важко самій справлятися. І хоч обоє мають по двоє дітей, живуть одинаками. Отоді Іван Васильович і довідався, що у Зіни, крім загиблого сина, є ще дві дорослі доньки.

Будинок її стояв майже на околиці міста, був величенький, але не доглянутий. Здавалося, все тут на місці, скрізь порядок – чисто підметені доріжки, прибране листя, підведений чорним цоколь будинку, але кидалася в очі відсутність саме чоловічої руки: там дощечка паркану відірвана, там сухе гілля на деревах не обрізане. Тобто, помітні були дрібниці, якими заміжні жінки не звикли займатися.

Іван Васильович порядкувати взявся не одразу. Спочатку щодня навідувався на квартиру, потім дочекався приїзду дочки із зятем, допоміг їм влаштуватися на новому місці.

- А ти надовго у прийми пішов? – лукаво позирнула на нього донька.

- Не знаю. Якщо Бог дасть, то на все життя, скільки його залишилося. Сподіваюсь, що так і буде.

- Тобі видніше, - тільки й сказала донька. Чомусь вразила його ота легкість, з якою його рідна дитина сприйняла нове життя батька, але втішив себе, що в дітей своє життя, і не треба їм заважати.

Із Зіною життя поступово входило у буденне русло. Іван Васильович раптом виявив у себе кілька талантів: огородника, столяра, навіть муляра. Він раніше й не думав, що успішно жити на приватній садибі, без розрахунків на ЖЕКи, спроможна тільки людина з умілими руками. Звичайно, можна найняти потрібних людей, аби гроші були. Але ж за кожною дрібницею до майстрів не набігаєшся, до того ж соромно – хіба ти не мужчина?

Кілька разів приїжджали Зінині доньки, але „приймак” з ними бачився мало, тільки „здрастуйте – прощавайте”. Вони про щось гомоніли з матір’ю, але його на ці розмови не запрошували, а самому встрявати незручно. Вечорами, коли набридав телевізор з його політичними протистояннями, вони з Зіною вели такі ж довгі, як осінні вечори, розмови. Загалом, мова йшла про минуле та спільних знайомих. А їх виявилося не так і мало, адже Зіна після закінчення медучилища працювала в міській поліклініці, знала чимало людей. Іван Васильович після виходу у відставку нікуди з рідного міста не виїжджав і теж обріс потрібними і не зовсім знайомствами. Тож і перебирали у спогадах то свої юнацькі думи і вчинки, то долі відомих їм людей.

Так і жили – тихо, спокійно, без сварок і особливої любові. Чомусь Іван Васильович сподівався, що юнацька закоханість повернеться хоч частково. Але цього не трапилося: чи то обсипалася юнацька романтичність, чи зачерствів з роками, став занадто практичним. Він став звикати до ролі одруженого, глави сім’ї, хоч і не рідної, як раптом усе обірвалося.

*                                                              *                                                                  *

Обидві доньки разом із чоловіками приїхали в гості зненацька. Кілька хвилин погомоніли про те, про се, потім старша із них, Марина, сказала:

- Мамо, нам треба поговорити.

- Ми ж і так говоримо, - засміялася Зіна.

- Ні, я серйозно, є проблема.

Іван Васильович підвівся, щоб не заважати сімейній розмові.

- Сиди, Ваню, в нас секретів від тебе немає, - зупинила його Зіна, неначе й не бачила застережливі погляди Марини.

- Давайте перейдемо надвір, в альтанці зараз так добре! – знайшла компромісний варіант донька.

Сім’я перебралася на подвір’я, Іван Васильович залишився в кімнаті сам. Ніхто не помітив, що квартирка у причілковому вікні відчинена, а зразу за рогом стояла альтанка, тому Іван Васильович чув усе, про що там говорилося. І почув…

- Довго ти ще триматимеш цього приймака? – запитала Ліда, молодша дочка.

- Лідочко, як ти можеш таке говорити? – сполошилася мати. – Що він тобі поганого зробив?

- На щастя, поки що нічого. І я не допущу, щоб таке трапилося. Він уже прописаний у тебе?

- Та все ніяк не зберемося. Ми хотіли спочатку розписатися, а тоді він пропишеться.

- Не здумай! – аж крикнула Марина. – Тоді ми взагалі залишимося ні з чим!

- Про що ви говорите? – не зрозуміла Зіна.

Проте Іван Васильович уже здогадувався, про що йтиме мова, але нічого вдіяти не міг – ні вийти у двері, ні вилізти у вікно. Покашляв, але цього, мабуть, ніхто не почув, інше заволоділо думками родичів. Так і довелося слухати „милих” дочок.

- Чого ж тут не зрозуміти? – знову подала голос Ліда. – Він своїм дітям квартиру віддав, а коли щось із тобою трапиться, то і цей будинок їм дістанеться. Навіть земля… Місто розростається у цей бік. Знаєш, скільки незабаром коштуватиме сотка твоєї землі?

Зяті мовчали.

- Що ж може трапитися зі мною?

- Та що завгодно! Він свою дружину в могилу вже звів…

- Що ти кажеш, Лідо! Це ж хвороба!..

- Хвороби просто так теж не з’являються.

Іван Васильович похолодів: ось як може дехто витлумачити його життя! При здоровому глузді таке навіть на думку нікому не спаде! Що ж, це явна нісенітниця, видумки хворого розуму. Але справа не в тому, він став приводом для сімейного розладу – це факт незаперечний. Що в такому випадку можна зробити? Найліпше – тихо зникнути, неначе тебе тут і не було, а коли не було, то й підстав для розладу не буде, подразник зникне. Залишитися всупереч домаганням дочок? Це означає одне: постійні сварки, віддалення матері від дочок. Іще один вихід є: забрати Зіну і повернутися до своєї квартири, а будинок хай дочки ділять і сваряться між собою.

Іван Васильович, уже не дослухаючись до розмови за вікном, швиденько зібрав свої нечисленні речі, склав у валізу і вийшов на ганок. Усі повернулися на його кроки.

- Куди це ти зібрався, Ваню? – затурбувалася Зіна.

- Навідаюсь додому, треба дещо забрати звідти. Я завтра повернуся, - збрехав чоловік і швидко пішов, майже побіг до хвіртки.

 Ось так і трапилося, що Іван Васильович Манько повертався додому. Він ще не знав і навіть здогадатися не міг, що чекає на нього вдома. Вже перед дверима своєї квартири дістав ключ, відімкнув замок і тільки зайшов до прихожої, почув голоси. Лише тоді згадав, що сьогодні субота, всі дома, мабуть, треба було подзвонити у двері, а тоді вже заходити. Та повертати назад не хотілося – не чужі люди, не образяться. Він уже хотів пройти далі, як раптом почув таке, що змусило його зупинитися. Певно, Юра, зять, знаходився у ванній, а Валя, донька, на кухні, так і перекрикувалися на відстані.

- А все ти винна: дочку хочу і край, неначе двох синів тобі мало!

- Тепер пізно про це говорити, шостий місяць пішов, а лікарі запевнили, що таки буде в нас донечка.

- Еге ж, і буде нас п’ятеро у двох кімнатах. А як батько повернеться? Як узнає, що ми виписали його звідси? Скандалу не буде?

- Чому б він повертався? Там таке кохання, аж помолоділи обоє. Та ні, не повернеться, куди йому, шостому, сюди?

- А представ на хвилинку, що таки повернувся. І що тоді?

- Не знаю, нам подітися немає куди. Та ні, він у нас розумний, побачить, що зайвий тут, і щось придумає.

Іван Васильович позадкував із прихожої і тихенько причинив двері, щоб замок не клацнув. Знову він став мимовільним підслуховувачем! Присів на сходинку (чомусь важко було стояти) і задумався. Отак, виявився зайвим і в чужій сім’ї, і в своїй. „Він щось придумає”! Десь на вищому поверсі почулися кроки, і чоловік підхопився: ще не вистачало, щоб сусіди чи знайомі побачили його в такій позі. Він поспішив сходинками вниз.

Надворі поночіло. У недалекому парку збиралися сутінки, в яких поринали рідкі ліхтарі. Іван Васильович присів на лавку. Так, починається зовсім новий період життя. У Зіни він не був прописаний, а з рідної квартири дітки тихенько виселили його. Звичайно, можна затіяти судову тяганину і добитися свого: він – власник квартири, і має право на неї. Але з ким судитися, з рідною дочкою? Ні, до такого сорому він не опуститься. Знімати десь житло, харчуватися, одягатися – на все це його пенсії не вистачить, а роботу втратив через женихання…

- Що, зітхаєш? – почувся голос і поруч з ним на лавку всілися двоє.

Іван Васильович здалеку неодноразово бачив таких людей: занехаяні, неголені, немиті, вони так смерділи, що перехожі намагалися триматися від них подалі, наперед підводячи їх під одну мірку – „бомжі”. Він знав, що це російське словоскорочення: «без определенного места жительства», і колись було найменуванням графи в анкеті, але давно стало інтернаціональним, усім зрозумілим.

- Давай третім. Будеш? – сусіда, худий чоловік непевного віку простягнув йому пляшку, але перед цим обітер її заяложеним рукавом.

А чому б і ні, подумав Іван Васильович. Він узяв пляшку і зупинився.

- Тільки в мене зараз грошей немає, - сказав він нерішуче.

- А в нас їх теж немає! – зареготав другий чоловік, невисокий, навіть кругленький і з таким рудим волоссям, що, здавалося, воно і в сутінках полум’ям горить. – Тебе як звати? – запитав чоловік, а потім, неначе схаменувшись, заспішив: - Я питаю не паспортні дані, а як би ти хотів, щоб тебе називали? Я, наприклад, Говорун. Знаєш таку птаху з мультику…

- Мені нічого соромитися свого прізвища, - випрямився на незручній лавці Іван Васильович. – Манько моє прізвище.

- Хе, краще не придумаєш! – зареготав худий. – Ніхто й не здогадається, що воно справжнє! Циган, чуєш? – штовхнув він ліктем рудого. – Пам’ятаєш нашого начальника транспортного цеху на прізвище Манда? – Він повернувся до Івана Васильовича. – Скільки йому не пропонували змінити прізвище – зараз усе можна поміняти, навіть долю, а він ні в яку. Каже, хіба ви чули, щоб на зборах мене підняли і критикували, мовляв, колектив товариша Манди не виконав план? Наодинці, в кабінеті, начальство дає прочуханки, а на людях – ввічливо, на ім’я та по батькові! А ти, кореш, готовий Манько. Годиться! Тільки не дозволяй, щоб тебе Манею або Марусею називали. За таке – в морду! Де ночуєш? – раптом запитав чоловік, і поки Іван Васильович думав над цим простим питанням, яке раптом стало складним, запропонував: - Нам якраз третього не вистачало. І місце є непогане, за нами закріплене. Ти як, Цигане, не проти? – рудий чомусь відвернувся. – Мовчиш? Я і забув: ти ж збирався Дусю до нас підселити! Ні, тільки без баб! Третім будеш? – вже класичним запитанням завершив свою мову худий. 

- Буду, - сказав Манько і ковтнув смердючого самогону.

*                                                                *                                                               *

Ось так, зовсім несподівано життя Івана Васильовича, тепер просто Манька, звернуло на засипану сміттям стежку. Це так він думав спочатку. Та минав час, і він раптом зацікавився цими обездоленими людьми, яких пересічні громадяни і за людей не вважали. Жили вони утрьох із Говоруном та Циганом у колись просторому підвалі. Раніше він був суцільним, а тоді мешканці багатоповерхівки розділили його на комірчини, в яких зберігали свої запаси на зиму. Яким чином бомжам вдалося зайняти одну з них, через яку проходили труби опалення, Манько не знав, але здогадувався: комірчина через оті труби була теплою, і зберігати в ній овочі та фрукти не годилося. Але те, що не годилося нормальним мешканцям, бомжам було в самий раз.

На дверях із обаполів „своєї квартири” хлопці навіть іржавий замок почепили, хоч і висів він для годиться, щоб не відрізнятися від інших. У першу ж ніч Говорун попередив:

- Ти ось що, Манько, повинен знати: ми – люди порядні, тому не гадимо там, де живемо. Не дай Бог щось поцупити або поламати!

- Та я якось і не думав про таке! – зніяковіло пробурмотів Іван Васильович.

- Так то воно так, але ж знаєш – голод не тітка, як присохне живіт до спини, і в рідного батька щось „позичиш”, щоб укинути його всередину.

Але новенький бомж про таке ще не думав. Поки що він мав одну радість: підвал знаходився в іншому районі міста, через що зменшувався ризик потрапити на очі знайомим.

Іван Васильович, виявляється, мав дуже туманне уявлення про існування (назвати життям язик не повертався) „бомжів”. Ні він, ні хтось із його оточення не могли зацікавитися так званим „дном”. І тому кожен день нового життя приносив йому відкриття. Наприклад, його сусіди ніякого режиму чи розпорядку дня не мали: підіймалися, коли їсти хотілося, а лягали, коли роздобути їжу чи випивку вже не світило. Як не дивно, таке траплялося не часто, випивка – частіше. Співмешканці охоче знайомили свого нового товариша з місцями, де можна було знайти варті уваги об’їдки, де дозволять допити залишки пива чи горілки, де можна заробити гривню-другу.

- Ех, жаль, що на вокзали нам дорога закрита: і залізничний, і автобусний, і річковий – скрізь люди Карася, - якось сказав Говорун.

- А хто він, той Карась?

- Тобі, Манько, краще не знати його, - вмішався Циган.

- Правду дружбан каже! – Говорун на кілька хвилин замовк, і це було так дивно, неначе він оголився на людях. Тільки в цей час Іван Васильович мав змогу роздивитися на чоловіка, адже під час розмови обличчя Говоруна „грало” в такт його словам. – Цей Карась, ніякий не бомж, навіть не алкаш. Він – крутий, кришує три вокзали, а з бомжів збив команду, яка там „пасеться” – хто працює, хто просить, а часом і краде, щоб пахану законну долю віддати. А не принесеш належне, поб’ють…

- І не тільки, - скупо зронив Циган.

- Та ні, не кажи, не кажи, сам не бачив, то краще мовчи. Може, брешуть люди, що кілька наших убили і десь закопали. Не знаю, чи правда, тільки ні Григора, ні Дувана я вже давно не бачив.

А якось глупої ночі, коли вони засиділися за пляшкою „смердючки” (так називали найдешевший самогон, який купували у „дяді Вови”), Іван Васильович довідався, що й серед бомжів є розподіл на „алканів” та „обдурених”. Цього він зразу не зрозумів, поки Говорун не пояснив.

- Алкани – це ті, хто своє порядне життя поміняв на випивку. Серед них теж різні трапляються: одні з горя спилися, другі – з безвиході, а ще декому просто подобається таке життя, бо можна пити безоглядно, ніхто тебе не спитає, де, з ким і скільки. І працювати їх не заставиш – одні не хочуть жили рвати, інші спилися так, що навіть рюмку тримати можуть з трудом…

- Чим же ми кращі за них? – здивувався Манько. – Як на мене, ми з ними однакові.

- Е, не кажи! Ми не кращі і не гірші – ми різні. Кожен із нас потрапив у таке становище через те, що його нагло обдурили – свої чи чужі. Крім того, якщо є можливість заробити копійку, ми ніколи не опустимося до крадіжок. Єднає нас із алканами тільки соціальний статус: бездомні, бомжі. – Говорун на мить замовк, потім тихенько додав: - А вбивають нас однаково…

- Як це – убивають? – не зрозумів Манько.

- А, я і забув, що ти в нас новенький. Тож знай: стережися „недорослів” – пацанів років дванадцяти- п’ятнадцяти. Вони, коли збиваються у зграї, шукають пригод, тренуються, так сказать, морди бити. А що може бути легшим і безкарнішим, ніж побити бомжа? От і б’ють, особливо вечорами.

- Хіба міліція не заступається?

- Та кому ми потрібні? До того ж хлопчаки в людних місцях побиття не затівають. То в парк затягнуть, то в глухий провулок. Добре, коли просто поб’ють, а минулого тижня Рогача на смерть забили, ще раніше Купаву побили і повісили в парку. Міліція в морг відправила трупи, мерія за казенний кошт в ями вкинула – і ні слідства, ні пошуків убивць…

- Чому ж ви мовчите? Чому не звертаєтесь до правоохоронців?

- Ну, ти даєш! – засміявся Говорун і навіть Циган блиснув зубами. – Хто ж буде писати заяви? Хто буде їх розглядати? Навіть найпростіше візьми: ти особисто понесеш заяву в міліцію, а потім ходитимеш на допити? Та нам не бажано навіть привертати до себе увагу. Ми – непотріб, ми – покидьки!..

- Але ж люди!

- Колись, може, й були…

*                                                                 *                                                             *

Недарма кажуть, що людина, як і тварина, може звикнути до всього. Звикав і Іван Васильович до свого нового життя. З першого ж часу він заборонив собі думати – про минуле, про своє становище, заборонив згадувати й переживати образу. Твердо сказав собі: „Так треба!”. Як не дивно, а це йому вдалося. Навіть не знав, що має таку силу волі! Правда, він не никав закоулками зі своїми співмешканцями (назвати друзями язик не повертався), не нишпорив по сміттєзвалищах, не рився в контейнерах для сміття. На його погляд, він знайшов пристойніший метод харчування.

Колись, ще за благополучного життя, він кілька разів обідав у ресторані „Дніпро” і зберіг про нього та його кухню добрі спогади. Що привело на задвірки ресторану, сказати не міг. Чи випадок, чи заборонена самому собі ностальгія, але він проходив якраз біля чорного входу в ресторан, коли його гукнули.

- Ей, мужик! Хочеш сто грамів заробити – допоможи!

Іван Васильович озирнувся. На високих сходинках стояв хлопчина в чорному костюмі з краваткою-метеликом на білій сорочці і тримався за великий ящик, наповнений ковбасою і шинкою.

- Це ви до мене? – не зрозумів Іван Васильович.

- Поки що ти один тут бомж, других не бачу! Віднеси оцей ящик на кухню, кажу!

Манько миттю піднявся сходинками, схопив ящик і ледь підняв його.

- Неси за мною, - звелів молодик і швидко пішов попереду.

А Іван Васильович ніяк не міг пристосуватися до ящика: вузький коридор не дозволяв звалити його на плечі, тому доводилося нести поперед себе. Від натуги почервоніло в очах, але він не кидав вантаж. Коли дісталися до кухні, з другого боку ящик підхопив худорлявий чоловік у традиційному поварському одязі: білому комбінезоні і такому ж ковпаку.

- Де ж твоя совість, Валерію? Здоровий бугай, а старика змушуєш працювати за себе! – накинувся він на молодика. – Ліньки вантажника розшукати?

- Це ви самі його розпустили своїми потураннями. Гриць, мабуть, уже розжився парою пляшок пива і тепер дудлить його у схованці. Я вас попереджав, що не буду віддуватися за когось. – Валерій повернувся до свого помічника. – Пішли за розрахунком.

- Знову будеш горілкою поїти? – не вгавав чоловік, який, мабуть, був тут шеф-кухарем.

Валерій змовчав.

- Я б не хотів горілки, - знічено пробурмотів Манько. – Від якогось бутерброду не відмовився б.

- Ось бачиш! – аж зрадів чоловік. – Людина їсти хоче, а не тих напоїв, що ти з недопитих рюмок зливаєш у банку.

Так він і познайомився з Сидором Трохимовичем, шеф-кухарем ресторану „Дніпро”. Мабуть, вони були однолітками, тільки життя в кожного складалося по своєму. З того часу Іван Васильович з’являвся до ресторану, як на роботу. Бувало, що за цілий день йому так і не випадало виконати якесь доручення, а траплялося, що був зайнятий до ночі, – підмітав двір, виносив сміття, полоскав і розвішував ганчірки після прибирання, допомагав вантажникам. Та хіба мало знайдеться роботи в такому великому господарстві, як ресторан, особливо тоді, коли цю роботу шукаєш. Спочатку Сидір Трохимович намагався нагодувати свого безплатного помічника тут, на місці, потім зрозумів, що той намагається взяти харчі з собою, і завжди знаходив можливість накидати в пластиковий пакет якихось продуктів. Перший раз, виносячи на ганок пакет з продуктами, Сидір Трохимович сказав:

- Мені подобається, що ви не підбираєте об’їдки з контейнера для відходів.

Сказав і неначе сам засоромився своїх слів. 

- Ще не звик. Може, як припече, – знизав плечима Іван Васильович і чомусь додав: - Я новенький.

Цим і вичерпалося його спілкування з великим чоловіком – шеф-кухарем.

А тоді Іван Васильович захворів. Спочатку його лихоманило, потім підскочила температура, голова палала, руки й ноги налилися непідйомним тягарем, а в якусь мить він втратив свідомість. Прийшов до тями від того, що хтось стягує з нього штани. Він заборсався, запручався і відкрив очі. Як і раніше, лежав на вонючому матраці, над головою нависала бетонна, вся в раковинах стеля, з-за дощатих дверцят сочилося світло – не світло, а сірі сутінки. Ніяк не міг спочатку второпати, де й чому знаходиться. Над ним нахилилася давно неголена пика, чомусь добре знайома.

- Ага, трішки очухався! Мабуть, тепер сам скаже, не треба й штани знімати, - промовила „пика”, і чомусь голос видався лагідним і приязним. – Чуєш, Манько, тобі апендицит вирізали?

- Так, - ледь розліпив склеєні внутрішньою спекою губи Іван Васильович.

- Ось і погано, що вирізали, - буркнула „пика”, яку він, нарешті впізнав: Говорун. – Ми думали, що в тебе приступ апендициту, а якщо вирізали, то не знаємо, що й думати!

- Тріпач! – почувся ще один голос, і через плече Говоруна просунулася рука Цигана з банкою.

Іван Васильович жадно випив воду і попросив ще.

- Аби не заразне щось, - скупо зронив Циган.

- Не бійтесь, це нервове, - тихо промовив Іван Васильович. – Відлежусь і минеться.

- А їсти що будеш? – запитав Говорун.

- Те, що й ми! – гримнув Циган. – Його продукти жер?..

Воду організм хворого сприйняв, як снодійне: коли наступного разу Іван Васильович відкрив очі, в комірчині було світліше: мабуть, надворі розгорівся день. Час від часу чоловік ненадовго засинав, знову просинався. У такі ось хвилини бадьорості його годували (хлопці навіть ложку десь знайшли) бульйоном, навіть котлету підсунули. Іван Васильович жував, аби відчепилися, не відчуваючи ні смаку, ні задоволення. Йому більше подобалося думати.

Виявляється, хвороба – найпродуктивніший час для роздумів. Іван Васильович перебирав подумки різні ситуації, долі, найбільше думав про тих, кого доля закинула сюди ось, на дно життя. „Як у Горького”, - подумав чоловік і посміхнувся: бач, пригодилася шкільна програма. Тільки тепер Максим Пєшков, пролетарський письменник, став іноземцем. Зате свою ситуацію Іван Васильович не продумував: як зразу вирішив, що головна провина лежить на ньому (неправильно виховав власних дітей), так і притримувався цієї позиції. Зате в пам’яті спливали розповіді Говоруна та Цигана, зустрічі на смітниках та у під’їздах, бесіди за „смердючкою”, на повний шлунок і на порожній. Пригадалися Карась і підліткові зграї, безправність і безпритульність, а ще – людяність тих, кого людьми мало хто ризикне назвати.

Якось Іван Васильович відчув біля себе людину. Мабуть, за запахом. Він уже звик, що його співмешканці, м’яко кажучи, смердять, і не звертав на це увагу. Тут же на нього повіяло цілою гамою приємних запахів: смажениною, злегка – хорошим спиртним, а над усім – чомусь цибулею. Він повернув голову і зразу ж упізнав шеф-кухаря, Сидора Трохимовича.

- Як ви мене знайшли? І для чого? – запитав кволо.

- Ваші друзі розповіли. Але й без них я знайшов би вас, бо ви – людина, якій чомусь не поталанило в житті. Але не остаточно.

- Давайте про це не будемо…

- Будемо. І не раз ще будемо! – вперто заявив Сидір Трохимович. – Поки не поверну вас до життя.

- Для чого вам я? Робити нічого?

- Та ні, роботи, слава Богу, вистачає. Тільки мені чомусь здається, що наші долі до певного моменту схожі. Тільки далі різняться: я встояв на краю прірви, а ви в неї сповзаєте. Та про це поговоримо пізніше. Зараз мені треба бігти на роботу: занадто багато часу я витратив, поки знайшов цей підвал. Тепер доріжка знайома, завтра буде більше часу, тоді й поговоримо.

Здається, Іван Васильович тільки очима кліпнув, а відкрив – поруч немає нікого. Хотів сказати, щоб не приходив, чомусь соромився цього чоловіка. А той уже зник, неначе розчинився в сутінках підвалу.  Чи не привидівся Сидір Трохимович, забідкався Іван Васильович. Та нараз принюхався: ні, таки й справді пахне цибулею!

І знову думки повернулися до Карася. З цим прізвиськом він заснув і знову прокинувся. Спочатку не міг зрозуміти, чому воно тримається у пам’яті і не хоче зникати. Вертів його і так, і сяк, поки додумався: не прізвисько тому причиною, а щось пов’язане з ним. Десь під ранок, коли вже почали вовтузитися співмешканці, готуючись до пошуків їжі або й випивки, здогадався: непокоїть його те, що якийсь Карась зміг згуртувати навколо себе (хай і неправдою та кулаками!) людей, визискує їх, б’є, а, може, й убиває, то невже порядні люди не можуть також згуртуватися? А чому б і ні? Що це буде – „Партія бомжів”? „Товариство знедолених”? Врешті-решт, не в назві суть, а в тому, що гуртом не тільки батька добре бити, а й захищатися.

Звичайно, над цим ще треба добре помізкувати, поговорити з хлопцями, для початку вияснити, ким вони були „на волі”, напевне ж знайдуться серед них спеціалісти, яких можна буде „присобачити” до справи, хай пригадають свої професії! Що це буде за „справа”, і сам мав тільки загальне уявлення: захист знедолених. Від кого? Якими засобами? За який рахунок? Багато питань, на які ще доведеться шукати відповіді. Але ж він не один! Одне знав напевне: якщо завтра прийде Сидір Трохимович, розмова може набрати іншого плану. Треба боротися!

Тільки не з рідними дітьми…

Анатолій Грабко.


Випадковий попутник

I

Спродалася Ніна Кирилівна швидко, хоч цього разу вирішила не здавати перекупщикам оптом свій товар. Та й що то за товар – одна назва! Зібрала пару сотень яєць, зарізала трійко півнів, бо вже проходу куркам не давали, та зробила бідончик ряжанки. Ото й увесь товар. І того б не везла, так затіяла дерев’яний паркан замінити цегляним, з красивими решітками, а хлопці таку ціну загилили, що хоч стій, хоч падай. А діватися немає куди одинокій жінці: ціну могли б знизити, але для цього треба весь час годувати бригаду, поїти, а зі старшим ще й у ліжко лягати. Ні, це не для неї!

Ніхто на селі не міг звинуватити її у легковажності, а плітки все одно час від часу зароджувалися і починали гуляти вулицями. Хіба для цього багато треба? Достатньо на вулиці з якимсь чоловіком привітатися, а, не дай Бог, ще й пару слів йому сказати, - все, плітка народилася і поповзла від хати до хати, а там прослизнула у вуха дружині, а тоді Ніна ніяк не могла зрозуміти причину, чому Галина чи Софія не здороваються.

Вона людей не винуватила, адже дуже важко повірити, що одинока жінка, у якої, як кажуть, усе при собі, не має наміру відбити чоловіка у котроїсь. Розуміла, що це продиктовано віками тяжкого життя: одинакові завжди важко, хоч жінці, хоч чоловікові. Недарма ж природою передбачений такий ось союз, подружжя не просто доповнюють один одного, а роблять спільну справу, хоч і з різних кінців. Звичайно, останніми роками життя круто змінилося, молоде покоління притримується інших принципів життя, а все ж і зараз одинакові важко.

До недавнього часу і вони з Климом усе робили дружно. Народилися і виросли в одному місті, навіть жили на одній вулиці. Ніна ще в шостому класі, як тільки відчула себе жінкою, закохалася в Клима. Той був років на п’ять старший, вважався дорослим і на „сопливок” не звертав увагу. Тоді він рік чи два десь працював до призову, займався чи то боксом, чи японською боротьбою, а потрапив до армії – забрали  його в якусь  дуже гарячу точку.

Ніна чекала.

Після армії Клим не зразу повернувся додому: довго валявся в госпіталях після чи то поранення, чи якихось катувань у полоні, звідки дивом вирвався, – про це за десять років подружнього життя він і словом не обмовився. А коли прибув додому, Ніна в першу мить не повірила, що це той хлопець, в якого вона була закохана так, що й ночей не спала. Високий, худий, широкоплечий, але ті плечі більше нагадували перекладину – два сухі стовпи та дрючок на них. І в очах якась незрозуміла настороженість. Тоді вона враз зрозуміла, що минуле Клим нікому не відкриє, то й не розпитувала.

А зійшлися вони майже зразу, як побачилися. Вона тоді якраз розцвіла: ставна, чорнобрива, ямочки на щічках так і грають, коса в руку товщиною, тільки трішки повненька, але це на чий смак. Загалом, вона й зараз такою залишилася. Може, постава і фігура в неї не модні, не сучасні, та не може бути модною фігура жінки, як сукня або капелюшок, худі та довгоногі нехай залишаються для реклами, а для віковічного призначення жінки – берегині домашнього вогнища, матері, зовсім інше потрібно.

Зразу ж після весілля Клим купив на висілках, що незабаром повинні були увійти в межі міста, стареньку хату, розвалив її і поставив нову. Оскільки його воєнної пенсії не вистачало, навіть обставити нову хату не змогли. Тоді він і уклав контракт з якоюсь фірмою – супроводжував і охороняв високе начальство. Хоч і доводилося їздити у відрядження, але платили добре. А якось поїхав – і з кінцями. Ніна більше року оббивала пороги різних установ, але ніхто не міг сказати, де подівся чоловік. Навіть не знали, живий чи мертвий. Звичайно, деталі його відрядження їй не розповідали. Ходила навіть до ворожки, але та дала дивну відповідь, мовляв, чоловік живий, але на землі його немає. Ось так і залишалася Ніна самотньою п’ятий рік. І вперше не картала долю за те, що дітей у них не було.

Щоб якось вижити, влаштувалася прибиральницею у дві установи і зайнялася домашнім господарством: розвела курей, купила теличку – з випасом проблем не було, якраз від хати починався пустир, зарослий бур’янами. І зараз сміється, коли пригадує, як училася доїти корову, адже раніше бачила худобу тільки здалеку. Тепер усе налагодилося. Це – на погляд сторонньої людини. А як почувається одинока жінка весняними ночами, що їй сниться, коли сон усе ж приходить, - про це не кожному дано знати.

II

Того дня вона швидко впоралася з товаром. До речі, як і завжди. Бо до неї покупці в першу чергу підходили. І ніякого особливого секрету немає. Просто, з першого ж разу, як довелося стати за прилавок, вона взяла за правило постійно бути привітною, усміхненою і охайною. Ну, скажіть, будь ласка, як купувати, наприклад, ту ж ряжанку з рук неохайної людини з брудними руками? Як подумаєш, що тими руками вона бовталася в молоці, весь апетит пропаде! Або купувати щось у набурмосеної людини… Так і здається, що той настрій і тобі перейде разом із купленими продуктами. Як би там не було, а Ніна вибрала правильну лінію і не прогадала.

Вона поспішала: треба встигнути додому на обід, щоб подоїти Зорьку, а тоді зайнятися городиною: настали спекотні дні, доводилося через день її поливати. Ніна вкинула до порожнього кошика бідончик і пішла на автостанцію. Автобуси бігали один за одним з напівпорожніми салонами. Це пізніше, коли розійдеться ринок, на села повертатимуться масово, а зараз можна їхати без тісняви. І тому вона дуже здивувалася, коли над головою почувся чоловічий голос:

- Тут можна сісти?

Ніна здивована підвела очі. Біля неї стояв чоловік непевного віку, модно і чисто вдягнений, але з якимсь сірим, неначе степовим пилом запорошеним обличчям.

- У мене тільки один квиток, а місця два, - відповіла Ніна. – Але, здається, місць багато вільних…

- А мені кортить саме тут сісти, якщо можна.

- Заборонити не можу, - Ніна посунулася ще ближче до вікна.

Чоловік усівся і деякий час мовчав, аж поки автобус виїхав за межі міста. Ніна дивилася у вікно на давно знайомі околиці, але інколи відчувала на собі погляди сусіди.

- Ви, часом, не в Липоньках живете? – запитав він.

- Так.

- І у вас усі там такі красиві?

- Не витрачайте даремно часу, чоловіче, - не стрималася Ніна. – Я вже заморилася, а роботі кінця-краю не видно, хоч в автобусі перепочину. Так що ні на розмови з жартами, ні тим більше на залицяння в мене немає ні сил, ні бажання.

- Отакої! А я ж до вас підсів, щоб розпитати про село та вдовичок у ньому, бо їду теж до вас, щоб оселитися на все життя. Кажуть, село ваше гарне, а молодиці – ще кращі. От і порадили мені добрі люди, щоб сімейне кубельце вив саме тут.

- Помилилися ви, - засміялася Ніна. – Сваха з мене нікудишня. Радити щось не збираюся, бо в народі кажуть, що сваха завжди буває крайньою. Якщо вже так закортіло свататися, поживіть у нас деякий час, роздивіться та й вибирайте собі пару.

- Де ж я житиму? У селі, либонь, готелю немає. Може, візьмете до себе на квартиру?

- Немає в мене місця. І чоловік ревнивий, а діти розбишакуваті. – Сказала ці слова Ніна і туга серце стисла: якби ж то чоловік був або хоч одна дитина, вона зовсім інакше почувалася б. А без них, як горох при дорозі: хто не йде, той скубне. Правда, „скубнути” себе вона нікому не дозволяла, та чи надовго вистачить їй сил і терпіння?

А попутник не вгавав. Щоб якось відчепитися від нього, Ніна порадила звернутися до Семенівни. Її сусідка продала хату і виїхала до дітей, а садибу придбали міські люди для дачі, наїжджали на кілька тижнів за рік, тому будинок стояв майже весь час порожнім, а ключі від нього зберігалися в сусідки, в Семенівни. Може, дозволить чоловікові пожити в ньому деякий час за невелику плату? А якщо в будинку не можна, то і в літній кухні певний час можна якось перебитися…

ІІІ

Даремно Ніна Кирилівна сподівалася, що зустріч в автобусі була першою і останньою. Той випадковий попутник, якого, виявляється, звали Яковом Івановичем, таки оселився з дозволу Семенівни в літній кухні. Ту садибу Ніна ніяк не могла минути – хоч на автобус іти, хоч до магазину, а дорога лежала одна. І щоразу так траплялося, що Яків Іванович потрапляв їй на очі. Інколи здавалося, що він за нею слідкує. Навіть Семенівна це помітила. Якось перестріла по дорозі і сказала, посміюючись:

- Дивний у мене квартирант. Здається, закохався в тебе, Ніночко: кілька разів на день розпитує про тебе, а побачить здалеку, все кидає і біжить до воріт, щоб хоч подивитися. Ні, неспроста чоловік на тебе оком накинув!

- Ну й хай собі, за погляд не платять, - відізвалася Ніна. – Він мені не заважає і я йому дорогу не перейшла, якось буде.

- Скільки ж ти будеш одна бідувати? – заклопоталася Семенівна. – П’ять років минуло… А чоловік начебто не поганий. І не з бідних. Оце сьогодні вранці прибиралася в нього, побачила гроші, прямо пачками з валізи виглядали. А спиртного не бачила, навіть запаху не чула. Та й про молодиць не розпитує, хоч і представився женихом. Ото тільки про тебе й мова…

- Звикла я вже до самотності, Семенівно. І ніхто мені не потрібний, - помітила недовірливий погляд старої і додала: - Такого, як Клим, мабуть, ще не зустріла.

Підглядування Якова Івановича тривали кілька днів. Неодноразово він, вітаючись, намагався щось сказати чи запитати, але Ніна приязно здоровалася і швиденько йшла далі, не зупиняючись. А на другий тиждень Семенівна сполошилася: квартирант пропав. Прибігла до Ніни і заполошено повідомила, що звечора Яків Іванович кудись пішов, на ніч не з’явився і зараз вдома немає. Чи не трапилося щось?

- Може, додому поїхав – повинна ж десь у нього бути домівка?

- Але всі речі в хаті лежать. І ота валіза з грошима на місці. Ні, тут щось не так!

- Не будете ж ви Полікарповичу, нашому дільничному заяву писати! – зауважила Ніна. – Чоловік, може, у своїх справах кудись відлучився, а ви вже кричите „рятуйте”. Повернеться сюди – ото сміху буде!

- Воно то так, почекаю до вечора, не прийде – скажу Полікарповичу, щоб винною не бути. Він же попереджав, щоб про всіх сторонніх повідомляли, та й живе тут квартирант без дозволу господарів. Ой, влетить же мені, коли що!

Як на гріх, того вечора Зорька зовсім здуріла: забрела аж до річки і паслася у плавнях, начебто там трава краща. Поки Ніна знайшла її та вигнала на тверде, забрьохалася по пояс. Довелося доїти в темряві. Добре, що хоч лампочка в сараї світила. Коли вийшла з дійницею на подвір’я, зупинилася від здивування: у темряві на ганку жевріла цигарка, кидаючи червоні відблиски на чиєсь обличчя.

- Ой, хто тут? – скрикнула Ніна.

Цигарка відлетіла вбік і велика темна постать наблизилася до неї.

- Це я, Ніночко!

- Ой, Климчику! Ти?!

Глухо гупнула об шпориш дійниця з молоком, а біля нього опустилася на землю Ніна. Чоловік миттю підхопив її на руки і поніс до хати. За роки відсутності він уже забув, де і що стоїть, тому ліктем увімкнув світло і так і стояв з дружиною на руках, роздивляючись навколо. В цей час і Ніна несміливо, через примружені повіки, як це роблять діти, коли бояться налякати прямим поглядом своє щастя, подивилася на чоловіка. На перший погляд, Клим залишився таким же, як був перед своїм зникненням, хіба що зморщки поглибилися. Чомусь у першу чергу звернула увагу на обличчя, воно когось їй нагадувало. Потім пригадала: такий ось колір обличчя мав нещодавній попутник, Яків Іванович – сіре, немов степовим пилом припорошене.

- Я не сплю, Климчику?

- Ні, люба, не спиш! – отямився Клим і ще тісніше пригорнув до себе дружину, цілуючи.

- Я так часто бачила тебе уві сні, що й тепер боюся проснутися. Ти нікуди не зникнеш?

- Тепер уже ні, на все життя, скільки б його нам не залишилося.

- Пусти, Климе, тобі ж важко мене тримати. А ще, мабуть, голодний. Зараз тебе погодую!

- А мені зовсім їсти не хочеться, - запевнив Клим, але дружину все ж поставив на підлогу.

Ніна заметушилася по кухні, Клим – біля неї і, врешті-решт, удвох готували вечерю набагато довше, ніж могла б це зробити сама Ніна.

ІV

Уже перед світанком Ніна запитала про те, що давно мучило її:

- Де ж ти пропадав цілих п’ять років, любий?

Клим повернувся до неї. Світанок кидав на обличчя дружини непевні тіні і воно здавалося геть змарнілим, а, може, таким і було, тільки очі світились і палахкотіли щастям.

- Якби я мав право про все сказати, розповіді вистачило б на все життя. Але, по-перше, не можу; по-друге, це тобі не потрібно, як кажуть, менше знаєш, довше живеш.

- Як це, мені не потрібно? Ти думаєш, що кажеш? Та я за п’ять років де тільки не побувала, чого тільки не передумала!

Клим помовчав, пробіг пальцями по тілу дружини, потім поцілував і раптом засміявся.

- Важко відмовити жінці, коли вона просить. Я серйозно попереджав тебе не розпитувати, занадто небезпечними бувають знання. Тому розповім коротко. В останньому відрядженні я супроводжував великого політика і бізнесмена в одну з гарячих точок. Відчував, що там мені протипоказано з’являтися: занадто свіжими для мене були події попередньої служби. Але відмовитися не міг через службовий обов’язок. Не знаю, про що мали розмову мої високопосадовці, але, мабуть, не все було законним, раз почалася сварка, потім – стрілянина. Скажу тобі, що важко воювати на чужій території, а виграти бій практично неможливо. Ось і ми програли. Хоч і були професіоналами, а поклали нас майже всіх – сили були надто нерівними. Залишилося всього троє. Чому на місці не прикінчили, зрозуміли пізніше: виявляється, їм раби потрібні. Кинули нас в тюремний фургон і повезли на шахту. Добували там небезпечну речовину, тому зміну шахтарів одягали в спеціальний захисний одяг, видавали респіратори із запасом повітря на шість годин і спускали в шахту. Не було з нами ні наглядачів, ні якогось начальства – берегли вони своє здоров’я. Та й не потрібні були: з шахти піднімали тільки після того, як виконаєш норму, розраховану на шість годин ударної праці. Знімеш респіратор або скінчиться повітря – неминуча смерть: уже за годину дихальні шляхи роз’їсть до крові. Відчуття самозбереження було нашим наглядачем і нашим бригадиром.

Більше року так працювали, поки зрозуміли: живими звідти нас ніхто випускати не збирається, адже про сировину, яку ми видобуваємо, не повинен знати ніхто. Щасливий випадок привів до нас „раба” із місцевих жителів – були й такі. Він сказав, що неподалік від нашого штреку повинні проходити стародавні шахти, в яких розробляли вугільні пласти. Ті шахти мали вихід на поверхню далеко за межами нашого табору. Тричі ми, як сліпі цуценята, рили нори в різних напрямках і на різних глибинах, поки натрапили на потрібний. Чесно скажу: тяжко було. Одне, що від тих штреків кількасот метрів нас відділяло, а друге – більше двох шахтарів ми не могли виділити, адже їх норму повинні були виконувати всі разом.

Ось так і проривалися до свободи більше двох років, як той граф Монте-Крісто, - болісно засміявся Клим, і Ніна, відчуваючи біль чоловіка, закрила долонею його губи. – Та ні, я все ж договорю, бо вдруге повернутися до цієї розмови не зможу. Коли ми все ж пробили вихід до старої штольні, намітили втечу на ранок, щоб за зміну – шість годин – відійти якомога далі. Так і вирвалися. Звичайно, дорога додому теж була нелегкою, але ті небезпеки мали звичний для нас характер.

- Виходить, Яків Іванович теж…

- Так, разом із ним багато чого випало пережити, - глухо сказав Клим і довго мовчав, тільки чути було його важке дихання. – Немає йому куди йти, то я і запропонував оселитися в нас. Це його ідея: приїхати до мене додому, так би мовити, на розвідку…

- …І подивитися, чи на місці твоя дружина? – докінчила за нього Ніна. – А ще ти не вірив, мабуть, що я тебе чекатиму, так?

- Трішки не так, - засміявся Клим. – Він мав переконатися, чи не шукають нас у селі, чи не з’явилися тут чужинці. У тобі я не сумнівався, хоч декому з нас доля піднесла дулю. Як, наприклад, Якову…

- А звідки в нього така купа грошей? – поцікавилася дружина.

- Ти звідки це знаєш?

- Семенівна казала, що бачила пачки грошей, коли прибиралася в кімнаті квартиранта.

- Ну, Яша! Зовсім обережність втратив. То наші гроші. Дорогою до кордону зустріли караван наркоторговців, „розжилися” в них зброєю і грошима…

За вікном прокричав пугач, і Ніна здивувалася: скоро зійде сонце, пугачі вже повинні б спати, а цей з якого дива розкричався? Клим підхопився і почав швидко вдягатися.

- Куди це ти, любий? – підвелася й Ніна.

- Це мене викликають. Час іти!

- Ти ж казав, що вже ніколи не будеш зникати?

- Я правду сказав. Зараз ми повинні деякий час пожити там, де нас ніхто не знайде, а біля тебе шукатимуть у першу чергу. Місяць-другий будемо спостерігати за обстановкою, потім повернемося. Повір, я буду неподалік від тебе, у випадку чого завжди прийду на допомогу.

Клим обняв дружину і зарився обличчям у її густе волосся.

- Не забувай, тепер я буду поруч і все бачитиму, веди себе добре, - глухо пробубонів десь під вухом.

- Це ти веде себе добре, адже я тебе не побачу, а ти знову влипнеш у якусь історію!

- Все-все, більше не буду! – сказав Клим і рвучко відсторонився. Пильно глянув у дорогі очі і… зник. Ніна не почула ні кроків, ні стуку дверей. Тільки десь за ними почула веселий голос чоловіка:

- Поки нас не буде, підбери Якову наречену!

І все. Тихо. „Не минути мені ролі свахи!” – подумала Ніна і розплакалася. Сама не розуміла, чому сльози біжать і біжать. Хотілося вірити, що це тільки через нову розлуку зі щойно знайденим чоловіком. Але не варто обдурювати саму себе: їй здавалося, що вони тільки називалися подружньою парою, в якої все пополам. А Клим живе своїм власним життям, дуже далеким від її кухонних буднів. Приземлене і таємниче йшло поруч, лише інколи, як оце сьогодні, доторкуючись одне до одного. Чи доповнюючи? Як би хотілося знати правдиву відповідь!..

Під вікном за свої пісні взявся шпак, імітуючи соловейка.

Сходило сонце.

 

Виродок

Була осінь – золота, мідна, бронзова, сіра, мокра, гидка, запашна… Проте, яка різниця: осінь то й осінь, тільки й того, що листя сиплеться, як оті морочливі думки, що падають і падають з розуму на серце. Чи навпаки?

Сергій сидів на мокрій лавочці під каштаном і вже жалкував, що перед тим як сісти, змів з неї лапате листя – все ж так не мерзла б сідниця. А проте, хай мерзне, адже батько казав колись, що розум у голову через сідницю вбивають. То що ж виходить – у ній більше розуму, ніж у голові і під ударами він підіймається до мозку? А чому ж знову не опускається? Мабуть, боїться, що знову битимуть…

Отак думав Сергій і сам собі дивувався: ну, про що він думає, коли є речі набагато важливіші? Мабуть, і справді його розум знаходиться не там, де треба. Як батько сказав – виродок? Це ще треба розібратися, чи логічним є такий висновок із його боку. Так, припустимо, що він мислить не так, робить висновки не такі, тож і вчинки його не такі, як в оточуючих. Але ж це не означає, що він неправий? «Не такий» не можна відносити до виродків огульно, інший – ось і все! А починалося все так добре!..

Маленький Сергійко ще й до школи не збирався, коли батько – першому в містечку! – купив йому комп’ютер. «Хай дитина грається, може, щось із нього вийде», - сказав Ігор Павлович. «Ось і вийшло!» - гірко посміхнувся Сергій. На той час букви він уже знав, навіть по складах читати вмів, але батько більше наполягав на арифметиці. Казав, що в наш час вміти рахувати (особливо додавати, сміявся він) важить набагато більше, ніж читати. Коли ж син освоїв ази комп’ютерної справи, Ігор Павлович водив до його кімнати численних гостей, щоб показати, який у нього син сучасний і розумний. На ті часи комп’ютер ще був дивиною у містечку, і гості ахкали і ойкали, що таке мале, а вже, дивись, уміє робити те, що їм, дорослим, і не снилося.

З роками захоплення вляглося, бо сучасна техніка все більше входила в побут, навіть у виробництво. Проте Сергійко вже надто відірвався від усіх, вийшов в Інтернет, почав переписуватися з незнайомими друзями по всьому світу. Завдяки цьому вже в першому класі він самотужки освоїв англійську мову, хоч говорити нею і не вмів.

Сміх та й годі: вони з батьком обидва виступили першовідкривачами, тільки в різних сферах: коли син почав освоювати комп’ютер, батько відкрив перший (тоді ще на колгоспному ринку) ларьок; коли син вперше вийшов в Інтернет, батько був уже авторитетним підприємцем, на нього працювало три ларька, і він шукав підходяще приміщення для магазину. Так-так, саме тоді й трапилася перша сутичка, тоді батько вперше назвав його виродком. Ні, не так, він кричав «урод!».

Це якраз батько відкрив третій ларьок. Коли була одна торговельна точка, батько торгував сам; коли відкрив другу, перейшов на нове місце, а в першому торгувала мати; з відкриттям третьої виникла потреба знайти реалізатора. На думку батька, найбільшою проблемою нашого часу стала чесність. Виявилося (цього Сергій за малолітством не знав), що Ігор Павлович колись уже наймав дівчину торгувати, але вже через кілька днів спіймав її на тому, що вона ховає частину виручки то в ліфчик, то в трусики. Вигнав. Ще й своїх колег попередив про «слабкість» дівчини. Так і обходилися власними силами. Але ж між трьома ларьками не розірвешся. Ось так і виникла пропозиція прилаштувати до справи Сергія. Зі школою проблем не було – якраз почалися канікули.

Спочатку йшло добре: батько торгував, а Сергій писав ярлички на товари. Кілька разів батько відлучався за товаром, і Сергій сам стояв за прилавком, обслуговував покупців, приймав гроші і давав здачу, а потім почав працювати самостійно. Якось помітив, що вже тривалий час біля ларька треться хлопчина його років. Невеликий на зріст, занехаяний на вигляд, він не зводив очей з виставленого на вітрині «багатства»: цукерки, печиво, різні батончики, здобу. Мабуть, утік з інтернату, подумав Сергій.

- Купуй, чого дивишся? – гукнув до нього, коли покупців не було.

- Грошей немає, - відізвався хлопчина.

- Так зароби!

- Заробив би, так роботи немає. Он дивись: дорослі никають без діла, а куди вже мені!

- То не дорослі, а бомжі та алкоголіки, - засміявся Сергій. – Ти ж не з таких?

Він узяв, не дивлячись, із коробки два батончики і простягнув хлопчині:

- Бери, поїж! – а коли той відступився, аж руки за спину заховав, прикрикнув: - Та бери вже, коли гроші матимеш, віддаси!

У цей час підійшов батько, але нічого не сказав, зробив вигляд, що нічого не трапилося. Тільки порадив торгувати уважніше, дивись – і заробить на оплату Інтернету.

Був ще випадок, коли дівчина скуплялася в Сергія, і коли склала покупки до кошика, виявилося, що грошей у неї не вистачає.

- Нічого, тьотю, - сказав Сергій і дівчина засміялася у відповідь на таке звертання, адже була старшою десь років на три-чотири. – Як будуть гроші і проходитимете мимо, донесете різницю.

- Та ні, сину, так у нашій справі не робиться! – почулися ззаду батькові слова, і Сергієві здалося, що він стояв поблизу і спостерігав за роботою сина.

Довелося дівчині викладати зайвий товар, і вона паленіла з сорому, неначе її спіймали на крадіжці. Разом із нею червонів і Сергій – від ніяковості, навіть від образи: йому здалося, що разом із дівчиною принизили і його. Чи не це стало причиною того, що Сергій не змінив свого звичаю не тягтися за копійкою, охоче уступати, ніколи не приховувати переплату, не підсовувати прострочений товар. Батько кілька разів робив йому зауваження, мовляв, звикай до того, що на базарі два дурні – один купує, другий продає, тож не будь другим. Кілька разів Ігор Павлович зривався на крик, але минали день-другий, і Сергій знову ловився на якихось порушеннях батькових установок. А з часом навіть огризався, коли помічав, що батько нишком переводить товар нижчої якості у вищу. За ціною, звичайно. Ось тоді батько й назвав його «уродом».

- Теж мені, сучасний Павлик Морозов знайшовся! – вигукнув чоловік. – Ти, може, й до міліції побіжиш, батька «закладати»?

…Сергій підвівся з паркової лавки, і зразу ж відчув, як захолодили ззаду штани. Він неквапом, тягнучи ноги по жовтому листі, почовгав додому. Йти не хотілося: у стосунках з батьком виникла якась непевність, але й вибачатися хлопець не хотів, бо не бачив своєї провини. Єдиною відрадою для нього залишався комп’ютер, тож ішов він не додому, а до свого друга і порадника. Допоміг він і цього разу. Сергій не зрозумів батькових слів про якогось Павлика, а тому почав шукати в комп’ютері. Знайшов. Прочитав. І вжахнувся: бідна дитина! Її вчинок перевели в розряд героїзму і вимагали від усіх захоплюватися рядовою дитячою підлістю! Не вірилося, що дитина спроможна зрадити найближчих людей, тому відніс це на рахунок видумки письменника або вимоги часу.

Знову вийшов в Інтернет зі своїм посланням: повідомив, що тепер його позивний – «Урод». Невідомий друг зацікавився причиною. Пояснив йому, що не розуміється на комерції, а це – не сучасно, через що й віднесено його до виродків. Ну, не будеш же вдаватися до розповіді про сварку з батьком! Але друг, під псевдонімом «Вірний Пес», не розпитував, замість того порадив: «Знайди свою нішу на ринку». Сергій не зрозумів. «Проаналізуй стан вашого ринку: де й чим торгують, а чого вимагають покупці. Ось те і дай ринку. Це – первинне. Чесність, порядність – на другому місці». Нерозуміння хлопця наростало: де і як вивчати попит, якщо він надто далекий від таких проблем. «У вас є газети? – запитав невідомий. – Почитай їх». «Знайди розділ «купи-продай» - порадила якась «Ліліана». «Не слухай «Вірного Пса». Чесність – первинна» - докинув «Атон». «Злийте свої торгові точки в одне велике підприємство» - порадила «Ніка». «Щоб працівники не крали, випустіть акції. Акціонерам красти невигідно» - приєднався «Сокіл». Сергій здивувався: скільки ж іще людей читають їхню розмову? Розгубився і вимкнув комп’ютер. Але того ж дня сидів у читальній залі міської бібліотеки.

Якщо й випадало коли Сергієві читати газети, на оголошення та рекламу він не звертав увагу, тому здивувався, скільки всього люди купують і продають! Він переглядав газету за газетою і поступово почали впадати в око деякі деталі. Наприклад, багато людей продавали свої оселі – на будь-який смак. І дурневі зрозуміло, подумав хлопець, що не завадило б у місті створити посередницьке бюро. Але йому це не підходить – роками не вийшов. Пропонували й речі, які були в користуванні. Теж можна було б відкрити спеціалізований магазин старих або вживаних речей. Знову ж таки, через неповноліття йому ліцензію ще не отримати. То де ж віднайти оту нішу?

Минали дні. Це питання так міцно засіло в голові, що і вві сні привиджувалося. Зазвичай, у таких випадках на допомогу повинна була б прийти якась незначна деталь – почуте чи прочитане слово, образ, випадок, та й мало що може підштовхнути на конкретну думку! Нарешті, змучений Сергій сів до комп’ютера, щоб зізнатися порадникам у своїй безпорадності. Руки автоматично робили свою справу, а голова, зациклена на пошуках, не припиняла свою, окрему роботу. «Вірний Пес» чомусь не відгукувався.

Сергій дивився на екран, і раптом навіть скрикнув: є клята ніша! Комп’ютер! Переглядаючи газети, він повинен був звернути увагу на те, як багато пропозицій щодо продажу і купівлі комп’ютерів і – жодної пропозиції по навчанню користування ними! Звичайно, є певні курси, цьому навчають у вузах, але ж не кожен може дозволити собі розкіш перервати роботу, та навіть на певний час позбутися домашніх зручностей. Ще є категорія людей, які комп’ютерну справу не збираються робити своєю професією. Хочуть бути на «ти» з ним просто так, для себе. Приміром, як він, Сергій.

Хлопець так заглибився у свої думки, що не почув, як до кімнати зайшла мати. Вона підійшла ззаду, обняла за плечі й тихо промовила:

- Уперті ви в мене обидва – що ти, що батько! Як на мене, ви обидва праві і в той же час не праві. Десь так, наполовину, - вона закуйовдила синове волосся, потім пригладила. – Та все ж ти молодший, син, тобі першому й робити крок до примирення.

- Та хіба ми сварилися, мамо? Тільки й того, що він мене образив.

- Воно то так: ти не дослухався до його порад, він не стримався у запалі – ось і маєш конфлікт!

- І все ж я не «урод»! А коли й так, претензії треба пред’являти до вас, моїх батьків. Як він не зрозуміє, що бути несхожим на нього – не якийсь недолік! Я – це я!

- Спочатку, сину, треба мати своє «я», а потім уже про нього говорити! Бачиш, яке життя настало: хотіли запровадити ринкову економіку, а вийшла базарна. Виживати якось треба, поки все оце минеться…

Сергій засміявся.

- Знайшов я, мамо, своє «я». Тільки говорити про нього ще рано. Дайте мені кілька днів на обдумування.

«Вірний Пес» таки знайшовся. І зразу ж підтримав ідею про організацію приватних уроків користувачів комп’ютерами. Порадив на «чорному ринку» придбати посвідчення, бо Сергій ніде не навчався цій справі. «Не раджу починати справу з брехні, - підключився до розмови «Атон». – Знайди якісь курси і здай екзамени екстерном, ти прекрасно знаєш нашу справу». «Хочу бути першою студенткою в «Урода» - заявила «Ліліана», і Сергію чомусь навіть почувся її капризний голос. Він розсміявся і вимкнув комп’ютер. Попереду ще багато невідомого, незвичного, ще передбачається пройти численні бюрократичні перешкоди, але це, як казав «Вірний Пес», вторинне. Тепер він нічого не має проти слова «виродок», адже має власний переклад цього слова: неординарний, незвичний. Одним словом – рожева чайка. Якщо така птаха існує на світі, вона теж виродок! 

 

Вірьовчин кінець

= Оповідання =

Смеркалося.

Валентина з подивом глянула на стрілки годинника: чому їй здалося, що вже вечоріє, коли давно має прийти ранок? Ще в досвітку раптом захурделило, замело, і через снігову каламуть ніяк не могло продертися ранкове світло. Навіть вікна осель, мимо яких вона проходила, ще світилися жовтавим світлом електричних ламп. Бридка погода… Здавалося, оця каламуть пробралася їй у душу, згорнулася там сірою гадюкою, точить і точить її сили.

За думками Валентина не побачила мерзлу грудку на дорозі і ледь не перечепилася об неї. Та ні, не в погоді справа, неприємний осадок на душі залишало саме життя, її особисте. Починалося все, мабуть, не вчора і не на минулому тижні. Та якщо звузити пошуки причини, то особливої гостроти ситуація набрала саме вчора. Спочатку довго займалася батьком, який під вечір зовсім розхворівся. Не стільки лікувала його, як утішала: чомусь узяв собі в голову, що життя скінчилося, що минуло геть усе, заради чого варто було жити.

Донька розуміла, що такий настрій до добра не призведе. Вона перевірила кров’яний тиск, вслухалася в тяжкі удари його серця, відзначила, що, як і раніше, батькове серце «спотикається» - повернулася аритмія. У такому випадку, знала, настрій хворого псується, тож піддаватися цьому особливо небезпечно. Як могла, розрадила батька, ще й дітей до цього підключила, бо знала, що дідусь перед ними не встоїть – заговориться, розважиться.

А чоловіка не було… Чи справи затримали, чи загуляв? Останнє просто лякало, знала характер чоловіка, головним принципом якого було: як працювати, то до знесилення; як гуляти, то до нестями, – ні в чому міри не знав! Уже з дітьми й уроки вивчила, і повечеряли, а його все не було. Подивилися гуртом телепередачу (знову одна з набридлих уже «мильних» серій), повкладала всіх спати, а сама ніяк не могла заснути, хоч і знала, що вранці йти на чергування до пансіонату, до своїх стареньких. А його все не було. Потім батько, який тільки-но задрімав, проснувся від кошмарів, що починалися разом з аритмією, підхопився тривожно на ліжку. Посиділа біля нього деякий час, утішаючи не так словами чи медичними міркуваннями, як своєю присутністю. Знову прилягла.

Раптом підхопилася: вчулося чи й насправді в коридорі якісь звуки. Вийшла. Так і є: чоловік стояв, тримаючись за одвірки, і на його обличчі розцвітала якась безглуздо-насторожена посмішка, а очі… Чи й бачили вони щось? Знала: в такому стані говорити щось чи докоряти - даремна справа. Щоб не зірватися, представила собі, що це – один із її пацієнтів, якому треба допомогти, не вмішуючись у його особисте життя. Тихцем-ладком проводжала чоловіка до ліжка, роздягала, вкладала, щось сокорила до нього. А на серці!.. Зі спальні батька почувся стогін. Кинулася туди. Так і курсувала до світанку між своїм ліжком, батьком і чоловіком. Слава Богу, хоч діти спали спокійно, набігавшись за день.

Нічого дивного не було в тому, що погода, відповідаючи її настрою, просто таки добивала. Чим ближче підходила до чотириповерхового масиву пансіонату, тим більше намагалася перебороти себе, зламати бридкий настрій. Не могла, не мала права з таким настроєм з’являтися до своїх пацієнтів, які звикли свою сестричку Валюшу бачити завжди активною, веселою, доброю. Настав час переламати себе, відсторонитися від особистого. Але як же важко це зробити!

Валентина відчинила великі вхідні двері, переступила через поріг, як через якусь межу, що відрізала її від недавнього минулого.

- Доброго ранку, тіточко Насте! – бадьоро привіталася з черговою санітаркою.

- Здрастуй, Валюшо! Здрастуй, донечко! – заметушилася невеличка кругленька жіночка, від якої так і віяло добрим затишком і привітністю.

- Як ніч минула? Без сварок обійшлося? – поцікавилася медсестра, адже знала, що її пацієнти, хоч і люди похилого віку, все ж неспокійний народ – то одружуються, то розлучаються, бувають сварки, зрідка навіть п’янка. Нічого дивного: пансіонат – не домовина, життя і тут вирує.

Поки розмовляла з черговою, звернула увагу на жінку, що сиділа в куточку. За звичкою з першої ж хвилини спробувала визначити соціальний статус жінки: зодягнена пристойно і модно, на руках видно каблучки, зачіска багата, обличчя доглянуте, тільки очі сумні… Чи так здалося?

- Це до директора? – тихенько запитала тіточку Настю.

- До неї ж, до неї, - відповіла та голосно. – Свого батька хоче до нас влаштувати.

- На лікування?

- Як би ж то. Назавжди!

І тут Валя не стрималася, мабуть, таки позначилася неспокійна ніч і негаразди вдома. Зазвичай вона не засуджувала чиєсь життя огульно, а тут само вирвалося:

- Як можуть люди так підло чинити зі своїми близькими! Невже не думають, що в житті нічого дарма не минається, і твоя підлість може повернутися до тебе ж. Колись, мабуть, батько потрібний був, ще, може, й любили його. А постарів – і зайвий став. Тільки чому ж не подумають над простою річчю: якщо батько своїм дітям не потрібний, то чому він має бути потрібним нам, стороннім. Так, ми будемо доглядати, бо це наша робота, професійний обов’язок. Проте любов до нього виходить за межі цих обов’язків, а йому, може, вона, ота любов, якраз і необхідна.

Валентина й сама не помітила, як її голос піднявся на тональність вище, іще мить, і вона зірветься на крик. Замовкла. У коридорі, виявляється, ще з’явилися люди, свої, мешканці пансіонату. У приміщенні стояла тиша, в якій по кутках ще бився її голос. Тільки тьотя Настя тихенько сказала:

- А так, так воно і є, права ти, дочко!

Валентина скоса позирнула в бік молодиці. Їй було соромно за той спалах, що допустила в присутності незнайомої людини, хоч і давала собі звіт: отой її крик якраз і адресувався жінці. А та мовчки дивилася зі свого куточку на неї. І плакала. Дві доріжки простяглися до підборіддя, а вона й не витирала сльози, так і дивилася крізь них. І було в її погляді так багато: сум, розпач, прохання, горе… Тільки й сліду не було обурення чи каяття. Валентині стало соромно.

- Ви, мабуть, працюєте тут? – важко підвелася і підійшла до неї молодиця.

- Так, змінною медсестрою…

- Чи не знайдеться у вас кілька хвилин на розмову?

Початок зміни, як і завжди, найвідповідальніший час: треба обійти два поверхи, на яких мешкали її підопічні, зайти до кожної кімнати, дізнатися про самопочуття кожного мешканця, виконати необхідні процедури, отримати ліки, та й взагалі, від перших хвилин залежить, як піде все чергування. Тож часу вільного вона не мала, але й відмовити цій жінці не могла. Чи не тому, що так відверто засуджувала її, не знаючи, чи є на те підстави?

 У невеличкій приміщенні медсестринської Валентина за звичкою сіла до столу, гостя – на кушетку. Помовчали, не знаючи, з чого почати розмову.

- Даремно ви мене зразу ж осудили, - нерішуче сказала жінка. – Просто, не бачимо ми іншого виходу. Зараз я вам усе розкажу, а коли зможете підказати інше рішення, ми так і зробимо. Тільки не віриться мені, що в нашій ситуації є варіанти. Нас у батька троє. Ні, четверо було…

Спочатку непослідовно, хвилюючись, Надія Павлівна (так звали жінку) почала розповідати про себе. Деякий час Валя ще позирала на годинник, а потім забула про нього.

Перший рік після одруження її мати, Наталка Василівна не просто любила чоловіка, а боготворила його: гордий, самостійний, роботящий. Зразу ж після весілля молоде подружжя відмовилося від допомоги батьків, вирішили звити гніздечко тільки завдяки своїм рукам. Для початку довелося наймати квартиру.

- Нічого, це тимчасово, - утішав не стільки молоду дружину, як самого себе Павло. – Візьмемо ділянку і збудуємо власне житло. Таке, яке ми самі захочемо. З усіма зручностями, сучасне, гарне.

Так і трапилося. На виробництві дали їм шматок землі на околиці міста, Павло на другий же день забив по кутках чотири кілки, натягнув між ними колючий дріт, щоб усі зразу ж бачили: тут є господар. Само ж будівництво просувалося важко: матеріали доводилося купувати через могоричі, самим усе робити, бо майстрів наймати не мали за що. Оскільки ділянку отримали восени, до зими встигли зробити мало, зате всю зиму Павло креслив на міліметрівці проекти майбутнього будинку. Виходило гарно.

На весну будівництво розгорнулося, але ще повільніше: дружина готувалася стати матір’ю, то яка з неї помічниця. Щодня Павло після роботи швиденько обідав і брався за роботу. Вихідних для нього не існувало. Так тривало більше трьох років. Будівництво виявило хороші якості Павла: всі роботи виконував сам, чого не вмів – просив майстрів показати, навчити. А загроза з’явилася з того боку, про який вони й не думали. Справа в отих могоричах, без яких ні дефіцитних матеріалів не дістанеш, ні з добрим майстром не поговориш. Добре було б, якби дав пляшку потрібній людині – та й усе. Але ж могорич у тому й полягає, що випити пляшку треба удвох з тією потрібною людиною. А таких ставало все більше і все більше. Павло приохочувався до оковитої. Настав час, коли він придумував потреби в усіляких консультаціях, бо напиватися самому ще соромився.

Проте неминуче настав час, коли потреба у спиртному почала переважувати всі тверезі міркування. Спочатку він не брав грошей на випивку із сімейного гаманця. За що пив, ніхто не знав. Аж до того часу, коли був заарештований за крадіжку державного майна. Тільки під час судового засідання Наталка дізналася, що Павло удвох з приятелем розібрали задню стіну складського приміщення якоїсь автобази і винесли звідти багато запасних частин. Їх досить швидко спіймали, не встигли навіть пропити всі гроші. Вирок суду був м’яким з огляду на першу судимість та малу дитину. А все ж батька не було більше двох років: достроково випустили за ударну працю.

На той час будівництво власного будинку майже закінчували, зате в хату змогли поставити тільки ті меблі, що мали в однокімнатній квартирі, яку знімали раніше. Після суду Наталці довелося здавати маленьку доньку в цілодобовий дитсадок у восьмимісячному віці. Плакала, коли відносила туди заспану доню, плакала, коли забирала через три дні. Найбільше боялася, казала мати, що настане мить, коли прийде за донькою, а та не захоче йти до «чужої тьоті». І чекала чоловіка – з надією, страхом і все ж – вірою.

Після повернення з місця ув’язнення Павла було не впізнати. Ні, на перший погляд, він майже не змінився, зате з’явилися звички, яких раніше за ним не водилося: зовнішньо – годинами міг сидіти навпочіпки, присьорбуючи «чефір», про який Наталка раніше й не чула; внутрішньо – став якимсь лютим, скаженим, міг спалахнути і полізти в бійку через найменшу дрібницю. І продовжував красти. Навіть тоді, коли грошей на випивку вистачало. Він влаштувався на цегельний завод, хоч робота була важкою, але й заробіток мав чималенький. І вже за місяць, коли трішки ознайомився з заводом і з тим, де і що лежить, почав красти. Правда, додому вкрадене не доносив. Спочатку «легкі» гроші пропивав з друзями, а коли їх виявлялося надлишок, дещо прикупляв для господарства.

Сусіди хвалили Павла, бо «хоч і п’є, а розуму не пропиває – все додому та додому». Якби ж вони знали, що Наталка зовсім не рада тим покупкам! З дитинства вірила, що ні крадене щастя, ні крадене багатство добра не приносить.

Так і трапилося: знову Павла спіймали на крадіжці. Загрожувала й конфіскація майна, але Наталка знову була вагітною, з маленькою дитиною, а характеристики мала найкращі – пожаліли судді. Дітей пожаліли, а не його: згідно з вироком суду Павло мав перебувати в ув’язненні п’ять років. Саме в той час народилася Оля.

Як жили весь цей час – гірко згадувати! Траплялося, не знали, чим будуть снідати і чи будуть взагалі. Єдине мати не забувала, пам’ятає Надія, - щодня було молоко. Інколи хліб з молоком снідали й вечеряли. Обідали діти в дитсадку, а чим харчувалася мати – не знали. Так, у цьому плані було важко, зате морально!.. У сім’ї панували злагода і любов, усі стояли один за одного горою, а діти вважали найпершим своїм обов’язком не образити маму і допомагати їй. Ця традиція між дітьми залишалася всі роки.

Коли батько повернувся з ув’язнення, Надія вже добре пам’ятає. Худий, сутулий, з вовчим поглядом і – чужий. Цього разу Павло навіть не пробував улаштуватися на роботу. З першого ж дня почалася його дика пиятика «на свободі». Біля нього постійно юрмилися якісь непевні людці обох статей, часом він з ними зникав на кілька днів. Спочатку Наталка пробувала умовити його взятися за розум, але розмови не виходило: весь час він був у колі своїх друзів або спав на грані непритомності. Наталка почала боятися найгіршого. Правда, в чому саме полягає оте «найгірше», вона не могла сказати. І все ж воно трапилося.

Десь на четвертий чи п’ятий місяць перебування Павла на волі зі слідчого відділення міліції дружину повідомили, що її чоловіка заарештовано за підозрою у скоєнні вбивства. Пізніше виявилося, що особисто Павло не вбивав, але брав участь у груповій бійці, після якої на «полі бою» залишився труп. У суді було враховано, як кажуть, усі обставини, додали попередні ув’язнення, які збільшили провину, і засудили до восьми років позбавлення волі «з утриманням у колонії суворого режиму».

Ось так сім’я знову залишилася без батька, а мати… вагітною на п’ятому місяці. Лікарі радили їй народжувати дитину, бо всі строки минули, а сусіди – народити дитину й продати, бо гроші сім’ї дуже потрібні. Мати ж прийняла своє рішення: дитина моя і має право на життя, таке ж, як її братик і сестричка. Минув відведений природою строк, і сім’я поповнилася братиком, Миколою.

- Усі десять років ув’язнення батька ми жодних відомостей про нього не мали, - сказала Надія Павлівна. – Ні, мати не відмовлялася від нього, хоч не могла не тільки чимось допомогти, а навіть поїхати на побачення. Просто, батько звідти не написав жодного листа. Ми навіть думали, що він там і згинув.

Мати лише рік не дожила до часу, коли батька звільнили. Мої молодші , звичайно, не бачили або не пам’ятали батька. Я досить туманно представляла його образ. Але коли до нас зайшов згорблений, виснажений, геть сивий чоловік з обличчям, як печене яблуко, ніхто з нас не повірив, що оцей дідусь і є нашим рідним батьком. Та що зовнішність! Минуло небагато часу, і виявилося, що своїх звичок він не позбувся, тільки до них додалися наркотики.

На час повернення батька Оля одружилася і виїхала до чоловіка, а в батьківській хаті залишалися ми з чоловіком та двома дітьми і Миколка – він ще навчається в школі. Оселився з нами й батько. З перших же днів він почав вимагати від нас повного забезпечення, бо, як заявив категорично, він нас породив, а цю хату власними руками збудував. Ми добре розуміємо, що маємо право відмовитися від нього, але не можемо. У той же час і жити з ним… Розумієте, він жив у нас – обікрав сусідів, пішов до Олі – нашкодив і там. Через нього нам соромно дивитися в очі сусідам і знайомим. Ось ми й вирішили на сімейній раді влаштувати його в будинок престарілих. Ми готові платити за його утримання, скільки скажуть…

Надія Павлівна замовкла і жалібно зазирнула в очі Валентині. Зависло тяжке мовчання.

- Ви сказали, що четверо вас було. Хто ж четвертий?

- Це я маму на увазі мала. Вона була четвертою. Померла від ракової пухлини в грудях.

Знову замовкли. Жінка чекала.

- Це, звичайно, не моя справа щось вирішувати, - нарешті промовила Валентина. – Тільки здається мені, що не приймуть його до нас. Немає в нас спеціалістів, які б лікували від наркоманії, вже не кажучи про крадіжки. Ви тільки уявіть собі, яке життя настане в нашому пансіонаті, коли в мешканців раз по раз пропадатимуть речі або гроші. Це буде каторга, а не життя для сотень людей.

- Але що ж нам робити? – з болем майже викрикнула жінка.

- Не знаю. Може, щось правоохоронці вам підкажуть…

Говорила Валентина і добре розуміла свою безпорадність. До сліз було образливо за людей, яким життя псує один недолюдок. Подумала так і стримала себе: чи має вона право когось засуджувати в той час, коли поруч із нею живе рідна людина, якій загрожує та ж небезпека? І ще подумала, що варто взнати адресу Надії Павлівни і навідатися до неї з чоловіком, хай би на чужому досвіді побачив, куди веде слизька стежка. Чомусь пригадалося: скільки б вірьовочка не вилася, а кінець буде. А надто, коли вірьовочка звита із дитячого страждання…

Ой, якби ж ми вміли на чужих помилках учитися!

Анатолій Грабко. 


ДТП

= Оповідання =

До ранку було ще далеко. Порожнє шосе, окантоване різнобарвними світловідбивачами, більше походило на новорічну ялинку, чомусь покладену вздовж кімнати. Але ця схожість впадала в око лише тоді, коли дорогу прорізали два конуси потужного світла фар. А машин було мало – йшла ніч на понеділок, люди відпочивали перед новим робочим тижнем, навіть підприємці-торгівельники мали відпочинок, не поспішали серед ночі на базари, щоб першими зайняти кудись чергу, адже понеділок – їхній вихідний.

Одного разу через шосе стрімголов промчалася лисиця, а пізніше обережно й нечутно прокралася здичавіла кішка – обоє вийшли на полювання. Звіриним очам вистачало й того світла, що давали зорі, і вони спалахували зеленкуватим світлом у бік глядача, якого, певне ж, не було. Кішка вже порівнялася з дебелою тополею, як раптом з-за куща на неї кинулася лисиця. Кішка миттю опинилася на дереві, зашипіла, пускаючи звідти зелені промені на лисицю внизу і неначе запитуючи здивовано – хвора та чи дурна?

Здалеку, висвітлюючи далекий горизонт, показалося світло. З кожною хвилиною воно ближчало, і незабаром з-за далекого повороту випірнули фари автомашини. Спочатку тихо, потім дедалі сильніше чувся звук мотора. Він працював потужно й стійко, і коли б хтось міг у цей час побачити транспортний засіб, зауважив би, що автомашина старенька, але доглянута, з сильним і добре відрегульованим мотором.

Автомашина виїхала на прямий відтинок асфальту і почала збільшувати швидкість. Мотор заревів, здавалося, ще мить – і колеса відірвуться від асфальту, і автомашина злетить у повітря. Але ні, вона не злетіла, тільки раптом різко повернула праворуч і на всій швидкості врізалася в старезну тополю, одну з тих, що через рівні проміжки росли обабіч траси. Розлігся глухий удар, дерево здригнулося аж до самого верхів’я, посипалося сухе гілля, за ним м’яко впала на ноги кішка і миттю розчинилася в темряві. Можна було передбачити, що зразу ж почується вибух і спалахне яскраве полум’я, завирує внизу, поповзе вгору стовбуром тополі, і вона теж спалахне, як поминальна свічка загиблій людині. Якщо, звичайно, вона там була одна… Чи з пасажирами?

*                                                        *                                                              *

Ні, загинув лише водій – за годину встановили працівники автоінспекції, викликані на місце дорожньо-транспортної пригоди одним із водіїв, що проїжджав мимо і мав мобільний зв’язок. Навіть звичні до таких видовищ міліціонери були вражені силою удару: кермо глибоко ввійшло у груди, а відірвана голова розтрощила лобове скло і знайшлася в полі, на відстані сотні метрів від тополі.  Судячи з усього, на думку міліціонерів, трапилася якась технічна несправність, адже слідів гальмування вони не помітили. Зате виявили, чому автомашина не спалахнула: у першу ж мить акумулятор вирвало з гнізда і відкинуло вбік, зате майже порожній паливний бак залишився неушкодженим. А загалом, не їх справа – судити про причини, нехай своє слово скажуть слідчі та технічні експерти.

Медики із „швидкої допомоги” зібрали рештки чоловіка і поїхали. Слідчі забрали всі документи, які знайшлися в кишенях загиблого та в понівеченій автомашині, і теж відбули. Залишилося кілька міліціонерів дорожньо-патрульної служби, щоб відправити рештки автомашини на майданчик біля ДАІ, як наочний посібник для необережних водіїв. Незабаром все затихло, зійшло сонце, посилився рух на шосе, і одна за другою автомашини з шелестом чи ревом (у залежності від технічного стану) проносилися мимо місця недавньої трагедії. А про неї ніщо не нагадувало, хіба що здерта до живого кора на дереві та витоптана під ним трава, змащена технічним мастилом.

Жила людина – і немає людини! Як і не було…

Ішов час. Ні слідчі, ні експерти так і не змогли встановити причини катастрофи. Навіть керування у стані сп’яніння відпало зразу ж: водій був абсолютно тверезим. Можливо, десь і ховалася причина, але після такого жорстокого удару, коли всі нутрощі автомашини перетворилися на жмут залізяччя, а свідків не знаходилося, докопатися до причин неможливо. Довелося їм зупинитися на зрозумілому і звичному: водій не впорався з керуванням при значному перевищенні швидкості.

І все ж була одна людина, яка знала причину трагічного випадку. Вірніше, була переконана, що знає. Як і те, хто його скоїв і чому. Спочатку навіть намірилася розповісти слідчим про свої здогади. І вже дійшла до дверей слідчого відділення. Тільки перед ними зупинилася і задумалася.

Цією людиною була Інна Бондаренко, ще донедавна дружина загиблого Станіслава Олеговича. Після розлучення минуло так мало часу, що вона і прізвище не встигла змінити.

*                                                                    *                                                                                *

Пізньої осені, що трапляється все ж не щороку, на опустілі навколишні поля і на територію заповідника опустилися численні ключі гусей і лебедів. Чи вони запізнилися і тепер не ризикували летіти через море, чи передбачали теплу зиму, яку можна пересидіти тут, на півдні України. Як би там не було, а настала лиха пора для фермерів та сільськогосподарських підприємств, землі яких виходили до моря: щодня пташині багатотисячні хмари вкривали поля, вискубували за мить по кілька гектарів молодої озимини, а це означало одне: навесні доведеться пересівати яровими, нести додаткові витрати і нарощувати ризик несплати за кредити. Вони з болем дивилися на чорну землю, що залишали після себе красені-птахи, а вдіяти нічого не могли: на відстань пострілу сторожові гусаки не підпускали, а коли б і вистрелив хтось, це нічого не дало б: налякані зграї здіймалися в осіннє небо, кричали, кружляючи, і… сідали на сусідньому полі. Їхнім завданням було перезимувати. Будь-якою ціною!

У такі дні Інна раділа, що відірвалася від землі, що не залежить від примх природи та погоди, хоч перший час дуже важко переживала розлуку з селом та його природою. Після закінчення дев’ятирічки, за порадою батьків, вона поступила до юридичного коледжу. Батькам не суперечила: навчати її ще три роки у школі, потім в інституті їм просто не під силу, адже постійної роботи не мають, тільки сезонна – на полі у фермерів, та ще якийсь прибуток надходив від здачі земельного паю в оренду. Оце і все. А за навчання в інституті доведеться платити великі гроші – за рахунок бюджету навчатися таланить не кожному. Порожніло село, затихало, все більше хат-пусток лякало односельців чорними провалами вікон.

Проте й після закінчення коледжу виявилося не так просто влаштуватися на роботу: скрізь вимагали стаж за спеціальністю, але звідки взятися тому стажу, коли на роботу не беруть? Тому коли їй вдалося вийти переможницею конкурсу на посаду секретаря суду, Інна вважала це неабияким подарунком долі. Тільки пізніше вона дізналася, хто виявився „святим Миколаєм”, що подарунки під подушку кладе. Десь за місяць до конкурсу в районному суді з’явився молодий суддя Станіслав Олегович Бондаренко, якому потрібен був секретар. Із семи претенденток одна зразу ж запала йому в душу – Інна. Це помітили колеги і пішли назустріч молодому спеціалісту. Проте Інна була впевнена: навіть без сторонньої підтримки вона мала всі шанси на перемогу. А проте…

З перших же днів роботи Інна звернула увагу на зацікавленість (ще не закоханість, ні!) „свого” судді. Спільні інтереси, разом проведений час якраз і сприяли ближчому знайомству молодих людей. Спочатку дівчині молодий суддя здавався надто гордовитим, неприступним. Та поступово вони розговорилися і виявилося, що Стас – людина цікава, ерудована, різнобічно обдарована. Це саме він порадив, а пізніше настояв, щоб Інна подала документи на заочне відділення юридичного інституту.

- Часу в тебе вистачить, якщо в гульки не вкинешся, працюєш за фахом, заробітну плату маєш – чому не подумати про майбутнє вже зараз?

- Не осилю я… - жалібно відмовлялася дівчина, - матеріально.

- Я тут підрахував, - хитро посміхнувся Стас, - твоєї зарплати якраз вистачить на оплату навчання. А з продуктами хіба село не допоможе?

Але Інна все ж вагалася. Закінчувався строк подачі документів, коли хлопець вдався до останнього „аргументу”. Вони тоді вже починали зустрічатися. Тобто, працювали поруч, тільки після роботи Стас почав проводжати дівчину до квартири, яку вона знімала, навіть одного разу намагався поцілувати.

- У мене є пропозиція, - сказав Стас, коли проводжав дівчину черговий раз. – Давай одружимося, тоді зможемо цілком пристойно жити на мій заробіток, а твій піде на оплату навчання. Згодна?

- Не зрозуміла, це комерційна угода чи освідчення? – не розгубилася Інна.

- А це залишаю на твій розсуд, - сказав Стас, намагаючись уникнути прямої відповіді. - Ти сама подумай: у всьому світі давно прийнято укладати шлюбні контракти, тільки ми обмежуємося отриманням документа про шлюб. Час цивілізуватися й нам!

- Ти, часом, не служив на флоті? Мій брат казав, що там є така команда для кораблів: „Роби, як я!” – спробувала перевести розмову на жарт Інна. – Ти пропонуєш стати піонерами у шлюбній церемонії, а за нами нехай ідуть інші, так? Не вважай мене за відсталу, але закордонні шлюбні контракти мені більше нагадують комерційні угоди…

Та жарти на цьому скінчилися: оформлення документів, підготовка до весілля, вибір весільної сукні та обручок, запрошення гостей і ще багато різних, але таких важливих дрібниць, забирали весь вільний час. Не встигли молоді отямитися, як стали подружньою парою. Без шлюбного контракту, про який чомусь забули. Як обходилися без нього батьки.

До речі, про батьків. Вони виявилися просто молодцями: Стасові батьки подарували квартиру (правда, однокімнатну, але ж власну!); а батьки Інни повністю обставили її сучасними меблями. Особливо здивувала Інну мати: вона й подумати не могла, що придане їй мати готує чи не з дня народження доньки, особливо велику перину та подушки.

*                                                             *                                                                     *

На перший погляд, нічого не змінилося в житті двох молодих людей: так же разом ходили на роботу, Інна охоче виконувала розпорядження „свого” судді. І все ж була різниця, адже після роботи обоє бігли додому, щоб там усамітнитися, намилуватися, наговоритися, адже на роботі мова йшла на сугубо офіційні теми, хоч погляди говорили зовсім інше.

Батьки з обох сторін чи не з першого дня після весілля почали виглядати онука чи онучку. Молоде подружжя нічого їм не обіцяло, щоб не викликати вогонь на себе, а між собою вирішило утриматися від дитини до закінчення Інною навчання – вагітність змусила б вдатися до небажаної академвідпустки.

 Поступово життя налагоджувалося: суддя Бондаренко все більше узнавав район і набирався досвіду, уже мав за плечима кілька гучних, резонансних справ, про нього стало відомо в області; Інна успішно навчалася, адже до природних даних додалася допомога чоловіка, виявилася доброю господинею – вмілою,  охайною і ощадливою.

Поступово всі знайомі почали переконуватися в тому, що подружжя Бондаренків – вдалий варіант поєднання двох людей. У цьому були переконані й Інна зі Стасом. Якось не думалося їм обом ні про зраду, ні про хвороби та інші нещастя – з ними такого не могло трапитися тільки тому, що не могло. І все. Тільки воно, те нещастя, виявляється, може набирати непередбачуваних форм, тихою сапою забиратися в сім’ї та душі, вносити руйнівні зміни. Для молодої сім’ї лихо набрало непомітної, але сучасної форми, а тому в перший час на нього ніхто не звернув уваги.

Почалося з того, що Стас повернувся додому пізно ввечері сяючий, щасливий, збуджений, трішечки напідпитку і зразу ж кинувся обнімати дружину.

- Інночко, люба моя! – кричав він і кружляв дружину на руках. – Тепер ми можемо купити автомашину. Уявляєш: один вечір – і всі наші проблеми вирішено! Завтра поїдемо на авторинок і купимо автомашині, хай стареньку, але обов’язково „іномарку”!

- Стас! Зараз же постав мене на землю! – прикрикнула Інна, яка ніяк не могла второпати, про що йде мова. – І поясни, нарешті, про що ти кажеш.

- Не поставлю, бо до землі два поверхи! – не вгавав чоловік. – Отак, на руках, я понесу тебе аж до машини і посаджу в салон, хочеш?

Нарешті Інна розгнівано випручалася і вимогливо подивилася на чоловіка:

- Хочеш, щоб і я з тобою разом пораділа? Тоді швиденько розкажи, що трапилося.

Виявилося, що повертаючись додому сам (Інна якраз була у відпустці у зв’язку з сесією), Стас дорогою зайшов до новинки в їхньому містечку – ігрових автоматів. Зустрів там знайомих і знічев’я заодно з ними почав грати. Спочатку йому не везло: автомат ковтав один за іншим жетони, а натомість показував невиграшні цифри. Стас хотів уже кинути цю безглузду забаву, як автомат видав йому виграш – п’ять тисяч гривень! Навряд чи йому вдалося б без втрат забрати цю суму, але знайомі підтримали, розкричалися, і черговий по автоматах відрахував виграну суму. Так трапилося, що якраз стільки Стасові не вистачало, щоб стати щасливим власником автомашини, про яку він давно мріяв.

Інна теж пораділа разом із чоловіком, але особливого значення такій удачі не надала. І, як показали подальші події, даремно: чоловік по кілька разів на тиждень почав затримуватися біля ігрових автоматів. Далі – гірше, їм перестало вистачати грошей на заплановані витрати, а Стас почав учащати до „одноруких бандитів” щодня. Інна спочатку попереджала його, щоб надто не захоплювався, потім почалися сварки. Головним аргументом чоловіка була автомашина, яку вони таки придбали і часто їздили до батьків у гості. У відповідь Інна взагалі перестала підходити до автомашини. Але це не змінило захоплення чоловіка, як і раніше всі гроші, що мав у кишенях, „згодовував” автоматам. Потім почав позичати, де і в кого тільки міг. Дружина цього не знала, аж поки за боргами не почали звертатися до неї.

Сімейний мікроклімат дедалі погіршувався. В ситуації намагалися розібратися і батьки, яким Інна поскаржилася на Стасове захоплення, але чоловік слухав, жалюгідно посміхався, каявся, обіцяв, що більше не буде… і вже наступного дня все продовжувалося. Інна не здавалася. Вона добре знала свого чоловіка і вірила в його розум, в його розважливість і практичність, а тому продовжувала боротися за нього. Їй чомусь здавалося, що ось-ось Стас схаменеться, забуде дорогу до клятих автоматів. Та при цьому вона забувала про те, чого якраз бракувало чоловікові, - волі.

Так тривало більше року. Як не дивно, але жодного разу Інна навіть подумати собі не дозволяла про розлучення. І все ж згубна пристрасть чоловіка поставила її перед таким вибором. Якось її запросив до себе голова суду Віталій Іванович Петров і прямо запитав, що відбувається з її чоловіком. Інна не хотіла розкривати, як вона вважала, сімейну таємницю, тому в свою чергу поцікавилася, чим викликане таке дивне запитання. І Віталій Іванович пояснив, сам соромлячись своїх слів. Виявляється, вже не вперше Станіслав Олегович помічався в отриманні хабарів від родичів підсудних, а цими днями надійшов сигнал, що він уже вимагає грошей в обмін на пом’якшення вироку.

- Поки що нічого не доказано, - знічено говорив голова суду. – Ми намагаємося розібратися в ситуації власними силами, так би мовити, в сімейному колі Але зрозумійте мене правильно, Інно Геннадіївно, якщо це буде доведено офіційно, я не позаздрю нікому.

Того вечора у Бондаренків була „вальпургієва ніч”, яку не тільки важко чути, а навіть розповідати про неї непросто. І не варто, адже горе, кажуть, тільки рака красить. Їхнє сімейне життя на той час уже носило чисто формальний характер – квартира, в якій обоє були прописані, та штамп у паспортах. Про якісь особливі почуття, про ніжність і кохання вже забулося. І тому логічним завершенням подій мало стати розлучення, про що Інна прямо попередила чоловіка. Невідомо, чи сприйняв Стас це серйозно, але звичок своїх не змінив, про що стало відомо вже на другий день.

Ось тоді Інна і подала на розлучення.

А незабаром Станіслава Олеговича „попросили” із суду. Щоб обійтися „малою кров’ю”, він написав заяву „за власним бажанням” і незабаром влаштувався консультантом у кількох підприємствах одночасно. Знайомі передавали, що він тепер має ще більшу платню, ніж раніше. Хоч Інна і намагалася не зустрічатися з колишнім чоловіком, усе ж він траплявся їй на очі саме в районі гральних автоматів, а тому молода жінка була переконана: ніяка платня не зможе задовольнити зрослі потреби Стаса – гра для нього стала своєрідним наркотиком, від якого добровільно не відмовляються.

Їй боляче було дивитися, як на очах гине розумна, талановита, ще зовсім недавно кохана людина, але нічого не могла вдіяти, як безпорадними виявилися і його батьки. А знайомі один з-поперед другого старалися: доносили їй про кожен вчинок, кожен крок Стаса. І вона слухала, як не боляче було. Слухала про те, що весь заробіток чоловіка поглинають автомати, що вже ніхто не ризикне позичити йому гроші, що він продав квартиру і зараз повернувся до батьків, куди приходить тільки ночувати, що з особистого майна якимось дивом у нього ще залишається автомашина, якою майже не виїжджає – немає грошей на бензин, що став чоловік нервовим і неврівноваженим…

*                                                                     *                                                                *

…Зупинилася Інна Геннадіївна перед дверима слідчого відділення і задумалася. Що вона їм скаже, які факти наведе? Звичайно, можна було б розповісти про їхнє сімейне життя, про згубну пристрасть чоловіка, про залишки самолюбства, які, нарешті, проснулися і змусили чоловіка зробити ВЧИНОК,  своєрідний вчинок-протест. Але це – її домисли, здогади, хай і побудовані на логічних висновках, для слідчих же (і вона й сама це добре розуміє) найголовніше – факти, яких вона не має. Тож нічим вона їм не допоможе, зате винесе на люди свій біль і свій сором. То чи варто щось говорити? Що це може змінити?

Інна Геннадіївна відійшла від дверей і присіла на лавку в ближньому сквері. Пригадався процес розлучення, сором і біль, що його супроводжували, осудливий погляд Марії Пантелеймонівни, добре знайомої обом старенької судді. Коли вона почала соромити Стаса, той раптом розплакався.

- Не можу… Я нічого не можу зробити… Щоразу здається, ось зараз виграю купу грошей – і все, зав’яжу з такою принизливою пристрастю. А вони дражняться і не відпускають!..

- То може, колего, дати вам максимальний строк для роздумів, а ви за цей час візьметесь за розум і все владнається? Як думаєте, справитеся з собою?

Стас мовчав, тільки якось по дитячому схлипував, і було в його позі така розпука, така безпорадність, що Інна відвернулася. Їй здалося, що це – зовсім інша людина, не та, яку вона так палко і беззастережно кохала, їй стало шкода його. Тільки це був не той жаль із відомої формули „жалієш – любиш”, а зовсім інший: через його „призму” людина бачилася нікчемою.

Сиділа Інна Геннадіївна довго, але часу не помічала. Потім підвелася і потихеньку пішла додому. Завтра – похорони Стаса, і вона обов’язково проведе його в останню дорогу. В пам’ять про минуле чи через провину, яку все ж відчуває перед колишнім чоловіком? Ніхто не може ні відповісти на це питання, ні осудити її. А він… Що ж, він переміг свою слабкість. Ціною життя.

Анатолій Грабко.

 

Жебрачка

Оповідання

Не помітити її було неможливо. І це, в першу чергу, дивувало, адже жіночка виглядала маленькою, сіренькою, у простому, але чистому одязі і геть сива. Непримітнішим мав бути хіба що горобчик, який порпається в пилу на дорозі. Навіть на людей вона дивилася якось непомітно: тільки тоді, коли на неї ніхто не звертав увагу. Та, мабуть, вона й притягувала погляди саме оцією непомітністю, і багато людей намагалося пройти по тій доріжці, де вона сиділа на парковій лавці.

Володимир Григорович працював у відділенні банку, що знаходилося якраз через дорогу, він був єдиним чоловіком у колективі, тому щоразу, коли брався за цигарку, доводилося виходити на ганок для перекуру. Таким чином, знічев’я він десять разів на день роздивлявся на ту бабцю, як він про себе називав стареньку. Він зразу ж зрозумів, що жінка – жебрачка. Ні, вона не простягала руку за милостиню, не хрестилася раз по раз у подяку, а тим більше не чіплялася до перехожих. Вона скромно й тихо сиділа на лавці, ліворуч неї лежала непоказна торбинка, а праворуч – біленька хусточка, на якій сиротливо лежала гривня, притиснута кількома копійками. Подавали їй часто, але отой папірець з мідяками залишався незмінним. «Як натюрморт», - подумав про себе Володимир Григорович і посміхнувся. Він тоді й передбачити не міг, яким близьким до правди виявиться його гумор.

Не стримавшись, він кілька разів пройшов мимо жінки. Нічого незвичайного в ній не було, за винятком хіба того, що в їхньому містечку жебраків давно не бачили. Звичайно, никали базаром занехаяні діти, ходили попід дворами приватних садиб цигани, але й ті грошей не просили. Діти цікавилися «снікерсами», цигани – хлібом, салом та яйцями «для голодних діток». Зрідка з’являлися «погорільці», але зникали, як тільки ними починала цікавитися міліція.

Володимир Григорович спочатку просто проходив мимо жінки, не подаючи милостиню. Вона сіренькою купкою сиділа на лавці, в руці тримала в кілька разів перегнуту газету, але начебто й не дивилася в неї. Тільки пізніше Володимир Григорович звернув увагу на те, як складена газета – по колонках, щоб можна було прочитати одну, потім злегка повернути другим боком і читати далі.

Нарешті цікавий чоловік затис у руці гривню і перейшов дорогу. Зблизька здалося, що старенька не надто вже й старенька: віку  додавала їй підкреслена убогість, сивина, абсолютна відсутність косметики і ношений, старого покрою одяг. До речі, сивина видалася йому якоюсь підозрілою, хоч він і не відносив себе до знавців з цього питання. Він наблизився до жінки, нахилився і тихенько поклав гроші на хусточку.

- Дякую, чоловіче добрий, - прошелестіла жінка.

І все. Більше ні слова, ні погляду, ні вдячного поклону. Вже за мить йому здалося, що ті три слова йому вчулися: не могла, ну ніяк не могла видавати звуки оця купка сірості! Заради експерименту він упродовж двох днів підходив до неї і клав на хустинку гроші. Щоразу оті три слова!

 Якось день видався холодним і вологим, з недалекої річки раз по раз налітав поривчастий вітер, гнав доріжками жовте листя, посвистував  у вітті дерев. Володимир Григорович з вікна позирав на жінку, нарешті, не стримався: підійшов, підсів до неї і запитав:

- Мабуть, замерзли? Зайдіть до нас у банк, у мене чайник гарячий і кава є…

- Дякую, чоловіче добрий, - як заведена, вкотре повторила жінка. – Я передбачала, що буде холодно, тому добре вдяглася.

Помовчали. Певно ж, мовчанка була звичним станом для жінки, а Володимир Григорович почувався ніяково.

- Важко непорушно цілий день висидіти, - сказав він, аби не мовчати. – Від цього ще холодніше стає.

- Я скоро вже додому піду, - тихенько промовила сусідка. – Хоч і немає там що робити, а все ж не на людях.

- Де ж ви живете?

- Та неподалік звідси.

- І що, вдома більше немає нікого, хто б чекав на вас?

- Звичайно, є, - промовила жінка і посміхнулася. – Котик мій, Тошка, вже, мабуть, виглядає на мене.

- А де ж ваші рідні? – не вгавав Володимир Григорович.

- Були колись і рідні, - промовила жінка. – А так – одинока я майже все життя, - сказала і надовго замовкла, а коли чоловік поворушився, неначе збираючись іти, продовжила: - Вдова я солдатська.

Володимир Григорович здивувався: це ж не менше вісімдесяти років віку треба мати, щоб солдатською вдовою стати! Щось не схоже…

- Ні, не на війні чоловік загинув, - поспішила пояснити жінка, - уже в мирний час, але в армії тоді був: на Кубі радником військовим…

Володимир Григорович покартав себе за легкий осуд, що він відчував до жінки раніше, поклав на хустинку між ними десятку і підвівся.

- Не треба так багато, - заперечила жінка. – Мені багато не треба.

- Не відмовляйтесь, - сказав він. - Пом’яніть свого чоловіка.

Минуло кілька днів. Одного разу Володимир Григорович не пішов на ганок, а палив цигарку в коридорі, біля відчиненої квартирки. Поруч влаштувалася Настя, їхній оператор. Жінка молода, одинока, вона, загалом, не палила, але інколи брала цигарку «за компанію». Деякий час мовчки по черзі пускали дим у квартирку, потім Настя, певно, помітила його погляд у бік жебрачки і сказала:

- Не дай Бог жінці дожитися до такого: без сім’ї, без роботи, навіть без даху над головою…

- Це ви про кого кажете?

- Про оту он жінку, бачите, на лавці сидить?

- Чому ж вона «без даху над голово»? – здивувався Володимир Григорович.

- Хіба не знаєте? Після того, як чоловік з іншою зійшовся, його рідня зробила все, щоб вижити її з квартири. Мабуть, усіх підкупили – і міліцію, і суд з прокуратурою…

Володимир Григорович ошелешено мовчав, потім обережно запитав:

- Звідки у вас такі дані? Я чув, що вона солдатська вдова…

- Яке там! При живому чоловіку!..

На тому «перекур» скінчився. Володимир Григорович не знав, що й думати, а до того часу, поки щось не взнає, вирішив не ходити алеєю, де жінка сиділа.

За кілька днів, виїжджаючи у відрядження, він запримітив ту жебрачку на станції і затримався. Його здивувало, що убога жінка сідала в приватне таксі. Таке, погодьтеся, не кожному по кишені! Водій, мабуть, чекав ще пасажирів і не поспішав, тоді жінка рішуче крикнула:

- Поїхали, я поспішаю, - а коли водій загаявся, додала: - Плачу за чотирьох!

Всю дорогу до обласного центру Володимир Григорович намагався розібратися в загадковій ситуацію, яка раптом склалася навколо «жебрачки». Тепер він навіть подумки «брав у лапки» це слово, адже та жінка в таксі, навіть при всій сірості одягу, аж ніяк не підпадала під визначення «знедолена»: наскільки міг в тій ситуації здалеку роздивитися її обличчя, воно не мало й сліду убогості.

Клопоти зі звітом в обласному відділенні банку, невеличкі неприємності, пов’язані з цим, а тоді направлення до них заступника керуючого з «несподіваною ревізією», чекання на неї – все це якось відтіснило на задній план ту жінку. Але десь у куточку його свідомості чекало слушного моменту передчуття, що ця історія матиме продовження. Так і трапилося.

Обласне начальство виявилося молодою, привабливою жінкою, яку звали Наталією Сергіївною. Всупереч твердженню, що красиві жінки розумними не бувають, Наталія Сергіївна не тільки добре знала свою, банківську справу, а й виявилася цікавою співбесідницею, з якою можна говорити на будь-яку тему – від мод та новинок кіно до політики. Вони вже виходили з автомашини біля приміщення банку, коли Володимир Григорович за звичкою повернув голову, щоб подивитися, чи на місці «жебрачка». За звичаєм, вона сиділа на лавці – тиха, непомітна, сіренька, нещасна. Наталія Сергіївна прослідкувала за його поглядом і здивовано запитала:

- Виявляється, у вас і жебраки водяться? Щось та жінка видається мені знайомою…

У цей час із дверей вийшла ціла делегація, бо, що не кажіть, а начальство буває, слава Богу, не часто, тож зустріти його треба «на висоті»!

Того вечора персонал відділення банку затримався на роботі довше. Після численних звірок, перевірок, пояснень та погоджень зібралися вечеряти. Поки тут же, в операційній залі накривали стіл, Наталія Сергіївна підійшла до Володимира Григоровича і запропонувала «покурити». Вийшли надвір. Поодинокі ліхтарі не стільки розганяли темряву, як підкреслювали непривітність пізньої осені.

- Не треба, не палю, - відмовилася від запропонованої цигарки Наталія Сергіївна. – Це просто привід для того, щоб поговорити. Ні-ні, не про справи, про них ми вже достатньо наговорилися. Не йде з думки ота жебрачка, що в парку вашому сиділа. Вдень я добре роздивилася на неї. Це таки вона, Лада Іванівна…

- Ви її знаєте?

- Ще б не знати! На її місці працюю, а її вже років із п’ять, як вигнали з роботи за хабарництво, за обдурювання клієнтів, за присвоювання чужих грошей. Правда, сума була невеликою, тому обійшлися без суду – вона повернула вкрадене.

- Слухаю вас і не віриться, що йдеться про цю затуркану, тиху, скромну, непомітну жінку похилого віку, що лиха хлебнула по вінця, - розгублено сказав Володимир Григорович.

- Багато хто може з дурного розуму позаздрити цій «тихій» жінці! – сказала Наталія Сергіївна і додала: - В обласному центрі вона має двоповерховий особняк. І такі ж звела своїм синам. А це, мабуть, у вас тут збирає «придане» для доньки, бо в нас її вже добре знають, боїться. А що стосується її «похилості», то їй ще й п’ятдесяти років немає: одяглася сіренько, волосся пофарбувала - вік і додався. Такі «секрети» омолодження та старіння нам, жінкам, давно відомі.

- Як же так? – знічено промовив Володимир Григорович.

- Та ось так! Коли ми спіймали її за руку на крадіжках та обдурюванні клієнтів, багато взнали про неї. Виявляється, скрізь, де б вона не працювала, брала чуже. Цікаво, що не захоплювалася: брала невеличкі суми, щоб у гіршому випадку не потрапити під кримінальну відповідальність. Усе робила так, що прискіпатися важко було. Нам повезло, що була схоплена, як кажуть, на місці скоєння злочину. А скільки разів виходила сухою із води і звільнялася з роботи з украденим – цього, мабуть, вона й сама не пам’ятає.

- Але ж який артистизм, яке терпіння! І все заради чого?

- Пояснення, на мою думку, просте: сите життя. А, може, такий ось процес добування грошей її цікавив більше, ніж чесна робота. Може, саме так вона реалізовувала свої артистичні задатки? Хіба скажеш? Ось, наприклад, ви цікавилися тим, скільки «пожертвувань» збирала вона за день у вашому містечку? Думаю, не лише вам шкода було її.

- То й про чоловіка вона брехала? Про те, що загинув він?

- Як не дивно, а чоловік її – чесна, порядна людина. Викладачем гімназії в нас і зараз працює. Діти боготворять його. Бачте, не витримав, розлучився, нічого не взяв з будинку, все дружині залишив. І рідним дітям нічого не сказав про матір та причину розлучення. Він довго не вірив, що його дружина стала звичайною аферисткою, стверджував, що такою вона не була в молодості, коли вони, двоє студентів – майбутній педагог і без п’яти хвилин економіст – планували своє майбутнє. Вважав, що в тих негативних змінах, що відбулися із Ліною, є і його провина, тому й терпів довго. А коли вже остаточно вирішив порвати з нею і піти, прийшов до висновку, що і сам не може розібратися, де речі придбані чесним шляхом, а де – на крадені гроші. Тому нічого й не взяв. Перший час на дивані в учительській і жив, а тоді колишні учні допомогли з квартирою. Нічого, живе.

- Як же діти поставилися до такої діяльності матері?

- Цього не знаю, але передбачаю багато варіантів відповіді. Може, нічого не знають, а коли і знають та мовчать, значить, материна слабкість їх влаштовує. А буває, що терплять поки що, все ж – мати.

Помовчали. На душі у Володимира Григоровича було паскудно і чомусь хотілося помити руки, неначе торкнувся чогось бридкого.

- Цікаво було б зустрітися з нею ще раз, - сказав чоловік і пояснив: - Хочеться задати їй кілька запитань.

- Навряд чи зустрінетесь, - засміялася Наталія Сергіївна. – Вона мене помітила і хутко зникла. Я ж кажу: дуже обережна жіночка.

Зірвалося на дощ. Дрібні краплі сіялися з сірого неба, обмивали голе віття дерев, прибивали до асфальту листя каштанів, і воно, як людська долоня, у розпачі розчепірювало свої пальці, неначе боялося наближення морозів.

Ішла осінь.

Анатолій Грабко.


„Звиняй, друже!”

= Оповідання =

Я так і знав, що застану батька під грушею. Зазвичай, у нас на селі пошту розносять після обіду, якраз перед тим, як із міста прибуває останній рейсовий автобус. Уже не вперше я приїжджаю додому о цій порі і бачу батька, який обов’язково переглядає газету, перш ніж зайти до хати. А чому під грушею, так те зрозуміло, бо ми його називаємо родовим місцем. Тут – між хатою і воротами, – скільки себе й пам’ятаю, завжди росла старезна груша, батько казав, що її ще його дід посадив. Було мені років десять, коли сильні морози пошкодили сади у час цвітіння, молоді дерева сяк-так відійшли, а старенька здалася. Батько її спиляв, відступив пару кроків і посадив другу, породи „лісова красуня”. Хоч йому й казали, що не годиться один і той же вид дерева на одному місці саджати, вчинив по своєму. І дерево його „послухалося”: за роки, що відтоді минули, груша стала схожою на тополю, навіть росла так же швидко. Позаминулого року на ній з’явилися перші плоди – невеличкі, але солодкі й соковиті. Стовбур старої груші батько нікому не дав розпиляти, так і лежав уздовж паркану – почорнілий, вичовганий сідницями до блиску, адже все літо на ньому сиділи ті, кому не хотілося теплої днини до хати заходити.

Батько згорнув газету, поверх окулярів обдивився мене, привітався.

- Які  новини? Що там пишуть? – весело поцікавився я.

- Це у вас, у столиці губернії новини, а в нас одна дрібнота, а не справи!

- Не кажіть, тату, ось нещодавно наш губернатор сам сказав, мовляв, села і малі міста – наше коріння. Так що маєте гордитися!

- А ми й гордимося! – засміявся батько. – Ось незабаром будемо й свого „губернатора” обирати, сільського. Може, ти хочеш місцеву владу возглавити, так не зівай – сьомим будеш!

- Це чому аж сьомим? Хіба ближче місця не знайшлося?

- Взівав ти, ближчі місця вже зайняті: на посаду нашого сільського голови аж шість претендентів. Я ж і кажу, що сьомим будеш.

Спочатку я не повірив: на дві тисячі жителів сільради шість кандидатів на голову, по  моєму, вже занадто. А втім, подумав, чому б і ні, якщо зважити на те, що робиться у столиці. Як кажуть, прецедент є!

- Так це і є ваша найголовніша новина? – перепитав я насторожено, адже колись батько впродовж двох скликань був сільським головою, то майнула думка, що він знову балотуватиметься.

- А так, порозвлікаються нехай люди, а то дивимося по телевізору сплошні детективи, а в нас – тиша, ні тобі убивств, ні викрадених сейфів, навіть бійки гарної давно не бачили. Ось і ждемо, може, кандидати між собою поб’ються? Але якщо таке трапиться, п’ятеро можуть зразу підняти руки догори: не встоять вони перед твоїм Денисом.

- Це ви про якого Дениса?

- Та твого ж закадичного дружка, Дениса Криворучка.

- А він тут з якого боку?

- Я ж казав тобі: шестеро кандидатів, ото ж шостим якраз зареєстровано Дениса.

- Він тут що – з глузду з’їхав від безділля? – скрикнув я.

- Ото ж я й кажу… - підтвердив батько. – Ладно, пішли до хати, а то мати мені шию намилить, що тримаю дорогого гостя на вулиці. З дороги ж, мабуть, зголоднів і заморився? Та й комарі вже загули…

Батько й тут не зміг утриматися від сарказму. На його думку, жителі великих міст взагалі не мають права зморюватися, бо нічого не роблять – землю не копають, гній на поля не вивозять, дрова не рубають. Відсидять певні години за канцелярськими столами, потім без сил падають перед телевізором. Хіба то чоловіча робота? Пізніше я все ж не стримався, щоб не запитати:

- А ви не збираєтесь позмагатися за крісло?

- З молодими хіба позмагаєшся? – буркнув батько сердито. – У декого з них ні розуму, ні досвіду, ні совісті, але ж лізуть, неначе люди зовсім дурні і не знають, хто чого вартий.

А в мене з думки не йшов Денис. Батько недарма назвав його „закадичним”: скільки себе пам’ятаю, ми з ним були поруч. Росли на одній вулиці, ходили в одну школу, сиділи за однією партою, навіть одну цигарку на двох випалювали в шкільній вбиральні. Свого часу і до одного інституту вступали – журналістики. Тільки Денис уже на першому екзамені провалився – не впорався з твором, але це й не дивно:  чомусь розумна мова не давалася йому на письмі. Тоді він швиденько перекинувся до сільгосптехнікуму. Закінчив його раніше за мене, навіть трішки попрацював у рідному радгоспі, здається, агрономом відділку.

А потім почалося, як казав батько, оте „безобразіє” - розпаювання землі, бо радгоспи – радянське господарство – когось, бач, не влаштовували. Але „земельна демократія” призвела до того, що кращі землі і справна техніка виявилися в руках сина та близьких родичів останнього директора радгоспу. Люди це бачили, але зробити нічого не могли: все діялося в межах законів. Той синок пізніше пропонував і Денисові роботу агрономом, але товариш відмовився, сказав, що не хоче „горбатитися” на панича. Ось так він і потрапив до категорії безробітних, хоч це поняття дуже важко сумістити з селянином: робота на землі завжди знайдеться. Щоб якось прожити, Денис на своєму городі та на бабусиному поставив тепляки і теплиці, хоч і робив тяжко, але ж і заробляв непогано.

Під час наших зустрічей ( а випадало мені приїжджати додому не так і часто) я неодноразово заводив розмову з Денисом про його майбутнє: помічав, як він поступово деградує. І не бачив у тому його провини: тяжка праця від зорі до зорі, коли не те що читати, перед телевізором засипав, призводила до звуження його кругозору, інтересів. Справді, хіба можна вважати інтересом інформацію про вартість помідорів на ринках країни?

*                                                           *                                                             *

Того ж вечора я навідався до Дениса, бо вранці повинен був повертатися на роботу. Товариш жив удвох із матір’ю, замість батька в нього у свідоцтві про народження стояв прочерк, а мати ніколи не згадувала батька. Навіть сусіди (а в селі, як відомо, важко приховати щось особисте), як не старалися, але й самі не могли розвідати, де і з ким „сотворила” Ніна сина. Щоб не заважала мати, ми вийшли на веранду і довго гомоніли про свої справи, про друзів. Нарешті, впритул наблизилися до сьогодення.

- То правду кажуть, що ти балотуватимешся на сільського голову?

По всьому видно, Денис тільки й чекав мого запитання: кожен говорить про те, що йому болить.

- А чому б і ні? Чим я гірший за інших? Хай тобі буде відомо, що серед кандидатів лише Григорій Панасович, наш директор школи, йде в голови, бо влади захотілося. Всі ж інші, як і я, безробітні, а в голови досить пристойна платня. Крім того, село ми всі знаємо, відомі нам його потреби та болячки. Ось хай люди і скажуть своє слово! Чи ти вважаєш мене недостойним?

- Та ні, друже, з цього боку я тебе не можу оцінювати – занадто близько стою. Тебе в селі знають як грамотного спеціаліста, витриманого в побуті, непитущого. Але, як на мене, цього замало, щоб керувати життям тисяч людей. Здається, ти з самого початку багато чого не враховуєш. І найперше, якщо йти в керівники тільки за зарплатою, діла не буде. Треба якийсь план мати щодо виведення життя села на вищий рівень. Ідея потрібна. І потім її відстоювати…

- Таке кажеш! – відмахнувся Денис. – Багато чого буду враховувати по ходу справи. Ти б краще допоміг мені з отим планом, з програмою: щоб обіцянки мої не вигляділи порожніми і в той же час були посильними, - він смикнув мене за рукав. – Допоможеш? Га? Ти ж у нас спеціаліст із полеміки, словом володієш…

- Як ти це собі уявляєш? Я візьму зі стелі чи висмокчу з пальця твої плани, ти їх вивчиш і будеш вішати людям на вуха локшину?

- Ні, не так. Я розкажу тобі про свої задумки, ти їх підкорегуєш – і все буде в ажурі!

Того вечора ми так захопилися, що готові були й до ранку засидітися, але його мати, Ніна Семенівна, розігнала нас. Проте ми встигли накидати приблизний план програми. Увесь час я дивувався Денисові: неначе добре його знав, але не відав про його господарську і житейську короткозорість. Дивно: людина все життя провела в рідному селі, знає кожну людину і кожен квадратний метр полів, а куди спрямувати життя села, не знає! А, може, тому й не знає, що занадто близько стоїть до його проблем? Буває, недарма ж кажуть: за деревами лісу не видно.

Денис весь час поривався у високі сфери, намагався приплести до сільських буднів високу політику. Я зупиняв його: мешканці села – переважно люди зрілі та старики, бо молодь давно розлетілися по великому світі в пошуках кращої долі. Ось і зроби так, щоб молоді цікаво було повертатися додому і залишатися тут. Що для цього потрібно? Так, культура на селі, зайнятість, побут. Що ще? Думай, Денисе, пропонуй щось реальне і потрібне, кажу. Без цього немає чого і пнутися в начальство – люди розберуться, виженуть, сорому не оберешся – і мати разом з тобою.

- То, може, не треба?.. – невпевнено сказав товариш і так жалібно подивився у вічі, що я розсміявся. – Я, розумієш, іще про одну причину тобі не сказав, - Денис затнувся і деякий час знічено мовчав. – Хто я, тобі відомо? Байстрюк. І не заперечуй, бо таке прізвисько я чув малим прямо в очі, а підріс – то за спиною. А мені хочеться бути найпервішим, щоб оті презирці заткнулися: хай я і незаконнонароджений, але не остання людина. Тільки ти не смійся – мені хочеться піднятися, вивищитися над ними, стати найпервішим…

- Еге ж, друже, і змусити їх кланятися тобі, просити тебе, підлещуватися!.. Хочеш стати панком місцевого значення? Куди ж тебе заведе хворобливе самолюбство? Щось я раніше такого за тобою не помічав!

- Смійся, смійся, а якби ти знав, як боляче, коли тебе сприймають за неповноцінного, особливо дівчата! – скрикнув Денис, і я помітив, як заблищали його очі. „Отакої! – подумалося. – Тільки істерики тут не вистачало!”

- Так, досить рюмсати! – прикрикнув я на товариша, хоч і не хотілося цього робити. – Давай працювати, а не в моралі копирсатися чи від землі відриватися. Почнемо з відповідей на питання: що потрібно сьогодні людям і селу? Далі: як і за рахунок чого добитися того „потрібного”? Давай думати разом, а коли в нас не вийде, звернемося по допомогу до старших товаришів… Правда, починати з цього не варто. Мені здається, ще прийде час не раз вклонитися старикам.

Отак і працювали ми з Денисом майже до ранку. Але добилися, як на мене, непоганих результатів: програма майбутнього сільського голови спрямовувалася у перспективу, але була досить реальною, від землі не відривалася. Коли ми розходилися, Денис був зморений, але задоволений. Мені чомусь здалося, що він таки свого доб’ється – стане „найпервішим”! У той же час доводилося робити поправку на нашу дружбу: я щиро бажав йому добра, а тому міг видати бажане за дійсне.

Я намірився годинку-другу поспати перед від’їздом і вже роздягнувся, коли піднявся батько. Зазирнув до моєї кімнати, запитав:

- То що за програма у Дениса – максимум чи мінімум?

- Від вас, жителів, залежить, - сказав я. – Залишите його наодинці з проблемами, буде програма-мінімум, а гуртом і на максимум спроможетеся.

- Ну-ну, - тільки й почув від батька.

*                                                            *                                                            *

Так трапилося, що кілька місяців підряд мені не вдавалося побувати вдома. Якраз перед головними для села подіями мене призначили керівником прес-центру обласного управління міліції, довелося налагоджувати нову справу, самому їздити по величезній території, навіть брати участь у розслідуваннях – одним словом, часу не вистачало. Звичайно, з батьками передзвонювався, але по телефону багато не поговориш. Проте знав, що на виборах Денис таки переміг.

Була рання весна, коли я приїхав до батьків. Стояла сира і похмура погода, яка більше нагадувала осінь, дороги розвезло, навіть до батьківської оселі довелося крастися попід парканами. У самій хаті було тепло й затишно, пахло чимось особливим, але рідним і приємним. Батька не було, а мати заклопоталася біля столу, щоб мене – на її думку, завжди голодного – погодувати.

- Де ж це батько по такій погоді?

- Пішов до мужиків, каже, про щось треба перебалакати.

Мати поставила на стіл тарілку з борщем, нарізала хліба та сала, вкрила його кільцями цибулі.

- Що у вас новенького? Як там новий голова, працює?

- Ой, сину, поговорив би ти з ним, - важко зітхнула мати і присіла навпроти мене. – Боюсь я за нього: душу рве за людей, а нічого не виходить, бо тільки й назви, що голова, - ні грошей, ні можливостей. Я вже і з Ніною говорила, а вона плаче, каже, що не слухається її синок, все поривається кудись і до чогось. І все кричить, що буде „найпервішим”. Йому б спокійнішим бути, обачливішим…

Після материних слів у мене апетит пропав. Я знову одягнувся і пішов до сільради: хоч уже насувалися ранні сутінки, був упевнений – Денис на роботі. Він і справді сидів у порожній сільраді за порожнім столом, тримаючись обома руками за схилену голову.

- Що, друже, похмілля замучило? – спробував пожартувати я.

Денис підняв голову, і я злякався: запалі вилиці, від очей промінням розбіглися зморщки, а очі якісь розгублено-безпорадні, дитячі.

- Даремно я взявся за цю справу, - глухо і спокійно промовив Денис. – Скажу відверто: я думав головне – перемогти на виборах, а далі воно само покотиться, а ти тільки стоїш над усім, керуєш, бо – хазяїн, найпервіший на селі. Може, так і було раніше, адже тоді насправді господарем села був директор базового господарства – радгоспу. Тепер усе змінилося, бо тільки сільрада представляє владу. Зразу ж після виборів і  почалося: дитсадку дай, школі допоможи, з людьми розберися… Навіть жінки та дівчата підступають до мене з одним: „дай!”. Не зрозумієш, яка з них закохана в мене, а яка шукає вигоду. І з усіх боків тільки й чуєш: „дай”… „дай”… „дай”. А щоб ви вже подавилися! Де я всього наберу, коли бюджет порожній, а надходжень – з гулькин хрен…

- Ну-ну, Денисе, спокійніше, - я всівся перед ним за стіл. – Давай все спочатку. І детальніше. Де поділися надходження, наприклад, податки на землю?

- Немає чим платити за оренду, - махнув рукою сільський голова. – По осені, може, щось і нашкребуть, а до того часу якось дожити треба. Радять мені хоча б дитсадок закрити для економії. Але це означає здатися на самому початку роботи. А прийдеться, мабуть, підтягати ремінці.

- Хіба торгівля нічого не приносить?

- Яка там торгівля! Два ларьки на село, де дрібницями торгують. Просили ще дозволів, так місця в нас немає. І взагалі, це – дрібниці, які проблем не вирішать.

- Звичайно, тобі зразу б мільйон і техніку до них – отоді б розгорнувся!

- Смієшся? – злегка розсердився Денис. – Тобі легше, бо відповідаєш тільки за себе, а в мене за спиною дві тисячі душ, і всі чогось хочуть.

- Я теж хочу, друже, - засміявся я, а Денис здивувався. – Наприклад, чому в центрі села, де колись магазин стояв, зараз порожньо? Чому ти не зробиш там торговий центр? Чому не переглянеш умови оренди і не наведеш лад з тими, хто нахабно прибіднюється? Мені здається, що ти заповзявся виправдати прислів’я: „чому бідний – бо дурний; чому дурний – бо бідний”. Давай разом спробуємо розірвати це зачароване коло!

- Як раніше? – стріпнувся Денис. – Як перед виборами?

- Ні, не так! Тоді ти пропонував ідею, а я її доводив до розуму. Тепер навпаки: разом розглянемо ідеї, намітимо шляхи переведення їх у практичну площину, але робити, звиняй, друже, доведеться тобі. Найголовніше – організація людей, на те ж ти й голова! Що стосується ідей, не хвилюйся, мені з боку видніше. Та й доводиться часто бувати в інших сільрадах. До речі, ти хоч в одній із сусідніх сільрад побував? А чи не спадало на думку порадитися з колишніми сільськими головами, твоїми попередниками? Час уже тобі зрозуміти: виграє той, хто не соромиться постійно вчитися…

Я закидав питаннями Дениса і бачив, як на очах він оживав, як спонтанно висловлені ідеї влітали в його голову, змушували думати, ворушитися. І переконувався, що справи підуть – на ідеї Денис біднуватий, зате енергії та працездатності на трьох вистачить.

- Слухай, у мене теж є ідея, - раптом сказав Денис і на мить зам’явся. – А чому б тобі не змінити роботу? – І заспішив, зачастив: - Звичайно, посадою поступитися не можу – все-таки мене громадою обирали, а заступником до мене підеш? Оте організування людей якраз твоя робота!  Ми б з тобою так розвернулися! Га?

Я подивився на Дениса і розсміявся: чи не час пригадати ще одне прислів’я – „хоч дурний, так хитрий”? Ні, Денис зовсім не дурний, тільки прорахував ситуацію і знайшов, на його думку, найкращий варіант. Для нього. Для мене ж ситуація має такий вигляд: сільський голова – мій найкращий друг, село – моя маленька батьківщина. Хай усе, що я роблю і робитиму надалі, буде моїм першим внеском у погашення боргу перед нею.

Анатолій Грабко.   


Міль трахнула…

= Оповідання =

Перший робочий день лейтенанта міліції Івченка Артема Антоновича виявився, з його точки зору, не просто невдалим, а огидним: випало їхати на впізнання трупа. Заради об’єктивності слід сказати, що з початку служби день не був першим, адже Артему довелося кілька місяців чекати свого затвердження на службі та у званні. При цьому слід зауважити, що міліціонером стати він ніколи не збирався, а життя змусило. І ще кум посприяв.

З дитинства Артем хотів бути агрономом, але диплом отримав зоотехніка. Так сталося. Але це зовсім інша тема, інша колізія. Після закінчення навчання спочатку працював зоотехніком відділку радгоспу, потім виріс до головного зоотехніка. Уже бачив перед собою досить світлі перспективи, як за один рік все розвалилося. Коли виявилося, що радгоспно-колгоспна система не відповідає чи то сучасним принципам господарювання, чи потребам «верхів», почалося розпаювання господарства, техніки, землі.

У радгоспі, де працював Артем, нараховувалося понад двадцять тисяч овець, кількасот корів, а кількості курей і качок навіть завідувачі ферм толком не знали. І раптом все щезло: кормова база, потреби у м’ясі та молоці, вже не кажучи про вовну – її не було куди подіти, а ту, що надбали раніше, доїдала у складах міль.

Неминуче настав час, коли безробітним виявився і сам зоотехнік. Деякий час Артем тинявся селом, заходив у порожні корівники та кошари, поки не зрозумів, що отак, без діла, він або зіп’ється, або з глузду з’їде. Якраз тоді й нагодився кум, Петро Корнієнко. Зустрічалися вони не часто, але на свята – обов’язково. А тут начебто й свята ніякого не було, а кум завітав, як і завжди, з пляшкою і власною закускою. Тоді вони добре посиділи і, мабуть, під впливом спиртного Артем виклав усе, що на серці зібралося. Він не розраховував почути щось від кума, просто, той умів слухати.

- А я ж чого до тебе приїхав, куме, щоб тебе міль трахнула? – раптом перервав своєрідну сповідь – крик душі Петро. – Я ж так і думав, що ти зараз у цейтноті – ні тобі перспектив, ні роботи. Так іди до нас!

Артем не зразу й зрозумів, про що йдеться.

- Це ж куди, до вас? – перепитав він і засміявся. - Чи не в міліцію?

- Про неї, рідну, й кажу тобі, - підтвердив кум, а що Артема почав розбирати сміх, він продовжив: - Ти колись сміявся, що я не пішов у сільське господарство, яке, мовляв, вічне. А бач, виявилося, що тільки земля вічна, все ж інше змінюється до невпізнання. Я не можу сказати, що міліція вічна, боюся помилитися, як і ти, щоб тебе міль трахнула. Але на наш вік роботи вистачить: злодії ще не швидко переведуться. Ну, то як?

Кум вимогливо зазирав в очі, очікуючи негайної відповіді.

- Ти що, серйозно? Прямо так ось, як сиджу, так і піду! – ще не вірив у пропозицію Артем.

- Ні, не так швидко все робиться, хоч попередня розмова з начальником райвідділу в нас уже була. По-перше, у вашому інституті військова кафедра була? Була. Тобі лейтенанта присвоїли разом із дипломом? Присвоїли. Здоров’я дозволяє? Без тебе знаю, що бичок ти здоровий. А все інше прикладеться…

- Зажди, важко повірити у твою пропозицію, бо, наскільки мені відомо, ти – прапорщик міліції, хоч і старший, але ж не генерал, кадрові питання не вирішуєш…

- Еге, куме, погано життя знаєш! Хоч у мене й маленькі зірочки на погонах, але ж у мене їх три! А якщо серйозно, я п’ятнадцять років у міліції і знаю: начальство мислить глобально, а їсти й пити - питання не такі масштабні - бажано хоча б тричі на день. Тільки я знаю, що кавуни, хоч і ягоди, а ростуть не на деревах; що овець ще не всіх до Червоної книги України занесли, а горілку не з буряків женуть, - Петро хвилинку подумав, хотів щось додати, а натомість сказав: - Щоб тебе міль трахнула!

Довго вагався Артем: нове поле діяльності кардинально відрізнялося від звичного, і наважитися на такі круті зміни було важко. Ще тричі навідувався Петро, аж поки кумів терпець увірвався, і він попередив:

- Якщо завтра не побачу тебе у райвідділі, змушений буду зняти твою кандидатуру. – Він скрушно похитав головою і додав: - У нас тобі тільки й рости. Хлопці борються з економічними злочинами, а самі звичайну накладну прочитати не спроможні, просять сторонніх бухгалтерів допомогти. Та, може, я ще хочу послужити під твоїх керівництвом, коли начальником райвідділу станеш, щоб тебе міль трахнула!

Але не кар’єра відіграла вирішальну роль, а звичайнісінькі злидні: допомоги по безробіттю не вистачало навіть на два тижні, а далі доводилося покладатися тільки на натуральне господарство та на материну пенсію. Соромно було об’їдати стареньку.

Ось так Артем почав оформлятися на службу. Весь час, поки чекав свого затвердження, «звикав» до нового оточення, а точніше – був на підхваті. Тільки після наказу про присвоєння звання і посади інспектора карного розшуку, отримав і перше завдання. До речі, коли виявилося, що боротися йому належить не з економічними злочинами, а з криміналом, розшукав кума і напав на того, мовляв, не те було обіцяно!

- Ти, куме, не скаженій, а слухай, що я скажу, щоб тебе міль трахнула, - зупинив його Петро. – Зараз найбільше людей потрібно саме в карному розшуку, а тобі ще й тридцяти немає. Трішки послужиш, а тоді переведуть до іншого відділення. Все одно з чогось починати треба, а ти не в тій ситуації, щоб вибирати!

Кум Петро пояснював усе логічно і переконливо, тільки чомусь уникав дивитися в очі. Може, Артем наговорив би кумові багато неприємного, якби його не гукнув черговий:

- Лейтенант Івченко, вас викликає начальник відділення!

Якраз тоді він і отримав перше завдання: його включили до складу групи, яка мала розслідувати особу втопленика і обставини події. Старшим призначили капітана Листаренка. Цього міліціонера Артем побіжно бачив раніше і запам’ятав тільки тому, що в капітана все було здоровенне: плечі, шия, особливо руки – як лопати. А обличчя, навпаки, мав симпатичне: ніжна шкіра, великі сірі очі, відтінені густими, аж волохатими віями. Кажуть, що й голос Сергій Листаренко мав непоганий – ангельський тенор. Якраз у це Артем не міг повірити, на його думку, таке опудало не могло видавати приємні звуки. Третім у групі був сержант Тулупов – невисокий, худенький і дуже швидкий.

Група ледь помістилася в старенькі «жигулі» і через кілька хвилин була на місці події, біля невеличкої річкової бухти, зарослої очеретом. З першого погляду було зрозуміло, що труп ніколи б не знайшли, якби нога утопленика не висовувалася з пластикового лантуха, а раки, харчуючись, мабуть, відкусили стопу, а з нею – і тягар, прив’язаний до неї.

Група зібралася навколо трупа, деякий час чоловіки мовчали.

- Значить, так, - подав голос старший, - Івченко шукає особливі прикмети на тілі для встановлення особи, ми з Тулуповим оглядаємо місцевість і опитуємо свідків.

«Яку місцевість? Які свідки і чого?», - хотів запитати Артем, але стримався, боячись виявитися смішним у незнайомих обставинах. Він дістав ножа, розрізав плівку і зупинився: труп давно почав розкладатися, і серед відразливої каші, що колись називалася тілом людини, годі було відшукати якісь прикмети. На ньому не було ніякого одягу, тільки на лівій руці (вірніше, на кістках із сухожиллям) щось блиснуло. Артем знайшов паличку, зайшов з підвітряного боку і почав копирсатися в залишках людини. Виявилося, що то блиснув годинник, до того ж, видно, золотий. Подивувався Артем: одяг невідомі вбивці зняли, а таку цінну річ залишили!

- Капітан! – гукнув він. – Тут годинник на трупі!

Листаренко з’явився так швидко, неначе стояв за крок.

Він нахилився над утоплеником, трохи покопирсався і підніс годинник до очей.

- Золоті, чи що? – вигукнув він. – Ого, «Ролекс»! Так, це важливий речовий доказ.

Капітан пішов до води, прополоскав «доказ», ще раз обдивився і заховав до кишені. До Артема вже не повернувся, а й далі «оглядав місцевість». Уже ввечері, після складання рапорту, Артем запитав сержанта Тулупова:

- Сашко, а чому ніде не вказаний той годинник, що був на трупі?

- Не знаю, - стенув плечима Тулупов, - капітану видніше, як розпорядитися речовим доказом. – Потім нахилився близенько до Артема і шепнув: - Більше ти його не побачиш, це ж Листаренко! І мовчи, коли не хочеш у перші ж дні ворога мати.

Хоч Артем і не мав за плечима міліцейського досвіду, але життєвий устиг набути, тому зрозумів: вчинок капітана можна кваліфікувати як крадіжку. І не просто крадіжку, а ще й приховування речового доказу… Того разу Артем ні з ким не поділився своїми думками, щоб не потрапити в халепу з передчасним осудом. Просто, дуже хотілося, щоб його побоювання виявилися марними. Але йшов час, а той злощасний годинник так ніде і не згадувався. Проте Артем, хоч і змовчав (спочатку сумнівався, потім стало пізно піднімати питання), але вже при одній лише згадці прізвища Листаренка, виникало відчуття бридливості, як під час копирсання в розкладеній плоті.

Минав час. Не можна сказати, що служба не пішла в руку молодому лейтенанту міліції. Він набирався досвіду, не соромився питати, коли в чомусь не міг розібратися, навіть консультував з питань сільського господарства, його економіки, за що товариші заповажали. А все ж не проходило почуття відсторонення – внутрішньо він не вважав себе в колективі своїм до кінця. Він робив свою справу чесно і добросовісно, як раніше сіяв чи косив, але не жив нею, не загорявся якоюсь думкою чи ідеєю. Здавалося, Артем чекав на щось.

І дочекався. Тільки не того, що хотів.

…У невеличкому, продимленому цигарками кабінеті, де стояв лише один, але широкий стіл, а працювало за ним, бувало, і четверо, і п’ятеро оперативників водночас, Артем був один, викреслюючи графік, коли у двері зазирнула гарненька жіночка.

- Можна зайти?

- Звичайно, чому б і ні? – відгукнувся Артем і пильно подивився на жінку. – Ви до мене?

- Не знаю, - невпевнено сказала жінка. – А ви тут працюєте?

- Так. А ви з якого приводу? Чи не скаржитесь на щось?

- Скаржуся, - відповіла жінка і раптом запитала: - А ви капітана Листаренка знаєте?

- Так, ми ж в одному райвідділі працюємо, повинен знати.

- І якої ви думки про нього?

Артем здивовано глянув  на жінку і лише тепер помітив, що вона дуже гарна, тільки змарніла на вигляд і одяг на ній не те що поганий, а якийсь несучасний. Невже ця молодичка думає, що тут, у міліції, кожному випадковому зустрічному видають характеристики на колег? Чи дурна, чи доведена до відчаю?

- Скажіть, хто ви і що хочете, може, останнє ваше запитання само відпаде?

- Пробачте, я задала нетактовне запитання і на таку ж нетактовність і вас штовхаю. Мене звати Катериною, хворі звуть Катюшою, бо працюю медсестрою в поліклініці, розлучена, маю доньку двох років, живу в сімейному гуртожитку, мені двадцять сім років, - залпом видала жінка, передихнула і поцікавилася: - Ще хочете щось знати?

- Ні, для початку цього досить, - посміхнувся Артем. – А тепер розкажіть, що вас привело сюди і чому саме до нас.

- Якби знала, що Листаренко працює з вами, нізащо не прийшла б. І взагалі, я хотіла зразу піти до начальника відділу, хоч вирішувати моє питання зручніше було б замполіту. Жаль, що такої посади більше немає. Чи, може, є?

- Бачу, вам зручніше було б піти до церкви і висповідатися там. Чи помиляюся?

- Обов’язково помиляєтесь, - відповіла жінка і на губах промайнуло щось схоже на посмішку. – Значить, за духовністю сюди не ходять і мораль тут не шукають, так?

- Чому ж, коли мораль з кримінальним підтекстом…

- Та в моїй історії все настільки переплутано, що й не розбереш, чого більше – моралі чи криміналу! Що ж, не знаю, може, я неправильно роблю, але чомусь довіряю вам і, коли маєте час послухати, розповім.

На перший погляд, історія Катерини не містила в собі нічого особливого – звичайне життя звичайного молодого спеціаліста. Зате далі Артем почув те, що жінка назвала плутаниною.

Катерина вже й не пам’ятає, коли і як познайомилася з Сергієм Листаренком. Якось так трапилося, що вони досить швидко стали коханцями. Чи то самотність замучила молоду жінку, чи бажання кохати і бути коханою, а, може, отой «ангельський» голос чоловіка вразив і привернув її серце… Вона пізніше сама собі неодноразово задавала це запитання і не могла знайти відповідь. Їхні зустрічі тривали майже рік. Як не намагався Сергій приховати свій зв’язок з Катериною, нічого не вийшло: спробуйте щось утаємничити в маленькій кімнатці гуртожитку!

Проте кохання не довго тривало – як «скоропостижно» (вираз Катерини) зустрілися, так швиденько і розбіглися. Ніхто не може сказати, як би розвивалися події далі, але допоміг випадок: Катерині «любі подружки» донесли, що Сергій має ще одну коханку – якусь успішну підприємницю, якій «кришує». Того ж вечора, як тільки в кімнатці з’явився Сергій, розгорілася сварка, в результаті якої Катерина розплакалася, а Сергій посопів – посопів над ліжком і пішов геть. Катерина розуміла, що він більше не з’явиться, і розплакалася ще більше. Тільки чомусь ці сльози здалися їй солодкими.

І все було б добре: зажили б рани від людської підлості, робота і люди розрадили б, але непокоїла одна дрібниця: разом із Сергієм зник її досить дорогий перстень – ще бабусин подарунок. Спочатку Катерина його шукала в кімнаті, потім розпитувала сусідів та подруг на роботі – все ж єдина дорогоцінність, яку вона мала, - а з часом махнула рукою на пропажу і заспокоїлась.

А кілька днів тому вона проходила мимо реєстратури, коли гукнула Оля, подружка:

- Катюшо, ти щось казала про перстень. Ось жінка пропонує не гірший, може, купиш, бо в мене зараз – ні копійки!

Катерина підійшла до жінки, взяла до рук справді гарний перстень і отетеріла: це була її колишня власність, яка невідомо як зникла з кімнати. Ще не вірячи очам, вона підійшла до вікна і повернула перстень так, щоб сонце падало на внутрішній бік, і побачила тоненькі риски, що складалися в ініціали «Н» і «К» - Наталка Корнєва: так звали її бабусю.

- Часом, не крадена річ? – намагаючись зробити байдужий вигляд, запитала в жінки.

- Ну, що ви! З такими справу не маю! – обурилася та і з погордою додала: - Я б ніколи його не продала, хоч і гроші дуже потрібні, - подарунок коханця.

- Чи не Сергієм його звуть?

- Так, - автоматично відгукнулася молодиця і раптом схаменулася: - А ви звідки знаєте?

Промовчала Катерина, і так гірко стало на душі, що завити, як побитій собаці, захотілося. Украв!.. І в кого – у матері-одиначки та в її дитини?! А як же тоді з коханням, про яке стільки говорив? Боже мій, про що вона думає? Яке кохання в такої тварюки?

Артемові, звичайно, вона цього не казала, але він, мабуть, в очах прочитав, тому що поклав свою руку на її і промовив:

- Якщо в людини за душею нічого святого немає, то що їй чуже горе. Вважайте, що все минулося, а доля… Вона таки його покарає, інакше бути не може! Я порадив би вам розповісти все це підполковнику, він у нас людина розумна і справедлива.

- Що я йому розповім? Доказів, що перстень мій, немає, та й жінку ту вперше бачила, - Катерина розпачливо махнула рукою. – Звичайно, при бажанні і свідків можна знайти, і жінку ту розшукати, але не буду й пробувати! – Вона помітила погляд Артема і швидко додала: - Ні, не тому, що всім міліціонерам не довіряю! Просто, я не зможу той перстень до рук узяти – гидко. А ще спогади…

Молода жінка пішла, а по собі залишила гіркі роздуми.

Під кінець дня історія з перснем отримала зовсім несподіване продовження. Артем уже збирався додому, коли скрипнули двері і в пройму важко протиснувся Листаренко.

- Артеме, в тебе не знайдеться лишньої сотні? Ось так потрібно! – провів ребром долоні по товстій шиї капітан. – Через тиждень поверну!

Поява Листаренка була такою несподіваною, хоч Артем і думав увесь час про нього, що хлопець, не такий уже й прихильник стихійних вчинків, все ж не стримався:

- І де тільки ти гроші діваєш?

- Які там гроші? Зарплату вже давно потратив.

- А ті, що за перстень виручила твоя коханка? – запитав Артем і пильно подивився у вічі Сергію.

- Що ти верзеш? Плітки збираєш, чи що? - заволав капітан, а очі сірими мишками забігали по кабінеті.

Невисокий, але міцний і жилавий Артем ступив крок до Листаренка і раптом… дав ляпасу!

Листаренко схопився за вмить почервонілу щоку і заволав:

- Ти руку підняв на старшого за званням! Та знаєш, що за це буде?

- Нічого не буде, - спокійно сказав Артем, - бо нікому ти нічого не скажеш. Мовчатиму і я. Якщо перстень повернеш Катерині. А заодно і золотого годинника, що з мерця зняв. А зараз іди, бо добавлю вже кулаком. А там нехай офіцерський суд, чи як там він у вас зветься, розбирається!

При всій своїй огрядності Листаренко зник тихо й непомітно. Артем залишився сам і тільки тоді здивувався: Сергій мав справді волячу силу і при бажанні зітер би його з лиця землі. Та, мабуть, для цього не сила потрібна – правда не на тому боці!

Яким би не було неприємним зіткнення з капітаном, але не воно послугувало поштовхом до подальших вчинків Артема Івченка. Знову ж таки допоміг випадок. Поступово в районі налагоджувалося сільське господарство. Із сотень фермерських господарств, створених на хвилі перетворень у сільському господарстві, вижили кілька десятків, а з них лише одне взялося відродити вівчарство, для чого господар з-за кордону завіз тонкорунних овець. Якраз від нього і надійшло запрошення Артему на роботу за спеціальністю. Рапорт він подав без вагань і роздумів. Навіть попередні переговори з головою господарства не вів: знав, що від рапорту до звільнення матиме досить часу. Одна лише думка дошкуляла: він піде, а Листаренко залишиться в ролі захисника законності. Якось не по людському це! Шкода, звичайно, але в цій ситуації він нічого не міг вдіяти.

Отже, лейтенант Івченко звільнився, а капітан Листаренко залишився. Більше того, точилися розмови, що йому скоро мають звання майора присвоїти. Віра Артема в життєву справедливість злегка похитнулася, але не надовго: десь через рік дійшли до нього чутки, що Листаренка відправили у відставку. Начебто за станом здоров’я. Це трапилося тихо, без зайвих розмов. І тільки під час зустрічі з кумом ситуація трішки прояснилася.

Петро Корнієнко, як і завжди, з’явився неждано, зате – традиційно! – з пляшкою і закускою.

- Де тебе, куме, чорти носять? – ще з дверей закричав він. – Коли не прийду, тебе немає – то в полі, то в якійсь кошарі, а то на нарадах.

Уже за столом Артем поцікавився новинами у райвідділі. Отоді й узнав дещо про Листаренка. Виявляється, той брав хабарі з підозрюваних, а тоді кудись зникали докази, замовкали свідки. І так робив, що довго не могли його спіймати. Але на останньому випадку він таки спіткнувся: за великі гроші прикрив злочинця, якого підозрювали у вбивстві. Та у покійного виявилися неспокійні та впливові родичі, які добилися передачі справи до вищого суду, а там і до розкриття службового злочину капітана дійшло. Правда, начальство вирішило уникнути зайвого галасу і запропонувало Листаренку тихенько зникнути з міліцейської служби.

Слухав Артем кумову розповідь і на серці тепліло. Звичайно, не годиться радіти з чужого горя, але тут не той випадок.

- Молодець, Петре, хоч у цьому мене не підвів, бо виявився правим!

- Не зрозумів. У чому ж це, куме?

- Та коли про міль говорив. Ото ж вона Листаренка і трахнула!         

Анатолій Грабко.


Наталка-читалка

= Оповідання =

Надходила осінь. Усе частіше з півночі з’являлися важкі, налиті сизою силою хмари і волочили по землі вологі животи, намагаючись зітерти із землі, як гумкою, зелену фарбу. А та ще трималася, тільки де-не-де між нею багрово світився осінній лист. І раптом ударило „бабине літо”. Справді, неначе вдарило: тільки вчора з неба сіялася мжичка, а ранок осяявся теплим сонечком, засріблилася роса, а ген у видолинках заголубів легкий туман. Десь перед полуднем, коли повітря нагрілося і просохло, попливло легеньке павутиннячко, і стало зовсім добре – і на душі, і в природі.

Користуючись теплою дниною, Наталка Дашко усамітнилася з книжкою на віддаленій лавці в парку і так зачиталася, що не почула й кроків подруги Валі.

- Ти все робиш для того, щоб твоє прізвисько не забувалося! – почулося поруч, і дівчина здригнулася. Валентина сіла поруч. – Невже тобі цікаво годинами просиджувати, зігнувшись над книжкою? Мало тобі того, що в школі тільки про це й розмов? Покажи, що читаєш? Любовне?

Подруга вихопила з рук Наташі грубезний том і здивувалася:

- Михайло Стельмах? Так він, кажуть, давно помер! І ні любові тут, ні детективу!

- Усе там є, Валюшо – і справжнє кохання, і життєві трагедії, не гірші за детективні видумки. А найголовніше в цього автора – мелодія слова.

- Яка там мелодія! Це ж – проза!

- У справжнього майстра і проза співуча.

- Таке скажеш! Про кохання чи жуткий детектив я ще можу прочитати, коли робити нічого. А це!..

Валентина кинула книжку на лавку.

- У Стельмаха я знайшла близько сотні синонімів до слова „говорити”, такі як „бурмотіти”, „жебоніти”. Уявляєш, яке мовне багатство! А що стосується детективів, вони теж різні бувають, в них при бажанні можна знайти цікавинки, - зауважила Наташа. – Тільки їх треба вміти знаходити. Нещодавно я прочитала детектив – це трапилося випадково – і знайшла в ньому дуже цікаву фразу. Ось подумай сама: ”У присутності жінки-красуні інтелект чоловіка падає нижче пояса”. На перший погляд, груба фраза, навіть цинічна, але скільки роздумів викликає! – Наталка кинула на подругу лукавий погляд.

- Роздуми про те, що нижче пояса? – не стрималася Валентина, а коли помітила, що подруга почала сміятися, круто змінила тему розмови: – Увечері підемо на дискотеку?

- Ет, що з тобою говорити! – відмахнулася Наталка. – Тобі цікаві тільки мода, дискотека та Інтернет! Дивно, що ти у войнушки, як у дитинстві, не граєшся?

- А ти міль книжна! – спалахнула Валя. – Так і залишишся старою дівою, бо тобі тільки книжники цікаві, а їх давно до Червоної книги занесли! Недарма тебе „читалкою” прозвали!

- А чи не рано ставати старою дівою у п’ятнадцять років? – засміялася Наташа.

Її сміх розрядив обстановку, і незабаром дві подруги дружно щебетали про шкільні справи, про знайомих хлопців, про плани на вечір. Та все ж ця розмова-суперечка залишила в серці Насті неприємний осадок. Особливо та шкільна дражнилка – „Наталка-читалка”. Вона з’явилася і причепилася до неї ще на початку шкільного життя. Та коли спочатку вона давала привід для певних гордощів, то з роками набрала глузливого відтінку і вже не приносила ніякого задоволення.

Інколи Наташа дивувалася сама собі: її не цікавили дитячі пустощі, пізніше – танці та вечірки, дискотеки та перші жаркі побачення. З книгами їй було набагато цікавіше. Настав час, коли навіть батьки стривожилися через таку пристрасть доньки. Пояснювалося це, мабуть, тим, що „мама Марія” і „тато Петя”, як звикла називати своїх батьків Наташа, ніякого відношення не мали до інтелігенції, книжки читали рідко і лише по необхідності. Марія Макарівна працювала бухгалтером на невеличкому заводику, а Петро Васильович усе життя шоферував. Може, вони б теж любили читати, якби мали на це час. Сам батько пояснив ситуацію:

- Життя наше так склалося, доню, що ми не живемо, а боремося. Спочатку – за своє місце в житті, потім – за якусь освіту, далі – за дах над головою, настав час боротися за своїх дітей, а там, дивись, - він змовницьки підморгнув дочці, - за онуків. Не зчуєшся, як життя закінчиться. Разом із боротьбою. Гірко це визнавати, але проти правди не попреш! Хоча… кожна людина має свої великі та малі радощі, якими трішки звеселяє себе… 

- Що це ти, чоловіче, панахиду по своєму життю влаштував! – суворо прикрикнула мати. – Свята йому, бач, захотілося! А дах на веранді протікає, хто перекриватиме?

Наташа й сама бачила, що батькам рідко випадали хвилини відпочинку, хіба що на великі свята. Не вірилося, не хотілося вірити в те, що життя – це робота, робота, робота, без кінця і краю. Інколи з острахом уявляла і свою долю схожою на батьківську. Такі думки настільки лякали її, що вона взагалі перестала думати про майбутнє. Якраз такі страхи і принадили її до книжок: читаючи їх, можна було перейматися стороннім життям, сприймати чужі радощі за свої. На відміну від кінофільмів, де глядачу представляли не тільки фабулу, а й готові особистості героїв, у книжках, де портрети позначалися штрихами, можна було героя чи героїню доповнювати власними рисами, і тоді вся дія книжкового сюжету змішувалася з її власним життям, що загострювало сприйняття і часом приносило справжню насолоду.

*                                                           *                                                                *

Після закінчення школи в Наталки не було особливих вагань. Як і багатого вибору, між іншим. По-перше, вона не могла розраховувати на навчання за бюджетний кошт: хоч і отримала атестат з цілком пристойними оцінками, а все ж на якусь відзнаку претендувати не могла. Всі гуманітарні шкільні предмети вона знала блискуче, часом набагато ширше, ніж вимагала програма. Зате математика, фізика чи хімія давалися їй важче, і коли мала з них хороші оцінки, то тільки завдяки старанності та добросовісності.

По-друге, і це, мабуть, головне, - її цікавила тільки філологія, яку можна було вивчати  в педагогічному інституті, де якраз і плата за навчання була порівняно невисокою. Та й без того, коли батьки почули суму, яку щорічно належало вносити за навчання, за голови схопилися. Але робити нічого: соромно єдину доньку не вивести в люди! А що для цього доведеться роками відмовляти собі в найнеобхіднішому, нікого не цікавило.

Перехід від екзаменів шкільних до вступних до інституту відбувся так поступово і закономірно, що Наташа нічого незвичайного не відчула. Тільки початок занять у вузі приніс зміни: відпала необхідність зубрити предмети, до яких відчувала байдужість і, навпаки, читання набрало чи не обов’язкового характеру. Що ж стосується літератури, то й тут Наталці поталанило: перевага надавалася класикам. Сучасну літературу вона не полюбляла. І не тому, що не могла зрозуміти авторів, – відразу викликала відверта нецензурщина та засилля помилок у книжках. Уже на другому курсі вона написала листи в кілька видавництв з критикою щодо рівня коректури і пропозицією своїх послуг. Два видавництва запропонували їй контракт, вона не відмовила, і тепер читання стало для неї професійною необхідністю. Робота і навчання відбирали стільки часу, що інколи його не вистачало й на сон. Зате відпала потреба у батьківському фінансуванні: заробітку вистачало не тільки на прожиття, а й на оплату навчання.

Через деякий час – це сталося на третьому курсі – їй доводилося відмовлятися від пропозицій роботи. Вона зарекомендувала себе як уважний, добросовісний і оперативний коректор. Правда, виникли й деякі ускладнення: Наталка інколи не тільки виправляла помилки, а й переписувала по своєму цілі фрази чи абзаци, не вмішуючись у сюжетну лінію. Погодьтесь, що не кожному автору це сподобається. Траплялося, що гонористі автори скаржилися на неї у видавництво, хоч і бачили, що твір від її правок лише виграв. Спочатку завідувачі відділів видавництв кидалися перевіряти скарги, звіряли авторський варіант з твором після правки, але так тривало недовго. Незабаром їй неофіційно повідомили, мовляв, так тримати! Справа в тому, що вдосконалення твору грало на руку не стільки автору, як видавництву: зростав попит на його продукцію, а відтак і прибуток.

Чим ближче підходив випуск, тим більше думалося про працевлаштування після закінчення навчання. Наталка добре знала, що й надалі може займатися коректурою, – хоч і все життя. І в той же час розуміла, що давно виросла із цих „пелюшок” і спроможна на щось вартісніше. Мусив знайтися якийсь зовнішній поштовх, думала вона, хоч не могла сказати, куди і до чого її треба „штовхати”. Як і часто трапляється в житті, подальшу долю її вирішив випадок.

Незадовго перед цим вона закінчила вичитку рукопису (звичайно, комп’ютерний варіант, а не справжнім пером). У процесі роботи про себе критикувала автора: не з того боку підійшов до вирішення проблеми, не тими засобами розв’язував її, зневажав деталями та діалогами, а в результаті – вийшла досить посередня книжка, тоді як могла б стати бестселером. Вже збиралася по закінченню викласти свої думки видавництву, аж раптом схаменулася: коли вона виправляла окремі слова, рядки чи сцени, це викликало авторський супротив; тепер же вона фактично анулює все, зроблене автором, може, він цю ідею виношував роками. А що, коли автор скаже: якщо я написав твір не так, зроби краще, покажи, як треба писати! Чим вона відповість? Звичайно, під час роботи над рукописом у неї зародилася думка про власний, паралельний, але зовсім інший сюжет на цю тему. Але братися за письменницьке ремесло – це ще не для неї: не доросла.

Думаючи над цим питанням, вона готувалася до семінарських занять і гортала купу свіжих газет у пошуках необхідних прикладів. Ось тоді їй і потрапило на очі оголошення: столичне видавництво оголошувало конкурс серед молоді на кращий сценарій фільму. Умови конкурсу зацікавили її тим, що журі не обмежувало творчу молодь переліком тем і обсягом твору.

Наталка зразу ж пригадала недавній рукопис і свої нарікання на автора. Вона не збиралася когось копіювати, тема сама просилася на папір, але… Хіба можна зараз, перед державними екзаменами і захистом диплому, відволікатися на сторонні теми, якими б цікавими вони не були? З іншого ж боку, дуже кортіло позмагатися зі своїми ровесниками. І вона ризикнула: приїхала додому, попередила батьків, щоб її не турбували і на цілий тиждень засіла за комп’ютер.

Робота захопила її з головою, незчулася, як минув час, опам’яталася тільки тоді, коли поставила останню крапку. Її здивували почуття, пережиті нею під час творчої роботи: спочатку вона не могла знайти спільну мову зі своїми героями, потім звиклася з ними, але до кінця нав’язати їм свою волю так і не змогла. Вони жили своїм життям, виходячи з характеристик автора, даних їм на початку розповіді. А коли поставила крапку, розписалася і… відчула жаль розлуки.

Того ж дня, щоб не передумати, Наталка Дашко відправила конверт з рукописом з позначкою „На конкурс” і почалося тривожне чекання. Проте його вистачило тільки на один день – до повернення в інститут. Тоді вона з головою поринула в завершення дипломної роботи, в підготовку до державних екзаменів. Не можна сказати, що про свій сценарій вона забула. Це був її „первісток”, а тому залишив по собі незабутнє враження. Проте поточні справи, вимоги сьогодення відтіснили її письменницький опус на задній план і… пом’якшили процес очікування.

Як і передбачалося, Наталка Петрівна Дашко захистила диплом на „відмінно”, такими ж результатами позначилися і всі три екзамени. Коли її вітали з „червоним” дипломом, вона не знайшла нічого кращого, як зніяковіло пробурмотіти, мовляв, вона цього не хотіла. Насмішила: не вистачало тільки вибачитися перед колегами! А потім вона повідомила „свої” видавництва про те, що йде на канікули. Там поставилися до цього з розумінням, адже вперше за три роки безвідмовна дівчина захотіла відпочити.

*                                                    *                                                       *

Першою, ще на залізничному вокзалі, Наталку зустріла подруга.

- Звідки ти взнала, що я саме сьогодні приїду?

- Ха, що там хитрого? – засміялася Валентина. – Зателефонувала до деканату, попросила гукнути до телефону, щоб привітати тебе з закінченням „бурси”, а там відповідають, що ти вже поїхала додому. Ось так, Наталко-читалко!

- Ти ще не забула мою дитячу дражнилку?

- А що змінилося? – здивувалася подруга і зразу ж засміялася: - Між собою, мабуть, ми ще довго залишимося дітьми. Чула, як бабусі розмовляють між собою? Все „дівчата” та „дівчата”, неначе й немає за плечима семи чи й більше десятків років життя.

Удома на „дорогеньку дівчинку” чекали батьки. Заради такої події навіть стіл накрили і всю рідню – близьку й далеку – гукнули. Ось тоді, десь між другою і третьою чаркою і принесла листоноша їй телеграму-повідомлення від журі конкурсу: офіційно повідомлялося про присудження її сценарію першого місця і (вже неофіційно) вітали з перемогою.

Наталці в першу мить здалося, що вона не витримає такої навали радощів: блискуче закінчення інституту, зустріч з родиною, а на додачу ще й перемога в конкурсі! Вона ще не знала, що це – лише початок. А тоді, коли за столом обнародували телеграму і гості допиталися в неї, що за конкурс, ошелешені батьки тільки перезирнулися між собою.

- Таких у нашому роду ще не водилося, - тільки й сказав Петро Васильович.

- А тепер – є! – крикнула Валя і кинулася до подруги з поцілунками.

До пізньої ночі тривали привітання і тости, а Наталка думала про своє. Задовго до закінчення інституту студенти (і Наталка – теж) часто вели між собою розмови про подальшу роботу. Неодноразово жалкували за „радянським” минулим, коли студенти-випускники, ще до отримання дипломів, знали, куди і на яку посаду поїдуть. Тепер доводилося самому дбати про працевлаштування. Звідки їм було знати, що частина тодішніх випускників всіма правдами й неправдами намагалася уникнути того клятого, з їх точки зору, розподілу. А нині жалкувала за цим і Наталка, особливо тоді, коли читала в оголошеннях – скрізь вимагався стаж якнайменше два-три роки. А де його, той стаж, узяти спеціалісту-початківцю?

Тепер вона раділа, що має на руках „вільний” диплом, що може розпорядитися своїм життям на власний розсуд. Ще й місяця не минуло після перемоги на конкурсі, як їй повідомили: сценарій прийнятий до роботи відомою кіностудією, і поки йде процес „утрясання” фінансових питань, режисер волів би зустрітися з автором і обговорити певні моменти.

А через місяць (все ж дали час на відпочинок!) з новими силами на неї навалилися „свої” видавництва і надіслали для роботи кілька авторських екземплярів. Серед них трапився один із тих, яких так уникала Наталка, - монографія академіка Національної Академії Наук. Мало того, що твір аж ряснів помилками, але надлишок спеціальних термінів ускладнював і без того нудний виклад. У той же час змінювати щось вона не ризикувала – і тема не та, і людина надто поважна. І ось ця занудна робота, виявляється, висотувала з неї всі сили, доводила до нестями, до безсилля і сліз.

Чимало часу забирав фільм: доводилося виїжджати на натурні зйомки, дещо міняти в діалогах, а одного разу ледь не розірвала стосунки з режисером. І причиною став досить відомий актор, протеже режисера. Наталка не суперечила, можливо, що актором він був непоганим – не їй судити, неспеціалісту, але під час написання сценарію вона бачила свого героя зовсім іншим. І у відповідності до цього бачення виписувала його слова і вчинки.. Тепер же між грою актора і його вчинками утворювалася прірва, яка дедалі ширшала по ходу зйомки і могла призвести до катастрофи. Ось тоді і „стала в позу”, як сказав режисер, авторка. Невідомо, чим би закінчилося протистояння, якби не вмішався сам актор. Мабуть, грати невластиву роль йому стало й самому непосильним тягарем, а тому в суперечці він раптом став на бік Наталки.

Ще зйомки були в розпалі, коли їй надійшло зразу дві пропозиції. Перша – підготувати сценарій для молодіжної кіностудії. Велику роль зіграла не скільки висока плата, як тема, що відповідала Наталчиному баченню сьогодення, знанням молоді та її проблем. Узялася вона за справу не просто із задоволенням, а натхненно. Звичайно, свій перший сценарій вона написала „на одному подиху”, що трапляється не так часто, тепер же працювала вдумливо, не поспішаючи, виписуючи деталі та діалоги. Кілька разів навіть навідалася до свого інституту, побувала в гуртожитку, сходила разом із дівчатами на дискотеку – освіжила в пам’яті недавнє минуле.

Друга пропозиція стосувалася її першого сценарію. Як і звідки про нього дізналися в її видавництвах, - невідомо. Звичайно, Наталка здогадувалася, що всі літературні кола і бізнесмени біля них тісно пов’язані інформаційно, то чому б і не знати їм про те, хто надав кіностудії сценарій. Тож „рідне” видавництво й запропонувало переробити сценарій на повість чи роман – у залежності від бажання та кваліфікації автора.

Спочатку Наталка хотіла навідріз відмовитися від додаткового навантаження. По-перше, вона ще не вміла одночасно працювати в кількох напрямках; по-друге, не так і багато часу минуло відтоді, як вони з Валентиною говорили про небажання молоді читати книги. То для кого їх писати? Інша справа – сценарії фільмів… Як не дивно, але суддею в цьому питання виступив „тато Петя”. Він, не вмішуючись, довго дослухався до телефонних перемов доньки, а тоді сказав:

- Знаєш, доню, ти допускаєшся помилки всіх поколінь, коли стрижеш усіх під одну гребінку. Ось ти, хіба вже не молодь? Але ж читати любила і любиш! Чому тобі здається, що ти одна така на білому світі? Ось і прикинь: якщо хоч сотні читачів ти доставиш насолоду або навчиш чомусь новому, твоя робота вже буде виправдана, - сказав він і чомусь затушувався, зам’явся. - Звичайно, я не суддя в цій справі, ти вже пробач, мене навіть читачем назвати важко…

- Ну, що ти, таточку! Ще й який правий! Це я просто боюся, тому й шукаю причину.

З кожним днем навантаження зростало, і вона вже задумувалася над тим, як би його обмежити, щоб не настало виснаження, а за ним – творче спустошення. Але вирішила, що цього боятися рано, що настане час, коли вона відчує загрозу і зупиниться. Наталка ще не знала, що те виснаження не тільки настає раптово, а й призводить часом до бурхливої реакції, яка може закінчитися трагічно.

Ось уже й новий сценарій прийнятий у роботу. Але цього разу вона поставила умову: добирати претендентів серед акторів на роль головних героїв тільки в її присутності. Проте її умова нічого доброго не принесла: врешті-решт, після тривалого перегляду акторів режисер-постановник Едуард Лановий спалахнув:

- Для чого ці пошуки? Ви й самі не знаєте, що шукаєте! Чи не свою подобу?

- При чому тут я, Едуарде Степановичу? – здивувалася Наталка.

- А при тому, що ви писали сценарій „під себе”. Хіба самі не помітили?

Наталка вкотре перелистала такі знайомі сторінки. І раптом посміхнулася: Едуард Степанович правий, і в той же час помиляється! Не „під себе” вона писала, а „під своє покоління”! Режисер здивовано дивився на дівчину, спостерігаючи її неординарну реакцію на його звинувачення. А Наталці спала на думку подружка, Валентина. Чи не її бачила перед очима, коли писала сценарій?

- Едуарде Степановичу, давайте трішечки відкладемо нашу розмову.

- Не заперечую, але не більше двох днів: до кінця тижня зйомки повинні розпочатися. За планом!

Того ж дня Наталка поверталася додому. Сидячи в поки що порожньому купе, вона подумки перебирала останні події, розмову з режисером і переконувалася: на головну роль треба таки спробувати Валентину. І не через те, що вона – подруга, ні. Просто, вона – типовий представник покоління, яке все далі відходить від війни, лихоліття, стає безпечнішим, розкутішим, навіть у чомусь цинічним. І не завжди це так погано, як видається людям старшого покоління.

Потяг тихенько зрушив з місця, за вікном поплив перон, потім колихнуло на вихідній стрілці, почастішав перестук вагонних коліс. Провідниця принесла білизну, і Наталка приготувала постіль і вляглася: лише через вісім годин їй виходити. Вже засинала, коли раптом подумалося, що ось так і її життя набирає швидкості, як потяг, а мимо неї пролітає багато вартих уваги подій, людей, думок. Чомусь пригадався „тато Петя” з його роздумами про життя-боротьбу, її страхи перед життям, яке є суцільною роботою, і посміхнулася: останнім часом її життя майже повністю складається з тієї роботи. Але це не викликає в неї відрази, навпаки – робота приносить їй справжню насолоду.

Тепер їй здавалося, що це і є справжнім життям.

А може, тільки здалося…

Анатолій Грабко.


Наталка-читалка

= Оповідання =

Надходила осінь. Усе частіше з півночі з’являлися важкі, налиті сизою силою хмари і волочили по землі вологі животи, намагаючись зітерти із землі, як гумкою, зелену фарбу. А та ще трималася, тільки де-не-де між нею багрово світився осінній лист. І раптом ударило „бабине літо”. Справді, неначе вдарило: тільки вчора з неба сіялася мжичка, а ранок осяявся теплим сонечком, засріблилася роса, а ген у видолинках заголубів легкий туман. Десь перед полуднем, коли повітря нагрілося і просохло, попливло легеньке павутиннячко, і стало зовсім добре – і на душі, і в природі.

Користуючись теплою дниною, Наталка Дашко усамітнилася з книжкою на віддаленій лавці в парку і так зачиталася, що не почула й кроків подруги Валі.

- Ти все робиш для того, щоб твоє прізвисько не забувалося! – почулося поруч, і дівчина здригнулася. Валентина сіла поруч. – Невже тобі цікаво годинами просиджувати, зігнувшись над книжкою? Мало тобі того, що в школі тільки про це й розмов? Покажи, що читаєш? Любовне?

Подруга вихопила з рук Наташі грубезний том і здивувалася:

- Михайло Стельмах? Так він, кажуть, давно помер! І ні любові тут, ні детективу!

- Усе там є, Валюшо – і справжнє кохання, і життєві трагедії, не гірші за детективні видумки. А найголовніше в цього автора – мелодія слова.

- Яка там мелодія! Це ж – проза!

- У справжнього майстра і проза співуча.

- Таке скажеш! Про кохання чи жуткий детектив я ще можу прочитати, коли робити нічого. А це!..

Валентина кинула книжку на лавку.

- У Стельмаха я знайшла близько сотні синонімів до слова „говорити”, такі як „бурмотіти”, „жебоніти”. Уявляєш, яке мовне багатство! А що стосується детективів, вони теж різні бувають, в них при бажанні можна знайти цікавинки, - зауважила Наташа. – Тільки їх треба вміти знаходити. Нещодавно я прочитала детектив – це трапилося випадково – і знайшла в ньому дуже цікаву фразу. Ось подумай сама: ”У присутності жінки-красуні інтелект чоловіка падає нижче пояса”. На перший погляд, груба фраза, навіть цинічна, але скільки роздумів викликає! – Наталка кинула на подругу лукавий погляд.

- Роздуми про те, що нижче пояса? – не стрималася Валентина, а коли помітила, що подруга почала сміятися, круто змінила тему розмови: – Увечері підемо на дискотеку?

- Ет, що з тобою говорити! – відмахнулася Наталка. – Тобі цікаві тільки мода, дискотека та Інтернет! Дивно, що ти у войнушки, як у дитинстві, не граєшся?

- А ти міль книжна! – спалахнула Валя. – Так і залишишся старою дівою, бо тобі тільки книжники цікаві, а їх давно до Червоної книги занесли! Недарма тебе „читалкою” прозвали!

- А чи не рано ставати старою дівою у п’ятнадцять років? – засміялася Наташа.

Її сміх розрядив обстановку, і незабаром дві подруги дружно щебетали про шкільні справи, про знайомих хлопців, про плани на вечір. Та все ж ця розмова-суперечка залишила в серці Насті неприємний осадок. Особливо та шкільна дражнилка – „Наталка-читалка”. Вона з’явилася і причепилася до неї ще на початку шкільного життя. Та коли спочатку вона давала привід для певних гордощів, то з роками набрала глузливого відтінку і вже не приносила ніякого задоволення.

Інколи Наташа дивувалася сама собі: її не цікавили дитячі пустощі, пізніше – танці та вечірки, дискотеки та перші жаркі побачення. З книгами їй було набагато цікавіше. Настав час, коли навіть батьки стривожилися через таку пристрасть доньки. Пояснювалося це, мабуть, тим, що „мама Марія” і „тато Петя”, як звикла називати своїх батьків Наташа, ніякого відношення не мали до інтелігенції, книжки читали рідко і лише по необхідності. Марія Макарівна працювала бухгалтером на невеличкому заводику, а Петро Васильович усе життя шоферував. Може, вони б теж любили читати, якби мали на це час. Сам батько пояснив ситуацію:

- Життя наше так склалося, доню, що ми не живемо, а боремося. Спочатку – за своє місце в житті, потім – за якусь освіту, далі – за дах над головою, настав час боротися за своїх дітей, а там, дивись, - він змовницьки підморгнув дочці, - за онуків. Не зчуєшся, як життя закінчиться. Разом із боротьбою. Гірко це визнавати, але проти правди не попреш! Хоча… кожна людина має свої великі та малі радощі, якими трішки звеселяє себе… 

- Що це ти, чоловіче, панахиду по своєму життю влаштував! – суворо прикрикнула мати. – Свята йому, бач, захотілося! А дах на веранді протікає, хто перекриватиме?

Наташа й сама бачила, що батькам рідко випадали хвилини відпочинку, хіба що на великі свята. Не вірилося, не хотілося вірити в те, що життя – це робота, робота, робота, без кінця і краю. Інколи з острахом уявляла і свою долю схожою на батьківську. Такі думки настільки лякали її, що вона взагалі перестала думати про майбутнє. Якраз такі страхи і принадили її до книжок: читаючи їх, можна було перейматися стороннім життям, сприймати чужі радощі за свої. На відміну від кінофільмів, де глядачу представляли не тільки фабулу, а й готові особистості героїв, у книжках, де портрети позначалися штрихами, можна було героя чи героїню доповнювати власними рисами, і тоді вся дія книжкового сюжету змішувалася з її власним життям, що загострювало сприйняття і часом приносило справжню насолоду.

*                                                           *                                                                *

Після закінчення школи в Наталки не було особливих вагань. Як і багатого вибору, між іншим. По-перше, вона не могла розраховувати на навчання за бюджетний кошт: хоч і отримала атестат з цілком пристойними оцінками, а все ж на якусь відзнаку претендувати не могла. Всі гуманітарні шкільні предмети вона знала блискуче, часом набагато ширше, ніж вимагала програма. Зате математика, фізика чи хімія давалися їй важче, і коли мала з них хороші оцінки, то тільки завдяки старанності та добросовісності.

По-друге, і це, мабуть, головне, - її цікавила тільки філологія, яку можна було вивчати  в педагогічному інституті, де якраз і плата за навчання була порівняно невисокою. Та й без того, коли батьки почули суму, яку щорічно належало вносити за навчання, за голови схопилися. Але робити нічого: соромно єдину доньку не вивести в люди! А що для цього доведеться роками відмовляти собі в найнеобхіднішому, нікого не цікавило.

Перехід від екзаменів шкільних до вступних до інституту відбувся так поступово і закономірно, що Наташа нічого незвичайного не відчула. Тільки початок занять у вузі приніс зміни: відпала необхідність зубрити предмети, до яких відчувала байдужість і, навпаки, читання набрало чи не обов’язкового характеру. Що ж стосується літератури, то й тут Наталці поталанило: перевага надавалася класикам. Сучасну літературу вона не полюбляла. І не тому, що не могла зрозуміти авторів, – відразу викликала відверта нецензурщина та засилля помилок у книжках. Уже на другому курсі вона написала листи в кілька видавництв з критикою щодо рівня коректури і пропозицією своїх послуг. Два видавництва запропонували їй контракт, вона не відмовила, і тепер читання стало для неї професійною необхідністю. Робота і навчання відбирали стільки часу, що інколи його не вистачало й на сон. Зате відпала потреба у батьківському фінансуванні: заробітку вистачало не тільки на прожиття, а й на оплату навчання.

Через деякий час – це сталося на третьому курсі – їй доводилося відмовлятися від пропозицій роботи. Вона зарекомендувала себе як уважний, добросовісний і оперативний коректор. Правда, виникли й деякі ускладнення: Наталка інколи не тільки виправляла помилки, а й переписувала по своєму цілі фрази чи абзаци, не вмішуючись у сюжетну лінію. Погодьтесь, що не кожному автору це сподобається. Траплялося, що гонористі автори скаржилися на неї у видавництво, хоч і бачили, що твір від її правок лише виграв. Спочатку завідувачі відділів видавництв кидалися перевіряти скарги, звіряли авторський варіант з твором після правки, але так тривало недовго. Незабаром їй неофіційно повідомили, мовляв, так тримати! Справа в тому, що вдосконалення твору грало на руку не стільки автору, як видавництву: зростав попит на його продукцію, а відтак і прибуток.

Чим ближче підходив випуск, тим більше думалося про працевлаштування після закінчення навчання. Наталка добре знала, що й надалі може займатися коректурою, – хоч і все життя. І в той же час розуміла, що давно виросла із цих „пелюшок” і спроможна на щось вартісніше. Мусив знайтися якийсь зовнішній поштовх, думала вона, хоч не могла сказати, куди і до чого її треба „штовхати”. Як і часто трапляється в житті, подальшу долю її вирішив випадок.

Незадовго перед цим вона закінчила вичитку рукопису (звичайно, комп’ютерний варіант, а не справжнім пером). У процесі роботи про себе критикувала автора: не з того боку підійшов до вирішення проблеми, не тими засобами розв’язував її, зневажав деталями та діалогами, а в результаті – вийшла досить посередня книжка, тоді як могла б стати бестселером. Вже збиралася по закінченню викласти свої думки видавництву, аж раптом схаменулася: коли вона виправляла окремі слова, рядки чи сцени, це викликало авторський супротив; тепер же вона фактично анулює все, зроблене автором, може, він цю ідею виношував роками. А що, коли автор скаже: якщо я написав твір не так, зроби краще, покажи, як треба писати! Чим вона відповість? Звичайно, під час роботи над рукописом у неї зародилася думка про власний, паралельний, але зовсім інший сюжет на цю тему. Але братися за письменницьке ремесло – це ще не для неї: не доросла.

Думаючи над цим питанням, вона готувалася до семінарських занять і гортала купу свіжих газет у пошуках необхідних прикладів. Ось тоді їй і потрапило на очі оголошення: столичне видавництво оголошувало конкурс серед молоді на кращий сценарій фільму. Умови конкурсу зацікавили її тим, що журі не обмежувало творчу молодь переліком тем і обсягом твору.

Наталка зразу ж пригадала недавній рукопис і свої нарікання на автора. Вона не збиралася когось копіювати, тема сама просилася на папір, але… Хіба можна зараз, перед державними екзаменами і захистом диплому, відволікатися на сторонні теми, якими б цікавими вони не були? З іншого ж боку, дуже кортіло позмагатися зі своїми ровесниками. І вона ризикнула: приїхала додому, попередила батьків, щоб її не турбували і на цілий тиждень засіла за комп’ютер.

Робота захопила її з головою, незчулася, як минув час, опам’яталася тільки тоді, коли поставила останню крапку. Її здивували почуття, пережиті нею під час творчої роботи: спочатку вона не могла знайти спільну мову зі своїми героями, потім звиклася з ними, але до кінця нав’язати їм свою волю так і не змогла. Вони жили своїм життям, виходячи з характеристик автора, даних їм на початку розповіді. А коли поставила крапку, розписалася і… відчула жаль розлуки.

Того ж дня, щоб не передумати, Наталка Дашко відправила конверт з рукописом з позначкою „На конкурс” і почалося тривожне чекання. Проте його вистачило тільки на один день – до повернення в інститут. Тоді вона з головою поринула в завершення дипломної роботи, в підготовку до державних екзаменів. Не можна сказати, що про свій сценарій вона забула. Це був її „первісток”, а тому залишив по собі незабутнє враження. Проте поточні справи, вимоги сьогодення відтіснили її письменницький опус на задній план і… пом’якшили процес очікування.

Як і передбачалося, Наталка Петрівна Дашко захистила диплом на „відмінно”, такими ж результатами позначилися і всі три екзамени. Коли її вітали з „червоним” дипломом, вона не знайшла нічого кращого, як зніяковіло пробурмотіти, мовляв, вона цього не хотіла. Насмішила: не вистачало тільки вибачитися перед колегами! А потім вона повідомила „свої” видавництва про те, що йде на канікули. Там поставилися до цього з розумінням, адже вперше за три роки безвідмовна дівчина захотіла відпочити.

*                                                    *                                                       *

Першою, ще на залізничному вокзалі, Наталку зустріла подруга.

- Звідки ти взнала, що я саме сьогодні приїду?

- Ха, що там хитрого? – засміялася Валентина. – Зателефонувала до деканату, попросила гукнути до телефону, щоб привітати тебе з закінченням „бурси”, а там відповідають, що ти вже поїхала додому. Ось так, Наталко-читалко!

- Ти ще не забула мою дитячу дражнилку?

- А що змінилося? – здивувалася подруга і зразу ж засміялася: - Між собою, мабуть, ми ще довго залишимося дітьми. Чула, як бабусі розмовляють між собою? Все „дівчата” та „дівчата”, неначе й немає за плечима семи чи й більше десятків років життя.

Удома на „дорогеньку дівчинку” чекали батьки. Заради такої події навіть стіл накрили і всю рідню – близьку й далеку – гукнули. Ось тоді, десь між другою і третьою чаркою і принесла листоноша їй телеграму-повідомлення від журі конкурсу: офіційно повідомлялося про присудження її сценарію першого місця і (вже неофіційно) вітали з перемогою.

Наталці в першу мить здалося, що вона не витримає такої навали радощів: блискуче закінчення інституту, зустріч з родиною, а на додачу ще й перемога в конкурсі! Вона ще не знала, що це – лише початок. А тоді, коли за столом обнародували телеграму і гості допиталися в неї, що за конкурс, ошелешені батьки тільки перезирнулися між собою.

- Таких у нашому роду ще не водилося, - тільки й сказав Петро Васильович.

- А тепер – є! – крикнула Валя і кинулася до подруги з поцілунками.

До пізньої ночі тривали привітання і тости, а Наталка думала про своє. Задовго до закінчення інституту студенти (і Наталка – теж) часто вели між собою розмови про подальшу роботу. Неодноразово жалкували за „радянським” минулим, коли студенти-випускники, ще до отримання дипломів, знали, куди і на яку посаду поїдуть. Тепер доводилося самому дбати про працевлаштування. Звідки їм було знати, що частина тодішніх випускників всіма правдами й неправдами намагалася уникнути того клятого, з їх точки зору, розподілу. А нині жалкувала за цим і Наталка, особливо тоді, коли читала в оголошеннях – скрізь вимагався стаж якнайменше два-три роки. А де його, той стаж, узяти спеціалісту-початківцю?

Тепер вона раділа, що має на руках „вільний” диплом, що може розпорядитися своїм життям на власний розсуд. Ще й місяця не минуло після перемоги на конкурсі, як їй повідомили: сценарій прийнятий до роботи відомою кіностудією, і поки йде процес „утрясання” фінансових питань, режисер волів би зустрітися з автором і обговорити певні моменти.

А через місяць (все ж дали час на відпочинок!) з новими силами на неї навалилися „свої” видавництва і надіслали для роботи кілька авторських екземплярів. Серед них трапився один із тих, яких так уникала Наталка, - монографія академіка Національної Академії Наук. Мало того, що твір аж ряснів помилками, але надлишок спеціальних термінів ускладнював і без того нудний виклад. У той же час змінювати щось вона не ризикувала – і тема не та, і людина надто поважна. І ось ця занудна робота, виявляється, висотувала з неї всі сили, доводила до нестями, до безсилля і сліз.

Чимало часу забирав фільм: доводилося виїжджати на натурні зйомки, дещо міняти в діалогах, а одного разу ледь не розірвала стосунки з режисером. І причиною став досить відомий актор, протеже режисера. Наталка не суперечила, можливо, що актором він був непоганим – не їй судити, неспеціалісту, але під час написання сценарію вона бачила свого героя зовсім іншим. І у відповідності до цього бачення виписувала його слова і вчинки.. Тепер же між грою актора і його вчинками утворювалася прірва, яка дедалі ширшала по ходу зйомки і могла призвести до катастрофи. Ось тоді і „стала в позу”, як сказав режисер, авторка. Невідомо, чим би закінчилося протистояння, якби не вмішався сам актор. Мабуть, грати невластиву роль йому стало й самому непосильним тягарем, а тому в суперечці він раптом став на бік Наталки.

Ще зйомки були в розпалі, коли їй надійшло зразу дві пропозиції. Перша – підготувати сценарій для молодіжної кіностудії. Велику роль зіграла не скільки висока плата, як тема, що відповідала Наталчиному баченню сьогодення, знанням молоді та її проблем. Узялася вона за справу не просто із задоволенням, а натхненно. Звичайно, свій перший сценарій вона написала „на одному подиху”, що трапляється не так часто, тепер же працювала вдумливо, не поспішаючи, виписуючи деталі та діалоги. Кілька разів навіть навідалася до свого інституту, побувала в гуртожитку, сходила разом із дівчатами на дискотеку – освіжила в пам’яті недавнє минуле.

Друга пропозиція стосувалася її першого сценарію. Як і звідки про нього дізналися в її видавництвах, - невідомо. Звичайно, Наталка здогадувалася, що всі літературні кола і бізнесмени біля них тісно пов’язані інформаційно, то чому б і не знати їм про те, хто надав кіностудії сценарій. Тож „рідне” видавництво й запропонувало переробити сценарій на повість чи роман – у залежності від бажання та кваліфікації автора.

Спочатку Наталка хотіла навідріз відмовитися від додаткового навантаження. По-перше, вона ще не вміла одночасно працювати в кількох напрямках; по-друге, не так і багато часу минуло відтоді, як вони з Валентиною говорили про небажання молоді читати книги. То для кого їх писати? Інша справа – сценарії фільмів… Як не дивно, але суддею в цьому питання виступив „тато Петя”. Він, не вмішуючись, довго дослухався до телефонних перемов доньки, а тоді сказав:

- Знаєш, доню, ти допускаєшся помилки всіх поколінь, коли стрижеш усіх під одну гребінку. Ось ти, хіба вже не молодь? Але ж читати любила і любиш! Чому тобі здається, що ти одна така на білому світі? Ось і прикинь: якщо хоч сотні читачів ти доставиш насолоду або навчиш чомусь новому, твоя робота вже буде виправдана, - сказав він і чомусь затушувався, зам’явся. - Звичайно, я не суддя в цій справі, ти вже пробач, мене навіть читачем назвати важко…

- Ну, що ти, таточку! Ще й який правий! Це я просто боюся, тому й шукаю причину.

З кожним днем навантаження зростало, і вона вже задумувалася над тим, як би його обмежити, щоб не настало виснаження, а за ним – творче спустошення. Але вирішила, що цього боятися рано, що настане час, коли вона відчує загрозу і зупиниться. Наталка ще не знала, що те виснаження не тільки настає раптово, а й призводить часом до бурхливої реакції, яка може закінчитися трагічно.

Ось уже й новий сценарій прийнятий у роботу. Але цього разу вона поставила умову: добирати претендентів серед акторів на роль головних героїв тільки в її присутності. Проте її умова нічого доброго не принесла: врешті-решт, після тривалого перегляду акторів режисер-постановник Едуард Лановий спалахнув:

- Для чого ці пошуки? Ви й самі не знаєте, що шукаєте! Чи не свою подобу?

- При чому тут я, Едуарде Степановичу? – здивувалася Наталка.

- А при тому, що ви писали сценарій „під себе”. Хіба самі не помітили?

Наталка вкотре перелистала такі знайомі сторінки. І раптом посміхнулася: Едуард Степанович правий, і в той же час помиляється! Не „під себе” вона писала, а „під своє покоління”! Режисер здивовано дивився на дівчину, спостерігаючи її неординарну реакцію на його звинувачення. А Наталці спала на думку подружка, Валентина. Чи не її бачила перед очима, коли писала сценарій?

- Едуарде Степановичу, давайте трішечки відкладемо нашу розмову.

- Не заперечую, але не більше двох днів: до кінця тижня зйомки повинні розпочатися. За планом!

Того ж дня Наталка поверталася додому. Сидячи в поки що порожньому купе, вона подумки перебирала останні події, розмову з режисером і переконувалася: на головну роль треба таки спробувати Валентину. І не через те, що вона – подруга, ні. Просто, вона – типовий представник покоління, яке все далі відходить від війни, лихоліття, стає безпечнішим, розкутішим, навіть у чомусь цинічним. І не завжди це так погано, як видається людям старшого покоління.

Потяг тихенько зрушив з місця, за вікном поплив перон, потім колихнуло на вихідній стрілці, почастішав перестук вагонних коліс. Провідниця принесла білизну, і Наталка приготувала постіль і вляглася: лише через вісім годин їй виходити. Вже засинала, коли раптом подумалося, що ось так і її життя набирає швидкості, як потяг, а мимо неї пролітає багато вартих уваги подій, людей, думок. Чомусь пригадався „тато Петя” з його роздумами про життя-боротьбу, її страхи перед життям, яке є суцільною роботою, і посміхнулася: останнім часом її життя майже повністю складається з тієї роботи. Але це не викликає в неї відрази, навпаки – робота приносить їй справжню насолоду.

Тепер їй здавалося, що це і є справжнім життям.

А може, тільки здалося…

Анатолій Грабко.


Помста

Оповідання

Світало.

Не спалось…

У кімнаті, вікна якої виходили на північ, і без того навіть сонячного дня панувала півтемрява, а ще стара абрикоса біля них надумала омолодитися, викинула густі пагони, які майже повністю закрили світло. Давно слід було б прорідити гілля, та все якось руки не доходили. А події останнього часу зовсім вибили його з колії: не хотілося ні говорити, ні думати, ні порядкувати.

Валентин Павлович ще деякий час лежав, вдивляючись у сутінки, потім піднявся – все одно колись доведеться вставати і йти на оту осоружну роботу. Спіймав себе на цьому слові і гірко посміхнувся: з яких же пір стала йому осоружною робота? І це в той час, коли на біржах стоять сотні, якщо не тисячі, людей, прагнуть хоч якоїсь роботи! Здається, зовсім недавно і він вистоював довгу чергу, щоб відмітитися як людина, що шукає роботу. Але професія гідротехніка не користувалася попитом на ринку праці.

Деякий час ризикнув зайнятися комерцією, теж нічого не вийшло: з дитинства не вмів обдурювати, на чорне казати біле, одним словом, як зараз кажуть, не навчився «крутитися». Знайомі втішали, мовляв, як клюне в одне місце «смажений півень», усьому навчишся. Як порятунок, як посмішку долі, сприйняв Валентин Павлович пропозицію молодої директорші.

Зустрілися вони тоді якось дивно. Його черга за відміткою вже підходила, коли з дверей кабінету вийшла висока, гарна дівчина в якомусь незвичному костюмі. Вона вже проминула його, коли раптом зупинилася, уважно оглянула Валентина Павловича і запитала коротко:

- Теж безробітний, так?

- Так! То й що далі? – з викликом кинув чоловік.

- Яку освіту маєте?

- Гідротехнік, - сказав він і в свою чергу обдивився дівчину з ніг до голови. Вона спокійно стояла під його уважним поглядом, і тільки тепер стало помітно, що її юність, певно, минула. Не зважаючи на вміло накладений макіяж, біля очей уже прорізалися тоненькі зморщки. Проте тугу шкіру, натуральний рум’янець, гладеньку шию роки ще не зачепили. Поки Валентин Павлович роздивлявся кожну рису окремо, йому нічого не впадало в око, зате коли охопив обличчя дівчини одним поглядом, воно здалося йому знайомим. Над цим голову не сушив: хіба мало зустрічаєш людей, які видаються знайомими? Та ще й ось таку яскраву, фігуристу…

Дівчина між тим запропонувала вийти з черги і пройтися з нею вбік. Познайомилися. Виявляється, це «дівча» - Юлія Миколаївна, генеральний директор досить крупного підприємства і на біржу особисто зайшла за робочою силою. («Зазвичай, я цим не займаюся, цього разу довелося – звільнився кадровик»). Ознайомилася з його документами, задумалася, хмурячи красиво підведені брови, тоді запропонувала посаду менеджера з питань персоналу. Спочатку, хоч і набридло вештатися без роботи, принизливо вистоювати оці черги (інакше не одержиш допомогу по безробіттю), він відмовлявся. Справа в тому, що сфера діяльності фірми – нафта і нафтопродукти, транспортні послуги – була надто далекою від його професії.

- Даремно відмовляєтесь, - спокійно сказала Юлія Миколаївна і уважно глянула на нього своїми великими сірими очима, в яких чомусь проглядала неприязнь. – На будь-якому виробництві, у будь-якій сфері діяльності на першому місці стоїть людина, її характер, склад розуму, професійність. Ви, як колишній керівник, повинні розумітися на психології людей. Сподіваюсь, що з одного погляду можете відрізнити бомжа від людини у скрутному становищі. Напевно, умієте читати документи, орієнтуватися в записах. Врешті-решт, ви корінний житель міста і знаєте багатьох його мешканців, що значно полегшить справу. Ну, то як, погоджуєтесь?

Звичайно, він погодився: голодному й опеньки – м’ясо! Зараз він уже був іншої думки, бо спокусившись високим посадовим окладом, шикарною фірмою, досить легкою роботою, він міг втратити значно більше: спокій, чесне ім’я, професійність, а там, дивись, і свободу.

Валентин Павлович неначе спіткнувся на цьому слові. Справді, останнім часом справи складаються так, що кримінальна відповідальність – цілком вірогідна річ. Здавалося б, який кримінал можна «повісити» на кадровика? У прямому розумінні цього слова – все так, але ж у фірмі кадровик відав не тільки прийомом на роботу, а й підбором та розстановкою кадрів. Таким чином, він ніс пряму відповідальність за «невідповідне» призначення на роботу, за збитки, що міг нанести певний працівник, якого не зумів «розкусити» психолог. Такої постановки питання йому ще не доводилося бачити. Якось навіть прибиральниця Галина (до речі, педагог за освітою) подивувалася, мовляв, такої відповідальності його попередник не мав. Але ж недарма кажуть: до чужого монастиря із своїм уставом не пхайся.

…Неприємності почалися десь через місяць, як тільки почав звикати до своїх обов’язків. Спочатку йому зауважили за те, що прийняв на роботу алкоголіка: чоловік набрався так, що впав перед прохідною – кілька метрів не подужав (ще б трішки – і нехай міліція ним займається!). Потім – звинуватили посадовця досить високого рангу (і двох тижнів не минуло після його влаштування на роботу) за моральний розклад: мало не гвалтував малолітніх. І хоч чоловік виправдовувався тим, що вони, мовляв, самі,.. довелося вживати крайніх заходів. Далі – більше: не розпізнав під час прийому на роботу злодія, що вже відбув покарання за крадіжки (правда, йшлося про державне майно). Але ж документи чоловік мав «чисті», ніяких сигналів з правоохоронних органів не надходило!

Весь цей час Валентин Павлович не бачив «шефиню», на килимі стояв перед заступниками. Стояв, слухав, зціпивши зуби, стримувався, щоб не заперечити, мовляв, на цій роботі він – людина випадкова, нічому подібному не вчився, до такої відповідальності просто не готовий. Мовчав, бо наперед знав очікувану відповідь: ми багато чому не вчилися, а в нових умовах доводиться вчитися всьому на ходу. Під час отаких «накачок» він тільки про одне думав, одного боявся: якого лиха ще треба чекати?

Нарешті, відбулася розмова з генеральною. Юлія Миколаївна не кричала, не погрожувала. Вона спокійно, з застиглим, неначе маска, обличчям перелічила всі факти недороблень з його боку, а потім повторила те ж попередження, яке постійно не давало йому спокою:

- Ви даєте собі звіт у тому, що стоїте на грані кримінальної відповідальності за всю шкоду, заподіяну фірмі? Збитки наростають, і за них хтось мусить нести відповідальність…

- Я ж попереджав вас: не готовий я до такої роботи і відповідальності, - мало не простогнав Валентин Павлович. – Диплом про вищу освіту я отримав за радянських часів, коли про такі випадки і не чули, а якщо все ж траплялися, цим займався партком чи бюро. Нарешті, чому саме я мушу нести відповідальність за чужі гріхи?

Після його слів запанувала довга мовчанка. Весь цей час Юлія Миколаївна не зводила з нього очей, у яких він тепер уже явно помітив незрозумілу неприязнь. Потім вона відвернулася до вікна і промовила тільки одну фразу:

- Трапляється, що навіть свій гріх людині доводиться спокутувати все життя…

На цьому своєрідна «аудієнція» на високому рівні скінчилася. Пізніше, неодноразово подумки повертаючись до цієї розмови, Валентин Павлович ніяк не міг розгадати, що мала на увазі Юлія Миколаївна, коли сказала про гріх, що несуть через усе життя. Та особливо вникати у ще одну проблему він часу не мав: тепер всі сили відбирала робота. Він щодня листав картотеку, виводив послужний список кожного працівника на екран комп’ютера, зважував усі факти чужих біографій. І билася думка: якої напасті йому ще слід чекати? Внутрішньо він був переконаний: щось таки має трапитися. Тому коли майже повністю згорів матеріальний склад разом із охоронником, це його навіть не приголомшило. Зовнішньо спокійно сприйняв він повідомлення судмедекспертів про те, що охоронник був у нетверезому стані, а пожежники додали: пожежа почалася з недопалка цигарки, яку охоронник недбало кинув за стелажі, а потім заснув.

По випадку загибелі на робочому місці людини було порушено кримінальну справу. До відповідальності, разом із начальником охорони, притягувався і менеджер фірми з питань персоналу. Слідство тривало довго. І весь цей час Валентин Павлович, усунутий на час слідства від виконання обов’язків, внутрішньо карався своєю неусвідомленою провиною – щось він таки прогавив у справі загиблого.

Дивувала поведінка Юлії Миколаївни. Він добре розумів, що її слова, сказані на його захист, важили б дуже багато. Вона ж, здавалося, трималася осторонь подій, навіть не цікавилася ходом справи, самопочуттям свого підлеглого. Напередодні судового процесу йому все ж вдалося прорватися до генеральної на прийом.

- Що я зробив поганого вам особисто? – ще від дверей запитав Валентин Павлович. – У мене з самого початку склалося враження, що ви мене за щось зненавиділи. То чи не поряднішим було б просто звільнити мене з роботи, чи й зовсім не пропонувати цю посаду?

Юлія Миколаївна переглядала якісь папери на столі і навіть голову на підняла. Проте чомусь здалося, що вона і не бачить їх. Нарешті, вона встала з-за столу, ступнула кілька кроків до вікна і раптом круто повернулася до підлеглого.

- Пам’ятаєте, я говорила вам якось про гріхи, які слід спокутувати? Так, мені ви нічого поганого не зробили, зате декому… Пригадайте літо восьмидесятого року… Ви, молодий спеціаліст, приїжджаєте за призначенням до міста і там знайомитеся з жінкою на ім’я Зоя… Пригадуєте?

Так, тепер він пригадав. І зрозумів, чому щось знайоме видалося йому в Юлії Миколаївні.

…Після закінчення сільгоспінституту йому, як випускнику з «червоним» дипломом, зазвичай надали право вибору. І треба ж було йому зупинитися на тому містечку! Він волів залишитися при кафедрі, вести наукову роботу. Але не вийшло: крім знань, потрібні були і зв’язки «вгорі». Якщо ж так, вирішив він, то чи не все одно, де запрягатися в ярмо? Отак і тицьнув пальцем у список і потрапив до невеличкого містечка – гарного, зеленого, привітного, але ж глухомань!

Молоденька, жвава, завжди усміхнена Зоя працювала агрономом у сільгоспуправлінні. Валентин зразу накинув на неї оком. Навіть тоді, коли йому «доброзичливці» повідомили: Зоя заміжня, має дитину, - і тоді не відступився. Тільки здивувався, що така молоденька, а вже дитині п’ять чи шість років. Він не бачив ні її чоловіка, ні доньку, тому вони для нього начебто й не існували.

І таки свого добився: Зоя все забула заради нього. Валентин Павлович і зараз з щемким тремтінням у серці пригадував давні хвилини краденої любові. Тоді він ще не знав, що це для нього вона – крадена, для Зої ж – єдина. Жодного разу він так і не поцікавився, як і чим живе кохана. Без попереднього зговору тема сім’ї залишалася для обох під забороною. Лише кілька разів Зоя намагалася сказати щось про чоловіка, якого називала не по імені, а чомусь одним словом - «мій», але Валентин поцілунком закривав їй рота.

Майже рік тривали, як обом здавалося, таємні стосунки. Тільки «доброзичливці» не вгавали: вони доносили, що чоловік побив Зою за зраду, що молода жінка зробила аборт (не уточнювали, від кого завагітніла – без того зрозуміло!), що вона подала заяву про розлучення… На цьому від них та нових друзів почали надходити поради. Головним чином, вони полягали в тому, що він ще молодий, рано заводити сім’ю; що не потрібна йому дружина з довіском-дитиною, свою може зробити, ген скільки дівчат-красунь на нього позирають; що не потрібні йому скандали…

Валентин уже схилявся до того, щоб усі поради вважати цілком слушними, але відносив себе до категорії людей совісних, тому ніяк не наважувався просто так розірвати стосунки з коханкою. На допомогу прийшов принагідний випадок: прийшов лист від матері про її тяжку хворобу. Він з листом пішов до начальника управління, той забідкався, що втрачає цінного працівника, але заяву підписав зразу. Валентин розумів нещирість керівника: містечко маленьке, і мимо того теж не пройшли чутки про «моральне обличчя» підлеглого, він був радий спекатися його, а з ним – і побутової проблеми.

За один день Валентин звільнився з роботи і того ж вечора поїхав до обласного центру, де була залізниця. Там і знайшла його Зоя. Вона кинулася до Валентина зі сльозами та обіймами, а він стояв ідолом, бо не мав чого сказати чи запропонувати. Тоді Зоя наважилася (лише пізніше Валентин усвідомив, чого це їй коштувало) і запропонувала поїхати до його матері разом, щоб вона доглядала стареньку. Хлопець ледь не зареготав, коли подумав, що слово «старенька» аж ніяк не пасує його п’ятдесятилітній моложавій матері.

Тоді ж його погляд ненароком упав на маленьку дівчинку, що горнулася до маминої ноги і теж плакала – бо мама плаче, і зрозумів, що це донька Зої, але нічого не сказав. Він щось бурмотів про те, що влаштується на новому місці і обов’язково приїде за нею, а взагалі, буде про все писати.

Першу половину дороги в потязі він думав про Зою і відчував щось на взірець сорому. Що не кажи, а сім’я розвалилася через нього. А він просто боягуз: злякався відповідальності, сімейного стану, пелюшок… Хоч які там пелюшки для її доньки в п’ятирічному віці? Та чим більше скорочувалася відстань до матері, тим більше ним опановував спокій за минуле і радісне хвилювання перед майбутнім. Він навіть похвалив себе за те, що «забув» сказати Зої нову адресу.

Перший час Валентин мало не щодня згадував Зою, її гарячі губи, пружне тіло, ясні очі – саме в такому порядку. Та облаштування на новому місці вимагало чимало зусиль, а далі – новий колектив, нові обов’язки, зустрічі… Так, зустрічі, бо познайомився з Лесею, вчителькою місцевої школи, і про минуле вже не згадував. А воно, бач, догнало!.. Та ще і Юля (він тільки тепер узнав її ім’я!) виявилася занадто схожою на свою матір.

- Пригадали? – увірвався в його спогади напружений голос Юлії. – Щось хочете сказати?

Так ось коли, подумав він, почався суд!

- То що ж виходить – ви все оце підстроїли? Організували мої нещастя, як розрахунок за гріхи молодості? Чи не запізніла ваша помста?

- Я нічого не підтасовувала! – бліда посмішка з’явилася на вустах дівчини. – Просто, виявляється, що я вас знаю краще, ніж ви самі себе. Мені залишалося тільки поставити вас у становище, в якому ви можете бути безпорадними. Тільки й того. А ви думайте, що хочете.

У просторому кабінеті деякий – як на погляд Валентина Павловича, дуже довгий – час тривала мовчанка.

- То я піду? – нерішуче промовив чоловік.

- Ідіть, ви мені більше не потрібні.

Валентин Павлович вирушив до дверей, уже взявся за ручку.

- Як там Зоя поживає? – раптом запитав він.

Юлія Миколаївна знову сиділа за столом і немов і не чула його запитання.

- Немає мами, - нарешті сказала. – Померла.

- Для мене, чи…

- І для мене – теж, ще три роки тому.

Районний суд зважив усі обставини скоєння злочину і виніс вирок менеджеру фірми з питань персоналу: два роки умовно. Валентин Павлович зовсім байдуже поставився до такого м’якого вироку. Він якраз думав про те, що в житті, на жаль, умовних покарань не буває.

Анатолій Грабко.


„Стукачка”

= Оповідання =

Ніхто не міг пояснити, як це трапилося, але Дарина Іванівна, минулорічна випускниця педагогічного університету, була призначена класним керівником 12-а класу. Мабуть, причину слід шукати в тому, що Ніна Георгіївна, яка вела клас до останку, після тяжкої хвороби та операції остаточно вийшла на пенсію і повертатися до педагогічної роботи не могла. Та й, відверто кажучи, не хотіла: їй, історику за фахом, важко стало викладати переписану заново історію. Із старих учителів ніхто не хотів брати випускний клас, тож і дістався він молодій учительці, яка лише на кілька років відірвалася від своїх учнів. Саме цим пояснювалося те, що учениці вважали її більше подругою, ніж наставницею. Дарину Іванівну таке становище влаштовувало: одне, що вона ще не набралася вчительського авторитету; друге – так їй легше було спрямовувати клас у потрібне русло, знати всі дівочі секрети.

Молода вчителька знала, що з точки зору високої педагогіки чинить невірно, тому сама собі давала слово поставити все на наукову основу, як тільки матиме «свій» клас. А на той час, коли після уроків у шкільній вбиральні почула якийсь галас і завернула туди, вона залишалася для випускниць досить близькою подругою. І все ж поки що ніхто з них не ризикнув називати її лише по імені.

Дарина Іванівна зайшла до вбиральні і її ледь не оглушив дівочий лемент, у якому годі було щось розібрати. З десяток дівчат збилися в тісний гурт у кутку вбиральні і щось виясняли поміж собою. Вчителька підійшла ближче і тільки тоді розгледіла, що той натовп затиснув у кутку свою однокласницю Лесю - невеличку, струнку білявку, у якої на обличчі постійно тримався якийсь лисячий вираз. Вона й раніше помітила цю дівчинку: занадто вже запопадливою та була, трималася до вчителів якомога ближче і завжди була рада чимось прислужитися. Не можна сказати, що вчительці така поведінка дівчини не подобалася. В принципі, нічого поганого в цьому не було, але ж усе в неї виходило якось занадто демонстративно, запопадливо. Вчительці хотілося ближче познайомитися з Лесею, але все не знаходилося часу. Чи не тому, що така розмова виходила б за межі шкільної програми?

Дарина впритул підійшла до натовпу. На неї ніхто не звертав увагу.

- Що тут коїться? – запитала вчителька і торкнула за плече найближчу до неї школярку, Людмилу. Та стріпнула плечем, кинула через нього погляд назад і відрізала:

- Дариночко, зроби вигляд, що тебе тут не було! Ясно? Самі розберемося.

Вчителька на мить оторопіла, а дівчина тим часом закричала до Лесі:

- Або щезни з нашого класу, або ми відріжемо твій поганий язик!

Її підтримали:

- Гнида ти, Леська! Сука продажна!

- То вона хоче так привернути увагу до себе, бо хлопці й переспати з нею не хочуть!

- Не треба її кудись відпускати! Вона і в другій школі таке заварить, поки її узнають!

Дарина Іванівна закрила вуха долонями. Її щоки паленіли з сорому і обурення: невже це її 12-а? Куди поділися виховані, охайні, доглянуті дівчата? Невже це їх бачить вона ось тут – розпатланих, з відразливими плямами на обличчях, зі скривленими вустами? І раптом їй пригадалося, як нещодавно вона стала мимовільним свідком сварки, яка перейшла у бійку, на ринку між двома торговками. Такі ж самі дикі очі, озвірілі обличчя, скрючені в пазурі пальці…

Учителька рішуче проштовхалася через натовп і стала поперед Лесі. Людмила спробувала її втримати, але Дарина раптом пригадала студентські роки, в які чого тільки не було! Вона гнівно глянула в розлючені очі своїх учениць.

- Блекоти об’їлися чи фільмів про Дикий Захід надивилися? Прямо зграя якась, а не люди! Не можете цивілізовано розібратися в ситуації? Ану, розказуйте, що трапилося!

- Учителько, не лізь не в свої справи! – підступила до неї висока дужа Женька, чемпіонка школи по гандболу. – Без тебе обійдемося, бо цю стерву живою звідси відпускати не можна.

Голоси стихли. Весь натовп насторожено дивився на них, оцінюючи ситуацію.

- А чи не багато на себе береш, дівчино? – посміхнулася Дарина Іванівна. – Це не командна гра, а самосуд, якому не місце в школі. Та і в іншому місці – теж. Ви не забули, що незабаром ваш випуск? Звичайно, Женя впевнена, що атестат їй не потрібний, а всі інші? Дванадцять років навчання – коту під хвіст… І за що така жертва?

Запала мовчанка. Нарешті, Людмила похмуро буркнула:

- Здається, вчителька права. Нехай поки що живе оце стерво!

Вона повернула до виходу, за нею потяглися й інші. Ніхто не дивився в бік Лесі, тільки Женька, незграбно повертаючись, все ж прихитрилася неначе ненароком стусонути дівчину ліктем у живіт. Та зігнулася, хапаючи відкритим ротом повітря. Залишилися удвох. Дарина Іванівна, ні про що не розпитуючи, допомогла Лесі дістатися до роздягальні, тільки там запитала:

- Сама дістанешся додому?

- Спасибі, мені вже краще, - відповіла дівчина і вийшла зі школи.

Так трапилося, що Дарина Іванівна нічого не розпитувала про той конфлікт – боялася, щоб її не віднесли до пліткарок, адже ясно було сказано: не її справа. Дівчата в класі теж мовчали, начебто нічого й не трапилося. Тільки на другий же день Леся за партою сиділа одна, а попереду за столом – троє. Щоб вийти з ситуації, вчителька попросила сісти біля Лесі Андрія Щетиніна, на прізвисько «Калькулятор», який цікавився тільки математикою, і так вийшла зі складної ситуації. У таких обставинах, оточеній ворожістю, Лесі нічого не залишалося, як ще більше тулитися до вчителів і, зокрема, до класного керівника.

Уже десь перед випускними екзаменами, коли після дзвінка клас дружно кинувся за двері, біля Дарини Іванівни затрималася Людмила. Здавалося, неприязнь до Лесі вона перенесла і на вчительку, яка її захистила. Тому розмовляла, стоячи до неї боком і звертаючись неначе до чорної дошки на стіні.

- То як, хочете перевиховати отой непотріб?

- Про що мова, Людмило? – зробила нерозуміючий вигляд учителька.

- Ой, тільки не треба ля-ля! Всі вирішили, що раз ви її захищаєте, то й сама така ж! – повідомила дівчина і додала: - Або колись була такою.

- Це ж якою «такою»?

- Та ось такою: поки була маленькою, звали ябедою, а підросла – стала стукачкою!

Людмила вже рушила до дверей, потім зупинилася і кинула через плече:

- Якби ж вона доносила тільки те, що відбувалося насправді. Так вона, сучка, ще й від себе додає, домислює. І так у неї ловко виходить ця брехня, що вже й не відділиш від правди.

Двері хряпнули за дівчиною, і тільки тоді Дарина помітила в куточку, за останньою партою, Лесю, що зіщулилася в сіру купку. Мабуть, дівчинка відчула на собі погляд вчительки, бо раптом підхопилася, кинулася до неї і ввіткнулася головою в спину.

- Бреше вона! – крізь сльози зашепотіла Леся. –Усі вони брешуть на мене, а самі, я чула, як засуджували вас і за одяг старчачий, і за немодну зачіску, і походка ваша їм не наравиться…

Дарина Іванівна не бачила обличчя дівчини, тільки шию обпалював її гарячковий подих. І слова, в яких чулася якась дивна злостивість.

- Ось що, Лесю, іди додому, час уже. І не бійся, весь клас уже розійшовся, - сказала молода вчителька, потім підвелася і повернулася до дівчини. – І подумай про себе: про свої звички, про свої недоліки, якщо зумієш їх розглянути, спробуй не інших судити, а себе, в першу чергу.

Леся злякано відсахнулася від учительки.

- І ви теж проти мене! Я ж вам очі відкриваю, щоб ви знали, які вони, ті, що корчать із себе порядних! А ви…

- Не сліпа. Очі мені не треба відкривати. Особливо з твоєю допомогою, - сказала Дарина Іванівна і вийшла з класу першою.

Через кілька днів почалися випускні екзамени, події в класі відійшли на задній план. Тільки інколи Дарина згадувала ту неприємну колізію, дивувалася з її цілком «дорослого» змісту і відчувала якусь бридку неприязнь. Як не дивно, це стосувалося всіх учасників подій: сама не знаючи чому, вона не могла прийняти чийсь бік у конфлікті. І в той же час не мала права, хоч внутрішньо, залишатися нейтральною. Дивну полегкість відчула тільки після того, як закінчився екзаменаційний період, випускники вилетіли у велике життя, і школа пішла на тривалі літні канікули. І все ж відчуття чогось незробленого залишалося. Була надія, що більше не зіткнеться з учасниками того конфлікту.

Тривалий час так і було. Незабаром почався новий навчальний рік, Дарина Іванівна отримала «власний» клас, з яким треба працювати роками, разом з ним рости, вчитися, дорослішати. І починати все з початку. Десь у глибині душі вона переконувала себе, що ніяких ексцесів з її дітьми не буде. І все ж минуле не хотіло відпускати, неначе підтверджуючи її внутрішнє відчуття своєї провини у чомусь. А може, причина полягала в тому, що на самісінькому початку своєї педагогічної діяльності вона зіткнулася з таким «крутим» протистоянням? Це пізніше вона картатиме себе за те, що ближче не познайомилася з дівчиною, не поговорила з її батьками – тобто, нічого не зробила, щоб хоч трішечки виправити характер своєї вихованки.

Улітку наступного року до неї приїхав Анатолій Рубан. Вони з ним навчалися в одному вузі, тільки він був на два курси молодшим - поступав уже після служби в армії. Зустрілися і покохалися вони десь перед останнім курсом навчання Дарини і хотіли зразу ж побратися. Але батьки відрадили, мовляв, одруження зіпсує навчання обом, доведеться брати «академку». Звичайно, батьками керували меркантильні інтереси: витрати на весілля, оплата додаткового року навчання, а там, дивись, вагітність… Ні, вони не «потягнуть» такого «воза», оскільки в обох сім’ях особливих достатків чи прибутків не було.

На родинній раді було вироблено рішення: обоє закінчують навчання, Дарина поїде працювати, а тоді, якщо кохання витримає випробування часом, справлять весілля. Справді, найбільшим випробуванням стало чекання: кохання на відстані – не така вже й зручна річ! Тому радість після зустрічі обох молодих була, м’яко кажучи, безмежною. Вони зразу ж подали заяву на реєстрацію шлюбу, відвідали по черзі батьків і попередили, що ніякого весілля не буде. Батьки перезирнулися, спробували перечити, але їх утішили обіцянкою повінчатися у церкві.

Ось тоді й трапилася перша зустріч з минулим: Дарина з Анатолієм спускалися сходинками, тримаючи в руках нове свідоцтво про шлюб, а назустріч їм піднімалися наречені, оточені густим весільним натовпом. Наречена, боячись спіткнутися на сходинках, нахилила голову, тому обличчя її Дарина побачила вже впритул. Яким же було її здивування, коли вона впізнала Лесю!

- Прийми наші вітання, Лесю!

- Спасибі! – відізвалася наречена і позирнула на свого нареченого. Чомусь здалося Дарині, що в тому погляді на перший план виходило не кохання, а якась незрозуміла тривога. Проте особисте щастя геть заступило все на білому світі, і той погляд Дарині пригадався лише через тривалий час. Тому була причина.

…Сміялися друзі та знайомі над подружжям Рубанів, мовляв, дорвалися після тривалого посту! І справді, через дев’ять місяців після весілля – день у день! – Дарина народила гарненьку доньку, яку назвали Яною, а не минуло й півроку, як зрозуміла, що знову вагітна. Лікарі стверджували, що все нормально, що таке трапляється часто: мати годує дитину своїм молоком і може «залетіти». Тільки Анатолій радів цьому, казав, що отак підряд народять троє, а тоді вже будуть про себе дбати. І справдилися його слова: обстеження показало, що Дарина носить під серцем двійню – хлопчиків. Коли сказала про це Анатолію, думала, що він з глузду з’їде, – не просто радів, а божеволів. І зразу ж почав телефонувати батькам, щоб повідомити: тепер усім роботи вистачить! Дарина пробувала зупинити чоловіка:

- І чого б ото спішити? Ще злякаєш обох дідусів і бабусь!

- Нічого, нехай няньчать і молодість згадують!

А ті, замість того, щоб злякатися, негайно приїхали до молодих і затіяли «нараду у Філях», як назвав сімейну розмову Анатолій. Тоді ж прийняли рішення першим ділом потурбуватися про нормальний розвиток майбутніх онуків. Як не опиралася Дарина, а довелося виконувати волю предків і лягати на лікарняне ліжко «на збереження». Знову почалися літні канікули, і Дарина лежала в лікарні, Анатолій – під її вікном, а дві бабусі суворо за графіком змінювалися біля маленької внучки Яночки.

Ось там, у лікарні й зустрілася Дарина Іванівна з Лесею.

Лежати «на збереженні» - зовсім не те, що бути справді хворою. Дарина могла робити, що завгодно, аби тільки вчасно була на місці під час огляду та процедур. Уже й не пам’ятає, з якої причини проходила через хірургічне відділення. Двері палат були відчинені, і в одній із них їй видалося знайомим обличчя жінки, яка сиділа на ліжку, хитаючись взад-вперед. Дарина затрималася біля порогу, потім зайшла.

- Це ти, Лесю? – запитала, ще не вірячи власним очам.

Молодиця підвела голову, і Дарина побачила змарніле до чорноти обличчя, погаслі очі, запалі щоки.

- А, це ви, вчителько, - відгукнулася Леся, і в її очах ніщо не змінилося.

Дарина відкинула ковдру і присіла поруч на ліжко.

- Як ти опинилася тут? Щось трапилося з тобою?

Леся так довго мовчала, що Дарина вже збиралася повторити своє запитання.

- Давайте вийдемо на вулицю, - нарешті сказала Леся. – Задихаюся тут.

На подвір’ї вони знайшли вільну лавочку під крислатим кленом, усілися, знову помовчали.

- Оце тільки перевели з реанімації, - раптом сказала Леся. – Краще б зразу на кладовище…

- Не можна так, дівчинко, - скрикнула Дарина і під хвилею жалю і співчуття пригорнула до себе худеньке тільце сусідки. – Не буває невиправних ситуацій! А якщо й трапилася помилка, то жити варто вже для того, щоб виправити її.

Дарина сказала ці слова і сама не могла дати собі звіт, чим вони викликані. І схаменулася: чому вона вдалася до прописних істин? Може, Лесі зовсім інше потрібно?

Та, певно, Леся і не дослухалася до змісту – набагато важливішим для неї був тон, у якому слова вимовлялися. Вона поклала голову на груди вчительці і тихенько заплакала. Груди заболіли, але Дарина не наважилася відсунутися, щоб не порушити тоненьку ниточку зв’язку, що зародилася між ними. Нарешті, Леся виплакалася, а тоді почала розповідати, перериваючи мову судорожними схлипуваннями.

Шлюб Лесі був, як вона сказала, «скоропостижним»: незадовго до цього вона «відбила» Віктора в подруги, яка одночасно зустрічалася з двома хлопцями, а той про це дізнався. (Дарина подумала: а чи не з твоєю допомогою це трапилося?). Оселилися молодята у просторому батьківському будинку Віктора. Його мати привітно зустріла невістку, але через привітність проступала цілком закономірна настороженість: Аделаїда Степанівна тільки після реєстрації шлюбу познайомилася з невісткою і не знала, чого від неї чекати. Вірна своїм звичкам, Леся вирішила будь-що добитися прихильності свекрухи, а там, дивись, і гору над нею взяти, стати справжньою господинею.

Для початку молода невістка взялася за господарювання: вранці вставала раніше за всіх, коли просипалася свекруха, а потім чоловік, на них уже чекав сніданок. Усі були задоволені: все горіло в руках молодої хазяйки. Леся часто розмовляла зі свекрухою, навіть терпіла розповіді про її молодість та про народження Віктора, які вона, забуваючи, повторила кілька разів. Леся ж у відповідь розказувала про свої розмови з чоловіком, а чоловікові – про бесіди з матір’ю. (При цьому Дарина подумала, що за звичкою Леся, мабуть, дещо додавала від себе, зовсім трішечки, але так, що мінялися акценти розмови).

Поступово, мабуть, власні добавки Лесі переважали над об’єктивною інформацією, яку вона подавала Аделаїді Степанівні. Невідворотно настав час, коли мати з сином посварилися, виясняючи, що і хто з них сказав. Леся при цьому передбачливо зникла – чи то по господарству поралася, чи в магазин пішла. Деякий час мати з сином не розмовляли. Але торжествувати Лесі було зарано: життєвий досвід свекрухи переважив, і тепер вона намагалася якомога менше вступати в розмови з невісткою. Лише обмінювалася з нею кількома словами при нагальній потребі. Леся посилила натиск, щоб поставити Віктора перед вибором: вона або мати. І… все зірвалося.

Якось Віктора довго не було з роботи. Уже вночі він не зайшов, а ввалився до хати п’яний до нестями. Не вірилося, що це Віктор, людина, яка спиртні напої взагалі не визнавала, а пиятику зневажала. Чоловік деякий час стояв, заточуючись, посеред спальні, потім заходився збирати Лесині речі, жбурляти їх до валізи, зібрав усе до купи і потяг до дверей. Леся кинулася до нього, щоб зупинити, але Віктор відчинив двері, спочатку викинув на вулицю речі, а за ними штовхнув у пройму межи плечі дружину.

- Щоб я тебе більше не бачив! – сказав він і додав ззаду ногою під сідницю.

Леся пошкопиртала зі сходинок і важко вдарилася об низенький штахет животом. Різкий біль пронизав усе тіло, і деякий час вона сиділа на лахмітті, не маючи сил підвестися. Вона мало що пам’ятала, тільки чула, як над нею бідкалася сусідка, що помітила кров на її ногах і викликала швидку допомогу.

- Як же міг Віктор так вчинити з вагітною жінкою?! – обурилася Дарина.

- Він нічого не знав про це, - сказала Леся і гірко посміхнулася. – Не говорила, щоб мати останній козир у руках. Ось і докозирилася. Лікарі кажуть, що тепер дітей у мене не буде…

- Ось де ти! – почулося збоку і до молодих жінок підійшов Анатолій. – Там уже лікарі до розшуків удалися: ти забула про процедури!

Він привітався з Лесею і підхопив під руку дружину. Потім зазирнув їй в очі і затурбувався:

- Що з тобою? Болить щось? Ти сьогодні така бліда і квола!

Дарина нічого не відповіла, тільки важко зіперлася на руку чоловіка. На півдорозі озирнулася, і її вразив погляд Лесі, яким вона проводжала свою вчительку. У нещодавно погаслих очах тепер вирувала гама почуттів, але тепла в них не помічалося.

Після цієї розмови Дарина кілька днів почувала себе геть розбитою: чуже горе важкою хмарою лягло на неї. Розуміла, що Леся сама винна у своїй біді, а шукала в ній і свою провину. Чомусь подумала, що тоді, під час «розборок» у шкільній вбиральні, їй слід було вчинити якось інакше. А зараз…

Логіка життя – жорстока річ!

Анатолій Грабко.


                                                                   Тримай удар!

= Оповідання =

Тоді вони зустрілися на своїй рідній вулиці, як і завжди – Юрась, Колян і Сашок.

Юрко мав багато знайомих ровесників на вулиці, а потоваришував чомусь із двома старшими. Причому, люди були про них не кращої думки, а Микола і Сашко неначе заповзялися цю думку підтвердити. Ні, вони не були бандитами чи злодіями, але будь-яка бійка на їх вулиці без них не обходилася. Обоє так і не доповзли до атестатів, зразу ж після закінчення дев’яти класів подалися в ПТУ, а незабаром якось дивно притихли. Вони залишалися жителями вулиці, але в бійках не брали участі, не кучкувалися навколо гітари чи біля дівчат, навіть дискотеку обходили стороною.

Може, з часом і Юрко став би завсідником злачних місць, але на байдикування в нього просто не було часу. Жили удвох із матір’ю, яка допізна торгувала в чужому магазині, а потім приводила з собою когось із чоловіків. З горілкою, звичайно. Тільки тоді Юрко ішов „гуляти”. Вранці мати бігла на роботу, а Юрко перед школою – на той час перейшов у сьомий клас - робив удома все необхідне та готував обід. Собі, матері і ще комусь, кого мати приведе цього разу.

Отож якраз у той час „гуляння” Юрко і зустрів обох друзів. Поговорили про ніщо, хтось почав розказувати зміст чергового бойовика, але виявилося, що всі його бачили, потім вирішили пройти до центру, сподіваючись на якусь розвагу. Того ж дня і трапився вирішальний для Юрка випадок.

Дорогою Сашко дістав пачку цигарок, простягнув друзям, а коли ті відмовилися, клацнув запальничкою і випустив густу хмару диму. І кілька кроків не ступнули, як Микола штовхнув ліктем Сашка і просичав: „Кинь!”. Але товариш ніяк не міг второпати, що від нього вимагається, аж поки перед ними не опинився невисокий на зріст, але широкоплечий і гнучкий чоловік років сорока. Сашко, помітивши його, аж сполотнів. Він затис цигарку в руці, потім її, тліючу, роздушив пальцями і спробував непомітно викинути за спину. Не встиг. Юрко навіть не помітив удару, тільки Сашко раптом упав, як підкошений. А чоловік стояв перед ними і суворо дивився. Микола нахилився над другом і хотів допомогти, але чоловік коротко кинув:

- Сам підніметься! Відійди! – і з жалем у голосі додав: - Тримати удар так і не навчився.

І справді, через кілька хвилин Сашко заворушився, очманіло потряс головою і незграбно підвівся.

- Болить? – серйозно, але без особливої турботи в голосі запитав чоловік.

Сашко мовчав, тримаючись за щелепу.

- Я попереджав, так що ображайся сам на себе, - спокійно продовжив чоловік. – Наступного разу отримаєш більше або забудеш до мене дорогу. Вибирай.

- Це востаннє, - сказав Сашко і додав зовсім школярське: - Я більше не буду.

Чоловік посміхнувся і пішов далі, а Юрко розгублено дивився на друзів: такого ще не було, щоб вони пропустили удар і не віддячили нахабі.

- Не пойняв! – спантеличено промовив хлопець. – І він так ото й піде?

Друзі мовчали.

- Та скажіть, нарешті, що то за чоловік? – заволав Юрко.

- Тренер наш, Микола Миколайович, - сказав крізь зуби Сашко, бо рота розкривати було, мабуть, боляче.

Щоб допомогти йому, далі ситуацію пояснив Микола. Виявляється, в училищі, куди вони поступили, є секція боксу, тренує їх Микола Миколайович Картанов. Туди приймають усіх бажаючих, але при умові: не пити, не курити, не встрявати у бійки, не перечити викладачам та майстрам. Якщо порушуються ці умови, тренер на перший раз наносить один удар, а потім, якщо учень не виправився, виганяє з секції.

Що й казати, умови жорсткі, але від учнів немає відбою – занадто легендарною особою був тренер. Про нього ходило багато розповідей, що більше скидалися на легенди. Казали навіть, що в одному з боїв він переміг знаменитого каратиста з Японії чи з Китаю. А ще ходили розмови, що він тренує спецназівців, що вміє не тільки боксувати, а й знається на давніх видах єдиноборств. Але напевне щось сказати ніхто не міг, адже не знайшлося поки що сміливців викликати його на двобій.

Що й казати, особа тренера викликала в Юрка не просто інтерес, а відверте захоплення.

- Як думаєте, мене візьмуть у секцію?

Друзі перезирнулися.

- Начебто всіх приймає Микола Миколайович, - сказав Микола, - але ж у секції зараз тільки хлопці з училища, а ти у нас ще школяр. Та й за віком… Тобі лише дванадцять… Не знаю. Треба запитати тренера.

Через кілька днів друзі повідомили, що тренер хоче його бачити. Ось так Юрко став наймолодшим членом секції боксу при ПТУ. Було їх майже три десятки, ганяв усіх тренер до сьомого поту і, здавалося, не міг з кожним працювати індивідуально. Але бачив кожного. Після першої ж розмови тренер поставив Юрка в шеренгу і сказав:

- Роби все, що роблять твої товариші, а там подивимося.

Ці слова Юрко не зрозумів, особливо оте „подивимося”, але разом з усіма взявся до роботи. Вже через кілька хвилин зрозумів, що йому буде важко: для команди вже минули дні розминок і втягування, йому ж випало підключатися на ходу. Та чим далі йшли тренування, тим більше прямо таки закохувався хлопець у тренера. Надивившись із дитинства вдома на чужих чоловіків, він уперше бачив „такого” – не  схожого на всіх, бачених раніше. Тренер ніколи не підвищував на учнів голос, не лаявся, усе робив разом з ними, але навіть тоді, коли всі вже падали від утоми, коли тіла їх блищали від поту, Микола Миколайович залишався сухим, зібраним і свіжим. Поступово дитяча закоханість Юрка переходила в розряд наслідування, бажання бути таким же виливалося в уперті тренування без кінця і краю.

Десь після сьомого тренування Микола Миколайович при всіх сказав:

- Здається, з новачка буде толк. Ви помітили, хлопці, що він уже наздогнав вас? Цей факт можна розуміти двояко: або в нього прекрасні фізичні дані, або ви мало завантажені. Що ж, врахуємо…

На третій місяць перебування в секції Юрко виконав норму третього юнацького розряду. Після цього бою тренер залишив його для розмови.

- Непогано справляєшся, хлопче, але вся робота ще попереду, - Микола Миколайович присів на стільчик навпроти Юрка. – Тепер давай вияснимо найголовніше питання: для чого ти вчишся битися? Тільки відверто.

Юрко розгублено здвигнув плечима:

- Ну, щоб здоровішим бути, щоб за себе міг постояти…

- А ще для чого?

- Ну, щоб справжнім мужчиною стати…

- Ще для чого?

„От причепився!” – подумав Юрко, але змовчав.

- Ми ж домовилися, хлопче, про відвертість, - з докором сказав тренер, - так викладай усе до кінця.

- Щоб відстоювати справедливість, - випалив Юрко.

- Навряд чи ти зможеш сформулювати своє поняття про справедливість, - тихо сказав Микола Миколайович, - адже вона, як і правда, одна не буває: у кожної людини своя, дивлячись із якою міркою до неї підходити. – Він уважно подивився в очі хлопця: - Сподіваюсь, не для помсти вчишся?

- Мені немає кому мститися, не маю ворогів… - буркнув Юрко, уникаючи погляду тренера.

- Я кажу про тих, що вечорами в твоєї матері бувають.

Юрко здригнувся. Ніколи не міг подумати, що тренер знає про його біль і його сором! Цікаво, хто йому про все розповів? Він рвучко підхопився з лавки.

- Сядь! – коротко кинув тренер. – Тобі соромитися нема чого, ти не відповідаєш за поведінку старших, але й мститися їм нема за що. Всі люди різні, кожен живе по своєму, тому не розділяй їх на чорних і білих, ми всі – у смужечку… Змушений нагадати свою вимогу: в бійках не брати участь. Вам, майже професіоналам, бити неуків – те ж саме, що знущатися над дитиною, не треба демонструвати свою перевагу.

- А як інакше не можна? – захвилювався хлопець. – Якщо для захисту?..

- Я не говорю про екстремальні ситуації – захист життя чи достоїнства, своїх чи навіть сторонніх. Це – тема окремої розмови і до кожного випадку слід підходити індивідуально. Пам’ятай: кожен удар по неозброєній людині (а вміння битися теж зброя!) – це удар по твоєму достоїнству, по твоїй честі. Зрозумів?

- Та чого ж, не маленький! – буркнув Юрко. Тренер засміявся, а вслід за ним і хлопець.

Час не просто йшов, а шалено мчав. Він у Юрка був розрахований по хвилинах: домашні роботи, школа, тренування… Юрко не зчувся, як і зима наблизилася, посріблила дерева раннім інеєм. Він на диво легко витримував навантаження і помічав, що з кожним днем тренер все пильніше придивляється до нього.

Якось, повертаючись із тренування вже вночі – настав час коротких днів, - Юрко ще здалеку помітив на тротуарі чотирьох майже дорослих хлопців і дівчину. Судячи з реготу і розмашистих жестів, хлопці були вже добряче випивши. Щоб не нариватися на неприємності, він перейшов на протилежний бік вулиці. Та коли відстань скоротилася, побачив, що хлопці теж звернули на нього увагу: двоє перейшли на його тротуар і рушили назустріч. Юрко внутрішньо підібрався: розумів, що без сутички не обійтися, адже спиртне та бажання похизуватися перед дівчиною хлопці вважали звичайною розвагою.

Наблизившись до зустрічних, Юрко зупинився. Зупинилися і хлопці.

- Дай закурити, пацан! – з кривою посмішкою попросив один.

- Не курю і вам не радив би! – відізвався Юрко, дивуючись, як стандартно починає розвиватися. ситуація.

- Гей, шмаркач, хто твоєї поради просить? – крикнув один із тих, що залишалися на протилежному боці. Хлопці посунули ближче. – Строкач, дай йому по шиї, щоб не ліз із порадами!

Так почалася перша в житті вулична бійка Юрка. Точніше кажучи, бійки не вийшло: першого з нападників він нокаутував ударом по щелепі, другого – в живіт. У цій метушні ззаду хлопця неначе обдало холодом. На всякий випадок відхилився, і мимо нього просвистіла пляшка з відбитим денцем. Виявляється, до бійки прилучився один із тих, що стояли біля дівчини. Ще не встигла пляшка завершити півколо, як Юрко, пригнувшись, захопив руку і кинув нападника через себе. Той добряче приклався об цегляний паркан і затих. Поглянув у бік дівчини: та стояла з четвертим хлопцем, ошелешено дивлячись на Юрка, мабуть, не звикла до такої розв’язки.

- Вам не соромно ходити з такими скотами? Хіба це героїзм – гуртом на одного?

Юркові хотілося бути спокійним, як його тренер, але не вдавалося: всередині щось тремтіло, в ногах залягла неприємна тяжкість, пекли збиті щиколотки. Тільки тепер зрозумів, що останній його прийом аж ніяк не належить до боксу, швидше – вуличний. Якраз через це він не вважав за потрібне розповідати Миколі Миколайовичу про цю пригоду, але той сам помітив збиті суглоби. Довелося розповісти.

- Була можливість уникнути бійки?

- Я не бачив іншого виходу, - відповів Юрко, хоч сам розумів: його „порада” хлопцям і справді була зайвою. Але ж вони знайшли б іншу зачіпку!

Більше тренер нічого не сказав, але Юрко знав: той пам’ятає і аналізує подію. Не забував її і він, неодноразово подумки повертаючись до того вечора. І щоразу зауважував сам собі: вираз „не радив би” послугував у тій ситуації іскрою, від якої розгорілося полум’я бійки.

Уже десь перед весною тренер відібрав кількох спортсменів на республіканські змагання, що мали відбутися в сусідньому місті. Серед них назвав прізвище і Юрка. Хлопець був задоволений. І не тільки успіхами у спорті, в школі теж справи йшли непогано. Ні, відмінником Юрко ніколи не був, тримався золотої середини, бо ніколи не зубрив – на це просто не мав часу, а намагався розумом дійти до теми. Все було б добре, якби не мати… Дводенні змагання його не лякали, але відчував неспокій за матір, бо знав: вона хоч трішки стримується у його присутності. Та й готувати їжу в неї часу немає.

І накаркав біду…

П’ятірка боксерів поверталася з успіхом. Навіть Микола Миколайович, загалом скупий на похвалу, відтанув і сказав, що гордиться своїми учнями. Справді: кожен із членів команди посів призове місце, а Юрко став чемпіоном у своїй ваговій категорії. По суті, він мав би  радіти, а натомість відчував неспокій, і чим ближче під’їжджали до рідних місць, тим більше неспокій зростав.

До будинку Юрко підходив опівночі. Вікна не світилися, але це було зрозуміло: мати вже, мабуть, спить. Він тихенько відімкнув двері і зайшов у приміщення. Прислухався. Стояла тиша. Не чулося ні розмов, ні навіть дихання чи хропіння. Гукнув матір. Тиша. Навшпиньки підійшов до материної спальні і зазирнув, чого не робив ніколи, щоб не нарватися на неприємність. У спальні було порожньо. Материне ліжко стояло застеленим, мабуть, вона на нього й не лягала. Де ж вона може бути? Юрко про всяк випадок зателефонував до магазину. Почулися короткі гудки – зайнято. Набрав ще раз – знову зайнято. Не може бути: мати опівночі на роботі і з кимсь розмовляє?

Хлопець і не зчувся, як пробіг три квартали до магазину. Його вікна світилися, двері були розчинені навстіж. Юрко заскочив усередину і зупинився. Двоє чоловіків бомжуватого виду згрібали з полиць продукти і кидали до лантухів. Матір ніде не видно.

- Ви що тут робите?

Чоловіки здригнулись, перелякано озирнулися, але побачили на порозі хлопчака і заспокоїлися.

- Матусі твоїй допомагаємо, - п’яно засміявся один.

- А де вона?

- Де ж їй бути? За прилавком… лежить.

Хлопець кинувся за прилавок і справді побачив матір, яка лежала прямо на підлозі і тяжко дихала, пускаючи пузирі.

- Негідники! Це ви її споїли! – закричав Юрко.

- Еге ж, один тримав, а двоє заливали! – відгукнувся поблизу нього чоловік, відкриваючи вітрину з ковбасами.

- Ану, залиште лантухи і забирайтесь звідси, поки міліцію не викликав!

- Гриня, це щеня ще й тявкає! Цить, а то соплі розмажу!

- Ще раз кажу: забирайтеся звідси! – Юрко вже ледь стримувався.

- А то що? – чоловік розігнувся і згори  подивився на хлопця. – Може, розплачешся? А-я-я, хусточку вдома забув!

Не сходячи з місця, Юрко пружно підстрибнув і подвійним ударом уклав дядю. З другого кінця приміщення насувався другий і вже збирався нанести удар по голові через прилавок. Юрко виявився у невигідному становищі: його зросту не вистачало, щоб гідно відповісти чоловікові. Тоді він вдався до вуличного прийому: схопив кілограмову гирю, що стояла біля вагівниці, скочив на прилавок і зверху вдарив нею прямо в огидне обличчя. Бризнула кров, і чоловік звалився, закриваючи обличчя долонями. Юрко по черзі витяг „потерпілих” на вулицю, повернувся в приміщення і замкнув двері.

Він збирався зразу ж зателефонувати в міліцію і… зупинився. Приїдуть міліціонери, побачать матір у такому стані і заберуть до вияснення і тих двох, і матір. Роботу вона втратить напевне, а її не так легко знайти. Як вони житимуть? А головне – сором і поговір. Дотягти її додому він не зможе, кинути тут – не можна. Він вибрав, на його думку, єдино вірний варіант: настелив поруч із матір’ю картон, укрив його мішковиною і перекотив безпорадне тіло на імпровізовану постіль, такою ж мішковиною прикрив.

Тільки впоравшись з цим, присів на стілець. Зовсім не дитячі почуття опанували хлопцем. Він відчував одночасно і сором, і біль, і злість на  все і на всіх, а в першу чергу – на матір. А ще якусь невимовну втому. Щоб чимось зайняти себе, взявся готувати постіль і собі, щоб передрімати якось до того часу, коли мати прочуняє. Виносячи з підсобного приміщення картонні ящики, він глянув  через вітринне скло і завмер: звідти на нього уважно і сумно дивився тренер Харламов. Юрко сильно заплющився, відкрив очі, але Микола Миколайович нікуди не подівся, навпаки, він показував на двері. Хлопець кинув на підлогу ящики і відімкнув замок. Тренер прослизнув у двері і зразу ж зачинив їх за собою.

- Звідки ви взялися, Миколо Миколайовичу? Я думав, ви вже спите…

- Я прийшов зразу ж після тебе, ледь не догнав по дорозі.

- Ви все бачили? – Юрко винувато похилив голову.

- Так, але поки що не бачу в твоїх діях чогось поганого. Але про це пізніше. А зараз ось що зробимо. Я тут на транспорті, тож давай удвох перенесемо матір в автомашину і відвеземо додому. Ключі знайдеш? Ну, і добре, їй тут залишатися не слід.

  Разом вони впоралися швидко і незабаром були біля житлового будинку. Удвох нести безвільне, а від того ще важче, тіло було дуже незручно. Микола Миколайович звалив матір на плечі і відніс на ліжко, хлопцеві залишалося тільки відчиняти перед ним двері. Юрко зняв із матері туфлі, укрив ковдрою і вийшов зі спальні, вимкнувши світло. Тренер сидів у вітальні, уважно дивлячись на хлопця.

- Спасибі, Миколо Миколайовичу!

- Немає за що. Тепер давай поговоримо трішки про твоє майбутнє. З матір’ю, думаю, зможемо разом впоратися. Якщо погодиться, будемо лікувати; не погодиться – примусимо. Що ж стосується тебе…

Микола Миколайович замислився, постукуючи за звичкою кулаком однієї руки по долоні іншої.

- Ранувато ще. Я збирався почати цю розмову десь через рік, але, бачу, настав уже зараз час запитати твоєї думки. Мова йде ось про що. Виявляється, ти маєш усі фізичні дані, щоб стати визнаним майстром спорту. І не тільки боксу. Є багато видів боротьби, якими певний час незаслужено нехтували. Наприклад, „русбій”, який зародився ще з часів Київської Русі та ввібрав у себе віковий бойовий досвід нашого народу і чимало запозичених елементів. Усім цим ти повинен оволодіти до закінчення школи. Далі – спеціальні вищі навчальні заклади, щоб не тільки удосконалювався в майстерності бою, а й розвивався інтелектуально. Ти розумієш, про що йде мова?

Юрко стенув плечима.

- Поки що не все, але ж ви розкажете?..

- Розкажу. Тільки не все зразу. Зараз я тільки в загальних рисах пропоную варіант твого майбутнього. Тепер тобі вирішувати, чи йти цією стежкою, чи маєш якісь інші наміри. Силувати ніхто тебе не буде. Чотирнадцять років – не так уже й мало, хоч і недостатньо для самостійного вирішення глобальних питань. Тому зараз я питаю твоєї згоди на перший етап: чи хочеш ти, щоб я навчив тебе всьому, що вмію? Тільки попереджаю: буде дуже важко, часом – нестерпно. Ось на що потрібна твоя згода.

- Я… - почав Юрко.

- Ні, завтра в нас тренування, тоді й скажеш своє рішення, - перебив тренер. – І з самого ранку займемося твоєю мамою. Спробуємо пробудити в ній материнство та жіночність, а від них підемо далі. Так?

Юрко не відповів, проте за нього все сказав чоловікові його погляд. Тренер поклав руку на голову хлопця і тихенько сказав:

- Тримай удар, синку!

*                                               *                                                     *

За ніч мати кілька разів вставала пити воду, а вранці швиденько піднялася, кинула на підпухле обличчя трішки косметики і заспішила на роботу. Разом із нею пішов і син.

- Куди це? – кинулася мати. – А в школу?

- Якраз устигну. Трішки допоможу тобі навести порядок у магазині.

Мати змовчала, але Юрко знав: після таких запоїв вона нічого не пам’ятала, а розпитувати сина соромилася. Він був зайнятий вирішенням важливого питання: чи ждатиме їх біля магазину Микола Миколайович? І сам ще не знав, чого хоче більше. Чим ближче підходили, тим важче давалися кроки: соромився майбутньої зустрічі з тренером і хотів її. Неначе передчував, що наближається до вузлової точки, за якою на нього чекатиме зовсім інше життя. І не скажеш – гірше чи краще.

Просто – інше.

Анатолій Грабко.


Час розсудить

= Оповідання =

Цей хлопець сподобався їй з першого погляду, і вона чекала на нього, хоч заходив він до кафе не так і часто. Якось гуляв тут три дні підряд, потім на кілька місяців зник, а коли з’явився, Валентина здивувалася: серед зими хлопець мав зовсім літню засмагу. Потихеньку, намагаючись не виявляти надмірної зацікавленості, довідалася, що Антон, так звали хлопця, - моряк ходить „в загранку”, нещодавно повернувся звідкись із тропіків, звідки привіз оту дивну засмагу. Валентина ще позаздрила йому: люди платять великі гроші за відпочинок у далеких краях, а тут і відпочинок, і робота водночас!

На цю тему навіть з Ліною, її офіціанткою, поговорили. Тільки Ліна не була в особливому захваті від професії хлопця.

- Зустрічалася колись із одним таким, - розповідала невисока, вертлява і метка в рухах дівчина. Загалом вона подобалася Валі, інакше бармен не погодилася б з нею працювати. Тільки насторожував який улесливо-лисячий вираз обличчя дівчини. – Подобалося те, що після рейсу в нього були повні кишені „зелених”, та ще й не жадний. У нас уже й до весілля йшло, він навіть шикарні обручки замовив. А тоді пішов у якийсь контрабандний рейс – і спіймалася команда. Довелося, щоб відкрутитися від в’язниці, віддати все, що збирав роками. Ще й у борги залізти. Так і не збулося моє заміжжя…

- Що, відмовився від тебе?

- Ще б чого не вистачало! – вигукнула Ліна. – Я сама від нього пішла. Скажи на милість, для чого мені потрібен той старець? З нуля починати сімейне життя – це не по мені!

- Виходить, що ти відвернулася від хлопця в найскрутнішу для нього хвилину, - з осудом сказала Валентина. – То й добре, що вчасно він тебе позбувся!

Тоді вони ледь не посварилися, але до сварки не дійшло: Валентина вирішила, що ситуація – справа особистого життя Ліни, і вона просто не має права вмішуватися в неї, а тим більше засуджувати. А хлопцем вона здорово зацікавилася! Навіть Ліна щось запідозрила.

- Даремно ти на нього око поклала! – сказала вона вранці, коли ще й зміну не прийняли. – Така в них доля непевна, що сьогодні на коні, а завтра… Ти хоч телепередачі дивишся? Он скільки зараз розвелося морських піратів, а ще в портах можуть заарештувати, судно конфіскувати, а команду кинути напризволяще. Коли ж сяде на березі, виявиться, що нічого „сухопутного” робити не вміє, до восьмигодинної дисципліни не звик, до наших зарплат – теж. І будеш ти сидіти без копійки…

- Та хіба я про копійку хоч слово сказала? І звідки ти взяла, що я того хлопця обкрутити хочу? Цікавлюся ним – це правда. Сама бачиш, що він таки симпатичний.

- Чого ти? – отетеріла Ліна, яка звикла бачити свого бармена витриманою і спокійною. – Люби, кого хочеш, мені то що? Просто, хотіла по дружньому застерегти.

На цьому суперечка перервалася, настав час швиденько підрахувати залишок продуктів, прийняти додатковий товар і починати працювати, адже з самісінького ранку вже знаходилися бажаючі похмелитися. Це пізніше, під вечір, почнуть збиратися компанії, влаштовуватися вечоринки, відмічатися дати – і так часом до ранку. Буває й таке. З одного боку, важко їм; з другого ж – і виручка, і зарплата.

Під вечір прийшов і Антон з друзями. Валя, хоч і зайнята справами, все ж час від часу кидала погляди в його бік, звично оцінюючи поведінку хлопця. А той вів себе, як і всі, тільки пив по трішечки, але жодного тосту не минув; був небагатослівним, але охоче брав участь у розмовах; досить добре танцював, але однієї партнерші не тримався. Поступово кількість випитого переходила в „якість”: розмови стали голоснішими, жарти – розкутішими, рухи – розмашистими і невпевненими. Валя і не вловила ту мить, як Антон почав хвастатися, а коли помітила, спочатку не надала цьому значення: людина світу побачила, має  чим поділитися, то чому б і не похвалитися. Не сподобалося тільки те, що Антон, коли починав говорити, не терпів інших розмов за столом, а тим паче, коли його перебивали.

Уже похитуючись, він наблизився до стойки і спробував зав’язати легкий флірт. Валентина не піддалася, мовляв, роботи багато, не може весь час присвячувати одному клієнту. Тоді Антон запропонував провести її після роботи додому. І знову дівчина відмовилася, посилаючись на те, що її є кому проводжати. Антон спохмурнів і відійшов. І перестав пити. Друзі спочатку чіплялися до нього, а коли ще добавили спиртного, вже не звертали на товариша уваги.

Кафе спорожніло десь опівночі, і Валентина зраділа: перший день нової зміни завжди тяжко дається, тому до десятої ранку, коли знову доведеться відчиняти двері, встигне відпочити і дещо вдома зробити. Зазвичай, удвох з Ліною увімкнули сигналізацію, впоралися із замками і тільки тоді помітили на просторому подвір’ї темну постать на лавці. Дівчата не злякалися, адже удвох завжди почуваєшся впевненіше.

- А де ж ваш проводжаючий? – почувся чоловічий голос, і Антон, відкинувши в кущі цигарку, підійшов ближче. Валентина задихнулася від приємної несподіванки. – Запізнюється, чи його взагалі не існує? Може, я за нього буду?

Як не дивно, але він був абсолютно тверезим. Чи Валентині тільки так здалося? Ліна зразу ж кудись зникла, а Валентині подітися не було куди, довелося погодитися на цей супровід. До її квартири ледь більше двох кварталів, і ця відстань здалася такою короткою! А все тому, що Антон виявився справді цікавим оповідачем, а Валентина – мовчазним слухачем. Якраз перед домівкою Антон почав розповідати дотепну, але довгу історію, біля під’їзду опинилися, коли він і до середини оповіді не дістався. Довелося ще годинку пристояти. Цей час швидко збіг, і Валентина ще б трішки постояла, якби не потреба завтра знову йти на роботу, якби не „випадкові” доторки хлопця. Ні, він не нахабнів, не ліз із обіймами та поцілунками, а тільки час від часу, неначе ненароком, намагався то взяти за руку, то доторкнутися ногою до її стегна. Такі „випадковості” Валентина помічала і добре розуміла, тому намагалася уникнути доторків, хоч відчути їх і хотілося. Нарешті, вона вибачилася і попрощалася, але Антон настояв на тому, щоб разом із нею зайти в під’їзд „на предмет перевірки обстановки”.

   *                                                               *                                                                   *

Я давно звернув увагу на дівчину. Тому й навідувався до цього кафе, хоч є багато кращих „злачних” місць. Звичайно, при цьому я здорово ризикував, бо дівчина, яка працює барменом і має постійний контакт з численними чоловіками, часом багатими і красенями, могла виявитися легкої поведінки, а ні – не вважати мене достойним. Перший час, щоб постежити за барменом і не впасти їй в око, я вів себе скромно і тихо, сідав за крайні столики, не приходив з шумними компаніями. Це допомогло дещо виявити. Валентина, так звали бармена, не була легковажною. Інакше й не могло бути, адже на ній лежала досить велика матеріальна відповідальність. Це – в фінансовому плані. Що стосується морального, тут теж нічого негативного виявити мені не вдалося. На роботі з клієнтами особливо не зближалася, за столи до них не підсаджувалася, спиртне не вживала. Правда, інколи вдавалася до легкого флірту, але це можна було віднести на карб службових обов’язків: з привітним барменом клієнти бувають щедрішими, а чайові – більшими.

Досить високо оцінив я і її кулінарні здібності, а блюда прикрашала так, що і не захочеш, так з’їси подане. Виявив, що вона здатна і на невеличку комерцію. Сам бачив, як вона приносила важкі сумки з пляшками горілки, яку особисто купувала в магазині. А тут – відповідна націнка, та ще на розлив, от і маєш якусь копійку неврахованого прибутку! Ні, молодець, хазяйка буде не погана!

Я до чого це веду? Як-не-як, мені вже скоро тридцять – критичний вік для чоловіка: час визначатися з сімейним статусом! Але ж я – морячок! Ви, мабуть, і самі чули безліч анекдотів та непристойних розповідей про дружин моряків. Ні, я не звинувачую їх ні в чому… поки не йдеться про мою. Просто, робота в нас така, що дружин залишаємо вдома надовго і безконтрольними. І вони не винні, що йдуть на поводу в обставин, читай: фізіології. І хоч я і не засуджую їх, але так не хочеться, щоб на лобі оті горезвісні роги виросли! Тож і підходив до питання одруження з пересторогою.

Тривалі спостереження привели мене до переконання, що Валентина – якраз та, хто мені потрібен. По-перше, і це головне, всяких чоловіків надивилася, їхні підступи вивчила і не піддається на них; по-друге, вміє і гостей зустріти, і стіл накрити, і їжу приготувати; по-третє, звичайно, вона гарна, має прекрасну фігуру, до того ж не дурна. Залишилося вияснити, чи має якусь освіту, крім середньої школи, звичайно.

Коли все ж я добився її згоди зустрічатися, мені сподобалося й те, що вона ніяких вольностей не допускала, значить, можна сподіватися на вірність у подружньому житті. Хоча…  

А з її освітою все прояснилося досить просто під час наших зустрічей. Валюша, виявляється, скінчила факультет російської мови та літератури педагогічного університету, готувалася стати вчителькою, але остання події в країні, пов’язані з суверенністю та самостійністю, звели нанівець усі її плани. Як і завжди в нас, слов’ян, ведеться, ми з одних крайнощів кидаємося в другі. Так і сталося, що багато викладачів „іноземної” мови, на яку раптом перетворилася російська, стали не потрібними. Перенавчатися Валентині не хотілося: занадто малий строк минув від студентських років. Без роботи сидіти не дозволяв фінансовий стан: батьки жили у глухому селі, що почало вироджуватися. Та й свого часу, коли навчалася, їй доводилося покладатися на батьківську допомогу, тепер настав час віддавати борги. Так і стала Валентина барменом. Робота спочатку не подобалася, але з часом і в ній виявилися своєрідні принади – велика кількість відвідувачів, переважно поновлюваний контингент їх, можливість спостерігати за людьми і, звичайно, щомісяця хоч трішки допомагати батькам, які не мали роботи, а жили за рахунок підсобного господарства.

Ні, Валентина не розповідала про це одним духом. Щось я вивудив із окремих слів та зауважень, про щось здогадався. Але мене її батьки не цікавили, з головою досить моєї мамочки, яка чи не щодня нагадувала мені про обережність у підшукуванні нареченої. Тут слід сказати: якщо сім’я – мій тил, то він у мене міцний, мамуля надійно тримає все у своїх руках.  Вона давно прийшла до висновку, що на наші часи робота моя досить ризикована, а тому в мене особисто немає нічого: квартира, дача, автомашина – все записано на маму. Інколи здається, що вона і мою білизну тримала б у своєму комоді, якби це не суперечило здоровому глузду. Дивуюся, як мені ще не доводиться просити в неї грошей на кишенькові витрати? Але тут я стою твердо: зарплату віддаю їй повністю, а премії, калими, випадкові заробітки залишаю собі. Для відчуття самостійності.

Як би там не було, а наші стосунки з Валентиною розвивалися плавно і в потрібному напрямку. Чи любив я її? Якщо брати за еталон літературне визначення кохання, то ні. Не розривалося моє серце, не мліли ноги від доторку до неї, проте дуже швидко мені здалося, що знаю цю дівчину все життя і сприймалася вона, як моє друге „я”. Мабуть, вона відчувала те ж, бо коли я запропонував одружитися, не відмовила, не вимагала часу на обдумування пропозиції, тільки сама мовчки підставила свої соковиті губи для поцілунку. Звичайно, я із задоволенням скористався нагодою, проте, коли моя рука зісковзнула із її спини нижче, вона зразу ж випручалася. Шкода, навіть трішки образливо стало, адже ми – майже подружжя!

*                                                                   *                                                           *

Весілля відгуляли досить скромно. Таїсія Вікторівна, мама Антона, а тепер і Валентини, порадила (але так, що ніхто не посмів заперечити) вибрати приміщення для весілля не в місті, а за його межами. Цим, сказала вона, „вбиваємо кілька зайців”: по-перше, на торжества зможуть приїхати тільки люди, які мають власний транспорт, – певний достаток; по-друге, зараз розвелося багато людей, які „пасуться” на всіляких урочистостях, приходять і гуляють, адже на весіллі представлена рідня з двох сторін, яких не всі знають. Не будеш же допитуватися, кому і ким доводиться якась людина. Ну, і найголовніше: оренда приміщення за межами міста набагато нижча, а відтак, новостворена сім’я починає подружнє життя з ощадливості.

Валентина весь час підготовки до весілля і його проведення прожила, неначе у сні. Вона йшла, куди вів Антон, робила те, що їй підказували, слухняно вставала під крики „гірко!” і цілувалася. Усе відбувалося „на автоматі”. До тями почала приходити тільки тоді, коли їх відвели до окремої кімнати на ніч. Цьому, зокрема, сприяло веління дядька Микити, маминого брата, який наказав дружку та його друзям на ранок обов’язково забрати з-під молодят простирадло і вивісити його на димарі, що усі бачили: наречена стала жінкою! Від почутого Валентина спаленіла. І не тому, що вже втратила невинність, – цього не було. Просто, такий звичай, здавалося їй, принижував і жінку, і людину взагалі. Хотіла прикрикнути на дядька, але Антон притримав і був правий.

- Нехай кажуть, будеш заперечувати, запідозрять або звинуватять у гріхах, яких ти не маєш! – прошепотів він на вухо, а сам з посмішкою поцікавився, де ж нині дружки можуть димар знайти. Хіба що газову витяжку?

Та все має свій кінець. Скінчилися, нарешті, і клопоти, пов’язані з реєстрацією шлюбу та весіллям. Почалося сімейне життя. Ще напередодні Валентина вирішила більше мовчати і слухати, адже ні Антона, ні, тим більше, Таїсію Вікторівну вона до кінця не встигла узнати. Чомусь запам’яталися слова викладача психології, який стверджував: пізнати до кінця навіть близьку людину не можна: вона з часом змінюється, а тому те, що ти довідався про певну особу та її звички, належить до минулого, а майбутнє може внести непередбачувані корективи. Та їй більше подобалося народне: „Муж і жона – одна сатана”. Чи стануть вони з Антоном тією „сатаною”?

Минуло кілька місяців. Антон давно повинен бути в рейсі, але у зв’язку з весіллям та медовим місяцем прогавив своє судно. Довелося чекати його повернення – не хотілося найматися на чуже, звикати до нової команди. Через це нервувала мати, похмурий ходив Антон: замість того, щоб відшкодовувати збитки, нанесені весіллям, він ніс додаткові втрати через вимушене безробіття. Молоде подружжя сиділо вдома. Знайомі з розумінням посміювалися, мовляв, медовий місяць перетворюється на півріччя, ніяк не наситяться молоді. Вони й подумати не могли, що справа зовсім в іншому. Кілька разів до них заходили знайомі пари, але Таїсія Вікторівна зустрічала їх похмуро, довго тримала в коридорі, а коли вже процедура прийому гостей ледь не виходила за межі пристойності, пропонувала чай або каву. Тож настав час, коли численні знайомі Валентини почали віддавати перевагу зустрічам у „нейтральній зоні” – на вулиці, у ближньому скверику або й по телефону.

Нарешті, Антона провели в рейс. Для Валентини настали зовсім похмурі дні: зі свекрухою не було про що говорити, домашні справи багато часу не забирали, залишався телевізор та книги. Якось зайшла Ліна. Трішки погомоніли прямо в коридорі: далі дівчина проходити не захотіла, а Валентина особливо не наполягала. Та хіба це розмова – у коридорі? Ліна була якраз вихідною, тому запропонувала разом відвідати її подругу Ольгу, з якою свого часу прибули в місто. Валя зраділа: ото наговоряться! Але нічого не вийшло.

Коли під вечір, після розмови з Ліною, вона почала одягатися, від чергового серіалу відірвалася мати і непривітним поглядом зміряла невістку.

- Куди це збираєшся? – запитала суворо.

Валентина пояснила.

- І як це буде виглядати? Не встиг чоловік поріг переступити, як молода дружина побігла на гульки? Посоромилася б! Що люди скажуть про тебе?

Далі почалася довга і нудна мораль на тему поведінки хорошої дружини – вірної і люблячої. Валентина спробувала заперечити, що заміжжя – це не добровільне ув’язнення в чотирьох стінах, але після цих слів Таїсія Вікторівна розходилася ще більше. Валентина відступила… на чотири місяці, коли з рейсу повернувся Антон.

Спочатку молода дружина збиралася поскаржитися на свекруху, але з перших же слів побачила вираз обличчя Антона і зрозуміла: він цілком і повністю на боці матері. Тоді вона завела розмови про влаштування на роботу, Антон і слухати не захотів.

- Тобі потрібні гроші? Скажи, навіщо, підемо і купимо все, що забажаєш!

І справді, грошей на дружину він не шкодував. Але скажіть на милість, кому потрібні обновки, в яких не можеш на люди показатися? Вдома можна обійтися халатом і шльопанцями. Тоді Валентина зайшла з іншого боку: почала розмову про подальше навчання або перекваліфікацію.

- От якби ти поступила вчитися в юридичний інститут! – сказав Антон.

Валя засміялася:

- Тих юристів та економістів розвелося, як зірочок на небі! Вони вже нікому не потрібні…

- Не кажи, - вмішалася мати. – І професія пристойна, і прибутки непогані, а ще – становище у суспільстві зовсім інше.

Несподівано на компроміс пішов Антон.

- Щоб влаштуватися на хорошу посаду, треба або гроші, або зв’язки, - сказав він. – У нас же ні того, ні іншого поки що немає.

- Не розумію, що ви маєте проти вчительства, - не вгавала Валентина. – Як на мене, і професія хороша, і значимість у суспільстві висока і стабільна – без учителів люди не залишаться.

- Витирати соплі чужим дітям і отримувати за це копійки – ти вважаєш престижним!? – підвищила тон свекруха.

На цьому суперечка затихла, залишаючи по собі тінь ворожості. Валентина відчувала образу, адже осудили її вибір, яким вона марила з дитинства! Їй здавалося, що близькі для неї люди раптом брудними руками влізли в щось світле і радісне – світле забруднилося, радісне погасло… І вона замовкла не тому, що не знала, що сказати, - вона змовчала, щоб залишитися при своїй думці та виждати час.  

*                                                            *                                                               *

І дочекалася. Тільки не того, чого хотілося. Замість бажаної свободи, цікавої роботи навалилися біль, розгубленість, сором.

Антон повинен був повернутися додому на початку травня, але вже через місяць після від’їзду дійшли чутки, що його зняли із судна. По телефону він повідомив, що затримується, але Валентина серцем відчувала, що з ним трапилося щось лихе. І хотілося їй знати правду, і боялася її. Чомусь у голову приходили думки про контрабанду. Про щось інше й здогадатися не могла. Як показали найближчі події, боялася недарма.

Правду кажуть – тісний світ! А коли мова заходить про невеличкі містечка, цей „світ” більше нагадує комунальну квартиру. З їхнього містечка у плаванні був тільки Антон, зате в сусідньому жило кілька його друзів, з якими разом починали працювати. Якраз від них, вірніше, від їх дружин, Валентина почула страшну звістку: Антон знаходиться в спеціалізованій лікарні з підозрою на СПІД і поки що не може прибути додому. Все залежить від аналізів. Обіцяли друзі нікому й слова не говорити. І мовчали, поки не почали „обмивати” приїзд, тоді й розв’язалися язики.

Першим бажанням Валентини було їхати до того портового міста, в якому тримали Антона, підтримати, допомогти. Але не встигла: її запросили до місцевої поліклініки для здачі аналізів. Це було настільки образливо, що молода жінка в перший час розгубилася, а потім узяла себе в руки і витримала досить принизливу процедуру. Звичайно, їй обіцяли повну анонімність, але запам’ятався вираз гидливості і страху на обличчі лаборантки. Цього було досить, щоб відчути себе людиною нижчого сорту.

Зате з яким полегшенням зустріла повідомлення про те, що ніякої хвороби в неї не виявлено! Водночас поставили діагноз, який знала раніше: вона вагітна! Перші хвилини радості змінилися роздумами та підрахунками. З усього виходило, що завагітніла вона майже два місяці тому, до рейсу Антона, до його захворювання. Таким чином, виходило, що хворобу він підхопив у рейсі, тому на дитині це не повинно позначитися. Але як уберегти її в подальшому? Кинути чоловіка? У тяжку хвилину? Залишити його без підтримки? І сама собі заперечила: вибирай, що для тебе головніше – чоловік чи майбутнє дитя. Тривоги додала Таїсія Вікторівна.

- Валюшо, дитино, що ти вирішила? – вперше лагідно заговорила свекруха. - Може, разом поїдемо до Антона? Я вірю, що з ним усе буде гаразд, тільки страхів даремно нагнали ті медики…

- У тому й біда, що недаремно, - сумно відгукнулася невістка. – Мені повідомили: діагноз його хвороби підтвердився, через що перевіряли й мене…

- Як це підтвердився? А я чому про це не знаю?

- Мабуть, матері дізнаються про біду в останню чергу.

- То, може, поїдемо?

- Провідати Антона можна було б, але я повинна думати в першу чергу про дитину.

- Про чию дитину? – не зрозуміла Таїсія Вікторівна.

- Про мою, про нашу з Антоном, яку я, дасть Бог, народжу через сім місяців.

Таїсія Вікторівна, вражена повідомленням, замовкла, потім невпевнено сказала:

- Дитина у вас ще буде. Може, і не одна. Зараз нам, найперше, треба допомогти Антону…

- Ой, мамо, мамо! – заплакала Валентина. – Поки що ліків від цієї хвороби не знайшли.

Та сльози швидко висохли, як тільки почала збирати свої речі.

- Куди ж ти підеш, доню? – і собі заплакала свекруха.

- Поки що зніму квартиру, влаштуюсь на роботу, а там буду дивитися.

- Хто ж тебе, вагітну, на роботу візьме?

- Щось придумаю, але це кращий варіант, ніж сидіти біля чоловіка і дивитися на нього жалібними очима або сваритися. І йому, і мені потрібен час.

Валентина вийшла з будинку з валізою, в якій були тільки її власні речі. Подарунків і речей, куплених чоловіком, не взяла. І не тому, що відчувала себе ображеною, вона передбачала початок зовсім нового періоду життя і починати його, спираючись тільки на власні сили, вважала доцільнішим.

Вона зупинилася перед під’їздом, не знаючи, з чого почати і куди йти. Чомусь пригадалося прислів’я: „Горе, як море – ні перепливти, ні випити”. І тут же послужлива пам’ять нагадала про Ліну, про те, як вона кинула хлопця в біді. Невже між їхніми історіями є щось спільне? Валентина вважала себе стороною зацікавленою, а тому неспроможною на об’єктивне судження.

І раптом здалеку почулося:

- Валюшо! Невже мене зустрічаєш? – Вона підвела голову і побачила… Антона, чоловіка! - Тільки чому ж ти з речами? Кудись зібралася?

Валентина дивилася і очам своїм не вірила. А чоловік наближався з посмішкою, готовий розкрити обійми, тільки щось у виразі його обличчя стримувало Валентину кинутися йому назустріч.

- Зажди, Антоне, - ухилилася вона. – А як же з хворобою? Тебе вже випустили?

- Уже й ти знаєш! Нічого серйозного, помилилися лікарі!

- Так-таки й нічого? – допитувалася Валентина і разом із тим відчула полегшення.

- Трішки захворів, але вже підлікувався. Та не заразний я, не бійся!

- І все таки, як називається твоя болячка? Чи не з венеричних, бува?

- Якщо вже тебе так цікавить, то з них, клятих. Як результат побіжної зустрічі…

- …З жінкою, так? А як же з твоїм переконанням про ненадійність дружин моряків?

Антон винувато відвів погляд.

- Кінь на чотирьох, а й він спотикається… Але ж усе минулося!..

Валентині подих перехопило. Та раптом на допомогу прийшов досвід роботи барменом: тоді їй доводилося і не з такими справлятися. Слова самі знайшлися:

- Ось що жеребчику! Мені зараз тошно дивитися на тебе. Поживи сам, як і раніше, порозумнішаєш – поговоримо.

Валентина підхопила валізу і рушила до автобусної зупинки. Вона не знала, як поведеться, коли Антон кинеться за нею: занадто нетривким і раптовим було її рішення. Але кроків за нею не чулося, і вона полегшено зітхнула.

Час розсудить…

Анатолій Грабко.


Чорний археолог

= Оповідання =

І знову Данилко сварився з Оксаною. Чути було тільки його голос, сестра ж відповідала тихенько, навіть посмішка в голосі відчувалася. Батьки на кухні неначе й не дослухалися, проте чули все, що відбувається серед дітей.

- Здається мені, що Данило став занадто нервовий, - сказав Іван Семенович. – Чи не час показати його невропатологу? Ти як гадаєш, Галинко?

Дружина тільки посміхнулася у відповідь.

- Ні, ти таки скажи, - наполягав чоловік. – Ми звично перекладаємо фізичні недоліки та хиби у вихованні то на вплив вулиці, то на перехідний вік, але ж ми не спеціалісти!

- Тобі цього не зрозуміти, - не витримала, нарешті, Галина Сергіївна. – Ви, чоловіки, взагалі товстошкірі, не тільки звикли вирішувати все прямолінійно, а й вимагаєте цього від близьких. Конфлікт між нашими дітьми – не лікарська проблема. Все пояснюється дуже просто.

- Якщо ти, люба, маєш таку тонку душевну організацію, то поясни, щоб і я зрозумів, що такого скоїлося між нашими дітьми! – обурився чоловік, але зразу ж звично стримався і додав до голосу гумору.

 Галина Сергіївна схилилася через стіл до чоловіка і стишила голос.

- Що Даник дуже любить свою сестру, хоч це ти помітив?

- Раніше і я так вважав, але оці постійні сварки між близькими й рідними якось змушують боятися іншого. Часом думаю, чи не зненавидів брат сестру з якоїсь причини.

- І ти не знаходиш її? Так тоді не ображайся, що назвала тебе товстошкірим. Сам подумай: сварки між нашими дітьми почалися відтоді, як Оксанка почала зустрічатися з Ігорем, так? Той хлопець чомусь не подобається Данилку, та оскільки він дуже любить сестру, ось і не хоче, щоб вона зустрічалася саме з цим хлопцем. Додай сюди ще й ревнощі, адже чужак забирає частку тепла і любові сестри – чом не підстава для образи? Я вже боюся, щоб наш синок не влаштував Ігорю якісь неприємності…

- Ти так вважаєш? Але ж Оксані тільки шістнадцять виповнилося нещодавно…

- Еге ж, а Даникові дванадцять. Зрозумій, вони вже люди, в них формується власний характер, вони мають свої думки і самостійно роблять висновки з побаченого і почутого…

- Ладно, це я і без тебе знаю. Ти краще скажи, що там з Ігорем?

- Мені звідки знати? Я і бачила його тільки двічі. Хлопчина, як хлопчина – височенький, кучерявий, якийсь весь чорний: чи такий із природи, чи десь засмагнути встиг.

- Хоч нашої, слов’янської породи?

- Начебто наш, а там хто його знає! У нас, українців, стільки чужої крові намішано! Сам же розповідав, як намагався з негреням розмовляти англійською, а він відповідав щирою українською.

- Звідки ж я міг знати, що те хлоп’я зразу ж після народження батьки-студенти залишили діду й бабі, українцям, а самі завіялися кудись в Африку!

Поки тривали перемови між батьками, в сусідній кімнаті стало тихо, і це стривожило старших ще більше. Галина Сергіївна не витримала і навшпиньки наблизилася до дверей, тихенько прочинила їх і здивувалася: брат із сестрою мирно сиділи біля письмового столу і про щось пошепки розмовляли. Вона зачинила двері і тільки тоді вдихнула на повні груди.

- Що там? – тривожно запитав чоловік.

- Слава Богу, все нормально, помирилися.

*                                                                    *                                                                *

А на думку Даника, вони з сестрою і не сварилися. Ну, не подобається йому той Ігор, про що прямо сказав сестрі, а та давай розпитувати про причини і докоряти, що він, мовляв, ще малий, щоб старших за себе критикувати. А що, не правда? Той циганчук тільки про себе й говорить, нікого не слухає навіть тоді, коли починає говорити явні нісенітниці. А його розповіді про раритети – що за слово таке дурне! – завжди закінчуються одним – грошима: скільки коштує та річ і скільки за неї можна взяти в гривнях або доларах.

Розмова з Ксаною могла б і цього разу закінчитися нічим, але вона підказала цікаву думку. Як до цього не додумався сам Даник? Навіть образливо стало: сестра виявилася практичнішою. Проте, вона ж Ігоря знає краще, тому нічого дивного в її пораді немає. А все одно шкода, що сам не додумався! Та коли він розвідає все, а тоді виложить батькам – отоді настане його час!

Хоч мама вважала, що, на відміну від батька, добре знає своїх дітей, вона все ж помилялася: не ревнощі і не неприязнь до Ігоря стали причиною Данилкової неврівноваженості. А почалося все кілька місяців тому, в школі. Тоді училка водила весь клас в музей Великої Вітчизняної війни, який додумалися створити в сусідній школі. Роздивляючись численні експонати і пожовклі від часу фотознімки, хлопці почали згадувати своїх рідних. Виявилося, що майже в кожній сім’ї хоч один предок воював. Зі слів бабусі Данилко знав, що його прадід (ні, зажди, прапрадід – так буде вірніше) загинув на фронті. Оце й усе, що знав нащадок про свого предка. Образливо – нічого розповісти хлопцям!

Якось він захворів на жовтяницю, і його довго не випускали з квартири. Від нічого робити, коли по жодному з каналів телика не було мультиків, Данилко рився в шухлядах старого письмового столу і наткнувся на зав’язану шпагатом стопку пожовклих листів. Він уже хотів розрізати намертво затягнутий вузол, як бабуся зацікавилася його сопінням і відібрала листи.

- Це листи ще мого дідуся, з фронту, - сказала вона. – Нехай лежать, коли підростеш, прочитаємо разом. Ти багато чого тут ще не зрозумієш.

Але хлопчина не відставав, і довгими нудними вечорами бабуся Наталка розповідала онукові про війну, про участь у ній дідуся. Отоді вона й показала Данилкові жовтий папірець, в якому повідомлялося, що Ничипір Кіндратович Сорока пропав безвісти після жорстоких боїв у районі залізничної станції Сосняки.

- А де вони, ті Сосняки, за кордоном?

- Чому ж так далеко? – здивувалася бабуся. – По прямій до Сосняків кілометрів тридцять, не більше. Пам’ятаєш, коли ти тільки захворів, ми повезли тебе до лікарні в область. Тоді снігом дороги замело, і ми поїхали поїздом саме зі станції Сосняки.

- Так це вони? – розчаровано сказав Данилко. – А я то думав…

Бабуся не звернула увагу на слова внука, мабуть, подумки була далеко.

- Пам’ятаю, хоч і маленькою була, не старша за тебе, як прийшов додому дідусь, як пахло від нього махоркою, а одяг – чимось кислим, кажуть, так пахне порох. Коли він мене підняв на руки і поцілував, щетиною обідрав мої щоки, і вони довго пекли. Ось і все, що я пам’ятаю. Вже пізніше, коли прийшов оцей папірець, мати розказувала, що дідуся Ничипора призвали в армію якраз перед війною. Так що на його долю випав і відступ, і початок переможного наступу. Випало йому звільняти і наше містечко, тому й зміг заскочити на хвилинку додому. А далі йому дали взвод новобранців – тоді він був лейтенантом, по одній трьохлінійці (так звалися колишні гвинтівки) на п’ятьох бійців і повів їх дідусь на станцію. Ось там, у Сосняках, їх і захопила неждана атака фашистів. Ніхто не знає, як і що там відбувалося, бо жодного з наших після того бою живим не залишилося. Але серед трупів дідуся не було. Так він і числиться до сих пір „безвісти”. Бабуся плакала, а сусіди нам сказали, що коли б прийшла „похоронка”, нам держава хоч трішки допомогла б, а так – дідуся немає ні серед живих, ні серед загиблих. А моя бабуся, мабуть, до смерті чекала свого чоловіка і не дочекалася. Хоч і могла б вийти заміж – гарною вона була до самої смерті.

- Так, може, він і зараз десь живе, тільки не зізнається? – запитав Данилко.

- Ну, що ти таке кажеш, Данику? – сплеснула руками бабуся Наталка. – Наскільки я знаю, йому й тоді було вже за сорок років, а додай до них ще більше шести десятків, що після війни минуло. Рідко кому вдається до таких літ дожити, онучку!   

Бабусина розповідь міцно запала в голову малому. Ще б пак, хіба може людина бути мертвою і живою водночас? Це несправедливо! І почав Данилко цікавитися подіями далекої війни. Виявилося, що коли чимось займешся цікавим, то й книжки потрібні потрапляють на очі, і розповіді саме на цю тему чуєш. До того ж, у школі час від часу з’являлися старички-ветерани, і хлопчина обов’язково бігав туди послухати. Та найбільше дав йому шкільний музей. Він жалкував, що в його школі такого немає, а в музеї вже його добре знали, навіть потоваришував з хлопцями зі шкільного пошукового загону, хоч ті й були старшокласниками.

Вистачило Данилку розуму прямо про Сосняки не розпитувати, щоб у відповідь не почути: „А тобі це навіщо, хлопчику?”. Тому він цікавився розвитком воєнних подій у краї взагалі. Побував разом із пошуковцями в Сосняках, сказав: для інтересу. Але достовірних даних не знаходилося. Багато хто повторював почуте від бабусі Наталки: напали, казали, фашисти на станцію, коли там з’явилася група новобранців, котрих ще не встигли навіть переодягти у військове. Виходило, що на станції був не бій, а побоїще. Тільки одна бабця пригадала, що перед боєм виносила старшому чисте відро, щоб набрали солдатики води у копанці та напилися. Але ні імені старшого, ні його зовнішності пригадати не могла: скільки часу минуло, а вона ще малою була. Та хіба в той час думали, щоб когось із військових запам’ятати-розрізнити? Отарами ішли через станцію…

Здавалося, на тому Данилів пошук зайшов у тупик. Але він не здавався. З’явилася одна думка, правда, ризикова: уточнити місце загибелі чи поховання – братську могилу того взводу і провести розкопки. Звичайно, ніхто йому дозволу на це не дасть, доведеться порпатися в землі таємно. А якщо спіймають та притягнуть до відповідальності? Може, не посадять, а сорому наберешся. Це тільки для нього виправдання, що прапрадіда шукає, для всіх інших – не аргумент. Як почув від знайомих пошуковців, „чорні археологи” повагою з боку закону не користуються.

- А чому вони чорні? Що в землі копирсаються та брудні? – поцікавився Даник.

- Душі в них чорні, от що! – кинув один із старшокласників. - Заради наживи вони нічого і нікого не жаліють, все найцінніше з розкритих могил заберуть, а інше кидають або варварськи знищують, щоб слідів не залишалося.

Тоді Данилко ще не був знайомий з Ігорем, тому звістку про тих розкрадачів могил сприйняв байдуже. А коли Ігор почав учащати до Оксани, коли вона якось обмовилася, що хлопець захоплюється археологією, все змішалося докупи: чи то „чорних археологів” не злюбив, бо Ігоря не поважав, чи, навпаки, Ігоря не терпів за його заняття. Тому й звертатися до нього за допомогою не подумав, якби Ксана не порадила.

- Та знаю, що ти чомусь не терпиш Ігоря, - шепотіла у вухо сестричка після тривалої сварки, - але я не примушую тебе його любити. Хай допоможе, а там і розбіжитеся.

Того ж вечора Даник дочекався „кавалера” і вийшов до парочки, коли вона ледь устигла вмостилася на лавці під бузком. Оксана невдоволено зиркнула на брата: домовлялися ж, що приєднається до них, коли сестра проведе підготовчу роботу, натякне, мовляв, молодший брат цікавиться археологією. Проте Ігор охоче почав розповідати, мабуть, хотілося показати себе перед дівчиною класним спеціалістом.

Але Данилка не цікавили випадки, що трапилися з „чорним археологом”, та винахідливість, з якою він виходив із складних ситуацій.

- Ти скажи: доводилося воєнні поховання розкопувати?

- Аякже, зараз це мій головний об’єкт, - засміявся Ігор. – Древні кургани та багаті поховання – то справа в наш час рідкісна і непевна, коли ще попадеться щось варте уваги! Крім того, такі поховання потребують чималих коштів і техніки. А зброя часів війни якраз у попиті. Тільки треба дивитися, коли насипані братські могили: якщо на початку війни, робити там нічого – трьохлінійки 1930 року нікого не цікавлять. Зате пізніші, коли на озброєння надійшли автомати, коли все більше траплялося гранат, тоді в поспіху зброю трофейні команди не дуже шукали: під час наступу треба поспішати. От і ховали часто зі зброєю. А ще трапляються золоті речі – там зуби, коронки. Та тобі для чого це? Чи хочеш скласти мені конкуренцію?

Даник не відповів, а гнув своє.

- У Сосняках не доводилося… працювати?

- Бував і там, - неохоче сказав Ігор. – Тільки нічого цікавого. Німці своїх трупів не залишали, озброєння – теж. А в наших солдат зброї майже не було. Золота – теж. Кажуть, там загинули переважно сільські хлопці, то звідки в них цінні речі.

- Ну, хоч щось знайшов?

- Та так, дрібниці: жетони офіцерські, пістолет, - і швидко додав: - Тільки він був погано змащений і геть проіржавів.

- Подивитися можна? Покажеш?

- Вдома все у мене, поїдемо?

Ігор швидко прорахував ситуацію. Він давно збирався якось заманити до себе Оксану, а тут якраз прекрасна нагода. Покаже пацану свої знахідки і швиденько сплавить його, залишаться удвох з Оксаною.

Усі разом пройшли за ріг будинку, де стояла старенька „копійка” Ігоря, і через кілька хвилин під’їхали до його будинку.

*                                                                           *                                                                     *

В однокімнатній квартирі Ігор був повновладним господарем після того, як мати одружилася і перебралася до нового чоловіка. Звичайна квартира відрізнялася тільки тим, що у коридорі в куточку стояла висока, під стелю, шафа-пенал. Коли Ігор відкривав її двері, почувся скрегіт, і Данилко здогадався, що вона – металева, тільки зверху обклеєна шпалерами під колір стін. Він так і не побачив, що там, усередині: пройму закривав спиною Ігор, чимось побряжчав там і виніс до кухонного столу медаль, зелені латунні ґудзики, патрон гвинтівки зі спиляним кінчиком, загорнутий у ганчірку пістолет. Роздивляючись добуте хлопцем, Данилко переконався, що пістолет і справді нікуди не годиться: його так подзьобала іржа, що відновити годі й думати. Відклав убік колишню зброю і потягнувся до патрона. Того теж не помилував час: латунь покривав товстий зелений шар окису так щільно, що не видно було де кінчається власне гільза і починається куля. Данилко затис його пальцями і почав витирати об штанину.

- Хто ж так робить? – засміявся Ігор. Він приніс маленьку пляшечку якоїсь рідини, фланельку і поклав на стіл. – Бери і розважайся. Це – гальмівна рідина з автомашини, будь-яку іржу роз’їсть. І будь обережним: у таких патронах зазвичай під час війни зберігали вояки свої дані – прізвище, ім’я, по батькові та адресу рідних, щоб у випадку загибелі знали, куди й кому повідомляти.

Данилко взяв цупку тканину, змочив рідиною і легенько потер патрон. Через кілька хвилин де-не-де з’явилися проблиски латуні. Чим далі тер хлопець, тим більше хвилювався. Він і сам не розумів, що з ним відбувається – чому тремтять руки, чому перехоплює подих. І сам себе заспокоював: особливої таємниці він не розкриє, але довідається прізвище людини, яка загинула понад шістдесят років тому.

Щоб не заважати хлопцеві, Оксана з Ігорем вийшли з кухні до кімнати. Спочатку Ігор запропонував дівчині „пепсі” та цукерки, потім приніс вина, але Оксана відмовилася. У кімнаті стояв стіл з двома стільцями та диван, на якому, певне, і спав Ігор. Ось туди він і вмостив гостю, а сам присів поруч. Тільки почалися поцілунки, як на порозі постав Данилко.

- Ігорю, я не можу витягти кулю!

- Бачив, на краю столу прикріплені лещата? – недбало сказав Ігор, якому прохання хлопця видалося недоречним у цій обстановці. – Затисни в них патрон, а кулю – плоскогубцями, вони в ящику того ж столу. І дій, нічого турбувати мене по-пустому!

Хлопчина повернувся до кухні, а Ігор поступово просувався в своїх намірах: уже одна рука трималася біля дівочих грудей, а друга тихенько підкрадалася вище коліна. І раптом…

- Ксано, я прочитав, це він! – розлігся з кухні крик, а за мить і Данилко постав на порозі. У високо піднятій руці він тримав кулю, патрон, а в другій простягав до неї щось руде і огидне навіть на вигляд.

Ігор випустив руку, Оксана здивовано дивилася на брата.

- Хто він? Що ти прочитав?

- Можеш і сама прочитати. Та не бійся, це шматок тонкої шкіри, а на ній хімічним, мабуть, олівцем напис, - братик подав їй отой підозрілий шматочок.

- Читай сам, я не можу оте взяти до рук, - гидливо скривилася Оксана.

- Тут написано: ”Сорока Ничипір Кіндратович” і наша адреса!

- Що? – підхопилася на ноги дівчина. – Ану, дай сюди!

Вона тремтячими руками намагалася розгорнути шкураток, а він, що десятиліттями зберігався в герметично закритому тісному патроні, все ніяк не хотів розгортатися. Більше того: він потріскував і готовий був кожної миті розсипатися. Нарешті, Оксана впоралася з ним і про себе прочитала короткий запис.

- Ось тобі й маєш! – вигукнула вона. – Оце так знахідка!

- А при чому ви до якогось Сороки? – не міг второпати Ігор.

- Це дівоче прізвище нашої бабусі, - пояснила Оксана. – Її дідуся якраз і звали Ничипором Кіндратовичем, який пропав безвісти ще 1943 року. Де його тільки не шукали, а він, зовсім поруч був. У братській могилі.

Вона круто повернулася до Ігоря:

- Виявляється, ти розкопав братську могилу? Звичайно, спасибі тобі за таку знахідку, яка нічого б не коштувала, якби не братик. Тільки скажи, що ти там наробив? Чи не викинув кістки?

- Не знаю… Хіба все запам’ятаєш? – розгублено відповів Ігор. – Знаєш, темно вже було, при ліхтарику працював. Може, якусь кістку і викинув, щоб не заважала.

Малому Данилку на мить уявилося: темна ніч, лопата, що врізається в кістки, потім – череп у руках злодія, який розглядає, чи не блисне десь золото… Йому стало так бридко, що відсахнувся від Ігоря.

- Що ж ти наробив? – скрикнула Оксана. – Як ми тепер докажемо, що там лежить наш прапрадід?

- Не переживай, доказ у тебе в руках, - знічено відбивався хлопець. – Може, аналіз ДНК зроблять, чи ще щось. Наука зараз багато чого може довести чи спростувати…

- Ех ти, гробокопач, осквернитель могил! Багато ж ти нажив на людській пам’яті! – Оксана зневажливо обвела поглядом і справді не багату квартиру. – Якби ти розкопав не могилу, а якісь архіви, вивідав правду про нашого предка, ми, наша сім’я, більше б заплатили, ніж ти виручив би від продажу іржавого пістолета! Пішли звідси, братику!

Вона підхопилася і побігла до дверей, Данилко – за нею. На порозі Оксана зупинилася.

- Добром кажи: що знайшов ще у братській могилі? Не зізнаєшся, у міліції скажеш!

- Че’сло! – вигукнув Ігор і спіткнувся на слові. – Ну, було ще там дві коронки золоті та обручка. Віддам їх, коли вони ваші.

Уже на вулиці Оксана повернулася до брата і сказала:

- Тепер я зрозуміла, чому ти так зацікавився війною. Та досить самодіяльності! Зараз – до бабусі, а там разом вирішимо, як це зробити офіційно, до кого звертатися за допомогою. Може, поховаємо дідуся, як годиться, за звичаєм…

Зверху, з вікна квартири, за ними спостерігав Ігор і гадав, куди вони повернуть: якщо ліворуч – додому, праворуч – до райвідділу міліції. Через мить він полегшено зітхнув: звернули ліворуч. І раптом подумав: а коли він звернув „не туди” – і сам не помітив.

Анатолій Грабко.



„Янгелочки”

= Оповідання =

Подружжя Титаренків зустріло Новий рік, як і завжди в останні роки, – удвох. Дивилися телепередачі по численних каналах, і Михайло Кузьмич бурчав, що канали різні, як і концерти, а співаки в них одні й ті ж, мовляв, як вони тільки скрізь устигають? Під час вітального виступу Президента Михайло Кузьмич дістав з невеличкого бару пляшку шампанського, коробку цукерок, наповнив два келихи і подав один дружині, Катерині Семенівні.

- Що ж, Катюшо, пом’янемо минулий рік. Хай він нам не гикається і не сниться, всі гріхи, які були, залишимо йому, а в новий увійдемо чистенькими, як янгелочки. За нас із тобою, жіночко!

Катерина Семенівна пригубила вино і відставила келих: від шампанського, хоч і ковток його вип’є, завжди чомусь починала боліти голова. Хотіла зауважити чоловікові, що краще б він налив їхнього вина, домашнього – чистий виноградний сік після закінчення бродіння і тривалої витримки пити набагато приємніше, до того ж – без жодних побічних проявів. Та вчасно схаменулася: самі ж перед новорічними святами віддали дітям останні запаси.

Знову всілося подружжя перед телевізором: якось незручно зразу ж після зустрічі Нового року вкладатися в ліжко. Начебто й соромитися немає кого: хіба когось цікавить, що в новорічну ніч роблять сусіди? А в той же час… Жінка позирнула на телефон, хотіла пересісти до нього ближче, але стрималася, бо знала, що чоловік насміхатиметься, хоч і сам у його бік поглядає. Дивилася на голубий екран, але не бачила нічого. Чомусь не йшли із пам’яті слова чоловіка про гріхи. Які ж вони, оті гріхи, що мають залишитися в минулому? Якщо виходити з християнських догм, безгрішних людей не буває. А коли брати із чисто людських, загальноприйнятих норм, чи багато вони нагрішили?

Особливо тривожив запропонований чоловіком тост. Як же так: більшу частину життя прожили, дітей та онуків нажили, а пити доводиться лише за самих себе! І знову позирнула на телефон – мовчить, клятий! Мабуть, щось із дітьми трапилося, коли не знайшли й хвилинку, щоб привітати батька з матір’ю. Чи не захворіли, бува? Але не можуть усі семеро захворіти враз. А може, не дай Бог, посварилися?  Таке цілком можливе, бо в Світлани, доньки, чоловік Іван запальний, а вона йому ніколи не поступиться. В Андрія, сина – те ж саме, тільки навпаки: він часом аж занадто спокійний, зате Інна може образитися за таке, що й подумати не можна. Кажуть: Бог парує… Дивно ж вони спарувалися! Та як би там не було, а про батьків забувати не слід.

Чомусь пригадалося все життя, особливо моменти, коли народжувала діток. Час був нелегкий, влаштовували своє життя з самісінького початку – обживалися, навчалися і працювали, знаходився час і на відпочинок, і про діток подбати. Що то значить - молодість! Доводилося проходити через такі випробування, що й зараз страшно згадувати. Хоча б оті, другі роди…

Начебто й мала вже досвід, а все ж прорахувалася на цілий тиждень. Схватки почалися посеред ночі, коли чоловік був на роботі. З гріхом пополам дісталася до телефону і викликала «швидку». Чекала майже годину, а тоді до неї зайшов тільки фельдшер «швидкої» і повідомив, що вулиця в них заболочена, і водій відмовляється їхати, щоб не загрузнути. Довелося майже два квартали йти пішки. Хоч дужий медик і підтримував її під руку, все ж вона йшла важко, час від часу згинаючись від позовів. І відчувала, як по ногах тече гаряча волога. Молилася Богу, щоб то не була кров.

Так, кровотечі не сталося, проте роди йшли важко, і дитина перший час після народження не дихала! Лікарям довелося докласти чимало зусиль, поки через кілька хвилин та багрова грудочка заплакала. І все це відбувалося у неї на очах! Тоді вона провела в лікарні набагато більше часу, а вже скільки сліз виплакала, благаючи Господа підтримати життя її синочка!

Серед безлічі життєвих ситуацій спробував заховатися і випадок з днем народження. Це вже дочці дванадцятий рік ішов, коли подруга запросила однокласників на свій день народження. З батьками іменинниці була домовленість про те, що гості розійдуться по домівках після десятої вечора. Та вже й північ настала, а Світланки не було. І тоді вона кинулася на пошуки. Спочатку сама, потім підняла на ноги інших батьків, бо всього трьох дівчаток не було вдома, серед них і сама іменинниця.  Шукали майже до ранку, а перед світанком дівчата самі з’явилися. Виявляється, що під час прощання Світлана запропонувала іменинниці пройти до Дніпра, подивитися на вогні міста, що віддзеркалюються у воді. Це, запевняла, так красиво, що буде тій замість феєрверка на день народження. І дівчатка пішли. Це було справді так красиво, що вони й отямитися не встигли, як ніч минула. Ось така вигадниця, її донька! І в кого тільки вдалася?

Катерина Семенівна поглянула на годинник – скоро й година новорічної ночі мине; невдоволено, навіть із неприязню зиркнула на телефон – мовчить, клятий!

Михайло Кузьмич сидів поруч з дружиною, начебто нічого не бачив, тільки телепередачу, а все ж мимо його уваги не пройшли оті погляди. Від підсміювань утримався, бо й сам переживав, тільки не звик це показувати. А самого теж спогади обсіли. І хоча б про щось світле, радісне пригадувалося, адже ніч – новорічна! Так ні ж, приходять на пам’ять далеко не кращі випадки. І знову ж таки – про дітей.

Тоді вони якраз вимушені були віддати в ясельки Андрійка, хоч тому й не виповнилося ще року: становлення на ноги молодої сім’ї відбувалося тяжко. Не те що вони хотіли всього багато і зразу, ні. Мріялося скоріше почати жити, «як усі». Працювали з дружиною від темна до темна, і справи потихеньку налагоджувалися. А тут із Андрійком почалися неприємності: два – три тижні побуде в дитсадку і простуджується.

Якось він пішов на зустріч з вихователями, щоб вияснити, чи не потрібно щось зробити для сина, щоб зміцнити його організм. Вихователька і няня зустріли його привітно. Вони сиділи удвох у невеличкій кімнатці й чаювали. Михайло Кузьмич зазирнув у прочинені двері дитячої спальні: два десятки дітей тихенько сопіли в ліжечках, деякі з них у сні скинули з себе ковдри, усі віконні квартирки були відчинені, двері – теж, і в приміщенні гуляли сильні протяги. Так ось ізвідки простуда, зрозумів він і кинувся до виховательки. Та з посмішкою вислухала батька і спокійно відмовила:

- Тяжка доля лікарів та вчителів: чомусь усі вважають себе спеціалістами в медицині та вихованні. Давайте будемо кожен робити свою справу і не заважати іншим. Ми діємо згідно з правилами, адже діти повинні спати в провітрюваних приміщеннях, дихати свіжим повітрям.

- Не заперечую, - стримано сказав Михайло Кузьмич, - провітрюйте перед спанням та після нього. Але ж ви створили в приміщенні протяги, які ніколи й нікому, навіть дорослим, не були корисними!

- Ось я і кажу: кожен із вас спеціаліст у питаннях виховання, - спокійно продовжила свою думку вихователька. – У нас діти не тільки дихають свіжим повітрям, а й загартовуються.

- Коли вже так, то не сидіть отут, а ходіть поміж ліжками й укривайте дітей. Половина їх лежить під протягами без ковдр. Не треба бути великим спеціалістом, щоб побачити загрозу для цих маленьких, - не стримався Михайло Кузьмич. Він відчув, що почав «заводитися» і зупинився. Знав за собою такий гріх: під гарячу руку міг наговорити чи й наробити багато зайвого, після чого залишатиметься тільки змінити дитсадок, а це не так просто, бо всі дитсадки заповнені вщерть.

Після цього випадку, стримавшись від подальших зауважень чи скарг, батько взяв за правило: щоразу, несучи особисто сина до дитсадка, прихоплював із собою солодощі для вихователів – то коробку цукерок, то банку кави або торт. Звичайно, це суттєво било по сімейному бюджету, але здоров’я сина було головнішим. І чи це допомогло, чи Андрійко просто переріс небезпечну стадію, але більше гострих простудних явищ не спостерігалося. Неодноразово ввечері батько забирав свого сина прямо з рук виховательки. Після цього почувався якось незручно – було і смішно, і образливо водночас.

А ще раніше, коли тільки Андрійко народився, він працював якраз у нічну зміну. Вранці, змінившись, їхав на ринок: йому підказали, що для породіллі саме полуниці найнеобхідніші. Там він купував кілограм полуниці, під фонтанчиком мив її, складав у літрову банку і пересипав цукром. Отак щоранку і з’являвся з цією банкою – на щось інше у нього просто не вистачало ні часу, ні фантазії. А якось трапився конфуз: присів біля пологового будинку – якраз потрапив на час годування дітей – і заснув, не витримав після напруженої нічної зміни. Коли прокинувся, поспішав і не помітив, що полуниця просто розповзлася в посудині і перетворилася на сироп. Так і передав. Тільки пізніше про цю передачу довідався з розповіді дружини. А ще вона говорила: на все життя полуниць наїлася…

Різкий дзвінок сполошив подружжя. Катерина Семенівна, зазвичай, першою кинулася до телефону і зупинилася: дзвонили у двері. Вона відкрила і здивувалася: на порозі стояла сусідка, Людмила Миколаївна, з якою хоч і не сварилися, зате й особливої дружби не водили.

- Катерино Семенівно, що ви самі та й самі! – засокорила та. – Слухаю через стінку і не чую, щоб у вас гості були. Думаю: чому б ото моїм сусідам нудьгувати, коли нам разом веселіше буде? Переходьте до мене! – І не стрималася, щоб не вкусити: - Ото ж такі нинішні діти, скучно їм із стариками!

Сама вона хоч і мала сина, але так розсварилася з невісткою, що вигнала їх із квартири і спілкувалася лише по телефону, а до внучки інколи навідувалася, але тільки до школи і дивилася на неї здалеку, через паркан. Але не тому подружжя Титаренків не підтримувало з нею контакти: сусідка постійно фантазувала (по простому – брехала), на ходу придумуючи невірогідні ситуації, вплітаючи в них конкретних людей. Щоб не потрапити в безглузду ситуацію, доводилося триматися від неї на відстані. Все одно час від часу Титаренки чули про себе якісь дріб’язкові поголоси.

- А може… - почала Катерина, щоб, навпаки, запросити сусідку до себе, але в цей час коротко кашлянув чоловік, і вона докінчила: - може, таки виберуть діти час і до нас зайти, привітати. Ми ще почекаємо.  Самі розумієте – це сімейне свято, а ще й гості можуть зайти до них і незручно випроваджувати…

- Ну, то вирішуйте, - заусміхалася Людмила Миколаївна і позадкувала за двері. – Надумаєте, то приходьте, посидимо, поговоримо, я ось нещодавно таке чула!..

Але Катерина Семенівна вже зачиняла двері і не дослухалася до слів сусідки.

- Пішла? – визирнув із кімнати чоловік. – Ну, і слава Богу. Нам у Новорічну ніч тільки такої компанії не вистачало!

І знову подружжя всілося перед телеекраном.

- Онуки вже, мабуть, поснули, - сказала Катерина Семенівна.

- Придумала! Дай їм волю - до ранку біля ялинки гасатимуть!

Знову замовкли.

- Ти не знаєш, Іван сорочку поміняв? – раптом запитав Михайло Кузьмич.

- Таке! Знайшов, що згадати на свято! Світлана того ж дня збігала на ринок, доплатила і взяла, яка йому сподобалася, – модну.

А сама теж пригадала, як вони вітали зятя з днем народження, подарували квіти, що росли у них на дачі, та дорогу сорочку. А зять, як тільки на неї роздивився, комизитися почав, мовляв, відстали старики від життя і моди, то й не треба самотужки такі питання вирішувати. Звичайно, він намагався говорити м’яко, але суть була саме такою. Тоді Світлана нагримала на нього і пообіцяла замінити подарунок. Дружина ж  спочатку образилася, а коли Михайло Кузьмич перевів усе на жарт, теж розсміялася.

- Катерино, – знову озвався чоловік, - ти грошей наміняла? Скоро колядники підуть…

- Давно вже розміняла, тільки не по гривні, а по дві. Зараз це начебто й не гроші!

- Та воно то так, але ж пенсія не встигає зростати у порівнянні з витратами.

Катерина Семенівна змовчала, бо й справді, зараз колядники та щедрувальники вже кривляться, коли їм дають лише цукерки та печиво, – давай гроші! А де їх набратися, коли вони живуть з куцої  пенсії? Ні, традиції – нашої, слов’янської - вона не порушувала: живи упроголодь, а перед гостями виставляй найкраще, щоб не осудили, не дай Бог!

- І скільки наміняла? – не вгавав чоловік.

- Та чого ти причепився? Нема про що поговорити, чи що?

- А таки ж нема! Про дітей усе переговорене, то давай, може, клятий телефон обсудимо?

Катерина Семенівна змовчала: все життя вважала, що будь-яка сварка виникає тоді, коли хтось із сперечальників не хоче бути меншим, а відтак – дурнішим. Насправді ж той, хто першим поступиться, і є розумнішим. Шкода, що це розуміння приходить на схилі життя! А тут і сперечатися немає чого: їхні з чоловіком думки йдуть в одному напрямку.

- Давай таки, мабуть, спати! – сказав Михайло Кузьмич. – Набридли одні й ті ж обличчя на екрані!

- Ти як хочеш, а я ще посиджу.

І в цей час знову почувся дзвінок.

- Не відчиняй, знову, мабуть, сусідка! – скривився чоловік.

- Як це не відчиняти? А раптом – наші!

А за дверима й справді стояло аж семеро – і дорослі, й діти. Квартира зразу ж сповнилася вітаннями, гамором, сміхом, обіймами й поцілунками.

- З ким це ви так довго розмовляли по телефону? – поцікавилася Світлана. – Ми дивилися на феєрверк над містом, потім самі ракети пускали, а затим цілу годину не могли додзвонитися. Вирішили перевірити, чи живі, чи здорові.

- Ні з ким не розмовляли, навіть до телефону не підходили, - здивовано відповіла Катерина Семенівна. – Ми з дідом уже спати збиралися…

Андрій підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон, нахилився, дослухався і засміявся.

- Воно й видно, що сюди не підходили, інакше почули б, як він пищить: трубка неправильно лежить.

Після цих слів телефон зразу ж ожив. Андрій узяв слухавку, з кимсь привітався, потім довго слухав, підтакуючи, нарешті сказав:

- Запізнилися, куме. Якби на кілька хвилин раніше подзвонили, вже були б у вас. А зараз ми – з дружнім візитом у батьків, і вже звідси нікуди не підемо, поки не обмиємо Новий рік, як годиться.

- Кум твій дзвонив, сестро, - пояснив він, поклавши слухавку. – Ображається, що ми ще не в них за столом. Каже, що ніяких виправдань не визнають і чекають на нас.

- Хай і не чекають, - відізвалася Світлана. – Це сімейне свято, а нам у батьків завжди добре.

Дочка з невісткою подалися на кухню, хлопці взялися за цигарки, а старі з онуками залишилися в кімнаті. Обоє відчули надзвичайне полегшення, неначе гора з плечей звалилася. Виявляється, для повноти життя не вистачало саме ось цього – молодих голосів, борюкання онуків, навіть веселої метушні на кухні.

У Новий рік Титаренки входили зі світлими надіями, «янгелочками».

Анатолій Грабко.